ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Починаючи з 1991 р. в Україні розгорнулися радикальні перетворення в усіх сферах державного і суспільного життя. Не оминули вони й охоро­ни здоров’я, зокрема її нормативно-правової бази.

Правовою основою статусу особи у сфері охорони здоров’я слугують конституційні норми, які закріплюють не лише відповідне право, а й засоби його забезпечення, що перебувають у розпорядженні держави, закладені у політичній, економічній і соціальній системах³.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування закріплено у ст. 49 Конституції України⁴, яка увібрала вимоги всесвітніх і регіональних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я. Крім цієї’ статті, є ще й інші конституційні норми, які тією чи іншою мірою стосуються охорони здоров’я та акумулюють кращі зразки міжнародно-правових актів з прав людини.

Проблеми, з якими зіткнулась Україна на сучасному етапі, — це ефективність функціонування інституту прав людини і громадянина та можливість реалізувати права, гарантовані насамперед Конституцією. Як зазначає П. Стецюк, значну частину проголошених прав і свобод громадяни України не можуть реалізувати повною мірою, а деякі права і свобода майже неможливо реалізувати в Україні через економічне та екологічне становище держави⁵.

Імплементація у закони У країни, у тому числі в Основи законодавства України про охорону здоров’я, вимог ст.

Конституційні норми — це своєрідний рушій механізму практичної реалізації права на охорону здоров’я⁸.

Проголошуючи людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, не­доторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, права і свободи — невідчужуваними і непорушними, зокрема у сфері охорони здоров’я, конституційні норми отримують предметно-юридичне втілення у всій національній системі права.

Особливе місце у цій системі посідає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р?, у якому вперше на такому рівні закріплено низку прав людини у сфері охорони здоров’я, зокрема, право на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286).

Відносини у сфері охорони здоров’я регулюються й іншим галузе­вим законодавством, зокрема норми адміністративного права регламентують організаційно-управлінські процеси в охороні здоров’я. Державне управління у сфері охорони здоров’я має специфічні ознаки, зумовлені соціально-економічним значенням охорони здоров’я як фундамента соціальної політики держави, значною кількістю об’єктів управління, відомчою нормотворчістю, а також фаховими і квалі­фікаційними особливостями управлінського персоналу галузевих органів виконавчої влада та місцевого самоврядування, які, як правило, за освітою є лікарями чи фармацевтами і поєднують адміністративну роботу з роботою за фахом, труднощами, пов’язаними з передбаченням наслідків тих чи інших управлінських рішень. Центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, правовий статус якого визначається Поло­женням про Міністерство охорони здоров’я України, затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 р.

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами й організаціями різних форм власності, а також фізичними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності повинні отримати ліцензію на право здійснення медичної практики, яка видається Міністерством охорони здоров’я на три роки і діє на всій території України. Заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності підлягають акредитації, яка проводиться один раз на три роки Головною акредитаційною комісією при МОЗ України та акредита­ційними комісіями на місцях.

Адміністративним правом передбачені обов’язки громадян, пов’язані з наданням медичної допомоги, із забезпеченням санітарно-епідеміо­логічного благополуччя тощо. Наприклад, деякі категорії населення повинні проходити профілактичні медичні огляди (ст. 31 Основ зако­нодавства України про охорону здоров’я); у певних законодавчо визначених випадках слід проводити обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст.ЗО Основ) тощо.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного бла­гополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. (в редакції Закону від 7 лютого 2002 р.), Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні від 22 червня 1999 р. та інші нормативно-правові акти регулюють основні завдання та порядок здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду, функціонування державної санітарно-епідеміологічної служби тощо. Завданням такого нагляду є забезпечення профілактики захворювань людей шляхом попередження, виявлення і припинення порушень санітарного законодавства України. В ст.1 цього Закону санітарне та епідемічне благополуччя населення визначається як стан здоров’я населення і середовища життєдіяльності людини, за якого показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання, сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться у межах, визначених санітарними нормами.

За порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці (ст.41 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні ухиляння від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44 ^і Ко­дексу про адміністративні правопорушення України), за ухиляння від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46 Кодексу про адміністративні правопорушення України) пе­редбачена адміністративна відповідальність. Ці норми прямо чи опосередковано мають за мету охорону здоров’я населення.

Видатки на охорону здоров'я регулює Бюджетний кодекс України від. 21 червня 2001р. (гл. 14). Згідно з п. 8 ст. 87 цього Кодексу, з державного бюджету фінансуються видатки на первинну медико-санітарну, амбула­торно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, санітарно-реабілітаційну допомогу, спеціалізовану і високоспеціалізовану амбулаторно- профілактичну та стаціонарну допомогу, санітарно-епідеміологічний нагляд та інші програми у галузі охорони здоров’я. У місцевих бюджетах передбачені видатки на первинну медико-санітарну, амбулаторно-полі­клінічну та стаціонарну допомогу, програми медико-санітарної освіти, санаторно-курортну допомогу тощо (ст.ст. 88—90).

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. містить перелік складів злочину, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з охоро­ною здоров’я, у тому з числі наданням медичної допомоги. У розділі П “Злочини проти життя та здоров’я особи” передбачено склади злочинів, пов’язані із зараженням вірусом імунодефіциту людини чи іншою неви­ліковною інфекційною хворобою (ст.ст. 130—133); неналежним наданням чи ненаданням у встановленому порядку медичної допомоги (ст.ст.

Безпосередньо охорони здоров’я стосуються також розділ III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” (ст. 151) та розділ IV (“Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи”), в якому закріплено норми, що передбачають злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

Крім цього, Кримінальний кодекс України містить низку норм, які передбачають склади злочинів, що опосередковано покликані за-

безпечити право людини на охорону здоров’я, зокрема розділ VIII “Злочини проти довкілля”, розділ IX “Злочини проти громадської безпеки”, розділ X “Злочини проти безпеки виробництва”, розділ XI “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту”, розділ ХП “Злочини проти громадського порядку та моральності”, розділ XIII “Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення”, розділ XX “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”.

Кримінально-процесуальний кодекс від 28 грудня 1960 р. визначає порядок застосування примусових заходів медичного характеру (розділ VI), порядок проведення експертизи (глава 18) та окремих слідчих дій із залученням судово-медичного експерта або лікаря із дотриманням вимог щодо їх безпечності для здоров’я (ст. 192—194); регламентує питання свідоцького імунітету, розголошення медичної таємниці (ст. 69).

Кримінально-виконавчий кодекс від 11 липня 2003 р. закріплює норму, згідно з якою засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, окрім винятків, передбачених чинним законодавством. Серед цих прав у ст. 8 гарантується право на охорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних та оздоровчо- профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги.

Захист прав споживачів, зокрема споживачів, які отримують, замовляють або використовують товари (роботи, послуги) у сфері охорони здоров’я, має виключне значення. Споживачі, згідно з Господарським кодексом від 16 січня 2003 р., Законом України “Про

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні захист прав споживачів” від 15 грудня 1993 р., мають право на державний захист своїх прав, належну якість товарів (робіт, послуг), безпеку товарів (робіт, послуг), відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я товарами (роботами, послугами). Держава має конституційно забезпечити рівні можливості для реалізації прав людини, захищаючи її права як споживача. Соціально-економічний аспект проблем має вирішуватись з урахуванням інтересів і потреб споживачів. Держава повинна сприяти забезпеченню рівня споживання населення, достатнього для підтримки здоров’я і життєздатності, гарантування безпеки продукції, захисту від несумлінного продавця, виконавця робіт, послуг тощо.

Право на охорону здоров’я регулюється і нормативно-правовими актами інших галузей. Зокрема, Кодекс законів про працю України містить норми, які регулюють робочий час і час відпочинку (ст.ст. 50—84), норми охорони праці (створення безпечних і нешкідливих умов праці, надання лікувально-профілактичного харчування, обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій, переведення на легшу роботу за станом здоров’я тощо). У Кодексі також регламентується праця жінок, зокрема визначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок; передбачено переведення вагітних жінок на підставі медичного висновку на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів; надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв і будинків відпочинку. Також у Кодексі визначено умови праці молоді, зокрема вік, з якого допускається прийняття на роботу; медичні огляди осіб молодших від вісімнадцяти років; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб, молодших від вісімнадцяти років, й інше. Всі ці норми спрямовані на охорону здоров’я осіб, які працюють.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002р. з метою охорони здоров’я встановлює шлюбний вік (ст. 22); визначає осіб, які не можуть перебу­вати у шлюбі між собою (ст. 26); гарантує державну охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 5) та інше. Стаття ЗО Кодексу закріплює обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. У ч. 5 цієї' ж статті передбачено,

що приховування відомостей про стан здоров’я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Особа, яка відмовилась від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні витрати, пов’язані з приго­туваннями до реєстрації шлюбу та весілля, що передбачено ч. З ст. 31 CK, але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана приховуванням обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення, серед яких є тяжка хвороба.

Своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров’я є Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. (далі — Основи) — нормативний документ, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров’я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей закон відображає державну політику у галузі охорони здоров’я, принципи охорони здоров’я, визначає структуру права на охорону здоров’я й обов’язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров’я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров’я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров’я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання цієї сфери життєді­яльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які тією чи іншою мірою присвячені охороні здоров’я, у тому числі ст. 49 Конституції України, що безпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Основи є свого роду “медичною конституцією” України¹⁰, своєрідним фундаментом всього законодавства про охорону здоров’я¹¹. Одним з ключових положень цього акту є норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї охорони здо­ров’я, дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава і суспільство при творенні належних умов для реалізації права людини на охорону здоров’я.

У Верховну Раду України 13 травня 1998 р. було подано проект нової редакції Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, розроблений народним депутатом В. Коломойцевим. Аналіз цього законопроекту свідчить про те, що більшість його положень є

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні лише відтворенням Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян від 22 липня 1993 р. Члени Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства розробили проект Постанови Верховної Ради України від 12 січня 1999 р. про проект Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” (нова редакція), у якому передбачено проект В. Коло­мейцева відхилити.

На сьогодні розроблено новий проект Закону України “Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я” з урахуван­ням пропозицій, що ґрунтуються на основних положеннях цього дослідження. Цей законодавчий акт також передбачає формування державної політики охорони здоров’я, основу якої забезпечує Верховна Рада України. Серед численних заходів, які повинен здійснювати законодавчий орган у цьому напрямі, є затвердження переліку комп­лексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я, що у повній мірі відповідає ч. 2 ст. 49 Конституції України¹². При розробці та оцінці політики охорони здоров’я необхідно робити акцент на універ­сальних цінностях галузі (медична етика, відповідальність і професіо­налізм медичного персоналу, повага до людської гідності тощо), враховуючи те, що здоров’я є однією з основних потреб і невід’ємним правом людини, а також однією з цілей розвитку суспільства¹³.

Положення ч. З ст. 49 Конституції України про доступність для всіх громадян медичного обслуговування сформульовано в ст. 4 Основ як один з принципів охорони здоров’я. Конституційна норма, згідно з якою існуюча мережа лікувальних закладів не може бути скорочена, а держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, відображена у ст.ст. 4,9,16 Основ¹⁴. Частина 4 ст. 49 Конституції України знайшла свою конкретизацію у ст. 32 Основ, у якій визначено заходи, яких держава вживає для утвердження здорового способу життя. Питанню безоплатності медичної допомоги, яка надається у державних і комунальних закладах охорони здоров’я і конституційно гарантована ст. 49 Конституції України, в Основах присвячено ч. 2 ст. 25, де зазначається, що безоплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я. У ст. 6 Основ перед­бачено право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, а у ст. 7 закріплено надання всім громадянам гарантованого рівня медико-

2.1. Законодавство України про охорону здоров’я санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, але плату за надання медичної допомоги у них не визначено. Для порівняння, у ч. З ст. 20 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян від 22 липня 1993 р. чітко закріплено право громадян на безоплатну медичну допомогу у державній та муніципальній системах охорони здоров’я¹⁵.

Відповідно до ст. 18 Основ, охорона здоров’я фінансується за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів і будь- яких інших джерел, не заборонених законодавством. Також передбачено створення і функціонування системи медичного страхування населення. Право кожного на медичне страхування передбачено ст. 49 Конституції України, крім того, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р.¹⁶, медичне страхування належить до загальнообов’язкових видів державного соціального страхування. Проте закону, який регулював би відносини у сфері медичного страхування, у якому були б визначені принципи, правові, організаційні та фінансові засади й механізми функ­ціонування загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в Україні, немає.

В Україні розроблено кілька законопроектів щодо медичного стра­хування і фінансування охорони здоров’я, а саме: “Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування” (11.04.2003, автори — народні депутати М. Поліщук, О. Ремарук, Т. Бахтеєва, В. Бондаренко, М. Лобода, М. Сятиня та 19.09.2006, автори — Т. Бахтеєва, С. Чер- вонописький, Л. Григорович, С. Кузьменко та ін.); “Про загально­обов’язкове державне соціальне медичне страхування” (12.12.2003); “Про загальнообов’язкове медичне страхування” (23.01.2004, автори: народні депутати М. Добкін, О. Морозов), “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” (06.02.2004, автори: народні депутати І. Шурма, П. Кузьменко, Я. Сухий).

