Формування наукових положень щодо невербальної інформації у кримінальному провадженні

Формування наукових положень щодо невербальної інфор­мації у кримінальному провадженні бере свій початок з терміну «інформація» в юриспруденції. Де він тлумачиться в різних аспектах, що у свою чергу веде до формування таких відносно специфічних понять, як «правова інформація», «судова інфор­мація», «криміналістична інформація», «криміналістично значуща інформація», «доказова інформація», «орієнтуюча інформація», «вербальна інформація», «невербальна інформація».

Вчені-криміналісти поряд із загальнонауковим поняттям інформації використовують поняття криміналістичної інфор­мації^[148]. Р. С. Бєлкін підкреслював, що інформація не може існу­вати без матеріальної основи^[149]. Зокрема, В. В. Бірюков зауважує, що криміналістична інформація - це відомості про подію злочину, отримані в результаті цілеспрямованого пізнання криміналістичними засобами і методами з метою використання в розслідуванні для встановлення механізму та визначення ролі кожного причетного до нього об'єкта^[150]. І. І. Когутич стверджує про потребу розширення меж використання криміналістичних знань, де сучасному вивченню підлягає значно більший обсяг даних^[151]. Є. Д. Лук'янчиков зосередив свого часу, увагу на мето­дологічних засадах інформаційного забезпечення розслідування злочинів^[152]. В. І. Галаган розуміє під криміналістичною інфор­мацією - будь-якого роду відомості у синтезованому вигляді, що мають відношення до розслідуваної події, отримані проце­суальним і непроцесуальним шляхом у процесі розслідування злочину відповідно до рекомендацій, розроблених криміналіс- тикою^[153].

Проте, Ю. М. Чорноус підкреслює, що у криміналістиці, незва­жаючи на велику кількість робіт з цієї проблематики, не сформо­вано єдиного поняття інформації^[155].

Криміналістична інформація представляє собою результат гнос­еологічної діяльності із запобігання, виявлення та розслідування кримінально-караних діянь, шляхом виявлення, фіксації, збере­ження, дослідження й використання інформації, що відображає обставини події, яка досліджується. Так, В. В. Тіщенко зазначає, що «процес послідовного формування доказової інформації відбува­ється шляхом первісного пошуку та виявлення джерел криміналіс­тично-значущої інформації, поступового її дослідження, належного кримінально-процесуального оформлення та подальшого викори­стання як доказів»^[156].

Класифікуючи криміналістичну інформацію, одні вчені виді­ляють вербальну і невербальну інформацію^[157]. М. С. Полевий в залежності від форми представництва поділяє криміналіс­тичну інформацію на вербальну та знакову, цифрову, графічну т. ін.^[158] С. А. Шейфер класифікує криміналістичну інформацію на вербальну і інформацію у фізичних ознаках матеріальних об'єктів^[159]. М. М. Хлинцов^[160], М. С. Полевий^[161] формулюючи поняття «криміналістична інформація» включають в її зміст будь-які дані, що стосуються злочинної події, отримані процесуальним і непро- цесуальним шляхом. Взагалі у криміналістичній літературі вказу­ється на необхідність класифікації криміналістичної інформації за низкою умов^[162].

За процесуальним значенням криміналістична інформація поділяється на доказову та орієнтуючу (поняття «орієнтуюча інформація» було запропоновано Р. С. Бєлкіним і А. І. Вінбергом^[163]).

Частиною криміналістичної інформації є доказова інфор­мація^[164]. Доказова інформація є фундаментом для прийняття будь-якого процесуального рішення в кримінальному провадженні, в тому числі і рішення суду. Проте в криміналь­ному провадженні процес пізнання кримінально-релевантної події не обмежується доказовою інформацією. До того ж в ході кримінального провадження під час накопичення доказової інформації, вона не одразу отримується в повному обсязі і в належному стані.^[165]

Під час досудового розслідування і судового провадження накопичується великий масив орієнтуючої інформації, яка після перевірки може здобути статус - доказової інформації. Орієнтуюча інформація надається з багатьох джерел (опера­тивні канали, думки, версії), тобто всі дані, які надійшли в неофіційному порядку в кримінальному провадженні, які не знайшли відповідного закріплення в документах, отримані поза рамками процесуальних дій або у зв'язку з їх виконанням. Саме орієнтуюча інформація дозволяє учасникам криміналь­ного провадження орієнтуватися в сутності і обставинах події, що мала місце.

В. О. Образцов виділяє ще третій вид інформації - допоміжну, що міститься в зразках об'єктів, що надаються для проведення експертних досліджень^[166].

Отже, безумовно, форми, види та способи отримання інфор­мації сьогодні перебувають на стадії вдосконалення й формування нових, однак найбільш поширене значення набули такі напрями:

1. Вербальний (мовний) - джерелом яких є показання учас­ників кримінального провадження;

2. Невербальний (немовний) - джерелом яких є місця події та інші місця проведення процесуальних дій, предмети, документи, учасники кримінального провадження.

У криміналістиці прийнято досліджувати невербальну інфор­мацію паралельно з вербальною, яка має місце в людському спіл­куванні під час злочинної події, але набуває особливого значення в процесі кримінального провадження.

Одним із аспектів положень про невербальну інформацію є уявлення про зв'язок між внутрішніми і зовнішніми ознаками та властивостями людини. Цей зв'язок проявляється в тому, що морфологічні й функціональні ознаки та властивості особи є формою і змістом людського організму. Ознаки і властивості особистості відрізняються за своїми фізіологічними та психо­логічними процесами й реакціями відповідно до кількісних і якісних показників. Це поняття слід інтегрувати в криміналіс­тику, попередньо виокремивши джерела, складові й особли­вості невербальної інформації в злочинній діяльності та діяль­ності із запобігання, виявлення, розслідування та розкриття злочинів.

