3.1. Процесуальний статус і значення в кримінальному провадженні інформації, отриманої з інформаційних систем

З метою систематизації та вдосконалення правових засад функціонування сучасних інформаційних систем як процесуального засобу отримання доказів, існує об’єктивна необхідність уніфікації відповідної кримінально-процесуальної форми.

Інформація, що міститься в базах даних, використовується при розслідуванню конкретних кримінальних правопорушень: 1) як орієнтуюча інформація для висунення та перевірки версій; 2) як підстави проведення слідчих (розшукових) дій та прийняття тактичних, а також окремих процесуальних рішень; 3) у якості інформаційної основи для розробки тактики слідства, в тому числі взаємодії слідчого з експертами, оперативними підрозділами, мінімізації тактичного ризику тощо. Саме це і є тією головною метою, заради якої створено цілу низку обліків, до речі, розсіяних за різними правоохоронними органами та їх службами, але об’єднаних головним — метою, для досягнення якої інформація збирається, опрацьовується, зберігається та використовується. Наприклад, до необхідної для вирішення задач доказування інформації може бути віднесений цілий комплекс відомостей, який включає в себе персональні дані осіб, які перевіряються, біографічні довідки, відомості про родичів, документи про освіту, характеристики з місця роботи, відомості про розмір заробітної платні, про місце реєстрації та помешкання, факти допущених у минулому правопорушень, історії хвороби, факти психічних захворювань чи наркотичної залежності, відомості про наявність банківських рахунків, здійснення операцій за ними в певний проміжок часу та певними контрагентами, володінні рухомим та нерухомим майном, вогнепальною зброєю тощо.

Потреба у використанні облікової інформації в кримінальному провадженні зумовлює й відповідні вимоги до неї, порядку її отримання й оформлення.

Тож чи можна вважати доказами інформацію, що міститься в певних інформаційних системах? Які дії мають виконати суддя, слідчий суддя, прокурор, слідчий, щоб інформація, що міститься в сучасних інформаційних системах, набула статусу доказів?

В КПК України 2012 р.

Законодавець частково відмовився від суворої процесуальної форми збирання всіх доказів, що є, безперечно, прогресивним кроком. Утворені штучні формальності не можуть бути перешкодою у встановленні фактів і обставин, що входять в предмет доказування (ст. 91 КПК). Головне — необхідно гарантувати дотримання прав і свобод людини. Докази, підкреслює М. Є. Шумило, можуть бути такими, якщо вони отримані незабороненими способами. Відповідно до цього в законодавстві повинні бути унормовані надійні гарантії їх допустимості і перевірки у форматі змагального судового розгляду^[90].

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 КПК України докази повинні бути отримані у передбаченому законом порядку, який передбачає: наявність підстав прийняття рішень; присутність певного кола учасників, які мають права та діють на законних підставах; роз’яснення їх прав та обов’язків; послідовність дій; фіксацію результатів дії; підписи уповноважених осіб та можливість внесення до протоколу змін, доповнень та зауважень. У ст. 93 КПК України до кола способів збирання доказів стороною обвинувачення віднесено конкретні слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій.

До таких документів, як правило, відносяться довідки про наявність чи відсутність судимості, копії вироків, довідки з наркологічного або психоневрологічного диспансерів, висновки ревізій та акти перевірок, документи страхових компаній, характеристики, уставні документи, цивільно-правові договори тощо, тобто документи, які містять інформацію, отриману, фактично, з відповідних баз даних.

Крім того, КПК України 2012 р. дещо змінив підходи до використання облікової інформації в доказуванні. Зокрема, в ньому йдеться про деякі бази даних, порядок та правила їх використання в кримінальному провадженні, зокрема:

- автоматизована система документообігу суду (ст. 35 КПК);

- Єдиний реєстр адвокатів України (ст. 45 КПК);

- Єдиний реєстр досудових розслідувань (ст. 214 КПК);

- Реєстр матеріалів досудового розслідування (ст.ст. 109, 291 КПК);

- електронні інформаційні системи (при знятті інформації в процесі втручання в приватне спілкування в порядку ст. 264 КПК);

- мобільні термінали систем зв’язку та інших радіовипромінюва- них пристроїв, активованих у мережах операторів рухомого (мобільно- го) зв’язку (при проведенні негласної (розшукової) слідчої дії «установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу» в порядку ст. 268 КПК);

- бази персональних даних, які знаходяться у володільця персональних даних (п. 8 ст. 162 КПК).

Про можливість використання в доказуванні інформації, що міститься в базах даних, мова начебто йде в ст. 88 КПК, у якій законодавець вказує на докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, чітко визначивши умови визнання їх допустимими.

Процесуальний механізм використання в доказуванні інформації, що міститься в базах даних, не є досконалим у КПК Російської Федерації, де судова реформа почалася значно раніше.