Сьогодні громадяни України фактично не можуть отримати медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не сплативши власні гроші за ліки, харчування та “необхідні витратні мате­ріали”. Значна частина населення, не маючи можливості відшкодувати такі витрати, змушена відмовитись від відвідування закладів охорони здоров’я. Вкрай низька оплата праці медичних працівників не забезпечує їм навіть мінімального прожиткового рівня, що позначається на вико­нанні ними морально-деонтологічних обов’язків. Конституційний Суд України у Рішенні щодо офіційного тлумачення положення ч. З ст. 49 Конституцй Украіни “у державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р.¹⁷ визначив, що норму цієї’ статті слід розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Аналізуючи критичну ситуацію, що склалась у системі охорони здоров’я, зокрема з її фінансуванням, науковці і практики намагаються знайти вихід, який би задовольнив потреби всіх верств населення, особливо малозабезпечених.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються у державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” (справа про платні медичні послуги) від 25 листопада 1998 р. зазначив, що долати кризу бюджетного фінансування охорони здоров’я треба не запровадженням практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а шляхом зміни концептуального підходу до цієї' проблеми, а також запровадженням медичного страхування¹⁸. Про певні позитивні кроки у цьому напрямі свідчать положення, викладені у п.2 Концепції розвитку охорони здоров’я населення України від 7 грудня 2000 р.¹⁹, п.З Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 8 серпня 2000 р.²⁰

Альтернативним джерелом фінансування охорони здоров’я є лікарняні каси. їх стає дедалі більше по всій території держави: якщо 1999 р. такі каси були у 5 областях, то 2002 р. — вже в 22²¹. Однак їх діяльність законодавчо не врегульована, а перевірки виявляють багато недоліків. Керівники лікарняних кас переконані, що у майбутньому навіть за умови впровадження страхової медицини такі каси існу­ватимуть як альтернативне джерело фінансування охорони здоров’я. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 травня 2002 р. (справа про безоплатну медичну допомогу) зазначив, що безоплатність медичної допомоги не виключає можливості через фінансування охорони здоров’я за рахунок розвитку позабюджетних механізмів

залучення додаткових коштів, у тому числі шляхом створення лі­карняних кас (фондів, спілок), діяльність яких має регулюватись законом²². Враховуючи положення п. 6 ст. 92 Конституції України (“виключно законами України визначається... охорона здоров’я”) і ситуацію, що склалась на практиці з лікарняними касами, наголошуємо на необхідності розробити і прийняти Закон України “Про лікарняні каси”, який би став належним правовим підґрунтям для діяльності таких кас і забезпечив максимальну прозорість їх функціонування..

Одним із варіантів розв’язання проблеми є пропозиція, згідно з якою усі лікувальні заклади слід поділити на дві групи: такі, що фінансуються з бюджету і забезпечують гарантований рівень медичної допомоги, і такі, що діють як некомерційні неприбуткові організації з надання медичних послуг на підставі договору з адміністраціями районів чи територіальними органами самоврядування²³. На думку Н. Болотіної, основний обсяг медичної допомоги повинні надавати державні заклади охорони здоров’я, а також і на підставі цивільного договору приватні заклади охорони здоров’я як за рахунок власних коштів, так і за рахунок коштів медичного страхування²⁴. Висловлюються також побоювання, що впровадження медичного страхування породить чимало проблем, серед яких: посилення податкового тиску на виробника²⁵, численні матеріальні, часові та кадрові проблеми²⁶.

Зазначимо, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. (справа про безоплатну медичну допомогу) запровадження обов’язкового державного медичного страхування не суперечитиме конституційному припису “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” лише у тому разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші суб’єкти господарювання, які займаються підприємницькою діяльністю, держав­ні фонди тощо. Стягнення платежів з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я²⁷.

Як і В. Костицький²⁸, С. Синенко²⁹ та ін., вважаємо, що настав час припинити дискусії і перейти до реальних, цілеспрямованих і наполегливих дій, спрямованих на поетапне впровадження медичного страхування в Україні.

Важливим напрямом удосконалення законодавства галузі охорони здоров’я може бути розробка та прийняття законів й підзаконних нормативно-правових актів, які розвивали б і доповнювали положення чинних Основ законодавства України про охорону здоров’я³⁰.

Як закріплено у ст. 92 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина (п. 1) та засади регулювання охорони здоров’я (п. 6) визначаються виключно законами України. З метою висвітлення реального стану забезпечення цієї важливої сфери державного і суспільного життя законами, виявлення прогалин і недоліків у законодавстві про охорону здоров’я закони систематизують за різними критеріями. Для прикладу, М. Герасименко та Ю. Григор’єв, обравши за критерій об’єкт впливу закону, виокремлюють сім блоків законів про охорону здоров’я, а саме: наглядові закони, що забезпечують безпечні умови життя; закони профілактичної спрямованості; закони, що захищають права громадян на охорону здоров’я; закони, що визначають права і відповідальність медичних працівників, а також відповідальність юридичних і фізичних осіб за правопорушення у сфері охорони здоров’я; закони, що регламен­тують діяльність національної системи охорони здоров’я; закони, що регулюють фінансування охорони здоров’я; закони, що регулюють окремі види медичної діяльності³¹. Науковці Українського інституту громадського здоров’я МОЗ України поділяють закони на 22 групи відповідно до напрямів діяльності сфери охорони здоров ’я³², а В. Моска­ленко — на вісім груп, спираючись при цьому на напрями організації охорони здоров’я, виокремлені в Основах законодавства України про охорону здоров’я³³.

Проаналізувавши чинну законодавчу базу, вітчизняну і зарубіжну наукову літературу, вважаємо за доцільне систематизувати закони за предметом правового регулювання і виділити групи законів, які сто­суються таких питань:

1) надання медичної допомоги,

2) правового статусу пацієнтів,

3) правового статусу медичних і фармацевтичних працівників,

4) фінансування охорони здоров’я,

5) оздоровчо-профілактичної діяльності,

6) забезпечення безпечних умов для життєдіяльності,

7) організації та управління охороною здоров’я,

8) біоетики.

Розглянемо детально кожну групу, при цьому зауваживши, що у деяких з них відсутні закони, які безпосередньо регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я, як правило, домінують акти, що опосередковано стосуються цієї галузі.

До першої групи належать: Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р., Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 р., Закон України “Про донорство крові та її компо­нентів” від 23_ιπepBH∏ 1995 року, Закон України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, Закон України “Про імплантацію електрокардіостимуляторів” від 14 вересня 2000 р., Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 р., Закон України “Про заборону репродуктивного клонування” від 14 грудня 2004 р. тощо.

Прикладом узгодження українського законодавства з міжнародними стандартами у сфері охорони здоров’я є нормативні акти, які стосуються трансплантологи, — медичного напряму, який бурхливо розвивається у всьому світі. Новизна проблем застосування досягнень медичної науки на практиці вимагає правового регулювання, психосоціальної адаптації як осіб, які перенесли відповідні операції, так і усього суспільства. Ідеологічна роль права при цьому полягає у вихованні громадян, у роз’ясненні необхідності у деяких випадках вилучати органи у трупа, а також використовувати органи і тканини живої людини.

Усі основні міжнародні документи з трансплантації органів і тканин передбачають заборону комерціалізації пересадок: п. 8 Декларації щодо трансплантації людських органів 1987 р. (“засуджується купівля і продаж людських органів для трансплантації”)³⁴, Положення про торгівлю живими органами 1985 р. (“Всесвітня медична асоціація засуджує придбання і продаж людських органів для трансплантації”)³⁵, ст. 21 Конвенції про права людини і біомедицину 1996 р. (“тіло людини і його частини не повинні бути джерелом отримання фінансової вигоди”)³⁶. Ст. 18 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 року³⁷ забороняє укладання угод, які передбачають купівлю—продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за винятком кісткового мозку, і слугує гарантією дотримання цього міжнародно-правового стандарту у

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні національному законодавстві. Дотримуючись революційних принципів трансплантологи та охорони прав людини, закон, по-перше, ставить інтереси людини вище за інтереси суспільства і науки, а, по-друге, у певних випадках дозволяє вилучення органів і тканин у живої людини. Запов­нюючи прогалини правового регулювання новітніх методів лікування, цей нормативний акт водночас захищає права людини, сприяє розвитку медичної науки і наближенню нормативного регулювання відносин у цій сфері до світових стандартів.

Науково-технічний прогрес уможливив також клонування. Залежно від мети виробництва клона розрізняють клонування, спрямоване на відтворення людської істоти як спосіб розмноження (репродуктивне клонування), і клонування для медичних цілей (терапевтичне кло­нування), наприклад з метою регенерації органів тієї ж людини чи виробництва медичних препаратів. Однак усе більше людей у різних країнах світу виступають проти застосування клонування у будь-якій формі. Як зазначає П. Калиниченко, оптимально було б заборонити клонування на підставі універсального міжнародного договору, якого, на жаль, ще у цій сфері нема³⁸. Натомість положення про заборону клонування включено до актів міжнародного права, права Європей­ського Союзу і національного законодавства деяких держав. Єдиним міжнародним актом у Європі, який забороняє клонування людини, є Додатковий протокол про заборону клонування людини 1998 р. до Конвенції Ради Європи про права людини і біомедицину 1996 р. У праві ЄЄ заборона клонування визначена дещо по-іншому. Хартія ЄЄ про основні права 2000 р. розмежовує репродуктивне і терапевтичне клонування та не забороняє останнього. Федеральний закон ФРН про захист ембріонів 1990 р. називає злочином створення ембріона, генетично ідентичного іншому ембріону, що походить від живої чи мертвої особи. Аналогічне законодавство мають Італія, Данія, Франція, Нідерланди тощо. У Швейцарії заборону клонування піднесено на конституційний рівень: у п. “а” ч. 2 ст. 119 Конституції 1999 р. записано, що всі види клонування і втручання у спадковий матеріал людських гамет й ембріонів заборонені³⁹. Державна Дума Російської Федерації 2002 р. прийняла спеціальний нормативно-правовий акт, яким заборонила клонування, — Закон Російської Федерації “Про тимчасову заборону на клонування людини”⁴⁰. В Україні ця проблема знайшла свою регламентацію у Законі України “Про заборону репродуктивного

клонування людини” від 14 грудня 2004 р.⁴¹ Закон забороняє репро­дуктивне клонування людини в Україні, спираючись на повагу до людини, визнання цінності особистості, необхідність захисту прав і свобод людини та враховуючи недостатню дослідженість біологічних і соціальних наслідків клонування людини. Дія зазначеного Закону не поширюється на клонування інших організмів. Отже, законодавча прогалина стосовно регламентування проблеми, яка набуває широкого резонансу в світовій науці і практиці, у нашій державі поступово заповнюється. Однак Закон, що складається з п’яти статей, є лише першим кроком на шляху до регламентації проблеми. Погоджуючись із законодавчою позицією щодо розмежування терапевтичного і репродуктивного клонування, вважаємо, що терапевтичне клонування на теренах України слід упроваджувати поетапно, тобто спочатку, через неготовність суспільства і держави до цього процесу, його слід за­боронити. Лише згодом, з прийняттям належної законодавчої бази, створенням усіх необхідних органів (наприклад, етико-правових комітетів, до складу яких входили б незалежні експерти), які б за­безпечували цей процес шляхом вироблення і виконання державних програм з вивчення цій’ проблеми, аналізу наукового, практичного, експериментального досвіду зарубіжних країн, позицій учених з різних сфер життєдіяльності, а також громадськості, можна буде зважувати можливість і доцільність терапевтичного клонування в Україні. Враховуючи дебати, які точаться навколо цього питання, різні точки зору й аргументи на користь необхідності чи аморальності цього явища, у будь-якому випадку за орієнтир слід брати людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, а не інтереси науки чи суспільства. Навіть православна церква, яка виступає проти будь-яких втручань в ембріогенез, допускає можливість клонування клітин, якщо це буде благом для людства. Вважати суспільство і державу готовими до застосування нового методу лікування можна буде лише після прийняття Закону України “Про терапевтичне клонування”, у якому будуть чітко визначені підстави клонування, вимоги до його проведення, права та обов’язки учасників цього методу лікування, відповідальність за порушення законодавства України, а також відповідні біоетичні гарантії.