При визначенні самого терміна «невербальна інформація» слід виокремити його характерні ознаки, що зумовлюють його специ­фіку та особливе місце як криміналістичної інформації:

1. Невербальна інформація, джерелом якої є учасник кримі­нального провадження (особистісний характер відомостей);

2. Невербальна інформація, джерелом якої є навколишня обстановка (відомості про кримінально-релевантну подію, отри­мані учасниками кримінального провадження безпосередньо та опосередковано);

3. Невербальна інформація, джерелом якої є учасник кримі­нального провадження і навколишня обстановка (особистісний характер відомостей та відомості про кримінально-релевантну подію, отримані учасниками кримінального провадження безпо­середньо та опосередковано);

4. Невербальну інформацію формують внутрішні і зовнішні ознаки й властивості учасника кримінального провадження;

5. Прояви невербальної інформації зумовлені фізіологічними, психологічними та соціальними чинниками (способи і засоби).

Про можливості отримання ключової інформації особистіс- ного характеру шляхом сприймання і пізнання невербальних проявів стверджувалося багатьма фахівцями в галузі психології і криміналістики.

Вказівку на невербальні засоби як на джерело отримання значимої для підготовки, ходу і результатів кримінального провадження інформації бачимо ще в низці робіт. Виділяє немовні (невербальні) засоби комунікації поряд із вербаль­ними (мовними) і В. Л. Васильєв, при цьому зазначаючи, що невербальні засоби здатні виконувати як допоміжну функцію відносно вербальних засобів (підвищуючи тим самим семан­тичну значимість мовного повідомлення), так і самостійно пере­давати змістовну інформацію (виступаючи в цьому випадку в ролі знака)^[169]. Отримання від потерпілих, свідків, підозрю­ваних і обвинувачених відомих їм даних із приводу досліджу­ваних у провадженні обставин здійснюється, як уважають В. О. Образцов і А. А. Протасевич, на основі мовного спілкування з ними і немовних способів комунікації (за допомогою мови жестів, міміки, рухів тощо)^[170]. Виділяється дослідження гомо­логічної інформації, тобто інформації про властивості учасника кримінального провадження^[171].

Приділяється увага змісту і формам інформаційних сигналів учасників кримінального провадження^[172]. А стосовно допиту надане таке зауваження: «При всій значущості вербальної комуні­кації, із криміналістичної точки зору важливо і те, що допит являє собою не тільки процес обміну вербальною, а й невербальною інформацією учасників слідчої дії»^[173].

Подібні оцінки науковців повністю підтверджуються враженнями практичних працівників, які досліджувалися в ході інтерв’ювання та анкетування співробітників (всього 600 осіб) органів внутрішніх справ і прокуратури. Опитувані зазначили, що зовнішність і поведінка людини здатні нести про неї певну значиму для розслідування інформацію.^[174]

У зв'язку з цим в анкетуванні було поставлене запитання: чи здатні ознаки та властивості зовнішності і поведінки людини нести невербальну інформацію? Одностайними у відповіді виявилися студенти й експерти (відповідно 521 і 19 «так»), 197 суддів, 266 слідчих та 359 прокурорів уважають, що ознаки зовнішності і поведінки людини здатні нести невербальну інформацію.

Діаграма 1. Здатність ознак та властивостей зовнішності і поведінки людини нести невербальну інформацію

Отже, переважна більшість респондентів уважає, що зовніш­ність і поведінка людини несе в собі навантаження у вигляді невербальної інформації, яка може бути корисною в криміналь­ному провадженні. Більше того, більшість опитаних практичних працівників не бачить перешкод для використання можливостей невербального каналу спілкування при виконанні різних завдань організаційного й управлінського характеру в процесі розкриття і розслідування злочинів.^[175] Аналіз слідчої практики дозволяє вста­новити конкретні напрями її використання.

Наприклад, під час проведення допиту свідка П. у криміналь­ному провадженні про розбійний напад, учинений двома невідомими особами щодо громадянина Т, слідчий звернув увагу на особли­вості поведінки свідка П., які не відповідали його статусу свідка та показанням, які він надавав. Зосередившись на невербальних скла­дових, що супроводжували його мовлення, слідчий звернув увагу на те, що коли свідок розповідав про знаряддя злочину, то нама­гався якомога точніше його описати, наче малюючи зображення, розводячи руками та хитаючи головою. Проте коли йшла мова про нападників, то обходився лише декількома загальними словами, як то «високі, незграбні, погано вдягнені». На що слідчий в один із тактично обраних моментів запитав: «То й скільки разів Ви його вдарили по голові?». Як результат, свідок П. розгубився та авто­матично відповів, а далі зізнався в вчиненні злочину.

Анкетування слідчих, прокурорів, суддів, експертів та студентів також засвідчило, що більшість опитаних уважає можливим вико­ристовувати при проведенні слідчих та інших дій можливостей невербальної інформації. Зокрема, 227 слідчих, 12 експертів, 494 студенти, 243 прокурори та 131 суддя одностайно вважають таке доцільним. Навпаки, певна частина опитаних не вважає за потрібне використовувати невербальну інформацію у власній роботі (100 суддів, 106 прокурорів, 6 експертів та 42 слідчі). Невелика частина анкетованих має власний погляд на викори­стання можливостей невербальної інформації в кримінальному провадженні (23 судді, 39 прокурорів, 27 студентів, 1 експерт та 19 слідчих) (див. діаграму 2).