Чи виникає потреба в проведенні експертиз за такою ж групою обліків оперативно-розшукового призначення, що здійснюють підрозділи ДІАЗ МВС, коли ідентифікація відбувається за штучними ідентифікаторами (номерами й ін.)? У таких випадках слідча практика не йде шляхом призначення та проведення експертиз. Визначення належності вказаних об’єктів і залучення їх до кримінального провадження відбувається інакше. Але в будь-якому разі обирається такий шлях, щоб урешті-решт отримана інформація набула доказового статусу.

Умовою використання будь-якої інформації (знову ж таки зазначимо, не лише облікової) як доказу є її відповідність тим вимогам, що висуваються до доказів, адже під доказами в кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел. В іншому випадку ніякої мови про докази чи будь-яке доказове значення вести не можна.

Дослідженням доказів є сукупність (система) взаємопов’язаних процесуальних дій та розумових операцій, зміст якого складають: а) аналіз змісту окремих отриманих доказів із точки зору їх відповідності вимогам належності та допустимості; б) з’ясування їх достовірності шляхом співставлення їх змісту з відомостями, що містяться в інших доказах; в) проведення слідчих (розшукових) дій для отримання інших доказів, які підтверджують або заперечують ті, що перевіряються; г) визначення достатності отриманих доказів та їх поєднань для висновку про встановлення конкретних фактів обставин; д) з’ясування можливості та перспектив використання отриманих доказів у якості інформаційної основи для вирішення інших задач розслідування.

Відсутність однієї зі складових доказу перетворює його на звичайну інформацію. Безперечно, дотримання процесуальної форми є умовою появи доказу і прямо пов’язане з допустимістю використання отриманих даних як доказів. Недотримання процесуальних правил оформлення доказів веде до визнання їх недопустимими (ст. 87 КПК).

Одним зі шляхів отримання стороною обвинувачення інформації з інформаційних систем є витребування та отримання довідок, які за загальною класифікацією доказів належать до «документів».

У ч. 1 ст. 99 КПК даються визначення поняття документа-доказу в кримінальному провадженні. Документ-доказ повинен відповідати вимогам належності і допустимості (ст. 84 КПК). У документі має бути вказане конкретне джерело відомостей про обставини і факти, що підлягають доказуванню з тим, щоб у разі необхідності його можна було перевірити процесуальним шляхом.

Вимоги, що висуваються до документів-доказів у кримінальному провадженні:

- дані, що зафіксовані в документах, повинні мати значення для кримінального провадження, містити обставини, що підлягають доказуванню (ст. 91 КПК);

- документи повинні мати дані, носії яких відомі можуть бути перевіреними, необхідні реквізити, дату, місце складення і реєстрації (прізвище, ім’я та по батькові посадовця, який його склав, необхідні підписи, штампи, печатки, супровідні листи тощо), джерело інформації;

- має бути дотриманий встановлений КПК порядок збирання доказів^[92].

Обов’язковим атрибутом джерела фактичних даних документів є письмова форма. Способами «збирання» (формування)^[93] аналізованого виду доказів служить витребування або надання.

Так, у п. 2 ст. 93 КПК закріплено право сторони обвинувачення здійснювати збирання доказів, зокрема шляхом витребування та отримання, від органів державної влади, підприємств, установ та організацій документів тощо.

Джерелом доказів стосовно документа є автор документа. Правове становище вказаного джерела доказу визначається компетенцією автора документа.

Поняття «документ» (від лат. documentum) означає свідчення, доказ. Тлумачний словник російської мови визначає поняття «документ» у трьох змістовних значеннях:

- діловий папір, що підтверджує який-небудь факт або право на що-небудь;

- посвідчення, офіційний папір, що свідчить про особу пред’явника;

- письмове свідчення про які-небудь історичні події, факти^[94].

З юридичної точки зору перше та друге визначення є рівнозначними, адже трактують поняття «документ» як свідчення, доказ одночасно. Саме ці значення мають велику цінність у юридичній науці^[95].

Представниками кримінально-процесуальної науки зазначається, що доказове значення мають документи, отримані за таких умов:

- документи отримані від обізнаної особи або компетентного органу;

- відомості в документі мають відношення до злочину, який розслідується;

- документи, які можуть слугувати для виявлення злочину та встановлення обставин кримінальної справи;

- дотримані вимоги законності залучення документа до кримінальної справи як доказу^[96].

Доктринальне тлумачення документа здійснено професором Л.Е. Володимировим у роботі «Вчення про кримінальні докази», де подані основні форми, що мають доказове значення:

1. Письмовим доказом є будь-який предмет, на якому викладено думку людини письменами або будь-яким іншим видом письмових знаків чи символів.

2. Письмові акти офіційні, що можуть мати доказову належність у кримінальному процесі, суть протоколи та посвідчення, що надходять від належної влади та містять описання якого-небудь факту.

3. У кримінальному процесі не має та не може бути письмових актів, які мають обов’язкову силу для суду. Це положення є визначальним відносно кримінального процесу до документа та джерела доказів.