Фахівці — дослідники проблеми генної інженерії, зокрема кло­нування, наголошують на необхідності терапевтичного клонування і

створенні нової величезної галузі сучасної клінічної медицини, яка сприятиме лікуванню невиліковних на сьогодні хвороб. Зокрема, Р. Ланза (віце-президент компанії, яка першою оголосила про створення людського ембріона методом клонування) зазначив, що мета ком­панії — не клонування людини, а створення терапевтичних методів порятунку життя людей від хвороб, зокрема діабету, інсульту, раку, СНІДу⁴². Академік Ю. Лопухін вважає, що причиною виняткового інтересу до терапевтичного клонування є надія на вирішення проблеми безконфліктної трансплантації клітин і тканин і створення таким чином принципово нового підходу до лікування низки хвороб, що не підлягають лікуванню. По суті, як зазначає вчений, йдеться про створення нової величезної галузі сучасної клінічної медицини⁴³. На думку директора Міжнародного генетичного центру Н. Горовенко, процес клонування у природі відбувається лише при народженні однояйцевих близнюків, а коли йдеться про людину, краще говорити тільки про перспективу терапевтичного клонування, зокрема з метою вирощування органів для заміни уражених хворобою, які відповідатимуть і біологічно, і генетич­но реципієнтові, запобігаючи процесу відторгнення. Але, як зазначає науковець, це не має нічого спільного з репродуктивним клонуванням⁴⁴.

Ще один приклад — дотримання прав людини у сфері надання психіатричної допомоги. За останні роки у всьому світі все більше уваги приділяється лікуванню психічно хворих осіб. Особи, які страждають від психічних захворювань, є найбільш вразливими і потребують особливого захисту. Дуже важливо, щоб їхні права були чітко визначені й закріплені. Основні права людини у сфері охорони психічного здоров’я сформульовані Всесвітньою федерацією психічного здоров’я і Гарвард­ським центром співробітництва у сфері законодавства про охорону здоров’я, що діє під егідою ВООЗ:

1. Право на гуманне, таке, що спрямоване на повагу до гідності людини поводження, і професійно організоване обслуговування.

2. Добровільність госпіталізації.

3. Право особи, яку госпіталізують на всебічний і безпристрасний судовий розгляд питання про госпіталізацію.

4. Умови утримання госпіталізованих, що не обмежують права таких осіб, зокрема їх право на вільне спілкування.

5. Заборона дискримінації лише на підставі діагнозу психічного захворювання⁴⁵.

Ці права—принципи є невідчужуваними, повинні включатись у на­ціональне законодавство і забезпечуватись на практиці в усьому світі незалежно від політичних систем, культурних традицій чи інших особ­ливостей окремих держав. Ні юристи, ні медичні працівники не мають права вчиняти дії, що суперечать зазначеним принципам. Як відзначає Л. Гостін, “немає жодних сумнівів, що детальнішу розробку юридичних правил і процедур щодо дотримання прав людини у сфері охорони психічного здоров’я варто надавати кожній державі в порядку її суверенної правотворчості”⁴⁶..

В Україні діє Закон “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р.⁴⁷, який визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини і громадянина, регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, види психіатричної допомоги, підстави і порядок її надання тощо. Вітчизняний закон акумулював у собі кращі міжнародні зразки у сфері охорони психічного здоров’я, і єдиною проблемою залишається належне втілення його норм на практиці.

Психіатрія в усьому світі вважається зоною високого ризику порушення прав людини, саме тому проблеми надання психіатричної допомоги постійно перебувають у полі зору Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Дуже важливо, щоб ця сфера медицини була забезпечена належною нормативною базою, із визначенням гарантій, які б унеможливлювали порушення прав пацієнтів і лікарів. Найбільш поширене і серйозне порушення — примусові госпіталізація і психіатричне лікування. Як свідчать історичні джерела, у 60-ті роки та у першій половині 80-х років у CPCP спостерігались грубі порушення прав людини, зокрема зловживання психіатрією. Здорових людей, які намагалися протистояти тоталітарному режиму, з метою ізоляції утримували у психіатричних лікарнях і примусово лікували. За зло­вживання, допущені у цей період, Асоціація психіатрів CPCP була виключена із Всесвітньої психіатричної асоціації і лише 1989 р. відновлена у ній⁴⁸. Згідно зі ст. 151 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р., кримінально караним визнається незаконне утримання у психіатричному закладі, тобто лікування свідомо психічно здорової особи⁴⁹. Наведемо приклади порушення цього припису. У липні 1998 р. суд Залізничного району м. Києва розглянув позов гр. Л. Артамонов©!’ до гр. В. Кравчука, лікаря відділення невідкладної медичної допомоги вдома Центральної районної клінічної лікарні Залізничного paftθHWJ⅛f. Києва, який ще 1996 р. свідомо поставив позивачці неправильвдй'діагноз — психопатія. Це завдало жінці багато страждань, тривалий час її вважали божевільною, адже довідку з цим діагнозом було надіслано за 17 адресами. У м. Харкові до відповідальності було притягнуто завідувача, відділенням пси­хіатричної лікарні О. Попова, який, за дащши слідства, протягом трьох років незаконно примусово утримувавшу лікарні гр.З. Акопян, встановивши їй діагноз— шизофренія, ∏⅛oτ∕наступним^..неоднора­зовими експертизами зазначеної хворобиу пацієнтки не виявлено. Випадок гр. 3. Акопян перебував на особливому контролі Спеціаль­ного комітету зі зловживань Всесвітньої психіатричної асоціації⁵⁰. Конституційний Суд України 30.10.1997 р. розглянув конституційне звернення гр. К. Устименка⁵¹ про порушення прав людини при наданні психіатричної допомоги, дав відповідне тлумачення на користь заявника, чим поновив його права.

Цікавим є приклад з юридичної практики автора. В одному із судів слухається справа за позовом про захист честі та гідності. Лікар-психіатр ЦРЛ виписав скерування на стаціонарне лікування в психіатричний заклад гр. Ю., зазначивши: “скеровується на стаціонарне лікування у психіатричну лікарню хв. Ю, 1958 р.н. Діагноз— органічне ураження головного мозку (токсична енцефалопатія), виражений психоорганічний синдром”. Лікар звернувся до відділення швидкої медичної допомоги ЦРЛ і чергової частини УМВС за допомогою в організації госпіталізації. Позивач вважає діагноз хибним, а скерування таким, що порочить його честь і гідність, що такими діями відповідач завдав йому моральної шкоди і вимагає її відшкодування у сумі 20 тис. грн. Представники позивача звертались до прокуратури зі скаргою, внаслідок чого була проведена дослідча перевірка щодо порушення кримінальної справи про незаконність скерування у психіатричний заклад гр. Ю. Прокуратура за результатами перевірки винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи на підставі п.2 ст.6 КПК України. На сьогодні слухання справи у суді першої інстанції у порядку цивільного судо­чинства закінчено, рішення постановлено на користь лікаря-психіатра.

Цікавим і складним є законодавче регулювання народної і нетра­диційної медицини. Пропозиціям щодо узаконення народної і нетра­диційної медицини, як правило, чинить опір “офіційна” медицина. Хоча останнім часом у більшості розвинених країн ставлення до таких способів надання допомоги змінилось, оскільки класична медицина не у всіх випадках може задовольнити потреби населення при наданні медичної допомоги, часто її методи не є бездоганними, тоді як природність впливу на організм нетрадиційної медицини, безумовна ефективність багатьох її методів є очевидними.

Основні підходи до вирішення цих питань у різних країнах світу сформувались нещодавно. В основу законодавчого регулювання покладено дві важливі проблеми: допустимі межі лікування таким способом та гарантії захисту від шарлатанства та некомпетентності, що можуть бути небезпечними для життя і здоров’я населення. Зокрема, у Великобританії, як і в Скандинавських країнах, заре­єстрований фахівець з сучасної медицини і цілитель, який має ліцензію на практику, перед законом рівні. Але ця практика обмежена певними умовами, вихід за межі яких розцінюється як порушення закону. У Нігерії кандидат, що прагне отримати ліцензію на роботу у вказаній галузі, повинен працювати в лікарні під керівництвом відповідального лікаря. Лише після цього він може звернутись до міністерства охорони здоров’я для отримання ліцензії. У Швеції закон забороняє особам, які не мають кваліфікації лікарів, надавати допомогу хворим на інфекційні захворювання, злоякісні пухлини, діабет, епілепсію, вагітним, обстежувати і лікувати дітей віком до 8 років, давати письмові ре­комендації. Італія, Франція, Бельгія, Люксембург народну і нетрадиційну медицину ставлять поза законом, а особа, яка порушила його, незалежно від наслідків цього порушення, буде нести адміністративну чи кримі­нальну відповідальність. На відміну від цих країн, у Нідерландах порушники закону притягуються до відповідальності лише у тих випадках, коли настають тяжкі наслідки, що виникають через втручання цілителя, наприклад смерть внаслідок лікування. Поки не трапилося нічого серйозного, таких цілителів просто не помічають, ставляться до них терпимо, але й офіційно не визнають.

В Україні питання народної і нетрадиційної медицини регулюються у 4.2 і 3 ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини як виняток за спеціальним дозволом МОЗ України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я. МОЗ України встановлює єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, зокрема в галузі народної і нетрадиційної медицини. Крім того, питання народної і нетрадиційної медицини регулюють підзаконні акти, а саме: Наказ МОЗ України від 10 серпня 2000 р. “Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної нетрадиційної медицини”, Інструкція про порядок надання комітетом з питань народної і нетрадиційної медицини при Міністерстві охорони здоров’я України спеціального дозволу для провадження медичної діяльності у галузі народної і нетрадиційної медицини від 10 серпня 2000 р., Указ Президента України від 31 липня 1998 р. “Про заходи щодо врегулювання діяльності у сфері народної і нетрадиційної медицини”, Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини, затверджене наказом МОЗ України від 11 лютого 1998 р.

Перед Україною стоїть нагальне завдання — удосконалити законодавчу базу у сфері охорони здоров’я, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини. Тільки в такий спосіб можна припинити діяльність шарлатанів, удаваних цілителів, які збагачу­ються, користуючись людським горем, зневірою, розгубленістю і стражданням. Наслідками їхнього “лікування” часто є смерть, інва­лідність, задавненість хвороби тощо. Враховуючи це, у новому законі “Про народну і нетрадиційну медицину в Україні” потрібно насамперед закріпити понятійний апарат, принципи народної і нетрадиційної медицини (активна позиція щодо збереження здоров’я, гуманістична спря­мованість, компетентність і професіоналізм фахівців, інтеграція з офіційною медициною, діяльність закладів народної та нетрадиційної медицини в системі практичної медичної допомоги та ін.), окреслити межі такого виду діяльності. Доцільно розробити також чіткий і жорсткий механізм надання дозволу на заняття цим видом діяльності, щоб запобігти зловживанням і не перетворювати цю процедуру на бізнес. Закон має детально регламентувати правовий статус цілителя і лікаря, при якому він провадить свою діяльність, а також вимоги до особи, яка займатиметься народною чи нетрадиційною медициною, її освітньо- кваліфікаційного рівня. Викладене у Положенні про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність у галузі народної та нетрадиційної медицини від 11 лютого 1998 р., формулювання “володіє

певним обсягом професійних знань і вмінь у галузі народної і не­традиційної медицини”, вимагає уточнення. Законодавець повинен визначити допустимий обсяг знань і вмінь, забезпечити належну перевірку претендентів. Обов’язком держави є закріпити гарантії щодо підтримки народних і нетрадиційних методів лікування осіб, які ними володіють, запобігти зловживанням і небезпечним тенденціям у цій сфері, а також забезпечити належне законодавче регулювання цього виду діяльності.

Одним із завдань медицини майбутнього є органічне поєднання всього позитивного, що є чи було в офіційній і народній та нетрадиційній меди­цині. Майбутнє саме за інтегративною медициною. Інтеграція повинна проводитись за такими основними напрямами: створення та застосу­вання інтегративних навчальних програм для студентів вищих медичних закладів освіти; ознайомлення професійних медичних працівників з методами народної та нетрадиційної медицини, а народних цілителів — з основами медичних знань і надбаннями офіційної медицини; віднесення методів народної та нетрадиційної медицини до медичних технологій як у закладах освіти народної і нетрадиційної медицини, так і офіційної медицини.

Друга група законів представлена Законом України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. і Законом України “Про захист прав споживачів” від 1 грудня 2005 р. Крім цього, розроблено проекти Закону України “Про права пацієнтів в Україні” від 16 січня 2003 р.⁵² та 21 лютого 2005 р.⁵³ (сьогодні вже є проекти постанов про відхилення цих законопроектів), метою яких були систематизація і розширення, порівняно з чинним законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення.

Ключовими міжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права пацієнта (1981, зміни і до­повнення 1995). На основі цих міжнародно-правових стандартів відбувається вітчизняне нормотворення, з урахуванням національних особливостей правової системи. Українські проекти у цій сфері, на жаль, мають багато недоліків, зокрема невнормований поняттєво-терміно­логічний апарат, нечітко окреслену структуру і зміст прав пацієнтів тощо. У проектах також немає вичерпного переліку усіх можливостей

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні пацієнтів, що входять до структури права на охорону здоров’я як загальносоціального явища. Зокрема, доцільно було б закріпити передбачене Лісабонською декларацією право на санітарну просвіту. Завданням такої просвіти є інформування про здоровий спосіб життя і методи попередження й виявлення захворювань на ранніх стадіях. Особливу роль профілактиці захворювань, наданню консультативних й освітніх послуг відводить Європейська соціальна хартія (ст. 11)⁵⁴. Розроблення і впровадження програм, спрямованих на пропаганду, формування і заохочення здорового способу життя, передбачено законодавством України, зокрема Основним Законом держави (ч.2 ст.49)⁵⁵, Концепцією розвитку охорони здоров’я населення України (п. б)⁵⁶, Міжгалузевою комплексною програмою “Здоров’я нації^-” на 2002—2011 роки (р.2)⁵⁷.