У цьому зв'язку психофізіолог М. А. Бєлов зазначав, що «наука дає можливість розпізнавати багато характерних психічних та фізіологічних особливостей особистості на підставі зовніш­ності індивіда. Визнаючи наявність кореляції між усіма орга­нами і тканинами організму, не можна не допускати того, що і нервово-психічна система розвивається в точній відповідності з іншими частинами людського організму».^[176] Прихильники цих поглядів сформували цілу галузь наукового знання, названу фізіогномікою, яка претендує на визначення психологічних властивостей людини за рисами її обличчя, а в широкому розу­мінні - і за будовою тіла в цілому.

Діаграма 2. Можливість використання невербальної інформації в кримінальному провадженні

З іншої точки зору, безсумнівний інформаційний потенціал містять динамічні прояви антроподжерельної невербальної інформації учасника кримінального провадження, які супро­воджують мовлення (або проявляються поза мовним спілку­ванням). Такі антроподжерельні невербальні прояви можуть мати багатозначний характер і свідчити про навички і вміння, що спостерігаються в поведінці учасника кримінального прова­дження через функціонально-динамічні ознаки та властивості. Наприклад, інформувати про наявність медичного захворювання, свідчити про психічний стан. Нарешті, антроподжерельні невер­бальні прояви з’являються у відповідь на емоційні переживання відповідно до перебігу комунікації, указуючи на джерело, зміст і напрям таких психічних переживань.^[177] У цьому зв’язку Керрол Е. Ізард указує, що «емоція передбачає співробітництво психічного і тілесного, задіються всі рівні особистості»^[178]. Поведінка учасника кримінального провадження будується на емоціях. Емоції орга­нізують сприйняття, мислення і устремління, впливають на тіло і розум на всіх аспектах життєдіяльності, безпосередньо визна­чаючи психічні процеси, оброблюючи інформацію, яку учасник кримінального провадження отримує за допомогою органів почуттів.

Загальновизнано, що людина за своєю природою є соціальною істотою, а шляхом спілкування із собі подібними має можливість самовираження. Спілкування ж є взаємодією двох пов’язаних площин - вербальної і невербальної, які, відповідно, виражаються через усне чи письмове мовлення.

Звичайно, дослідники найрізноманітніших сфер знань звер­талися до проблеми пізнання та застосування невербальної інформації в певному аспекті, так само як від психології до права й інших наукових знань. Проте досі ці спроби не мали відповід­ного рівня розвитку і залишаються розрізненими та фрагмен­тарними. Якщо ж говорити про наукове обґрунтування застосу­вання невербальної інформації у сфері правових наук та суміжних галузей, зокрема криміналістичного забезпечення розслідування злочинів, то ця сфера є tabula rasa для більшості дослідників, і криміналістів зокрема.

Слідуючи предмету та меті даного дослідження необхідно виявити особливості власне комунікативного процесу як осно­воположного компоненту цього дослідження, а потім перейти до характеристик вербального і невербального компонентів інфор­мації, розглянувши невербальну інформацію та її зміст у кримі­нальному провадженні.

Неможливо уявити сучасну людину, яка б не брала участі в комунікативних процесах. Сам процес спілкування (комунікації) представляє собою складний психологічний феномен. До вияв­лення сутності комунікативного процесу існує безліч підходів, серед яких варто приділити увагу інформаційному, інтеракцій- ному, реляційному.^[179]

Специфіка інформаційного підходу виявлялася в тому, що кому­нікативний процес поставав сукупністю змісту інформації (форму­вання, структурування, трансформація інформації у вербальну і невербальну) та самої людини як своєрідного повідомлення (інфор­мація в якому є прояв думок та емоцій). У рамках інформаційного підходу здійснювалося дослідження К. Шеннона, яке заклало основу базової моделі комунікації: джерело інформації - передача інфор­мації - канал передачі інформації - приймач інформації - одержувач інформації.^[180] Як зазначає В. І. Гордієнко, ця модель була лінійною, але надто простою, тому була значно перероблена пізніше.^[181]

Інтеракційний підхід передбачає, що комунікативний процес представляє собою трансакцію з передачі інформації, а також сукупність окремих комунікативних актів. Такий підхід ґрунтується на тому, якими семантичними засобами структу- рується ситуація спілкування, організація ситуації соціальної присутності і які поведінкові засоби вживаються. У рамках цього підходу інтерес представляє лінгвістична модель, яка мало не вперше привернула увагу до проблематики невербального спіл­кування: Р. Бірдвістелл (R. Birdwhistell) запропонував теорію, що процес комунікації включає в себе набір 50-60 базових рухів, жестів і поз, які в сукупності утворюють поведінку подібно до мовотворення за допомогою звуків, слів тощо.^[182]

Реляційний підхід дозволяє стверджувати, що соціальний контекст і оточення утворюють системи спілкування та взає­мовідносин, а будь-яка зміна в системі є інформацією.^[183] Люди в цій системі є елементами глобальної циклової системи, а комуні­кативний акт є розвитком взаємовідносин і переведенням їх на інший рівень.

До комунікативного процесу варто застосувати четвертий підхід - комплексний, який міг би врахувати всі сильні сторони інформаційного, інтеракційного та реляційного підходів.

