§ 1. Поняття і загальна характеристика системи права

Кожна держава має власну правову систему. Історично скла­лося так, що у кожній країні діють свої специфічні правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися свої власні особливості правового менталітету, правової культури, що й об’єднується загальним поняттям «правова система».

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х рр. ХХ ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя кон­кретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права, що поряд із системою законодавства є її структурною части­ною.

Правова система — це обумовлений об’єктивними закономірнос­тями розвитку суспільства цілісний комплекс взаємозалежних і вза- ємоузгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають уна­слідок такого регулювання, і діють внаслідок відтворення та інтен­сивного використання особою, державою і громадянським суспіль­ством для досягнення своїх цілей.

Правова система має власну структуру. Структура правової сис­теми — це стійка єдність елементів правової системи, що забезпечу­ється її внутрішньою організацією.

До елементів правової системи суспільства належать:

— суб’єкти права;

— правові норми і принципи;

— правові відносини та правова поведінка;

— правова ідеологія, правова культура та правова свідомість;

— законність і правопорядок, що є зв’язками між елементами правової системи і визначають результати їх взаємодії;

Поняття «правова система» та «система права» не є тотожними. Правова система — значно ширше поняття.

До елементів системи права належать: а) галузі права; б) підгалузі права; в) інститути права; г) норми права

Галузь права — це сукупність правових норм інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання.

Серед галузей права за субординацією у правовому регулюван­ні розрізняють:

1) матеріальні, що безпосередньо регулюють суспільні відноси­ни, формуючи юридичну основу, обов’язкову і невід’ємну час­тину системи права. До галузей матеріального права належать:

— конституційне право — система правових норм, що регу­люють суспільні відносини, які складаються в процесі ор­ганізації і здійснення верховної державної влади;

— адміністративне право — система правових норм, що регу­люють суспільні відносини, які складаються у сфері управ­лінської діяльності державних органів, та визначають ді­яння, які визнаються адміністративними проступками, а також стягнення, що належить застосувати до осіб, що їх скоїли;

— цивільне право — система правових норм, що регулюють майнові та особисті немайнові (як пов’язані з майновими, так і непов’язані з ними) відносини між фізичними та юри­дичними особами, що засновані на юридичній рівності, віль­ному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників;

— кримінальне право — система правових норм, що визнача­ють, які діяння є злочинами, та які міри покарання нале­жить застосувати до осіб, що їх скоїли;

2) процесуальні, що закріплюють процедуру реалізації норм ма­теріального права і є похідними від них. До галузей процесу­ального права відносять:

— адміністративно-процесуальне право — система адміні­стративно-процесуальних норм, які регулюють поря­док розгляду і вирішення судом адміністративних справ (справ, що виникають у сфері державного управління) та виконання судових рішень;

— цивільно-процесуальне право — система цивільно-проце­суальних норм, які регулюють порядок розгляду і вирішен­ня судом цивільних справ (справ, що виникають із відно­син між приватними фізичними і юридичними особами) та виконання судових рішень;

— кримінально-процесуальне право — система кримінально- процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і по­переднього слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.

3) спеціальні, що забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин.

Схема 13. Галузі права

Поряд із національним правом існує також право міжнародне.

Міжнародне право — це система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) та приватні правовідносини між громадянами різних країн та їх об’єднаннями (міжнародне приватне право).

Важливим елементом системи права є також комплексні галузі права, що об’єднують окремі групи правових норм кількох галузей права (наприклад, екологічне право).

Правовий інститут — це об’єктивно відокремлена у межах кон­кретної галузі права або кількох галузей система взаємопов’язаних правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Однак, інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей права, бути міжгалузевими.

Інститути права класифікують:

1) за сферою поширення:

а) галузеві (інститут спадкування);

б) міжгалузеві (інститут приватної власності);

2) за функціональною роллю:

а) регулятивні (інститут дарування);

б) охоронні (інститут кримінальної відповідальності) ;

3) за субординацією у правовому регулюванні:

а) матеріальні (інститут підряду);

б) процесуальні (інститут порушення кримінальної справи).

Правові інститути однієї і тієї самої галузі права утворюють під- галузі права.

Підгалузь права — це система однорідних інститутів певної галу­зі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов’язальне право, спадкове право, право інтелектуальної власності тощо; фінансове право — бан­ківське і податкове право; екологічне право — лісове, гірниче, водне право тощо.

Поділ системи права на галузі базується на певних критеріях. Та­кими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юри­дичний критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність якісно однорід­них суспільних відносин, врегульованих правовими нормами.

— суб’єктів;

— об’єктів;

— змісту;

— характеру факторів динаміки відносин.

Наприклад, у трудових правовідносинах суб’єктами виступають робітники та службовці, об’єктом — предмети праці (засоби виробни­цтва), змістом — трудова діяльність, динамічними чинниками — по­треби у робочій силі, що постійно змінюються.

Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як ви­значальний критерій системи права. Він є головною підставою для розподілу правових норм за галузями права. Його доповнює метод правового регулювання.

Метод правового регулювання — це сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні відносини.

Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впли­ву на суспільні відносини. Метод правового регулювання орієнтова­ний головним чином на способи правового регулювання: дозволи, зобов’язання і заборони.

Загальними є два методи правового регулювання:

— імперативний — побудований на засадах влади і підпорядку­вання, на відносинах чіткої субординації (метод «вертикалі»);

— диспозитивний — побудований на засадах автономії, юридич­ної рівності суб’єктів, вільної угоди сторін, їхній неспівпідле- глості між собою (метод «горизонталі»).

Предмет і метод правового регулювання, на яких ґрунтується поділ системи права на галузі, визначається традиційним у світовій практиці поділом права на приватне і публічне, відомим ще з часів Стародавнього Риму. За відомою юридичною формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним становища держави, приватне — користі окремих осіб.

Публічне і приватне право — це суперечливі, але водночас вза­ємозалежні грані права. Сьогодні національні правові системи бага­тьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне і публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія тощо).

Публічне право — це система правових норм, що регулюють дер­жавні та міждержавні відносини, а також відносини між державою і окремою особою та суспільством в цілому.

Приватне право — це система правових норм, що регулюють май­нові та особисті немайнові відносини, що виникають з приводу со­ціальних благ і безпосередньо пов’язані з особистістю їх учасників.

Отже, для публічного права характерним є імперативний метод правового регулювання, для приватного — диспозитивний.

До системи публічного права відносять: конституційне, фінан­сове, адміністративне, адміністративно-процесуальне, екологічне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, госпо­дарсько-процесуальне, міжнародне публічне право тощо.

До системи приватного права відносять: цивільне, цивільно- процесуальне, господарське, сімейне, житлове, трудове, земельне, міжнародне приватне право тощо.

Слід зауважити, що в сучасній системі права не існує галузей права, які належали б до публічного чи до приватного права цілком і повністю. Ту чи іншу галузь права відносять до публічного чи до приватного права лише за превалюванням у ній імперативного (су­підрядності) або диспозитивного (автономії) методів правового ре­гулювання. Адже, наприклад, господарське та земельне право внаслі­док специфіки свого предмета регулювання потребують суміщення кількох його методів, тому лише формально належать до системи приватного права, так само, як екологічне право належить до системи публічного.

Процесуальним галузям права властиві елементи як диспозитив­ного, так й імперативного методу правового регулювання, з доміну­ванням одного з них. Однак, цілком очевидно, що система методів правового регулювання перебуває в інтенсивному русі, тому робити щодо них певні однозначні висновки сьогодні видається абсолютно недоцільним.