На сучасному етапі розвитку законодавчого забезпечення права на охорону здоров’я в Україні особливої гостроти та актуальності набувають питання захисту прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема при наданні їй медичної допомоги. Основою для захисту прав пацієнта є виникнення правового конфлікту у сфері надання медичної допомоги. Вважаємо за необхідне виокремити два основні способи захисту прав пацієнтів: досудовий і судовий. Серед основних варіантів досудового способу захисту можна назвати: 1) адміністративний, тобто звернення до керівника закладу охорони здоров’я чи звернення до органу управління охороною здоров’я; 2) допомога незалежних громадських об’єднань; 3) звернення до професійних медичних асоціацій; 4) звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 5) звернення до прокуратури та органів внутрішніх справ. Громадяни найчастіше використовують такий досудовий спосіб захисту, як звернення до органів управління охороною здоров’я, інші способи використовуються рідше, про що свідчать аналітичні довідки та звіти управлінь охорони здоров’я, зокрема управління охорони здоров’я Львівської міської ради.

Однією з важливих ділянок роботи управління охорони здоров’я Львівської міської ради є розгляд письмових та усних звернень громадян, керівників державних структур, запитів народних депутатів України, судових та правоохоронних органів, керівників підприємств та організацій незалежно від форм власності. До управління 2002 р. надійшло 381 звернення, з них повторно — 54, що на 98 звернень (35 %) більше, ніж 2001 р., та майже на 50 % більше порівняно з попередніми

роками, а саме 1997 р. — 117 звернень, 1998 р. — 171, 1999 р. — 197, j 2000 р. — 251,2001 — 283. Помітно зросла кількість звернень громадян

до Президента України, центральних і місцевих органів виконавчої влади⁵⁸. Порівняно з 2002 р. зменшилась кількість звернень у вищі органи виконавчої та законодавчої влади, що свідчить про зростання довіри громадян до місцевих органів охорони здоров’я⁵⁹. Але серед цих звернень стало більше скарг з приводу неправомірних дій медичних працівників, незадовільної якості медичної допомоги, неуважного та формального ставлення до хворих, порушення етики та деонтології. Зокрема, 2001 р. було подано 29 скарг на дії медичних працівників, 2002 р. — 38, 2003 р. — 49, 2004 р. — 37. Основними причинами, які спонукали громадян скаржитися, 2004 р. були: недостатня обізнаність І з правових і соціальних питань, незадовільний рівень роз’яснювальної

роботи у сфері охорони здоров’я на місцях, а також неналежна якість надання медичної допомоги, неуважне, формальне ставлення до хворих, порушення етики і деонтології з боку медичних працівників⁶⁰. Як свідчать дослідження, конфлікти у системі “пацієнт—лікар” найчастіше спалахують через: неправомірне стягнення грошових засобів з пацієнта, надання медичної допомоги неналежних обсягу та якості, заподіяння матеріальної і моральної шкоди пацієнту внаслідок неналежного надання медичної допомоги⁶¹.

У 2005 р. до управління надійшло 387 звернень, що на 100 більше у порівнянні з 2004 р. Аналіз звіту про рух звернень громадян дає ( можливість звернути увагу на характер звернень, а також на хід і стан

їх розгляду. Найбільше звернень стосуються таких питань: а) забез­печення лікарськими засобами; б) скарги на дії медичних працівників; в) надання медичної допомоги; г) питання скерування на MCEK. Для І прикладу, у вказаний період скарг на дії медичних працівників було 52,

порівняно з попередніми роками помітна тенденція до збільшення їх кількості.

З’ясування показників за І півріччя 2006 р. дає змогу констатувати, що кількість скарг, які надійшли до управління за цей період, залишається практично однаковою (197 — І півріччя 2005 р., 200 — І півріччя 2006 р.) порівняно з аналогічним періодом минулого року. 3 01.01.2006 р. до 01.10.2006 р. скарг на незадовільне медичне обслуговування у стаціонарі було 5; про незадовільне медичне обслуговування у амбулаторно-поліклінічних закладах — 8; у зв’язку із смертю хворих — 6; про грубе формальне ставлення до хворих — 11; про неправильні дії медичних працівників та органів охорони здоро­в’я — 6 та інші.

Серед основних недоліків у роботі із зверненнями громадян у 2006 р. простежуються такі: 1) несвоєчасне виконання наказів УОЗ; 2) пору­шення термінів розгляду звернень громадян; 3) формальний характер відповідей, відсутність повної інформації щодо питань, викладених у зверненнях; 4) незадовільний стан роз’яснювальної роботи у лікувально- профілактичних закладах, що призводить до звернень до вищестоящих органів, порушення етики та деонтології з боку медичних працівників; 5) написання діагнозів, що не відповідають Міжнародній класифікації хвороб⁶².

Як приклад, наведемо кілька справ, що розглядались упов­новаженим органом у зв’язку з реалізацією фізичними особами свого права на адміністративний спосіб захисту. Гр. Н. надіслала до МОЗ України та до управління охорони здоров’я ЛОДА скаргу про ненадання належної медичної допомоги її матері, гр. T., невропатологами одній’ з міських поліклінік. Скаргу було передано до міського управління охорони здоров’я, де на підставі наказу начальника управління було створено комісію (наказ від 17.02.2003 р.), яка з’ясувала, що причиною смерті пацієнта була прогресуюча та індивідуалізуюча хвороба, надання медичної допомоги проводилось у повному обсязі згідно з медичними показами, причинового зв’язку між наданням амбулаторної допомоги і смертю не встановлено. За неналежне виконання функціональних обов’язків завідувачеві неврологічного відділення (неналежний контроль за обслуговуванням виклику хворої) та лікарю-невропатологу (несвоєчасне обслуговування виклику до пацієнта) оголошено догани⁶³. Гр. Ш. скаржилась на неналежне надання медичної допомоги лікарем одній з лікарень міста. За наказом начальника управління охорони здо­ров’я було створено комісію, яка встановила: анамнез захворювання пацієнта, зібраний лікарем, був неповним, а обрана на його підставі тактика надання медичної допомоги хибною. У своєму висновку комісія реко­мендувала скерувати лікаря на цикл удосконалення “Невідкладні стани”⁶⁴.

Загалом слід зазначити, що подання звернень є достатньо дієвим способом захисту прав. Однак враховуючи, що членами комісії, яка проводить розслідування, є медики, що можуть виявитися спів­робітниками закладу, якого стосується звернення, питання про

об’єктивність вирішення справи породжує певні і, на жаль, обґрунтовані сумніви. Звичайно, роль Комісії дуже складна, оскільки, з одного боку, медики виявлятимуть професійну солідарність, захищатимуть “честь мундира”, а з іншого — повинні бути “справедливими суд дями” у власній справі, оцінюючи професійні здібності та морально-етичні якості колег. Тому було б доречно створити неупереджені і незалежні органи для вирішення конфліктів, що виникають при наданні медичної допомоги між суб’єктами медичних правовідносин. На нашу думку, такими органами можуть бути етико-правові комітети (етико-правові ради) при МОЗ України та при обласних управліннях охорони здоров’я. До складу таких комітетів (рад) повинні входити висококваліфіковані професіонали, як науковці, так і практики сфери охорони здоров’я, юриспруденції, соціологи, психологи, представники духовенства тощо, які діятимуть незалежно, неупереджено й об’єктивно.

Основними напрямами діяльності етико-правового комітету при МОЗ України були б: 1) участь і сприяння у формуванні державної політики у сфері охорони здоров’я; 2) узагальнення практики застосування законо­давства про охорону здоров’я, вдосконалення нормативно-правової бази у цій сфері; 3) вироблення національно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я з урахуванням міжнародно-правових норм; 4) загальна координація і нагляд за господарською діяльністю в охороні здоров’я;

5) розгляд і вирішення звернень населення у галузі охорони здоров’я;

6) наукова діяльність (семінари, конференції, круглі столи тощо); 7) роз­робка і впровадження альтернативних способів розв’язання конфліктів у сфері охорони здоров’я⁶⁵; 8) міжнародне співробітництво та інші.

Етико-правові комітети (ради) при обласних управліннях охорони здоров’я могли б вирішувати такі питання: 1) розв’язання конфліктів між суб’єктами медичних правовідносин; 2) надання висновків при оскарженні неправомірних дій та бездіяльності працівників органів та закладів охорони здоров’я; 3) підготовка висновків про якість надання медичної допомоги; 4) розв’язання конфліктів щодо згоди чи відмови від медичного втручання; 5) проведення конференцій, семінарів, круглих столів з вироблення практичних рекомендацій і пропозицій щодо удосконалення теоретичної і практичної медицини; 6) участь у проведенні нарад і семінарів з питань дотримання вимог медичної деонтології, що проводяться у закладах охорони здоров’я; 7) просвітницька робота у вищих і середніх медичних закладах освіти; 8) впровадження

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні альтернативних способів розв’язання конфліктів між суб’єктами медичних правовідносин та інше.

Такі органи мають діяти на підставі спеціального, розробленого МОЗ України положення. Для більшої прозорості, об’єктивності, ефек­тивності та незалежності діяльності комітетів положення повинен затвердити Кабінет Міністрів України.

Комісії чи комітети, які виконують подібні функції, вже створені за кордоном, зокрема у Російській Федерації⁶⁶, у Франції⁶⁷. Споді­ваємося, створення таких комітетів в Україні — справа найближчого майбутнього.

Попри значну кількість досудових способів захисту, все ж найефек­тивнішим, найдієвішим і найрезультативнішим залишається судовий спосіб захисту прав людини у сфері охорони здоров’я. На сьогодні в Україні помітно зростають як кількість звернень громадян до суду, так і кількість так званих медичних справ, хоча правозастосовну практику з цих питань не узагальнено.

Особливе занепокоєння викликає ситуація із законами, які б мали входити до третьої групи, оскільки актів, безпосередньо присвячених питанням правового статусу медичних і фармацевтичних працівників, у нашій державі немає. Ці питання регулюються Основами законодав­ства України про охорону здоров’я (розділ X), частково окремі аспекти регламентовані у спеціальних законах (розділ V Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення”, ст.ст. 27—29 Закону України “Про психіатричну допомогу” тощо) і в підзаконних актах. Перманентні економічні проблеми, політичні трансформації, настрої деморалізації, що панують у суспільстві, не змогли не вплинути на охорону здоров’я, у тому числі на медичних працівників. Як підкреслює академік Л.Пиріг, “наші медики під даються зневірі, їх охоплює байдужість, розчарування, знеохочення. Виникає небезпека втрати почуття професійного обо­в’язку... Частина наших колег, на жаль, деморалізується, скочується до корумпованосгі”⁶⁸.

Водночас численними є випадки порушення прав медичних і фар­мацевтичних працівників, що можна проілюструвати конкретними прикладами. У пологовому будинку одного з райцентрів Київщини було поставлено під загрозу інфікування вірусом імунодефіциту людини медичних працівників — вони приймали пологи у пацієнтки, яка прихо-

вала, що є носієм цього вірусу⁶⁹. За даними Інституту громадського здоров’я, ситуація з ВІЛ-інфекцією залишається загрозливою. Загалом від початку епідемії (з 1987 р.) зареєстровано понад 48 тис. BIJI- інфікованих™. Дослідження Шведської профспілки середнього мед­персоналу та Асоціації неврологічних пацієнтів виявили, що медики, працюючи в операційних, мають високий ризик розвитку розсіяного склерозу, оскільки їх організм постійно перебуває під впливом газоподібних речовин, які застосовуються в анестезії. На противагу цьому, здоров’я пацієнтів, які зазнають впливу наркозу одноразово, перебуває у більшій безпеці (за умови фаховості проведення анестезії і врахування особливостей стану організму людини). Науковці закликають медиків поліпшити контроль за рівнем анестетиків в опе­раційних і забезпечити ефективну систему вентиляції⁷¹. Про численні загрози здоров’ю медиків свідчить випадок, що стався у реанімаційному відділі Менської центральної районної лікарні. Медичну сестру ударив в обличчя ногою хворий, за яким вона доглядала, наслідком чого були перелом вилиці та пошкодження ока⁷².