Із комплексним підходом корелює системний підхід, який виділяє Л. О. Осипенко: комунікативний процес розглядається як єдина цілісна система з точки зору соціально-філософського аналізу, у контексті якого комунікація розглядається: як один з основних ресурсів економічного розвитку і зростання; галузі, що базуються на знаннях і комунікаціях, стають провідними галу­зями в сучасній економіці; комунікативний процес як цілісна система формується на основі ефективного використання всіх видів капіталу шляхом організації комунікативного простору, забезпечення конкурентоспроможності економічної і соціальної системи; комунікативного процесу, у контексті якого будь-яка система розглядається як сукупність взаємопов’язаних елемен­тів.^[184] Ю. В. Чуфаровський зазначає, що комунікація - є окремим аспектом спілкування, а спілкування носить конфліктний, рефлек­сивний характер^[185]. Але, попри врахування багатьох аспектів комунікативного процесу всіма вищепереліченими підходами, лише лінгвістична модель у рамках інтеракційного підходу враху­вала специфіку структури комунікативного процесу: вербальну і невербальну складову. Тому виділяємо саме цю модель, як основу комплексного підходу до комунікативного процесу в криміналь­ному провадженні, в рамках якої буде охарактеризовано такі скла­дові, як інформаційно-комунікативний процес у кримінальному провадженні, його механізм, суб’єкти, вербальні і невербальні дані інформаційного поля механізму інформаційно-комунікатив­ного процесу і т. ін.

Логічним видається твердження, що взаємодія учасників кримінального провадження є певним комунікативним процесом, а у зв’язку з його основним навантаженням у вигляді інформа­ційного обміну учасників називаємо цей процес інформацій­но-комунікативним. Отже, під інформаційно-комунікативним процесом у кримінальному провадженні розуміється спілкуюча та поведінкова діяльність суб’єктів кримінального провадження, що виражається в зовнішній комунікації та має криміналістичний характер. Звідси, під механізмом інформаційно-комунікативного процесу в кримінальному провадженні слід розуміти комплекс обумовлених елементів, що складається із суб'єктів (надавач - одержувач даних), власне інформаційного поля (канали зв'язку, зміст даних) і наслідків (фіксовані - нефіксовані).

Сам же інформаційний обмін учасників кримінального провад­ження є складовою інформаційного поля механізму інформаційно- комунікативного процесу - комунікацією особи або декількох осіб, що супроводжується обміном даних (вербально-невербальних). Вербальні дані інформаційного поля механізму інформаційно-ко­мунікативного процесу в кримінальному провадженні являють собою відомості (інформацію), що передаються вербальним шляхом, тобто за допомогою мови. У свою чергу, невербальні дані інформаційного поля механізму інформаційно-комунікативного процесу в кримінальному провадженні - це відомості (інфор­мація), що передаються невербальним шляхом, тобто за допо­могою знаків (міміка, жести, пози, погляди тощо) та емоцій.

Суб'єктами інформаційно-комунікативного процесу в кримі­нальному провадженні, відповідно, слід уважати всіх учасників, що задіяні в кримінальному провадженні. Загалом про кому­нікативну поведінку учасників кримінального провадження і способи їх мовного спілкування досі відомо вкрай мало. Уявлення про мотиви, цілі і характер навіть власних дій, висловлювань та проявів почуттів, не кажучи вже про поведінку реального чи уявного учасника кримінального провадження в багатьох випадках, нечіткі, поверхневі і плутані, а зміст і глибина знань про мовленнєву діалогічну поведінку ніяк не відповідають сьогодніш­ньому рівню розвитку і можливостям криміналістики. Що ж стосу­ється невербальних аспектів людської поведінки в ситуації кому­нікативної взаємодії та проблем співвідношення невербальних мовних кодів із вербальною мовою, які складають основний предмет даного дослідження, то вони не тільки не описані систе­матично, але в цілому ряді відносин просто не отримали вирі­шення в криміналістиці.

Існуючі формальні методи аналізу вербальної інформації (наприклад, бесіда, інтерв'ю, анкетування, біографічний і т. ін.) постійно продовжують переноситися й на невербальну інфор­мацію. Підтримуючи структурну програму має місце накладання невербальної інформації на вже існуючі й апробовані вербальною сферою матеріали, які є доступними. Проте, завдяки цьому вбача­ється низка відмінностей у цих видах інформації, не кажучи вже про відмінності в її отриманні та подальшому використанні. Дана проблематика поглиблюється у зв'язку з відсутністю фундамен­тальних методологічних досліджень у криміналістиці з цього питання та практики використання зазначених методів у цій сфері.

Однією з фундаментальних і практично непереборною проблемою для положень про невербальну інформацію в кримі­нальному провадженні є двохаспектність предмета дослідження: з одного боку, проблема невербальної інформації належить до психофізіології, з іншого - до вивчення мисленевої сфери людини. Однак саме проблема невербальної інформації вимагає включення до сфери аналізу людське тіло, яке належить до числа природних об'єктів, є об'єктом біологічних наук^[186] і дискусії про співвідношення свідомості і тіла^[187], та предметом дослідження криміналістики.

Якщо брати до уваги більшість існуючих досліджень невер­бальної інформації в криміналістичній та кримінально-процесу­альній площині, усі вони базуються на певних підходах. Надалі в цьому підрозділі наведемо аналіз та результати апробації двох найбільш відомих підходів до вивчення невербальної інформації з висуненням нового, третього, авторського підходу.

Отже, наразі доцільно виокремити такі підходи до вивчення невербальної інформації:

- антропологічний;

- лінгвістичний;

- криміналістичний.

Системоутворюючим та базовим варто визнати антрополо­гічний підхід^[188], у рамках якого вивчення особистості відбува­ється в чотирьох напрямах:

- біологічний (фізіологічний), що вивчає тіло людини, базу­ючись на теорії адаптації, теорії еволюції, теорії популяційної генетики тощо^[189];

- соціальний, що висвітлює культуру етносів та суспільств (Ф. Боас (Franz Uri Boas), Б. Малиновський)^[190];

- лінгвістичний^[191], що висвітлює мовну антропологію вивчення соціальної комунікації шляхом дослідження взаємо- зв'язку мови та культури, історії та змін мови в суспільстві в межах певних національностей^[192];

- археологічний, що висвітлює історичний розвиток людини на основі дослідження розкопок та вивчення пам'яток історії^[193].