Сучасна слідча та судова практика впевнено свідчить, що інформація, отримана з інформаційних систем, причому частіше некриміналіс- тичних, яка вилучена, наприклад, у результаті обшуку чи надана у формі довідок, використовується як докази. Це можуть бути довідки про наявність або відсутність якогось товару, його вартість, про здійснення якихось бухгалтерських чи управлінських операцій, що ґрунтуються як на первинних облікових документах, так і на похідних, що складають масиви документальних або фактографічних систем. Усе частіше доказами виступає інформація, отримана із сучасних інформаційних систем з автоматичною реєстрацією інформації — систем обліку робочого часу, систем контролю знаходження на зв’язку в мережі мобільних телекомунікаційних систем, в Інтернеті тощо. В адміністративному судочинстві України активно впроваджується, а в деяких інших країнах уже існує практика використання інформації з систем відеоспостереження за дорожнім рухом тощо. Уважаємо, що це лише перший крок, наступ- ним буде вирішення питань щодо можливості їх використання й у кримінальному судочинстві. Хоча окремі прецеденти використання даних записів відеоспостереження практика розслідування вже має.

Наведемо лише один приклад із власної практики, коли інформація звичайної системи обліку робочого часу та квитків на авіапереліт сприяла встановленню цілої низки обставин у справі, розкриттю злочину, установленню особи злочинця. І хоча це сталося ще за радянських часів, сьогодні облікова політика суттєво не змінилася, тому що вона завжди має прагматичну мету — сприяти виконанню головних завдань, які стоять перед галуззю, відомством, підприємством, підрозділом або навіть особою. І, відповідно, до інформаційних систем має вміщуватися достовірна інформація про об’єкти обліку, достатня для вирішення тих завдань, які стоять перед нею.

Так, у справі про скоєння серії крадіжок у м. Луганську за оперативними даними під підозру потрапив громадянин Л., мешканець Риги. У процесі розслідування було встановлено, що на час скоєння крадіжок він відбував покарання у виді дострокового звільнення від позбавлення волі з обоє ’язковим притягненням до праці в спецкомендатурі м. Єкаб- пілса і «працював» на асфальтобетонному заводі.

Свою причетність до крадіжок у Луганську Л. заперечував, а з установи, де він відбував покарання, було отримано довідку, у якій категорично заявлено, що їх «вихованець» зі спецкомендатури в указаний термін не вибував.

З метою з ’ясування обставин у справі було здійснено перевірку осіб, які вилітали до Риги з Луганська та до Луганська з Риги, за базами даних відповідних аеропортів, що дало позитивний результат. Корінці авіаквитків на особу Л. у подальшому були вилучені виїмкою. У журналах обліку робочого часу та виконаних робіт, що велися на асфальтобетонному заводі м. Єкабпілса, у вказані терміни Л. значився як відсутній на роботі. Копії відповідних сторінок журналів, довідки із зазначеною інформацією, а також протоколи допиту осіб, що робили в них записи, були долучені до справи. У подальшому розслідуванні факти відсутності на роботі й у спецкомендатурі громадянина Л. в терміни скоєння злочину підтвердилися. Таким чином, саме завдяки використанню облікової інформації було спростовано алібі Л. щодо його непричетності до скоєння злочинів у Луганську.

Отже, інформацію, отриману з відповідних інформаційних систем, причому різної відомчої належності, і у виді первинних документів (корінців авіабілетів — складових певної документальної системи обліку), і у виді довідки з асфальтобетонного заводу на підставі записів відповідних журналів і копій відповідних сторінок журналів, було використано як доказ у кримінальному провадженні.

Виникає справедливе питання: чому довідки чи копії записів інформаційних систем некриміналістичного призначення можуть бути використані в доказуванні й підпадають під категорію «документів», а ціла низка криміналістичних, прямим призначенням яких є сприяння розкриттю злочинів, — ні?

Як не парадоксально, але за часів радянської влади, а також у перші роки незалежності України на довідках за результатами використання інформації з деяких криміналістичних інформаційних систем містилися застереження «До кримінальної справи не долучати!!!». Свого часу, працюючи в експертній службі, згідно з чинними на той час нормативними актами ми постійно давали такі довідки (ф. 15, ф. 16). Вони мали лише ситуативне значення дійсно орієнтувального характеру і передусім орієнтували працівників карного розшуку на пошук певних осіб, викраденого майна тощо, після чого ставали непотрібні. Щоправда, часто їх долучали до оперативно-розшукових справ.