Права, обов’язки медичних і фармацевтичних працівників, їх відпо­відальність, вимоги до них тощо повинні бути закріплені у спеціальному законі. На такий закон, з одного боку, можуть спиратися пацієнти, реалізуючи своє конституційне право на охорону здоров’я, а з іншого — медики і фармацевти матимуть гідну опору і гарантію при виконанні своїх обов’язків з вимогою здійснювати їх на належному рівні, з дотриманням усіх стандартів у сфері охорони здоров’я. Програмою захисту прав споживачів на 2003—2005 рр. (п. 8) передбачено розроблен­ня проектів законів про захист прав пацієнтів і медичних працівників⁷³, що можна вважати першим кроком у цьому напрямі. Спираючись на Програму як на доктринальну основу цього процесу, пропонуємо розробити й ухвалити закон, який може називатись “Про правовий статус та гаранти діяльності медичних і фармацевтичних працівників в Україні” і мати таку структуру:

Розділ 1. Загальні положення — у цьому розділі доречно розкрити значення основних термінів і понять, які вживаються у законі, враховуючи чинне законодавство та міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, а саме: медичний працівник, фармацевтичний працівник, медична сестра з вищою освітою, середній медичний персонал, медична помилка тощо.

Розділ 2. Умови здійснення медичної і фармацевтичної діяльнос­ті — за доцільне вважаємо висвітлити етико-правові вимоги до осіб, які хочуть займатись медичною і фармацевтичною практикою; питання підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; атестація працівників, прийняття ними присяги тощо.

Розділ 3. Права медичних і фармацевтичних працівників — спираючись на Основи законодавства України про охорону здоров’я, доповнити каталог правами з міжнародно-правових актів. Щоб точніше окреслити права медичних і фармацевтичних працівників, пропонуємо поділити їх на загальні (право на створення медичних організацій, на належну оплату праці, на повагу, шанобливе і спра­ведливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників, пацієнтів тощо) та спеціальні (право на вибір тактики лікування, із за­безпеченням при цьому інтересів пацієнта та врахуванням досягнень сучасної медичної практики; право на обмеження надання медичної інформації у повному обсязі, якщо така може завдати шкоди здоров’ю пацієнта тощо).

Розділ 4. Обов’язки медичних і фармацевтичних працівників — перелік, вміщений у ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я, треба доповнити та деталізувати, використовуючи між­народно-правові стандарти. Доцільно було б виокремити загальні обов’язки працівників (зокрема, обов’язок дотримуватись Конституції України та вимог інших нормативно-правових актів України; визнавати, не порушувати і поважати права пацієнтів; підтримувати найвищі професійні стандарти, активно прагнути до поглиблення своїх знань і підвищення професійного статусу тощо) та спеціальні, тобто такі, що стосуються безпосередньо пацієнта (зберігати медичну таємницю; забезпечувати своєчасну і кваліфіковану діагностику й лікування пацієнта; надавати медичну інформацію тощо).

Розділ 5. Гарантії незалежності медичних і фармацевтичних працівників — щоб дотримуватись вимог міжнародних стандартів у сфері охорони здоров’я, необхідно закріпити гарантії моральної, економічної і професійної незалежності лікаря: наприклад, професійної свободи з приводу надання допомоги своїм пацієнтам без стороннього впливу; рівності доступу кожного медичного чи фармацевтичного працівника до участі у медичних асоціаціях, наукових товариствах, до підвищення освітнього рівня, рівності можливостей при прийнятті на роботу тощо незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віку, релігійних переконань, національної належності.

Розділ 6. Матеріальне і соціально-побутове забезпечення медичних і фармацевтичних працівників — у цьому розділі можна висвітлити питання пільг для таких працівників, зокрема пільгові умови пенсійного забезпечення, пільгове забезпечення телефоном; питання оплати праці, робочого часу і відпочинку.

Розділ 7. Охорона здоров’я та охорона праці медичних і фарма­цевтичних працівників — удосконалити систему надання профілактичної допомоги, забезпечити першорядне одержання медичної допомоги, створити, за можливості, безпечні й нешкідливі умови праці та ін.

Розділ 8. Відповідальність медичних і фармацевтичних працівни­ків — у цьому розділі варто передбачити види юридичної відповідальності винних осіб, а також забезпечити усунення прогалин й уникнення дуб­лювання у регулюванні цього аспекту проблеми іншими нормативно- правовими актами.

Розділ 9. Міжнародна співпраця — закріпити гарантії виконання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань, висвітлити умови діяльності міжнародних організацій на теренах України тощо.

Розділ 10. Прикінцеві положення — передбачити момент набуття чин­ності документом, в разі необхідності — врегулювати питання внесення змін до інших законів і підзаконних нормативно-правових актів та ін.

До четвертої групи відносимо закони, які регулюють таке складне питання сфери охорони здоров’я в Україні, як фінансування. У чинному законодавстві це питання частково регулюється Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Бюджетним кодексом від 21 червня 2001 р., Законом України “Про страхування” від 7 березня 1996 р., Основами законодавства України про загально­обов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р, Законом України “Про Державний бюджет” від 25 грудня 2006 р. Розроблено законопроекти “Про фінансування охорони здоров’я” та “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, короткий аналіз яких було проведено вище.

До п’ятої групи законів, що покликані регулювати оздоровчо- профілактичну діяльність, входять Закони України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення” від 12 грудня 1991 р., Закон України “Про фізичну

культуру і спорт” від 24 грудня 1993 р., Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15 лютого 1995 р., Закон України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 19 грудня 1995 р., Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р., Закон України “Про курорти” від 5 жовтня 2000 р., Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 р. та інші.

Шоста група представлена законами, які гарантують безпечні умови для життєдіяльності, а саме Закон України “Про охорону навколиш­нього природного середовища” від 25 червня 1991 р., Закон України “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 р., Закон України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” від 23 грудня 1997 р., Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” від 14 січня 1998 р., Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 7 лютого 2002 р.

Питання організації та управління охороною здоров’я є предметом регулювання сьомої групи. Зокрема, Закон України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 р. регулює правовідносини, пов’язані зі створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості та реалі­зацією лікарських засобів, визначає права та обов’язки підприємств, установ, організацій і громадян, а також повноваження у цій сфері органів державної виконавчої влади і посадових осіб.

На жаль, недостатньо врегульованими залишаються проблеми абортів, штучного запліднення, стерилізації, корекції статі тощо, яким варто відвести місце у Медичному кодексі України і в законі про правові основи біоетики.

Експертна діяльність, в тому числі пов’язана з охороною здоров’я, регулюється Законом України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р. У розділі IX “Медична експертиза” Основ законодавства України про охорону здоров’я визначено види медичної експертизи, у статтях коротко розкрито їх зміст, з посиланням на те, що порядок організації і проведення експертиз визначається підзаконними актами. Зробити цю діяльність більш прозорою, ефективною, зменшити кількість зловживань, запровадити належний контроль допоміг би

UiKOH “Про медичну експертизу в Україні”, який би визначив порядок проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, військово-лікарської, судово-медичної, психологічної і судово-психі­атричної експертиз.

До сьомої групи належить Закон України “Про рекламу”, у його розділі Ш “Особливості рекламування деяких видів продукції” визна­чено вимоги до реклами лікарських засобів, виробів медичного призначення, методів профілактики, діагностики і лікування, а також реклами тютюнових виробів та алкогольних напоїв. Спеціального закону з реклами у сфері охорони здоров’я в Україні нема, хоча потреба в ньому с нагальною. У Російській Федерації вже розроблено проекти законів “Про рекламу медичних послуг, виробів медичного призначення і лікарських засобів”, а також “Про обмеження реклами алкоголю і тютюну”. Такий закон на сьогодні є особливо актуальним. Засоби масової інформації переповнені неконтрольованою рекламою алко­голю, тютюну, лікарських засобів тощо. Захистити споживача від недобросовісної та неетичної реклами, обмежити її вимогами до форми розповсюдження і змісту можна лише за допомогою законів, наприклад, “Прорекламу у сфері охорони здоров’я”, “Про господарську діяльність у сфері охорони здоров’я”.

Згідно із запропонованою класифікацією, до восьмої групи повин­ні увійти закони, які регулюють питання такої нової науки, як біоетика.

Біоетика — це своєрідний спосіб осмислення важливих ситуацій щодо здоров’я і хвороби, життя і смерті людини та пошук гідних моральних шляхів виходу з них в умовах співіснування альтернативних можливих рішень⁷⁴. Згідно з визначенням, наведеним в Енциклопедії з біоетики (1978), біоетика — це така сфера дослідження, яка, використовуючи методології різних наук, має своїм предметом “систематичний аналіз людської поведінки у сфері наук про життя і здоров’я тією мірою, якою ця поведінка розглядається крізь призму моральних цінностей і принципів”⁷⁵. В. Поттер біоетику називає наукою виживання, яка повинна бути не просто наукою, а новою мудрістю, що об’єднала б два найбільш важливі й вкрай необхідні елементи — біологічні знання і загально­людські цінності⁷⁶. Біоетика — це спроба біологів і медиків, стурбо­ваних можливостями і наслідками впровадження своїх нових технологій, “подивитись на себе з боку”⁷⁷.

Нерідко термін “біоетика” вживається як тотожний термінам “сучасна медична етика” і “біомедична етика”⁷⁸, а іноді медична біоетика розглядається як один з основних напрямів біоетики⁷⁹. Біомедична етика, на думку В. Альбицького та М. Амбросімової, виступає у чотирьох іпостасях: по-перше, це комплексна (міжсекторальна, суміжна) сфера знань, спрямована на вирішення соціальних, етичних і правових проблем, що супроводжують розвиток біології і медицини; по-друге, це сучасна етика медичного працівника; по-третє, сучасний громадський інститут, що здійснює у суспільстві контроль за діяльністю медиків, за метою і результатами наукових розробок; по-четверте, методичний інструмент вирішення важких моральних колізій (дилем)⁸⁰. За визначенням С. Сте- ценка, біоетика — це міждисциплінарна наука, яка вивчає морально- етичні, соціальні та юридичні проблеми медичної діяльності в контексті захисту прав людини⁸¹.

Узагальнивши наведені та багато інших, висвітлених у науковій літературі, підходів до визначення поняття “біоетика” та її змісту, можемо запропонувати власне визначення.

Біоетика — це комплексна наука, покликана досліджувати і вирішувати морально-етичні, правові, соціально-економічні та філософські проблеми, які виникають у сфері охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, у процесі забезпечення прав суб’єктів медичних правовідносин.

Норми біоетики закріплені у більшості міжнародно-правових актів сфери охорони здоров’я, зокрема, у Міжнародному кодексі медичної етики 1949 р., Міжнародній клятві лікарів 1949 р., Кодексі медичної деонтології Франції 1995 р., Дванадцятьох принципах надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я від 1963 р. (доповнені 1983 р.). Норми медичної етики та медичної деонтології у чинній нормативно-правовій базі України знайшли відображення лише частково. Зокрема, у ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплено професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників, а саме: дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю, постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності, надавати консультативну допомогу своїм колегам та інші обов’язки. Крім цього, у ст. 40 Основ передбачено деонтологічний принцип — лікарська таємниця, у ст. 39 цього акта визначено обов’язок надання медичної інформації і вказано випадки, в яких слід обмежувати доступ до неї в інтересах хворого, у ст. 52 Основ закріплено заборону еутаназїї та інші принципи. У ст. 76 Основ законодавства України про охорону здоров’я йдеться про присягу лікаря, яку повинні давати усі випускники вищих медичних навчальних закладів України. Клятва лікаря затверджена Указом Президента 15 червня 1992 р.⁸² Документ враховує усі важливі норми медичної етики і деон- тологічні принципи, міжнародний досвід та етичні норми клятви Гіппократа. Закріплені у присязі обов’язки медичних працівників є моральними вимогами до професії, що отримали правове закріплення. Як відзначає А.Савицька, норми цього акта поєднують у собі ознаки юридичного веління з ознаками морально-ідеологічного імператива і визначають поведінку лікаря у сфері його професійної діяльності з точки зору не лише права, а й моралі⁸³.

На думку Ю. Оборотова, професійні знання без моральних критеріїв і цінностей можуть бути небезпечними як при розв’язанні конкретних правових питань, так і для правового розвитку суспільства загалом⁸⁴. Деонтологічні принципи враховані в законах України про трансплан­тацію, клонування, психіатричну допомогу, лікарські засоби. Норма­тивних актів, які детально регламентують відносини пацієнтів, з одного боку, і медичних працівників і лікувальних закладів — з іншого, при наданні медичної допомоги, в Україні є лише кілька. Однак, наголошує А. Савицька, ці відносини багатогранні, і тому виміряти й оцінити за допомогою права можна лише ті їх параметри, які є найважливішими для суспільства та держави, і лише за умови, що вони підпадають під правову регламентацію. Полісистемні властивості соціальних відносин потребують різних вимірів та оцінок: і правових, і моральних, розгляду громадських організацій і трудових колективів⁸⁵. В. Попов та Н. По­пова зауважують, що лікар, котрий зробив клятву Гіппократа своїм особистим законом, ніколи не порушить жодної з норм закону, які стосуються дотримання і забезпечення прав пацієнта⁸⁶.

Незважаючи на певні позитивні тенденції у законотворчій діяльності, все ж проблема створення належної правової бази, у тому числі з біоетики, залишається актуальною з огляду на незахищеність пацієнтів, на небезпечні ситуації, які супроводжують діяльність медичних і фармацевтичних працівників, на потреби охорони здоров’я і медичної діяльності. Вона повинна відповідати міжнародно-правовим стандар­там у сфері охорони здоров’я і стати надійним підґрунтям реформування

1. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні системи охорони здоров’я. Як зазначає Г. Терешкевич, біоетичні нормативно-правові акти, декларуючи біоетичні принципи, водночас мають передбачати механізми контролю за їх дотриманням⁸⁷.