Найбільший розвиток антропологічний підхід отримав у такій дисципліні, як біологія людини (вивчення генетичних, фізіоло­гічних, біохімічних показників людського тіла), де невербальна інформація розглядалася як невід'ємна складова людського орга­нізму. У правовій сфері антропологічний підхід докладно поданий у роботах В. В. Завальнюка, зокрема дослідник наголошує на тому, що людина, будучи найвищою цінністю права, одночасно є об'єктом вивчення багатьох наук^[194].

Лінгвістичний підхід^[195] до вивчення невербальної інформації випливає з його історичного поділу на:

- теоретичну лінгвістику: емпірична, нормативна, загальна та конкретна лінгвістика (формування лінгвістичних теорій)^[196];

- прикладну лінгвістику: методика навчання, лексико­графія, переклад, дешифрування, орфографія, транслітерація (практичне виконання завдань мови та застосування лінгвіс­тичних теорій)^[197];

- практичну лінгвістику: інтроспективна лінгвістика, експе­риментальна лінгвістика (проведення лінгвістичних експери­ментів із метою верифікації теорій теоретичної лінгвістики і валі- дації результатів прикладної лінгвістики)^[198].

Із лінгвістичного підходу виокремлюється площина дослі­дження невербальної інформації в рамках нейролінгвістичного програмування^[199], яке сполучає з одного боку лінгвістичний підхід, а з іншого - акцентує увагу на антропологічному.

Невербальна інформація як невід’ємний засіб спілкування в лінгвістиці досліджується у тому ж напрямі, що й вербальна, тобто самого пізнання і передачі результатів цього пізнання іншим людям. До того ж, саме лінгвістичний підхід до невер- бальної інформації надав можливість виявити цілий ряд фунда­ментальних ускладнень, самостійно подолати які лінгвістика вже не в змозі. Найбільш проблемним виявилося виділення компонентів невербальної інформації як певних одиниць людського тіла (сегментація, тобто поділ людського тіла на певну кількість сегментів), виявлення характерного зв’язку між означаючим і означуваним в умовах статики й динаміки (шифру­вання - дешифрування) та можливість верифікації між учасни­ками кримінального провадження невербальної комунікативної взаємодії. Тобто яким може бути рівень валідації невербальної інформації, що має унікальний характер, якщо неможливо поді­лити її на такі компоненти, не маючи стійкої семантичної та синтаксичної структури, які в подальшому можна розшифру­вати? Саме тому засоби невербального (несловесного) спілку­вання потребують знання психологічних особливостей людей, закономірності рухів їхнього тіла, жестів рук, м'язів обличчя, виразу очей, висоти голосу з метою розуміння того, як передба­чити поведінку опонентів.^[200]

Недивно, що в умовах практично повного панування лінгвіс­тичних методів і проблематики дослідження мови, аналіз невер- бальної поведінки також став розвиватися в напрямі вияв­лення за невербальною поведінкою певної мовної або близької до неї за функцією і організацією структури. Невербальна поведінка або має представляти собою певний текст, або просто не є об'єктом гуманітарної науки, а є «природничим явищем».^[201]

Відповідно, із початку свого існування дослідження невер- бальної комунікації в кримінальному провадженні закономірним чином пішли шляхом розроблення опису мови невербальної пове­дінки, коли позамовна реальність може розглядатися також як певна мова, оскільки їй властива структурованість і можливість бути змістом виразів.

Піонером у цій царині виступив американський антро­полог Р. Л. Бірдвістелл (R. Birdwhistell)^[202], напрям думки якого в цілому виявився дуже близьким поглядам М. Мосса (M. Mauss)^[203]. Узагальнивши свої спостереження за поведінкою індіанців Західної Канади, Р. Л. Бірдвістелл (R. Birdwhistell) поставив завдання створення мови адекватного опису тілесної поведінки і, відповідно, певної науки, що досліджує знакові функції людської тілесної поведінки. Відповідна наука була названа Р. Л. Бірдвістеллом (R. Birdwhistell) «кінесика» (тобто наукою про «кін» і «кінему» - елементарні одиниці тілесної поведінки).

Для даного дослідження принциповим є те, що центральним завданням дослідження жестової комунікації, на думку Р. Бірдвістелла (R. Birdwhistell), була сегментація тілесної пове­дінки, виділення елементарних одиниць із наступною катало­гізацією інваріантних випадків уживання тих чи інших кінем і створенням семантичного словника жестів. Як неважко заува­жити, хід думки Р. Л. Бірдвістелла (R. Birdwhistell) передбачає сутнісну схожість вербальної і невербальної комунікативної поведінки, що дозволяє вивчати новий об'єкт (тілесну пове­дінку) за аналогією з природною мовою. Кінцевою метою при цьому є повний семантичний і граматичний опис «мови жестів», зафіксований у відповідному словнику і граматиці.^[204]