Чим же могла бути ініційована необхідність відомчої заборони долучати до кримінального провадження довідки, що містять інформацію з інформаційних систем, які мають відкритий, нетаємний характер, не стосуються негласної роботи, при цьому безпосередньо призначені сприяти розкриттю злочинів? На нашу думку, лише одним — недовірою до інформації, що в них міститься, і насамперед сумнівом у її достовірності, а також відсутністю певних наукових обґрунтувань правового статусу інформації, отриманої з криміналістичних інформаційних систем. Забороняючи використовувати облікову інформацію зі своїх систем, відомство, по суті, визнавало їх ненадійність. А це означає, що особа, яка давала довідку, не могла бути впевнена, що інформація про будь-які властивості об’єкта в інформаційній системі стосується якогось конкретного об’єкта чи події або є достовірною. Ці проблеми прямо пов’язані з організацією функціонування систем, базою ж для організації є їх досконале правове регулювання. Також виникає цілком справедливе питання — навіщо взагалі складати довідку або інший документ, якими не можна користуватися? Особистий багаторічний досвід оперативної та експертної роботи, а також результати узагальнення практики інших осіб і підрозділів дають підстави навіть не допускати такої ситуації, що спеціаліст, який виконував перевірку за обліками (у ДНДЕКЦ це, як правило, кваліфікований експерт), дає довідку, не бу- дучи впевнений у своїх знаннях і результатах дослідження, у якому він скористався інформацією певної облікової системи. Проблемною була а в ряді випадків і сьогодні залишається, сама система.

До речі, чинні нормативні акти вже не містять таких застережень. З одного боку, це свідчить про зростання ступеня довіри до інформації, що міститься в криміналістичних інформаційних системах, а з іншого — постає питання: чи достатньо врегульованими є відносини, які виникають у сфері її обігу, щоб забезпечити її достовірність, належність і допустимість?

Однією з суттєвих властивостей доказу є достовірність. Достовірними є докази, якщо вони за своїм змістом відповідають фактичним обставинам, що мали місце в дійсності.

При цьому оцінка достовірності доказу позбавлена яких-небудь формальних критеріїв. Тут повністю діє принцип вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, слідчого судді та суду, яке повинне сформуватися в результаті дотримання правил збирання та перевірки доказу всіма передбаченими законом способами. Висновок про достовірність або недостовірність конкретного доказу досягається шляхом зіставлення його з іншими доказами у справі, тому тільки оцінка доказів у їх сукупності може призвести до правильних висновків^[97].

Достовірність облікової інформації прямо залежить від повноти й адекватності відбиття відомостей про певні властивості об’єктів обліку у відповідних облікових одиницях (картках, записах у журналах і базах даних тощо). Під такими відомостями розуміються фактичні дані про певний об’єкт чи подію. Буквально термін «фактичні дані» означає дані, що ґрунтуються на фактах. Причому сам факт не може бути достовірним чи ні. Достовірними чи ні можуть бути лише наші знання про нього, інформація, дані. Інформація, яка не відповідає зазначеним вимогам, не може бути використана в доказуванні та при прийнятті рішень у процесі розслідування. Недостовірна інформація призводить до помилкових рішень, що виключає можливість її використання в доказуванні. Такі самі вимоги висуваються й до інформації, яка складає масиви чи бази даних інформаційних систем.

Необхідність отримання з інформаційних систем достовірної інформації зумовлює: по-перше, поповнення їх масивів інформацією, яка б відповідала зазначеним вимогам; по-друге, використання для її опрацювання, зберігання та видачі таких методик, які б не дозволяли втрачати вказані властивості й не допускали її перекручування; по-третє, на виході з системи вона має подаватись у формі, яка не суперечить допустимості її використання як доказу.

Належність інформації (у нашому випадку фактичних даних) — обов’язкова ознака доказу. Відповідно до ст. 85 КПК належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Щоб слугувати доказом у провадженні, об’єкт, що ототожнюється, повинен об’єктивно, незалежно від свідомості суб’єкта доказування і його логічних міркувань, бути пов’язаним із подією злочину.

Належність доказів — це їх властивість бути засобами пізнання вчиненого в минулому кримінального правопорушення, що обумовлюється тими об’єктивними зв’язками, які існують між ними і обставинами минулої події кримінального правопорушення. Відсутність такої взаємозалежності свідчить про відсутність доказів. Зв’язок фактичних даних з обставинами вчинення кримінального правопорушення, їх слідами, що відбиваються в навколишньому середовищі, дає змогу виділити і закріпити в законі обов’язкову ознаку доказів — їх належність. Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження.

Попередня умова для прийняття тих чи інших відомостей в якості доказу полягає в тому, що повинен бути відкритий та видимий зв’язок між основними та доказовими фактами: «Nemo tenetur divinare», «Probationes debent esse evidentes (id est), perspicuae, et faciles intelligi»^[98].

Основне правило в галузі процесуального доказування, як слушно зазначає М. М. Александров, полягає в тому, що в якості доказів допускаються будь-які відомості, здатні допомогти у вирішенні кримінальної справи, що рівнозначно виразу — дані, які мають відношення до основних фактів справи, до суті спірного питання^[99].

Отже, належність доказів — це їх здатність своїм змістом встановлювати факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження.

Докази відповідатимуть вимогам належності, якщо їх зміст буде вказувати:

1) на обставини, як підлягатимуть доказуванню в кримінальному провадженні (ст. 91 КПК);

2) на інші факти і обставини, що мають значення проміжних та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обґрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню;

3) щодо інших доказів — на їх наявність чи відсутність, достовірність чи недостовірність, допустимість чи недопустимість^[100].