Заповнити прогалину у вітчизняному законодавстві міг би закон “Про біоетику та гаранти и забезпечення в Україні”. Доречно було б, щоб цей документ закріпив відповідний понятійний апарат, спираючись на між­народно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я і враховуючи вітчизняні наукові та законодавчі напрацювання, принципи біоетики, біоетичні особливості державної політики у сфері охорони здоров’я. Крім того, у ньому слід чітко визначити умови правомірності медичного втру­чання, правовий режим медичної інформації, біоетичні засади переливання крові, трансплантації, онкології, психіатрії, хірургії тощо. Вимагають невідкладного вирішення проблеми, пов’язані з біомедич- ними дослідами, а саме: генетичні тести, заборона дослідів з ембріонами людини, захист осіб, які є об’єктами експерименту, фармакологічні дослідження та інше. Також потрібно передбачити відповідальність за порушення закону. Біоетичні питання визначатимуться й іншими законами (чинними або тими, що повинні бути прийняті) та підзаконними актами.

Суттєво доповнити і конкретизувати нормативні акти з цієї’ проб­леми зможе Етичний кодекс лікаря України, який повинен містити деонтологічні норми. Структурно цей документ може виглядати так:

Розділ 1. Загальні положення — закріпити етичні основи професійної діяльності лікарів, принципи надання медичної допомоги, моральні орієнтири і завдання професійної лікарської діяльності.

Розділ 2. Загальні обов’язки лікарів — передбачити загальні обов’язки лікарів і їхнє призначення у суспільстві, мету та умови лікарської діяльності.

Розділ 3. Спеціальні обов’язки лікарів:

3.1. Лікар і пацієнт — висвітлити права пацієнтів, регламентувати реалізацію цих прав через обов’язки лікарів.

3.2. Лікар і права членів сім’ї, законних представників.

3.3. Взаємодія і відносини з колегами та іншими працівниками системи охорони здоров’я.

Розділ 4. Відповідальність за порушення норм Етичного кодексу лікаря України — розкрити питання видів юридичної відповідальності у цьому аспекті та забезпечити механізм усунення дублювання у регулюванні даної проблеми.

Розділ 5. Заключні положення — окреслити межі чинності Кодексу, порядок перегляду і зміни його норм.

На нашу думку, цей Кодекс повинен бути затверджений Указом Президента України, на зразок Клятви лікаря України, і, відповідно, має стати підзаконним нормативно-правовим актом. Згідно з проектом, запропонованим 1-му Національному конгресу з біоетики⁸⁸, Етичний кодекс українського лікаря пропонується затвердити Асоціацією лікарів і зробити зводом моральних норм, за порушення яких передбачається застосовувати засоби громадського впливу. Подібний Етичний кодекс, затверджений Асоціацією лікарів Росії, закріплює моральну відпові­дальність за’порушення його норм. Не можемо погодитись, що акт, який містить деонтологічні норми, є зводом лише моральних норм, з моральною відповідальністю і “покаранням” у вигляді зауваження, виключення з асоціації лікарів тощо. На жаль, такі “судці”, як власна совість чи медична спільнота, не є адекватними та ефективними у наш час. За умов перманентних економічних криз, дегуманізації і де­моралізації суспільства, панування “кругової поруки” і професійної солідарності серед лікарів такий документ не буде надійним “стимулом” для більшості лікарів належно виконувати свої обов’язки. Лише поєднання моральних і правових норм із закріпленням юридичної відповідальності стане належною гарантією реалізації права людини на охорону здоров’я. Але спеціалізовані асоціації можуть розробляти й ухвалювати свої статути, положення з урахуванням особливостей медичної діяльності (психіатрія, стоматологія, інфекційні захворю­вання) як моральні кодекси, тим самим підвищуючи моральну відпо­відальність за виконання професійних обов’язків.

Хочемо привернути увагу до питання правової регламентації професійної діяльності медичних сестер та іншого середнього медичного персоналу, а також до діяльності медичних сестер з вищою освітою. Однією з головних на 12-му Всесвітньому конгресі з медичного права була тема “Сестринське право та етика”. Питання сестринського забезпечення, правові та етичні проблеми менеджменту медичних сестер, базові аспекти сестринської етики на сучасному етапі об­говорювалися також на 14-му Всесвітньому конгресі з медичного права. Ці питання в Україні знаходяться поза увагою науковців і законодавців й практично не врегульовані. Необхідно провести реформування сестринської справи, у процесі якого доцільно було б визначити

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров'я в Україні правовий статус медичних сестер з вищою освітою, межі їх компетенції, створити умови для розвитку науково-дослідницької діяльності медичних сестер, а також, що дуже важливо, закріпити деонтологічні норми професійної діяльності медичних сестер.

Спираючись на міжнародні акти з біоетики, зокрема Кодекс професійної етики медичних сестер Міжнародної ради медичних сестер, Моральний кодекс медсестер, розроблений Американською асоціацією медсестер, Етичний кодекс медичної сестри Росії, сестринську Клятву Флоренс Найтингейл, слід розробити Кодекс етики медичної сестри України, який слугуватиме моральним підґрунтям усталення незалежності сестринської професії, реформування сестринської справи в Україні. Розроблений на засадах біоетики, Кодекс за точку відліку повинен взяти права пацієнта, гарантуючи їх захист у сучасному суспільстві. На нашу думку, цей документ має бути підзаконним актом. Також пропонуємо розробити текст присяги для медичних сестер і, дотримуючись традицій законотворення, затвердити його Указом Президента України..

Крім цього, біоетичні норми повинні бути закріплені у Медичному кодексі України. У Загальній частині Медичного кодексу слід було б закріпити принципи біоетики, кваліфікаційно-ділові і морально-етичні вимоги до медичних і фармацевтичних працівників, передбачити норму, яка б визначила юридичну природу присяги лікаря і присяги медичної сестри України.

Отже, попри розмаїття і багатогранність біоетичних проблем, для юридичної науки особливо значущими є ті аспекти, які стосуються охорони і захисту прав людини..

Аналіз законів, умовно поділених нами на вісім груп, висвітлив прогалини і недоліки галузі. Сподіваємось, що наукова спільнота, як юридична, так і медична, із залученням фахівців інших сфер життєді­яльності, зможе у найближчому майбутньому створити належну нормативно-правову базу у сфері охорони здоров’я, акцентуючи увагу саме на законах, які працюватимуть на благо людей.

Суспільні відносини у сфері охорони здоров’я регулюються також підзаконними нормативно-правовими актами, які конкретизують і доповнюють закони. З-поміж них виокремлюємо насамперед укази Президента України, пов’язані з охороною здоров’я, а також постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Мініст­рів України з цих питань. Серед них варто назвати Укази Президента України “Про клятву лікаря” від 15 червня 1992 р., “Про програму “Здоров’я літніх людей” від 10 грудня 1997 р., “Про заходи правового регулювання діяльності у сфері народної і нетрадиційної медицини” від 31 липня 1998 р., “Про невідкладні заходи щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу” від 1 листопада 2000 р., “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 8 серпня 2000 р., “Про Положення про Міністерство охорони здоров’я України” від 24 липня 2000 р., “Про заходи щодо поліпшення забезпечення населення лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також підвищення ефективності управління у цій сфері” від 7 лютого 2003 р., “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення” від 6 грудня 2005 р. тощо. Указами Президента затверджено низку національних програм, зокрема “Фізичне вихован­ня — здоров’я нації”’ від 1 вересня 1992 р., “Цукровий діабет” від 21 травня 1999 р. тощо.

Серед підзаконних нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою України, варто назвати постанови “Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан справ у вітчизняній системі охорони здоро­в’я” від 28 листопада 2002 р., “Про невідкладні заходи щодо поліпшення стану справ у системі охорони здоров’я України” від 11 липня 2002 р. тощо.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які без­посередньо чи опосередковано стосуються охорони здоров’я і медицини, регламентують діяльність системи охорони здоров’я, у тому числі науково-дослідну роботу, підготовку кадрів, розвиток медичної, ветеринарної та мікробіологічної промисловості, створення здорових і безпечних умов для життя населення, благоустрою курортних зон тощо. Для прикладу назвемо кілька постанов: “Про обов’язковий профілак­тичний наркологічний огляд і порядок його проведення” від 6 листопада 1997 р., “Питання запобігання та захисту населення від ВІЛ-інфекцїї та СНІД” від 18 грудня 1998 р., “Про комплексні заходи щодо впро­вадження сімейної медицини у систему охорони здоров’я” від 20 червня 2000 р., “Про міжгалузеву комплексну програму “Здоров’я нації”’ на 2002—2011 роки” від 10 січня 2002 р.

Правовідносини у галузі охорони здоров’я і медицини регулюються переважно відомчими нормативними актами (наказами, інструкціями,

методичними рекомендаціями). Деталізуючи і доповнюючи правове регулювання, ці документи значною мірою забезпечують ефективне функціонування галузі. Однак стосовно багатьох актуальних питань таке регулювання є недостатнім. Так, Н. Болотіна визнає неприпустимим регулювання на рівні відомчих підзаконних нормативно-правових актів відносин, які виникають у зв’язку з корекцією (зміною) статті, штучним заплідненням тощо⁸⁹.

Надалі регулюються наказами Міністерства охорони здоров’я питання репродуктивної функції людини: “Про застосування методів стерилізації громадян” від 6 липня 1994 р., “Про затвердження умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення” від 4 лютого 1997 р., “Про надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності” від 15 березня 1996 р. Але ж саме у цій сфері охорони здоров’я вирішуються такі важливі соціальні й демографічні проблеми, як статус донорів, реципієнтів, питання статі, стерилізація і багато інших. Враховуючи вимоги п. 1 ст. 92 Конституції України (“права і свободи людини і громадянина, гаранти цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України”), у цій сфері охорони здоров’я необхідно розробити й ухвалити відповідні закони.

МОЗ України регламентує широкий спектр суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, про що свідчать вже самі назви наказів: “Про заходи щодо профілактики і боротьби з грипом та гострими респі­раторними інфекціями в Україні” від 9 лютого 1998 р., “Про поліпшення діяльності органів і закладів охорони здоров’я з питань формування здорового способу життя, гігієнічного виховання населення” від 5 січня 1999 р., “Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної нетрадиційної медицини” від 10 серпня 2000 р., “Про затвердження критеріїв медико-економічної оцінки надання стоматологічної допомоги на І, П та Ш рівнях (амбулаторна допомога)” від 22 листопада 2000 р., “Про затвердження Положення про головного позаштатного спеціаліста з народної і нетрадиційної медицини України” від 4 лютого 2002 р., “Про затвердження Положення про Єдину інформаційну систему трансплантації” від 29 листопада 2002 р., “Про стан та заходи протидії незаконному обігу наркотиків, психотропних речовин і прекурсорів” від 15 квітня 2002 р., “Про порядок інфор­мування органами охорони здоров’я органів внутрішніх справ про осіб,

хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД і джерела поширення цієї небезпечної хвороби в Україні” від 23 січня 2003 р., “Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні” від 29 грудня 2003 р. Акти МОЗ України мають неабияке значення для медичної і юридичної практики. Деякі з цих документів встановлюють критерії оцінки якості надання того чи іншого виду допомоги, визначають ті стандарти, яких зобов’язані дотримуватись медики. А відповідно при вирішенні медичних справ такі норми — “взірці” мають значення для з’ясування обставин нещасного випадку (казус), невинуватої лікарської помилки, яка може бути спричинена, наприклад, різними атиповими клінічними проявами, фізичними ано­маліями, а, можливо, і неналежним виконанням професійних обов’язків медичним працівником.

Отже, право людини на охорону здоров’я є складовою як публічно- правових, так і приватно-правових відносин. Норми, які регулюють, охороняють і захищають право на охорону здоров’я, закріплюються практично у всіх галузях права. Кожна галузь законодавства підходить до вирішення проблеми забезпечення конституційного права на охорону здоров’я відповідно до свого предмета правового регулювання, що слугує гарантією повного і всебічного його забезпечення. І

Одним з пріоритетних напрямів утвердження соціальної справед­ливості у нашій країні має бути удосконалення вітчизняної системи охорони здоров’я, піднесення рівня медичного обслуговування населення до рівня цивілізованих країн. Досягнути цього можна лише шляхом радикального реформування системи охорони здоров’я, і, насамперед, якісних змін правового механізму⁹⁰. На думку В. Філатова, підвищення ролі правового регулювання є однією з необхідних передумов здійснення ;

реформ в охороні здоров’я⁹¹. Проблеми створення правової бази у сфері охорони здоров’я у різних країнах, особливо у тих, де формується І

сучасне законодавство (Польща, Україна, Чехія, Словаччина), активно обговорювались на 12-му (серпень 1998 р.) і 14-му (серпень 2002 р.) І

міжнародних конгресах з медичного права.