Проте, незважаючи на важливість даного аспекту невер- бальної комунікації, сьогодні в цьому напрямі досліджень існує значна прогалина. Це пояснюється тим, що, на відміну, напри­клад, від жестів, мімічних рухів, фізіогноміки, багато з яких часом мають більш-менш однозначне трактування, пози кожної людини суто індивідуальні і вивчення їх пов'язане з певними труднощами^[205]. Основні труднощі, з якими довелося зіткнутися дослідникам, - це нестійкий і недискретний характер тілесної поведінки, яка, виключаючи окремі випадки використання тіла в «ритуалах» (наприклад, жест простягнутої руки як привітання), не дає критеріїв для сегментації і реконструкції синтаксичної структури. У результаті більшість дослідників пішла шляхом схематизації поведінки до рівня спрощених локомоторних схем із подальшим вичленовуванням стійких інваріантів, анало­гічних кінемам Р. Л. Бірдвістелла (R. Birdwhistell). Як зазначає М. С. Андріанов, усі подальші дослідження поз фактично спира­лися на цю класифікацію і мало що могли додати як до її вихідної інтерпретації, так і до вивчення цього аспекту невербальної комунікації.^[206]

Даний підхід, який спирається на максимально повну класи­фікацію формалізованих елементів тілесної поведінки, чудово поданий у доробку сучасного фахівця і дослідника невербальної комунікації і семіотики Г. Є. Крейдліна^[207], позиція якого більш детально розглядається нижче.

Дещо інший підхід до аналізу невербальної комунікації нама­гаються розвивати дослідники, які прагнуть розробити дина­мічну модель взаємодії учасників комунікації, яка враховувала би процесуальний характер досліджуваного об'єкта і нестійкість

використовуваних у ході невербальної комунікації «знаків». Можливість підійти таким чином до аналізу невербальної взає­модії з'явилася лише після появи в лінгвістиці та психології моделей семантики і комунікації, альтернативних кодовій моделі. Однією з таких моделей є фрейм-аналіз, спочатку розроблений у соціології і надалі адаптований для побудови семантичних систем Ч. Філлмором (Charles J. Fillmore).^[208]

Чітке визначення фрейму в літературі відсутнє, що легко пояснює непевність того змісту, який покликаний зафіксу­вати це поняття. Фрейм являє собою якийсь семантичний інва- ріант^[209], що надає базовий зміст і встановлює семантичні зв'язки між групою елементів висловлювання (не обов'язково мови). Як указує Ч. Філлмор (Charles J. Fillmore), «групи слів утримує разом те, що вони мотивуються, визначаються і взаємно структуру- ються особливими уніфікованими конструкціями знання або пов'язаними схемами досвіду, для яких можна використовувати загальний термін фрейм». Ч. Філлмор (Charles J. Fillmore) наво­дить також довгий список синонімічних або близьких за змістом поняттю «фрейм» термінів (схема, глобальна модель, когнітивна модель, псевдотекст та ін.), а також зазначає в рамках лінгві­стичної семантики спорідненість даного поняття з поняттям «поле».^[210]

Велика кількість синонімів при відсутності чіткого визначення вказує на невиразність змісту поняття і його недостатнє концеп­туальне опрацювання, що відразу ставить під сумнів ефектив­ність інструментальної застосовності фрейм-аналізу для дослі­дження невербальної комунікації. Разом із тим, деякі дослідники намагаються використовувати семантику фреймів, яку для побу­дови динамічної моделі комунікації доповнюють уявленням про стратегічний характер процесів оброблення інформації в ході невербальної комунікативної взаємодії. Прагнучи подолати влас­тиву більшості моделей комунікації орієнтацію на формальну семантику, що створює неминучі труднощі при моделюванні невербальної взаємодії, М. С. Андріанов уводить розрізнення «паралінгвістичного тексту» і «паралінгвістичного дискурсу».^[211] В свою чергу, В. О. Коновалова відмічає властивості паралінгвіс- тики в розслідуванні^[212]. Так, Н. І. Смірнова підкреслює, що пара- лінгвістичні прояви несуть в собі різносторонню інформацію про людину і відображають не тільки її стан, тип нервової системи, але і поведінку в зв'язку з обраною нею соціальною роллю^[213]. Мова йде про жести, міміку, рухи тіла, які супроводжують мову людини і являються в відповідній мірі відображенням його стану, настрою, відношення до чогось^[214].

«Паралінгвістичний текст» представляє собою стійку струк­туру, елементами якої є відносно ясні, як із формальної, так і із семантичної точки зору елементи, що чітко відсилають до того чи іншого кадру. «Паралінгвістичний дискурс», навпаки, являє собою процес комунікації, узятий у контексті різних намірів, переживань, психічних установок тощо, які характеризують конкретних учасників у ході конкретної взаємодії. Розуміння при цьому є процесом стратегічного оброблення паралінгві- стичного дискурсу, в ході якого учасники «будують свої попе­редні інтерпретаційні гіпотези (стратегії), які можуть змінюва­тися на основі додаткової інформації і плавно переходити один в одного» з урахуванням ситуаційного контексту, особливостей пресупозицій учасників і т. ін.^[215]

Незважаючи на претензію М. С. Андріанова на те, що «саме такий підхід до дослідження мови тіла відповідає духу сучасних наукових уявлень про процес вербальної комунікації», не цілком зрозуміло, чому запропонована ним експериментальна мето­дика і її інтерпретація принципово відрізняються від справед­ливо поставлених ним під сумнів підходів, заснованих на побу­дові словника одиниць «паралінгвістичного тексту»^[216]. У даному випадку використана система фіксації елементів активності особистості. Фактори групової ідентифікації та міжгрупового сприйняття: «...якщо текст вербального повідомлення розгор­тається послідовно, то більшість невербальних «повідомлень» здійснюється одночасно. Крім того, той чи інший активований фрейм веде до жорстко обумовленої, підпорядкованої певному алгоритму інтерпретації, що іноді й проявляється в помилках і обмеженості подібної інтерпретації в цілому за допомогою ускладнених у порівнянні з «кийовими» малюнками, які разом із тим також є схемами, як із формальної, так і з функціональної точки зору. А результатом дослідження є узагальнений опис семантичних характеристик пропонованого стимульного мате­ріалу». При цьому М. С. Андріанов ігнорує той факт, що резуль­тати перегляду стимульного матеріалу не можуть інтерпретува­тися як результати комунікативної взаємодії: візуальне вивчення картини ні в якому розумінні не еквівалентне особистій участі в ситуації, до якої відсилає картина. У першому випадку йдеться про чисте сприйняття, характер якого зумовлений жорстко заданим контекстом: перед нами матеріал для спостереження. У другому випадку йдеться про співучасть і, відповідно, неми­нучу координацію спостерігача (який є таким у досить умовному розумінні, зважаючи на втрату ним виділеної з контексту події позиції) з усіма елементами структури ситуації.^[217]