Достовірність, достатність і належність інформації досить тісно взаємопов’язані. В одних інформаційних криміналістичних системах (обліках) вміщено інформацію стосовно об’єктів, належність яких до конкретного злочину безперечна (сліди, інформація та номери викрадених речей, зброя тощо), в інших містяться ті, належність (зв’язок) яких з подією злочину встановлюється саме за результатами перевірки за обліками. Не буде перебільшенням сказати, що і належність, і достовірність і достатність, а як підсумок, і допустимість прямо залежать від правового регулювання процесів роботи з отримання й опрацювання інформації як при розслідуванні конкретного кримінального провадження, так і при її переданні в інші провадження, а також в інформаційні системи. Саме досконале правове регулювання організації функціонування інформаційних систем є гарантією достовірності інформації, що в них міститься, її захисту від перекручування та неправомірного знищення. Виконати ж своє головне призначення в розслідуванні — стати доказом — інформація, що міститься в інформаційних системах, може лише за умови її відповідності основним вимогам, які висуваються до доказів. Вона повинна бути достовірною, допустимою та належною. Ми не наводимо повного переліку джерел, але констатуємо, що серед них не згадуються інформаційні системи. На нашу думку, така деталізація на законодавчому рівні не принципово впливає на можливість використання даних, що містяться в інформаційних системах, як доказів, і сьогодні цьому майже ніяких заперечень немає.

Розглянемо принцип формування масивів сучасних криміналістичних інформаційних систем. Поряд з іншими, серед джерел доказів законодавець указує висновки експерта й показання, речові докази. Зазначимо, що протоколи слідчих (розшукових) дій є первинними доку- ментами, які складаються за результатами пізнання окремих фактів та об’єктів у процесі їх проведення й стають складовими специфічної документальної інформаційної системи, якою є кримінальне провадження. Іншу групу документів цієї системи складають документи, які становлять результати аналізу та синтезу перших, у їх резолютивній частині відображається зміст рішення, яке приймає прокурор, слідчий або суддя за результатами узагальнення всіх доказів, наявних на момент прийняття такого рішення (вирок, повідомлення про підозру тощо). Варто зазначити, що основна кількість криміналістичних інформаційних систем (за винятком обліків довідково-допоміжного призначення, які ведуть підрозділи експертних установ) містить інформацію, що є результатом опрацювання саме вказаних вище первинних документів. Так, наприклад, підставами для поставлення на оперативно-довідковий і дактилоскопічний облік, який ведуть підрозділи ДІАЗ (УІАЗ) УМВС України, є: повідомлення про підозру, постанови про заведення оперативно-розшукових справ. Як видно з наведеного, підставою для поставлення на облік є наявність зазначених документів: у них і міститься інформація, яку опрацьовують відповідно до вимог інформаційної системи, — здебільшого це стосується тієї, що відображається в алфавітній картці ф. № 1. Також вони є підставою для дактилоскопіювання осіб, що стають об’єктами дактилоскопічної картотеки цього обліку. Для реєстрації об’єктів, що мають причинні зв’язки з подією злочину, юридичною підставою взяття на облік певних об’єктів служать також протоколи слідчих (розшукових) дій.

У результаті спеціального, цілеспрямованого опрацювання первинних документів, які, по суті, виступають як докази в провадженні, виділяється фактографічна інформація стосовно окремих фактів чи об’єктів. Ця інформація структурується за визначеною системою, що прийнята в певній інформаційній системі й посідає в ній своє місце. Одна частка її призначена сприяти розкриттю злочину, за яким безпосередньо вона зібрана (частіше це відомості про невстановлені об’єкти та їх зображення), інша — сприяти майбутньому розслідуванню інших кримінальних проваджень. Як правило, це інформація про встановлені об’єкти, що були причетні до правопорушення (про злочинців, знаряддя тощо). Саме таким чином і з’являється значна частина інформації, яка складає масиви криміналістичних інформаційних систем. Інформація, вміщена до таких систем, є достовірною, достатньою для вирішення певних завдань та належною. І, містячись у матеріалах кримінального провадження на носіях, визначених законодавцем як джерела доказів, вона була складовою доказу. Однак, будучи переданою до фактографічної інформаційної системи, чим, по суті, є криміналістичні інформаційні системи (обліки), перейшла на інший носій, набрала іншої форми, яку законодавець прямо не передбачає як джерело доказу. Отже, вона втрачає таку якість, як допустимість, і, відповідно, статус доказу. Саме тому для надання їй цього статусу і виникає необхідність фіксувати інформацію на певному носії у формі довідки, яка може виступати процесуальним джерелом доказів «документом». Винятком у такому разі є об’єкти колекцій (наприклад кулегільзотек та ін.), які визнані речовими доказами та передані до криміналістичної інформаційної системи на відповідальне зберігання (зрозуміло, з метою використання в кримінальному провадженні та розшуковій роботі).

До речі, новим КПК (п. 6 ст. 100 КПК) прямо передбачена можливість збереження зразків речових доказів, достатніх для їх експертного дослідження або інших цілей кримінального провадження.