Вважаємо за необхідне зупинитись на недоліках законодавства, яке регулює це право, та на причинах, які, на нашу думку, зумовлюють труднощі у процесі створення ефективної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я. На сучасному етапі розвитку нашої держави як правової і соціальної питання удосконалення законодавчої бази у цій

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні сфері характеризується особливою гостротою та актуальністю. Незважаючи на суттєві позитивні зміни та поступ у розробці й ухваленні нових законів, підзаконних актів, в оновленні чинного законодавства про охорону здоров’я, нормативно-правова база у сфері охорони здоров’я ще не відповідає потребам сучасного суспільства, має численні про­галини і недоліки.

Основними перешкодами на шляху створення якісної нормативно- правової бази у сфері охорони здоров’я є такі:

а) недостатньо чітка державна політика у сфері охорони здоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення;

б) відсутність науково обґрунтованої стратегії законотворчої діяльності у сфері охорони здоров’я;

в) низька законотворча активність суб’єктів законодавчої ініціативи;

г) складність проходження законопроектів про охорону здоров’я у Верховній Раді України;

д) незначна кількість спеціалістів, які мають необхідний обсяг знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині;

е) неузгодженість діяльності представників правової і медичної науки;

є) недостатнє врахування міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я і неефективне використання позитивного зарубіжного досвіду в регулюванні охорони здоров’я;

ж) нечіткість правової бази у сфері охорони здоров’я, законодавчі колізії і проблеми, що виникають на практиці, коли норми різних актів, що тією чи іншою мірою регламентують охорону здоров’я, часто суперечать одна одній;

з) надмірна розпорошеність норм, які стосуються охорони здоров’я, в українському законодавстві.

У науковій літературі висловлюються й інші думки. Зокрема 3. Гладун вважає, що головними причинами такого становища є не­достатні організованість і впорядкованість саме суспільних відносин у цій сфері. Науковець зазначає, що законодавство є явищем вторинним щодо тих відносин, які воно регулює. І якщо ці відносини самі по собі недосконалі і нерозвинені, то чи може бути в такому разі досконалим законодавство⁹². В. Москаленко підкреслює, що складність ситуації полягає в неузгодженості багатьох медичних правових актів України з міжнародними вимогами⁹³.

Державна політика у сфері охорони здоров’я, на думку О. Щепіна, В. Філатова, Я. Погорелова, знаходить своє вираження через визна­чення тих пріоритетів, цінностей, які є первинними і для закріплення яких держава докладає значних зусиль. Такі пріоритети закріплює Конституція України, наприклад ст. З, в якій людину, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку проголошено найви­щими соціальними цінностями; ст. 49, яка гарантує право на безоплатну медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я. За умов ринкової економіки, коли багато факторів життєді­яльності набули відплатного характеру, дуже важливою є норма ч. З ст. 49, однак; на жаль, вона неефективна на практиці при реалізації цього права. Про недостатню чіткість державної політики у сфері законодавчого забезпечення охорони здоров’я свідчить те, що деякі норми Конституції України не підкріплені іншими нормативними актами, які б сприяли реалізації конституційного права людини на охорону здоров’я. Це насамперед стосується законів про фінансування охорони здоров’я, зокрема законодавці розробили вже не один законопроект у цьому контексті, звертаючи увагу то на страхову медицину, то на бюджетно-страхову, то на розвиток приватної сфери надання медичних послуг. Суттєвою прогалиною, визначеною на концептуальному рівні (Програмою захисту прав споживачів на 2003— 2005 роки (п.8) передбачено розроблення проектів законів про захист прав пацієнтів і медичних працівників), є проблема врегулювання правового статусу суб’єктів медичного права.

Нормативні акти у сфері охорони здоров’я повинні укладатись з урахуванням попередніх напрацювань і науково обґрунтованої концепції законотворення у сфері охорони здоров’я. Першу таку спробу зроблено в Украші 2000 р., коли було розроблено концептуальну модель створення нормативно-правової бази охорони здоров’я, яка ґрунтувалась на таких засадах: конституційний розвиток законодавства; верховенство закону в ієрархії всіх інших нормативно-правових актів; системність пра- вотворчого процесу; юридична сила нормативно-правових актів; предметний розподіл законодавчих актів; динамічність правотворчого процесу; послідовність розміщення нормативно-правових актів; комплексність блоків питань охорони здоров’я; диференціація нор­мативно-правових актів за їх прямою чи опосередкованою дією; кількісне вираження законотворчого процесу. Концепція розвитку

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні законодавства про охорону здоров’я передбачає прогнозування необ­хідності ухвалення актів, проведення громадських обговорень через засоби масової інформації, круглі столи, конференції і семінари із залученням медиків і правників як науковців, так і практиків, прова­дження наукових досліджень з метою створення теоретико-правової основи регламентування проблем охорони здоров’я.

Слабка законодавча ініціатива і складність проходження законо­проектів у Верховній Раді — це два боки одній проблеми. Попри те, що концептуальна модель створення нормативно-правової бази охорони здоров’я однією з засад визнає динамічність правотворчого процесу, на практиці прийняття законів, що регламентують ключові питання функ­ціонування вітчизняної системи охорони здоров’я, постійно гальмується, законопроекти про охорону здоров’я, зокрема про загальнообов’язкове державне медичне страхування, про правовий статус пацієнтів, про фінансування охорони здоров’я тощо не один рік перебувають на різних стадіях законотворчого процесу, так і не ставши частиною національної правової бази охорони здоров’я.

Особливу увагу варто приділити об’єднанню зусиль і знань юристів і медиків для створення належної життєздатної нормативно-правової бази і підвищення ефективності та поліпшення якості законотворчого процесу. Для цього доцільно було б створити робочу групу з юристів, медиків і спеціалістів інших сфер (психологів, філософів, соціологів тощо), основним завданням якої була б робота із законопроектами у сфері охорони здоров’я. Таку робочу групу доречно створити при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я і забезпечити державним фінансуванням, підтримкою наукових установ, кафедр провідних навчальних закладів у формі консультацій та експертних висновків, проводити обговорення законопроектів у медичних і юридич­них колах — як серед науковців, так і серед практиків.

Створюючи власну нормативно-правову базу, треба враховувати як міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, досвід зарубіжних країн, так і національні особливості, традиції і реалії, не можна сліпо “імпортувати” закони, які не завжди можна адаптувати до наших умов. Водночас вивчення міжнародно-правових стандартів і зарубіжного досвіду у цій сфері дає можливість виокремити перспективні напрями оновлення українського законодавства та ре­формування охорони здоров’я загалом.

Наголошуючи на недостатній забезпеченості галузі спеціалістами, які мають знання і з правознавства, і з медицини, зазначимо, що дедалі більше спеціалістів, окрім базової медичної освіти, отримують дипломи юристів. У своїй практичній діяльності медики зіштовхуються з великою кіль­кістю проблем юридичного характеру, наприклад, інцест, насильство у сім’ї, екстракорпоральне запліднення тощо. А. Тихомиров зазначає, що на сьогодні, умовно кажучи, формується два шляхи отримання юридичної освіти: юриспруденція для себе і юриспруденція для інших. Перший шлях відкритий для будь-якого медика (лікаря, медсестри, фельдшера), який навчається без відриву від виробництва і після оволодіння основами юриспруденції продовжує працювати у медицині. Другий шлях як спосіб самореалізації обирають ті, які планують залишити фах. Такі спеціа­лісти на практиці забезпечують юридичний бік професійної діяльності медика і господарської діяльності закладу охорони здоров’я⁹⁴. У США спеціалісти, яких цікавлять питання права у медицині, об’єднуються у клуби, існують навіть навчальні заклади, зокрема American College of Legal Medicine, де викладають юристи і практичні лікарі.

Звичайно юристам загальної практики бракує знань у сфері охорони здоров’я і медицини, що ускладнює їх професійну діяльність при вирішенні “медичних” справ і при роботі у закладах охорони здоров’я. Ситуацію можна виправити, якщо включити до навчальних програм вищих юридичних закладів освіти курс чи спецкурс “Медичне право”. З метою спрощення діяльності практикуючих юристів, що працюють у системі охорони здоров’я (наприклад, у закладах охорони здоров’я, управліннях охорони здоров’я), пропонуємо розробити курс “Медичне право”, який можна було б викладати на кафедрах організації та управління охороною здоров’я. Такий курс повинен стати складовою спеціальних курсів для фахівців-правників зі спеціалізацією у сфері медичного й фармацев­тичного права, правового забезпечення охорони здоров’я. До викладання такого курсу необхідно залучати юристів, спеціалістів з біоетики, судово- медичних експертів, організаторів охорони здоров’я, а також практикуючих медиків і фармацевтів для спільного вивчення проблем практичної медицини і розроблення пропозицій щодо їх належного вирішення. Акцентуємо увагу також і на запровадженні курсу “Медичне право” для вивчення студентами медичних закладів освіти. У Російській Федерації медичне право, поряд з основами права, вже вивчають майбутні лікарі. У Московській медичній академії імені І. Сеченова та Кисловод-

ському інституті економіки і права функціонують кафедри медичного права. Медичне право також є обов’язковим курсом і для студентів Російського нового університету. Також цей курс вивчають студенти Київського національного медичного університету ім. О. Богомольця, Донецького державного медичного університету ім. М. Горького, Піттсбурзького (США), Оксфордського (Велика Британія) університетів⁹⁵. З січня 2005 р. курс “Медичне право України” читається на кафедрі організації та управління охороною здоров’я Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького для слухачів факуль­тету післядипломної освіти⁹⁶. Автор цій монографії у співавторстві з ' кандидатом медичних' наук, доцентом, завідувачем кафедри організації' і управління охороною здоров’я факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету імені Данила Га­лицького Олегом Любінцем розробили програму курсу “Медичне право” (затверджена Управлінням освіти і науки МОЗ України від 27 вересня 2004 р. для навчальних медичних закладів України)⁹⁷. Окрім цього, курс “Медичне право” з вересня 2006 р. включено до навчальної програми на юридичному факультеті Львівського державного інституту новітніх технологій та управління ім. В’ячеслава Чорновола.

Одним з пріоритетних напрямів удосконалення законодавства про охорону здоров’я в Україні є систематизація чинної нормативно- правової бази. Правові акти, що регламентують охорону здоров’я громадян, приймаються безсистемно, хаотично, відсутня єдність у підходах до законодавчого забезпечення права на охорону здоров’я, у правотворчому процесі законодавці часто керуються кон’юнктурними міркуваннями й особистими інтересами, а не потребами чи реаліями сьогодення. Ці обставини зумовлюють необхідність комплексного підходу до удосконалення законодавчої бази охорони здоров’я. Створення належної нормативної бази у сфері охорони здоров’я, насамперед законів, —творча і нелегка справа, яка потребує знань ~у галузі охорони здоров’я і медицини, досвіду законотворення, відповідального ставлення до справи та усвідомлення тієї відпові­дальності, яка лягає на плечі розробників медичного законопроекту. Лише закон, створений за таких умов, може бути дієвим, життєздатним, займе відповідне місце у системі нормативних актів, що регулюють охорону здоров’я, координуватиме й спрямовуватиме усі інші акти на забезпечення життя і здоров’я людей.

Удосконаленню і подоланню проблемних ситуацій у регулюванні відносин у сфері охорони здоров’я сприятимуть такі заходи:

? визначення основних принципів законодавчої діяльності у сфері охорони здоров’я, які, на нашу думку, мають бути такими:

а) врахування залежності національної безпеки від стану охорони здоров’я. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р.⁹⁸ однією з можливих загроз національним інтересам і національній безпеці України визначає кризу системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення, поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб. У зв’язку з цим всі заходи, пов’язані із забезпеченням охорони здоров’я, у тому числі правові, будуть пов’язані з національною безпекою;

б) пріоритет прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я, що випливає зі ст. З Конституції України⁹⁹;

в) забезпечення гарантій з боку держави щодо надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, відповідно до ст. 49 Конституції України¹⁰⁰;

г) наступність у законодавчій роботі, яка полягає у тому, що кожні п’ять років, при чергових виборах, як правило, оновлюється склад Вер­ховної Ради, а відповідно “нові” законодавці з тих чи інших міркувань змінюють план роботи законодавчого органу, у тому числі пріоритети законотворчості. Тому дуже важливо, щоб витримувалась певна статична лінія у законопроектній і законодавчій діяльності, щоб вона була позбав­лена політичного забарвлення й азарту передвиборчих баталій, щоб діяльність новообраних депутатів була спрямована на продовження вироб­леної законотворчої стратегії, у тому числі у сфері охорони здоров’я;

? ініціювання розроблення й ухвалення законів, які б регламен­тували охорону здоров’я;

? створення базового документа — Медичного кодексу України, який зможе комплексно врегулювати усі аспекти охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги. Як зазначає Д. Керімов, на відміну від поточного створення законодавчих актів з тих чи інших проблем, кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, як правило, змінюючи, доповнюючи і перетворюючи його¹⁰¹.