«Невербальна комунікація є переважно вираженням смис­лової сфери особистості. Вона являє собою безпосередній канал передачі особистісних смислів. Розуміння невербальної комуні­кації дозволяє пояснити безуспішність численних спроб ство­рення коду словника, дискретного алфавіту мови невербальної комунікації, спровокованих лінгвоцентричною установкою. Неможливість здійснення симультанних динамічних смислових систем особистості в дискретних байдужих значеннях заздале­гідь прирікає на невдачу будь-які пошуки дискретних формалі­зованих словників жестів і рухів тіла», - пишуть О. Г. Асмолов і

І. М. Фейгенберг^[218].

На думку цих авторів, «невербальні прояви смислових уста­новок виконують компенсаторну функцію при порушенні мовного спілкування», - у таких випадках, коли з яких-небудь причин мова не може бути використана, відповідні насущним комунікативним потребам особистості смисли «знаходять вираження в проявах активності»^[219].

Критикуючи лінгвоцентризм в аналізі невербальної кому­нікації, О. Г. Асмолов і І. М. Фейгенберг посилаються на експе­риментальний матеріал, дані якого свідчать на користь відсут­ності прямого зв'язку між порушеннями в сприйнятті мови і, наприклад, пантоміми. Проаналізований авторами різно­рідний експериментальний матеріал дозволив їм аргументо­вано стверджувати, що «в принципі не може існувати прямий зв'язок між порушеннями мови і невербального спілкування, оскільки за допомогою останнього в поведінці людини виража­ються її смислові установки; через мову передаються перш за все значення».^[220]

До безперечних достоїнств позиції О. Г. Асмолова і І. М. Фейгенберга слід віднести такі особливості, як урахування принципової самостійності невербального аспекту комуніка­тивної взаємодії, наявності в ньому не тільки формальної, а й семантичної специфіки, а також прагнення розглядати невер­бальну комунікацію динамічно, як вираження особистісного сенсу суб'єкта в конкретній ситуації.

Значним кроком в дослідженні розслідування злочинів як процесу пізнання людини стали роботи І. М. Лузгіна, де він звер­нувся до методологічних проблем розслідування, формалі­зації ознак, що утворюють противоправну поведінку людини^[221]. Окремі питання невербальної інформації містилися в дослі­дженнях групи вчених під час вивчення особистості злочинця^[222]. В. Г. Лукашевич розробив власну криміналістичну теорію спілку­вання^[223]. Ще у 20-30 роках ХХ ст. характеристиці брехні і правди, способам їх встановлення в кримінальному захисті присвятив свої дослідження М. М. Полянський^[224].

З огляду, на вищеозначені праці робимо висновок, що біль­шість криміналістичних досліджень зосереджено на багатосуб'єк- тних моделях, де комунікація описується як процес відправлення повідомлень у зовнішнє середовище, чи навпаки, моделях, що ігнорують суб'єктів спілкування, досліджуючи тільки процес руху інформації. В обох випадках не враховується сама подія кому­нікації, яка передбачає спілкування двох або більше суб'єктів - учасників кримінального провадження, при цьому спілкування здійснюється не за аналогією з комунікацією механізмів, що послі­довно обмінюються інформацією по заданих каналах, а заповню­ється обстановкою, ситуацією, психічним станом осіб, включає до себе різні засоби, обмін інформацією за допомогою якої комунікація набуває нелінійного та недискретного характеру. В. О. Коновалова підкреслює, що одержання інформації слідчим передбачає необхідність комунікації (соціальної взаємодії, спілку­вання) з охопленням таких функціональних напрямів, як встанов­лення психологічного контакту, керуванням спілкуванням, здійс­нення психологічного впливу, одержання слідчим інформації.^[225]

Ця методологічна ситуація, що склалася в дослідженні інфор­маційної комунікації в криміналістиці, призводить до такої проблематики, де відправною точкою аналізу є:

- суб'єкт, який є джерелом невербальної інформації, чи суб'єкт, який сприймає та розшифровує цю інформацію;

- структура комунікації, що складається з декількох елементів (учасники, обстановка, механізм, засоби і т. ін.).

Іншими словами, окремо існує суб'єкт чи взаємодія суб'єктів, або, можливо, і перше і друге в системі взаємодії. Має місце і протилежна думка щодо неможливості одночасного існування першого і другого. Така позиція, на жаль, повністю перекриває можливість створення окремого підходу щодо отримання та використання невербальної інформації і є радикальною проблемою для дослідження одночасно як вербальної, так і невербальної інформації в криміналістиці.

З'ясування сутності невербальної інформації може відбу­тися лише за умови вирішення наріжних питань природи невер­бальної інформації, історично зумовлених та сучасних підходів до її вивчення у кримінальному провадженні. І. І. Когутич зазначає, що криміналістика, забезпечуючи процес доказування розробляє, методи і технічні й тактичні засоби, що забезпечують перевірку та оцінку інформації про факти та які полегшують, роблячи ефек­тивною цю діяльність^[226].