Тепер з’ясуємо, чи відповідають довідки (і насамперед інформація, яка в них відображена) вимогам, що ставляться до доказів. Безперечно, якщо джерелом є документальні інформаційні системи (у нашому випадку — кримінальні провадження), її достовірність, належність і допустимість не викликають сумніву — документи, у яких вона відображена, складені з дотриманням норм КПК і введені в процес з дотриманням процесуальної форми належним суб’єктом. Але ж чи не втрачає свого статусу така інформація в разі її перенесення до фактографічних інформаційних систем криміналістичного призначення? Це питання потребує окремого розгляду. Зазначимо, що більшість криміналістичних інформаційних систем є фактографічними. Основним джерелом формування їх масивів, як уже сказано, здебільшого є документи, долучені до кримінальних проваджень. Це протоколи слідчих (розшукових) і судових дій, інші процесуальні документи, вироки суду та судові рішення, з яких отримується інформація, що вміщується в облікові документи або бази даних. Як раніше зазначалось, коли йдеться про криміналістичні обліки, які ведуть експертні підрозділи МВС України, досить часто ідентифікацію об’єктів за їх відображеннями проводять спеціалісти — експерти-криміналісти. Причому й при ідентифікації в процесі перевірки за обліками, і в процесі експертного дослідження вони використовують однакові знання та, по суті, однакові методики. Проведення будь-якого ідентифікаційного дослідження потребує використання спеціальних криміналістичних знань. Та іншого й не може бути. В Україні досить часто це одна особа, яка суміщає дві різні функції, виступаючи як спеціаліст або експерт. До речі, кримінальне процесуальне законодавство України (ст. 79 КПК) говорить про те, що не може бути підставою для відводу спеціаліста, перекладача та експерта їх попередня участь у цьому кримінальному провадженні як спеціаліста, перекладача, експерта і секретаря судового засідання.

Одним із напрямів удосконалення нормативної бази є її спрямованість на забезпечення достовірності та достатності інформації, що вміщується до інформаційних систем. Останніми роками в деяких відомчих нормативних актах приділяється особлива увага процедурі відображення інформації в таких системах. Причому як отриманої з відповідних первинних документів, так і у виді різноманітних відображень властивостей об’єктів, що підлягають обліку в певних системах. Вони часто подані в додатках до протоколів або речовими доказами. Зазначимо, що низка криміналістичних інформаційних систем, здебільшого тих, що призначені створювати умови для ідентифікації об’єктів обліку за власними ознаками, поряд з різноманітною інформацією стосовно їх походження, результатів попередніх досліджень, містять відображення певних властивостей об’єкта (сліди чи їх копії), які, по суті, є джерелами інформації та допомагають пізнавати відображені властивості об’єкта.

Так, згідно з вимогами Інструкції про порядок функціонування дактилоскопічного обліку експертної служби МВС України, затвердженої наказом МВС України від 11.09.2001 № 785, реєстраційні картки слідів рук, що складають масиви слідотек дактилоскопічних обліків, містять інформацію про місце вилучення сліду, номер кримінального провадження, копії слідів рук у масштабі 3:1, дані про спеціаліста, що їх вилучив, про експерта, який їх досліджував, про особу, котра склала реєстраційну картку, дату її заповнення тощо. Наведене дає підстави стверджувати, що інформація, яка міститься в картці, є достовірною, стосується конкретної події. Вона отримана з відомого, такого, яке можна перевірити, не забороненого КПК джерела; містить відомості про осіб, що її отримали, опрацьовували та внесли до системи. За необхідності її можна додатково перевірити за матеріалами відповідного кримінального провадження. Іншими словами, за умови сумлінного дотримання інструкції та ставлення до службових обов’язків з боку фахівців, достовірність і належність джерела чи інформації, що вміщені до системи, не викликають сумніву. Відповідальність за повноту й достовірність інформації в облікових документах, а також своєчасність їх надання до ІС несуть працівники, які складають відповідні облікові документи. Розглянемо питання допустимості її використання як доказу (ст.ст. 86-90 КПК). Допустимість доказу — це придатність його для використання в кримінальному процесі за формою, на відміну від його належності — придатність для використання за змістом. Встановлюючи вимоги дотримання процесуальної форми, закон має на меті отримання якісних доказів, здатних з достовірністю встановлювати обставини справи. Зв’язок форми і змісту діалектичний. Форма не має значення, якщо вона не відповідає змісту. Без форми зміст не може існувати і виконувати своє цільове призначення. Форма судового доказу має істотне значення, оскільки зміст його залежить від об’єктивних властивостей фактів і обставин, що підлягають доказуванню, проміжних і побічних фактів, від якості джерел, об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливають на формування доказів.

Як зазначалось раніше, видача інформації з інформаційних систем здійснюється на основі запиту користувача. Такий запит може скласти на формалізованому бланку або в довільній формі слідчий або за його дорученням оперативний працівник. Відповідь на запити дається у вигляді довідки за результатами перевірки за інформаційною системою. Така довідка відповідає вимогам, які ставляться до офіційних документів. Вона має відповідні реквізити й містить інформацію про певний об’єкт, узяту з певної системи, а в разі проведення ідентифікаційних досліджень — про їх результати. Інформація, що міститься в цих довідках, є достовірною та належною, а самі довідки відповідають вимогам, що висуваються до доказів, тобто є допустимими.