Актуальність і важливість створення кодифікованого акта — Медичного кодексу України зумовлені багатьма обставинами, основними з яких є:

1) необхідність комплексного реформування вітчизняної системи охорони здоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення як фун­даменту для усіх наступних перетворень;

2) відсутність на даний час науково обґрунтованої концепції зако­нотворчої діяльності у цій сфері;

3) прагнення забезпечити підвищення рівня правової освіти медичних і фармацевтичних працівників;

4) сприяння і допомога юристам при розгляді і вирішенні так званих медичних справ;

5) неузгодженість у деяких випадках окремих законів у сфері охорони здоров’я з галузевим законодавством;

6) необхідність чіткої регламентації правового статусу медиків і пацієнтів;

7) потреба правового регулювання різних систем охорони здоров’я (державної, муніципальної, приватної).

С. Корсаков зазначає, що створення Медичного кодексу — величезна і дуже важка, але життєво необхідна робота, виконання якої значно полегшить професійну діяльність медичних працівників і, що най­важливіше, буде гарантією охорони здоров’я пацієнтів, а також самих медичних і фармацевтичних працівників¹⁰². На думку С. Стеценка, ця відповідальна робота потребує залучення багатьох спеціалістів і займає досить багато часу.

Зазвичай процес кодифікації чинного законодавства триває декілька років¹⁰³. Національні законодавства про охорону здоров’я багатьох розвинених країн (Австрія, США, Франція, Італія, Іспанія тощо) мають так звані медичні чи лікарські кодекси, норми яких регулюють відно­сини між медиками та їх пацієнтами, а також їх родичами, професійні відносини медиків між собою, з адміністрацією установ охорони здоров’я і державних органів¹⁰⁴.

В Україні проблема формування медичного права і прийняття Медичного кодексу України набуває дедалі більшого резонансу. Наша держава вже має досвід систематизації законодавства про охорону здоров’я. В Українській PCP було розроблено проект Кодексу законів про охорону здоров’я від 1925 р., але він так і не був прийнятим.

Стосовно структури, змістового наповнення і назви кодифікованого акта висловлюються різні думки, але всі одностайно наголошують на об’єктивно зумовленій і нагальній потребі — розробці та прийнятті

Медичного кодексу як основного регулятора відносин у сфері охорони здоров’я¹⁰⁵. М. Герасименко, підтримуючи позицію інших учених про необхідність систематизованого акта, називає його Кодексом законів про охорону здоров’я, а не Медичним кодексом¹⁰⁶.

У Медичному кодексі необхідно реалізувати вимоги міжнародних стандартів з прав людини щодо охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки саме кодекс у подальшому стане міцною опорою медичного права України — галузі права, яка невпинно роз­вивається й у нашій державі.

Медичний кодекс — це своєрідний “дороговказ” для медичних працівників, пацієнтів і правників. Медичні працівники зможуть ви­користовувати на практиці закріплені у ньому юридичні основи своєї діяльності. Пацієнти отримають належний фундамент, при потребі, для захисту своїх прав у разі порушення медиками правових норм. Цей нормативний документ стане “надійним помічником” для юристів при вирішенні “медичних справ”. Кодекс повинен включати норми, які регулюють суспільні відносини у сфері надання медичної допомоги, а всі інші відносини у сфері охорони здоров’я повинні регламентувати інші нормативно-правові акти. При цьому слід звести до мінімуму кількість напрямів медичної діяльності, не охоплених регулюванням. Не виключаємо також ситуації, за якої виникне потреба врегулювати деякі аспекти надання медичної допомоги в окремих законах, оскільки кодекс повинен містити норми, що регулюють найважливіші питання організації і надання такої допомоги.

Визначаючи загальні риси Медичного кодексу, який має складатися з Преамбули, Загальної та Особливої частин, хочемо вказати на особ­ливості, що повинні знайти у ньому відображення:

? закріплення норм, які б врегульовували ключові питання надання медичної допомоги;

? пріоритет прав і свобод людини у процесі надання медичної допомоги;

? врахування міжнародно-правових стандартів з прав людини й охорони здоров’я;

? деталізація основоположних конституційних принципів щодо надання медичної допомоги;

? узгодженість кодексу з нормативно-правовими актами інших галузей права;

? врахування розвитку науки і прогресу медицини для того, щоб забезпечити “довготривале життя” Кодексу;

? етична забарвленість більшості норм, що регламентують питання надання медичної допомоги.

Преамбула кодексу повинна розставити акценти і визначити пріори­тети у сфері надання медичної допомоги, відобразити конституційні принципи і врахувати міжнародно-правові стандарти. Кожну частину кодексу пропонуємо ділити на окремі розділи, які б закріплювали норми, що регулюють однорідні суспільні відносини у сфері надання медичної допомоги (правовий статус пацієнта, біоетичні основи надання медичної допомоги тощо). Загальна частина повинна містити належно розроб­лений поняттєво-термінологічний апарат, визначати межі правового регулювання, завдання кодексу, принципи біоетики, основи правового статусу пацієнтів і медичних працівників тощо. Особлива частина повинна регулювати питання надання медичної допомоги у різних напря­мах медичної діяльності, зокрема стоматологічній справі, хірургічній справі, сімейній медицині, психіатричній допомозі, фармацевтичній справі, косметологічній справі, гематологічній справі та інших.

Аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок про існування трьох основних позицій з приводу медичного права та кола відносин, яке воно повинно врегулювати. Перша позиція полягає у тому, що медичне право є складовою однієї з галузей права — цивільного, права соціального забезпечення (В. Андреев, М. Малеїн, В. Ойгензіхт, A. Ca- вицька та ін.). Так, В. Андреев зазначає, що норми права, які регулюють відносини з приводу надання медичної допомоги і лікування як відно­сини з “медичною” специфікою, є предметом “медичного права”, а норми, що їх регулюють, становлять предмет “медичного права” як підгалузі права соціального забезпечення¹⁰⁷. Хоча в іншому науковому виданні В. Андреев зауважує що відбувається формування галузі медичного права, воно має самостійний предмет регулювання, отже, можна твердити про певний специфічний метод медичного права, хоча деякі вчені-юристи висловились проти визнання методу класифі­каційною ознакою галузі права, оскільки для відмежування галузі медичного права важливими є принципи. В. Андреев виокремив дві частини галузі медичного права — загальну, що, за його словами, сфор­мувалась повністю, і особливу, яка повинна складатись щонайменше з одинадцяти інститутів, зокрема таких, як професійний обов’язок лікаря, діагностика і хірургічне втручання, карантин, охорона материн­ства і дитинства, трансплантація тощо¹⁰⁸.

Друга позиція передбачає розуміння медичного права як галузі законодавства, прихильниками якої є В. Акопов, Л. Дембо, С. Дюжи- ков, М. Малеїна. Останній науковець наводить таке визначення: лікарське (медичне, охоронооздоровче) право або право про охорону здоров’я — це система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, які виникають у зв’язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікувально- профілактичної допомоги громадянам¹⁰⁹. Аналогічне визначення пропонують також Г. Колоколов, Н. Косолапова та О. Нікульнікова¹¹⁰. Однак таке визначення не є досконалим, передусім з логічної точки зору. Терміни “лікарське”, “медичне”, “охорона здоров’я”, подаються у ньому як тотожні, хоча насправді між ними існує родо-видова залежність, субординація: лікарське — складове медичного, а воно відповідно охорони здоров’я, отже, вони не є синонімами. Крім того, з визначення не зрозуміло, чи це право є галуззю права чи галуззю законодавства, оскільки автор не розмежовує поняття “законодавство” і “право”. На думку В. Акопова, медичне право — це сукупність нормативних актів, які регулюють відносини між громадянами і лікувально-профілактичним закладом, між пацієнтом і медичним працівником у сфері організації, а також їхні права, обов’язки і відповідальність у зв’язку з проведенням діагностичних, лікувальних, санітарно-гігієнічних заходів¹¹¹. Л. Дембо вважає “лікарське право” галуззю законодавства, що складається з трьох частин: соціально^ санітарної, медико-лікувального законодавства та норм, що визначають суспільний статус лікаря¹¹².

Медичне право як окрему галузь права розглядають прихильники третьої позиції: Н. Болотіна, В. Волков, 3. Гладун, Л. Дешко, В. Жу­равель, Р. Квернадзе, С. Козуліна, С. Корсаков, А. Литовка, П. Литовка, А. Максимов М. Марченко, І. Поляков, С. Стеценко, А. Тихомиров, О. Шлєньова та ін. Правознавство виокремлює такі основні ознаки галузі права: предмет правового регулювання, метод, принципи, наявність системи законодавства, зацікавленість держави у виділенні конкретної системи правових норм у самостійну галузь права та у її розвитку. Н. Болотіна підкреслює, що медичне право має усі ці ознаки, отже, існують всі підстави визнати його самостійною галуззю права¹¹³. Деякі вчені характеризують медичне право як комплексну, “прикордонну” галузь права, що регулює відносини у сфері охорони здоров’я й інші пов’язані з ними відносини¹¹⁴. С. Стеценко вважає, що усі юридичні проблеми, які виникають при наданні медичної допомоги, повинні розв’язуватися у межах медичного права — окремої галузі права з власним предметом і методом правового регулювання¹¹⁵. Російські вчені І. Поляков і А. Максимов визначають медичне право як комп­лексну спеціалізовану інтегровану галузь права, яка є системою правових норм, пов’язаних внутрішньою єдністю, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я. “Медичне право як галузь права є сукупністю норм, що регулюють відносини, які виникають у процесі надання медичних послуг з метою забезпечення інтересів громадян і держави...”¹¹⁶ В. Волков та Л. Дешко під медичним правом розуміють комплексну галузь права, сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини у сфері медичної діяльності¹¹⁷.

У літературі висловлюються й інші погляди. Зокрема, дехто вва­жає термін “медичне право” надто вузьким. Позначивши цю галузь медичним правом, забуваємо про те, що не лише медицина забезпечує право людини на охорону здоров’я, а й комплекс різноманітних заходів з охорони здоров’я, практично усе життя суспільства пронизане ідеєю охорони здоров’я. Назвавши галузь медичним правом, ми різко звузили її предмет. Тому доцільно змінити назву на “Право охорони здоров’я”¹¹⁸.

Аналіз наукової літератури послужив підставою для таких висновків:

? по-перше, слід окремо досліджувати поняття “медичне право” і “право охорони здоров’я” як два різні;

? по-друге, термін “медична допомога” і “охорона здоров’я” не є синонімами, медична допомога — це складова охорони здоров’я. Ці поняття розмежовує і законодавство (ст. З Основ законодавства України про охорону здоров’я), і наука¹¹⁹;

? по-третє, підтримуємо позицію науковців, які вважають медичне право комплексною галуззю права. Предмет медичного права становлять суспільні відносини, що формуються у процесі надання медичної допомоги, а саме медичної допомоги, спрямованої на з’ясування причин втрати здоров’я (діагностика), допомоги, спря­мованої на запобігання втрати здоров’я (профілактика), допомоги, яка повертає здоров’я (лікування), а також допомоги, що мінімізує втрату здоров’я (реабілітація). Суб’єктами відносин з надання медичної допомоги виступають: заклад охорони здоров’я, лікар та інші медичні працівники, пацієнт, члени сім’ї та законні представники. У процесі надання медичної допомоги налагоджуються відносини між різними суб’єктами, проте ключовими є відносини між лікарем та пацієнтом. Регулювання у медичному праві здійснюється як диспозитивним (який переважає), так й імперативним методами. Специфікою методу ме­дичного права є його біоетична забарвленість, що добре видно на прикладі правового регулювання відносин між лікарем і пацієнтом з приводу надання медичної інформації: в особливих випадках, коли вона у повному обсязі може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити.

Медичне право як комплексна галузь права — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі надання медичної допомоги, яка застосовується з діагностичною, профілактичною, лікувальною і реабілітаційно-відновною метою для забезпечення права людини на охорону здоров’я.

? по-четверте, право охорони здоров’я є комплексною галуззю законодавства, яка включає усі нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

Право охорони здоров’я як комплексна галузь законодавства — це система нормативно-правових актів, які регулюють комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення соціально- економічних, медичних, правових, морально-етичних та екологічних заходів, які мають за мету збереження, зміцнення, розвиток та віднов­лення рівня здоров’я кожної людини.

Як зазначає С. Корсаков, діяльність будь-якого медичного і соціального працівника ґрунтується на трьох засадах: спеціальна підготовка, професійна етика і професійне законодавство¹²⁰. В Україні найбільш проблемною є третя, оскільки правова база у сфері охорони здоров’я перебуває у стані перманентного реформування.

Детальний аналіз законодавства про охорону здоров’я, з’ясування його позитивних і негативних аспектів, а також пропозиції щодо удо­сконалення чинної нормативної бази у підсумку висвітлюють істотні прогалини і недоліки національного законодавства у цій сфері. Але поступ законотворчої діяльності дає підстави сподіватись, що у нашій державі поступово буде створено якісний фундамент для всіх інших реформ у системі охорони здоров’я.

2.2.