Такою і виявляє свою природу положення про невербальну інформацію у кримінальному провадженні що, у свою чергу, є третім, авторським підходом - криміналістичним - відносно положень про невербальну інформацію.

Процес і характер спілкування в кримінальному провадженні має такі властивості:

- правозастосовний характер^[227] (відповідно до норм Кримінального кодексу України (далі - КК України), КПК України та ін.);

- науковий характер (підґрунтя - знання у сфері криміналь­ного права, кримінального процесу, криміналістики, судової меди­цини, оперативно-розшукової діяльності, кримінології);

- інформаційний характер (підґрунтя - інформація, що стосу­ється злочинної події);

- людський компонент (підґрунтя - діяльність людей).

Структура комунікації в кримінальному провадженні виглядає таким чином:

1. Мінімум двоє учасників кримінального провадження, які наділені свідомістю і володіють загальною мовою спілкування;

2. Наявність криміналістичної ситуації, де учасники нама­гаються зрозуміти і осягнути обставини кримінального провадження;

3. Наявність матеріалу (тексту), який виражає смисл криміна­лістичної ситуації за допомогою мови, інших семантичних сигналів;

4. Мотиви і мета учасників кримінального провадження, які роблять матеріал (текст) спрямованим, тобто те, що спонукає учас­ників кримінального провадження до спілкування один з одним;

5. Процес матеріальної передачі матеріалу (тексту) кому­нікації, її фіксація (відображення) в документах кримінального провадження.

Таким чином, варто виділити тенденції, які посприяли станов­ленню предметної основи наукових положень щодо невербальної інформації у кримінальному провадженні.

По-перше, розвиток та перегляд уявлень про людину як об'єкт медицини та психології пройшов еволюцію від картезіанства і жорсткого поділу свідомого і тілесного до психічного і фізіоло­гічного. У такий спосіб зародилося вчення, де людина розгляда­ється як цілісна система, в якій фізіологічне і психічне є двома сторонами одного і того ж процесу. Ці сторони стали основою для формування одночасного дослідження свідомості і тіла, а також кореляційного вираження одного через інше, тобто комуніка­тивних функцій тілесності людини.

По-друге, із психосоматичного підходу випливає твердження про психічні процеси, що впливають на тіло учасника кримі­нального провадження й залишають сліди в його фізіологічній організації. Тобто стало можливим дослідження тіла учасника кримінального провадження як джерела достовірної інформації про його психологічний стан.

По-третє, спостерігається розвиток підходів до невербальної інформації у філософії, антропології, соціології, психології і як результат - розвиток окремих вчень у цьому напрямі, зокрема положень про невербальну інформацію в криміналістиці. Залежно від злочинної події, яка мала місце, дані про вербально-невер- бальні складові ознак, властивостей і стану учасників криміналь­ного провадження сприятимуть орієнтації в ситуації, що склалася.

Використання наукових положень щодо невербальної інфор­мації в кримінальному провадженні:

- сприятиме ефективній діагностиці емоційного й інформа­ційного стану учасників кримінального провадження;

- допоможе встановленню психологічного й емоційного контакту з учасниками кримінального провадження;

- допоможе виявити ознаки інформаційної обізнаності учас­ників кримінального провадження про обставини події злочину;

- створюватиме передумови для виявлення рівнів протидії в встановленні обставин кримінального провадження;

- підвищуватиме ефективність керуючого впливу слідчого/ прокурора/судді на психоемоційний стан і поведінку інших учас­ників кримінального провадження.

Вищезазначене підводить до висновку, що, незважаючи на інтерес, який виник понад сто років тому до проблематики невер- бальної інформації, питання її дослідження все ж таки залиша­ються недостатньо вивченими. До того ж методологія вивчення невербальної інформації в криміналістиці досі тяжіє до запози­чення методології дослідження вербальної інформації, що доко­рінно нівелює особливості використання та застосування невер- бальної інформації під час кримінального провадження.

Багато важливих проблем у сучасній криміналістиці можна вирішити не інакше, як у рамках комплексного наукового підходу, що включає використання даних про невербальну інформацію. Серед цих проблем виділимо:

1) осмислення загальних програм і способів поведінки учас­ника кримінального провадження на досудовому розслідуванні і судовому провадженні;

2) теоретичні та практичні описи різних особливостей конкретних моделей поведінки, виявлення вербальних і невер- бальних корелятів, переданих у процесі комунікації значень і встановлення правил взаємодії учасників кримінального прова­дження у діалозі;

3) формальний і семантичний аналіз невербальних проявів в їх зіставленні з вербальними, зокрема дослідження явного і визна­чення прихованого змісту невербальних засобів різної природи, які заміщають або супроводжують природно-вербальні засоби в кримінальному провадженні;

4) власне лінгвістичні, соціолінгвістичні та психолінгвістичні аналітичні розробки, спрямовані на розпізнавання за невербаль- ними і вербальними ключами психологічних станів і емоцій учас­ників кримінального провадження, ставлення один до одного і до криміналістичної ситуації та їх адаптація в кримінальне провадження;

5) аналіз способів та значення відображення невербальної поведінки учасника кримінального провадження і елементів невербального мовлення в документах і матеріалах криміналь­ного провадження.

Таким чином, положення щодо невербальної інформації займають важливе місце в криміналістиці, перебуваючи на стику теорії методології криміналістики, криміналістичної техніки і тактики, оперують їхнім категоріальним апаратом, сприяють виконанню завдання кримінального провадження, а також забез­печенню ефективного, оперативного, повного розслідування і судового розгляду.