У КПК України не наводяться вимоги до форми документів та їх реквізитів. Водночас зміст інформації та умови надання їй документальної форми в разі необхідності можуть бути перевірені за допомогою слідчих (судових) дій. У зв’язку з тим, що можливі перешкоди та перекручування при збиранні доказів цього виду можна доволі легко виявити (порівняно, наприклад, з отриманням показань), процесуальна регламентація витребування документів (включаючи вимоги складання нових документів) відносно проста. Саме тому частина процесуальних гарантій, які відносяться до отримання інформації, замінюється гарантіями, що випливають з регламентації службової чи громадської діяльності осіб, котрі складають такі документи. Безсумнівно, документи є джерелами доказів, якщо в них викладено та засвідчено факти, що мають значення для провадження. Встановлення факту минулої судимості віднесено законом до обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні. Тому висновок в довідці реєстраційного органу про минулу судимість слід визнати джерелом судового доказу. До речі, як уже було сказано вище, в новому КПК (ст. 88) вже деталізовано умови та процесуальний порядок використання доказів, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень.

Для використання інформації інформаційних систем з автоматичною реєстрацією (інформаційні системи операторів мобільного телефонного зв’язку, провайдерів Інтернету тощо) як доказів слідчі, керуючись статтями 178, 183, 187, 187¹ (КПК 1961 р.), складали подання суду на проведення виїмки інформації, знятої з каналів зв’язку і, відповідно, отримували роздруківки (копії електронних записів певних баз даних) з’єднань конкретних абонентів мобільного зв’язку із зазначенням часу та місць доступу до мережі й іншу інформацію стосовно зв’язку. Аналогічним чином отримувалася інформація від провайдерів комп’ютерних мереж, з систем відеоспостереження, а також з будь-яких інших інформаційних систем, причому незалежно від їх відомчої належності. Як витребування довідок, так і проведення виїмок (тимчасового доступу до речей та документів) є шляхами введення інформації з інформаційних систем у матеріали кримінального провадження, які не суперечать вимогам, що ставляться до доказів.

Очевидно, що застосування такої різноманітності форм при витребуванні одного роду відомостей, викликане лише одним — багаторічним мовчанням законодавця та відсутністю системних підходів до вирішення проблеми, що назріла.

У новому КПК України такий порядок удосконалений. Так, виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних комунікаційних мереж, зняття інформації з інформаційних систем є різновидами втручання в приватне спілкування (п. 4 ст. 258 КПК) та, відповідно, елементами системи негласних слідчих (розшукових) дій. При виявленні в кореспонденції речей (зокрема речовин), документів, що мають значення для певного кримінального провадження, беручи до уваги, що має місце винятковий невідкладний випадок, пов’язаний із врятуванням життя та здоров’я людей, а відомості про скоєні певною особою злочини неможливо отримати в інший спосіб, крім зняття інформації з транспортної телекомунікаційної мережі з абонентського номера оператора мобільного зв’язку, слідчий в межах, визначених ухвалою слідчого судді, здійснює виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій чи отриманням зразків з відповідних відправлень, за результатами якої складає протокол (ст. 262 КПК). Зняття інформації з електро- нних інформаційних систем або їх частин без відома її власника, власника або утримувача може здійснюватися на підставі ухвали слідчого судді (ч. 1 ст. 264 КПК). Зміст інформації, одержаної внаслідок здійснення зняття відомостей з електронних інформаційних систем або їх частин, фіксується на відповідному носієві (ч. 2 ст. 265 КПК).

Щодо використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні, позиція законодавця є достатньо чіткою: «протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій ... можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших (розшукових) дій під час досудового розслідування» (ч. 1 ст. 256 КПК).

Достатність — це кількісний показник надійності досягнутих у ході доказування результатів. Достатня сукупність доказів має дві сторони — кількісну та якісну. «Поняття достатньої сукупності доказів характеризує повноту та глибину дослідження кожного факту, що підлягає доказуванню (головного, проміжного, допоміжного) і забезпечує надійність висновку про доведеність кожного факту»^[101].

Достатність виражає й кількісну характеристику існуючої системи доказів з позиції її придатності для обґрунтування того чи іншого висновку або процесуального рішення. Без сумніву, критерії достатності об’єктивно різні для різних процесуальних рішень та висновків. Для одних рішень достатньо того чи іншого ступеня ймовірності висновку, для інших — об’єктивно необхідна достовірність підсумкових висновків. Тому критерій достатності відноситься до сфери внутрішнього переконання органів, які здійснюють провадження до справі. Дане переконання формується в процесі дослідження доказів по справі.

Отож, для правильної кваліфікації злочину не є достатнім інформації по непогашену судимість підозрюваного, що міститься в довідці, виданої відповідним підрозділом інформаційно-аналітичного забезпечення органів внутрішніх справ, для встановлення цього доказового факту до матеріалів кримінального провадження необхідно долучити також копії вироків суду. Подібний підхід має бути застосований й до довідок з наркологічного та психоневрологічного диспансерів — достатня сукупність доказів повинна містити висновки відповідних експертиз. Інший приклад — довідки банків по операціях та рахунках юридичних і фізичних осіб, вони можуть і повинні бути використані як джерела доказів, однак для остаточної кваліфікації дій особи (осіб) во- ни мають бути доповнені висновками фінансової та бухгалтерської експертизи.

Тому, можна стверджувати, що істотних заперечень для використання як доказів інформації, що міститься в інформаційних системах, немає. Головне, щоб отримані результати відповідали вимогам, які ставляться до доказів. Це, звичайно, вимагає від правоохоронця глибоких знань криміналістики та кримінального процесуального законодавства, уміння використовувати ці знання на практиці та відповідних навичок і досвіду.

Отже, питання стосовно процесуального статусу та можливості використання інформації, що міститься в інформаційних системах, є досить важливими. І хоча на сьогодні в літературі з цієї проблеми дискусія ще триває і, зрозуміло, пропонуються різноманітні шляхи вдосконалення інформаційних систем і законодавства, зазначимо сказати таке:

• більшість сучасних інформаційних систем містять достовірну інформацію про певні властивості, стан або діяльність об’єктів обліку;

• у ряді криміналістичних інформаційних систем вона є похідною від доказів (слідотеки дактилоскопічних обліків НДЕКЦ, кулегільзоте- ки, облік викраденого майна, зброї, номерних речей тощо), що зумовлює безперечність її достовірності та належності до події, що розслідується;

• належність, достатність і достовірність інформації, отриманої з інших інформаційних систем, за необхідності також установлюється в процесі досудового розслідування;

• що стосується допустимості, то ця властивість набувається саме діями з виявлення інформації та зняття її з певної інформаційної системи.

Існують різні процесуальні форми отримання такої інформації з інформаційних систем: виїмки інформації, знятої з каналів зв’язку, у процесі слідчого огляду й інших слідчих (розшукових) дій, а також негласних слідчих (розшукових) дій (установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, знаття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж), тимчасового доступу до речей і документів (наприклад, до трудової книжки та посадової інструкції) і залучена до кримінального провадження у виді складової відповідного протоколу чи додатка до нього або речового доказу. Також вона може бути отриманою у виді довідки, як правило, на конкретні запити сторін кримінального провадження. У такому разі вона долучається до матеріалів кримінального провадження як «документ» — процесуальне джерело доказів (ч. 2 ст. 84, 99 КПК).

Довідки правоохоронним органам та суду надаються на їх запити (окремі доручення). Так, у ст. 11 Закону України «Про міліцію» сказано, що міліція має право «одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (у тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні в справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції». Зазначимо, що велика кількість таких довідок складається на основі інформації певних інформаційних систем.

Отримання довідок сторонами обвинувачення та захисту як процесуальна дія збирання доказів передбачена також відповідними частинами ст. 93 КПК.

Особливими випадками у використанні даних з інформаційних систем криміналістичного призначення є ті, коли за результатами перевірки відбувається ідентифікація об’єктів за їх власними ознаками, що відобразились у слідах, виявлених при оглядах місць подій за нерозкритими злочинами. Такі ситуації є типовими для перевірки об’єктів за обліками оперативно-розшукового призначення, які ведуть підрозділи експертної служби МВС України. При цьому слід мати на увазі, що для перевірки за обліками слідчим складається окреме доручення на перевірку не взагалі за масивом обліку, а конкретних об’єктів за конкретними слідами. За результатами таких перевірок спеціаліст, який їх здійснює, складає відповідну довідку. Для введення в матеріали кримінального провадження результатів таких перевірок як доказу, сучасна практика йде шляхом призначення та проведення експертиз у подальшому. Наявність висновку експертизи в подібних випадках робить майже непотрібною в матеріалах провадження довідку експерта про результати перевірки за масивами конкретних обліків. Ніяким чином не принижуючи значення результатів ідентифікації в процесі перевірки за обліками, зазначимо, що сьогодні навряд чи є необхідність у скасуванні такого шляху. І продиктовано це, по-перше, узагалі невизначеним процесуальним статусом криміналістичних обліків.

Одним із напрямів, що сприяє вміщенню до інформаційних систем достовірної інформації в кількості, достатній для вирішення певних завдань, що стоять перед конкретним обліком, є вдосконалення правового регулювання організації та функціонування інформаційних систем, і, насамперед, криміналістичних. Цьому сприяє нормативне регулювання процедури вміщення інформації про об’єкти обліку до таких систем та їх функціонування. Важливе місце в системі правового забезпечення створення та функціонування інформаційних систем посідають чинні закони та відомчі нормативні акти — накази, інструкції тощо.

3.2.