КОНСТИТУЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Характерною ознакою сучасності є інтернаціоналізація, неухильне зближення міжнародно-правового і конституційно-правового інститутів прав і свобод людини, внаслідок чого громадянин держави поступово перетворюється на громадянина світу.

Право на охорону здоров’я по-різному формулюється у конституціях різних держав. У деяких з них, особливо у тих, що прийняті до другої світової війни, воно не закріплене. Ці відмінності зумовлені історичними традиціями, особливостями філософсько-світоглядних основ конститу­ціоналізму. У багатьох країнах (яскравий приклад — США) конституції ґрунтуються на принципах філософії позитивізму, що передбачає фор­мально-юридичний підхід, характерний для класичного конституціона­лізму з моменту зародження і майже до другої половини XIX ст. Згідно з цим підходом конституція розглядається як суто юридично правовий акт, що має вищу юридичну силу і закріплює в основному лише органі­зацію державної влади та її відносини з людиною. У цьому випадку поза межами конституційного регулювання залишаються питання організації суспільства, реальні відносини. У країнах, у яких дотримуються формально-юридичного підходу до конституції, панують уявлення про соціально-економічні права як про програмні наміри, декларації.

Поширення ідеї соціальної держави, принципів соціальної справед­ливості у другій половині XIX ст. сприяло соціологізації права. З’явилося розуміння соціальної суті конституції як відображення реальних суспільних відносин. Згідно з цим підходом соціально-економічні права урівнювалися з політичними й особистими правами сфери конститу- ційноправового регулювання як невід’ємні, суб’єктивні права людини і громадянина, що мають право на судовий захист.

Права другого покоління, до яких належить і право на охорону здоров’я, з’явились у конституціях держав у середині XX ст. Винятком

була Веймарська конституція 1919 р. і перші радянські конституції. Так, ст. 119 Конституції Української радянської соціалістичної респуб­ліки від ЗО січня 1937 р. визначала, що громадяни УРСР мають право на матеріальне забезпечення у старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності. Це право забезпечувалося соціальним страхуванням робітників і службовців за рахунок держави, безоплатною медичною допомогою трудящим, наданням у користування трудящих широкої мережі курортів. У ст. 40 Конституції Української PCP від 20 квітня 1978 р. зафіксоване право громадян УРСР на охорону здоров’я, яке забезпечувалось безоплатною кваліфікованою медичною допомогою, що надавалась’державними закладами охорони здоров’я; розширенням мережі закладів для лікування і зміцнення здоров’я громадян; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; розгортанням наукових досліджень, спрямованих на запобігання і зниження захворюваності; на забезпечення довголітнього активного життя громадян¹²¹. Конститу­цією Німецької імперії (Веймарської) від 11 серпня 1919 р. (розділ 5 “Господарське життя”, ст. 161) передбачено, що для збереження здо­ров’я і працездатності, для охорони материнства і для попередження економічних наслідків старості, недуг і різних життєвих випадковостей імперія впроваджує систему страхування. Ці конституції помітно вплинули на світову суспільну свідомість, на формування прав другого покоління, визначення концепції соціальної держави, — більшість конституцій світу визнали цю групу прав, зокрема право на охорону здоров’я.

Залежно від ступеня конкретизації норм, які забезпечують право на охорону здоров’я, конституції можна поділити на три групи: 1) кон­ституції, які не містять конкретного права на охорону здоров’я;

2) конституції, в яких це право тією чи іншою мірою регламентоване;

3) конституції, у яких чітко визначається право на охорону здоров’я і його гарантії.

До першої групи належить Конституція Австрії від 10 листопада 1920 р. Вона не закріплює конкретного права на охорону здоров’я, але відносить питання законодавчого регулювання і виконавчого забез­печення системи охорони здоров’я і санітарної служби до відання держави. Звід основних законів Великобританії не містить прямої зга­дки про право на охорону здоров’я. У переліку прав громадянам Боснії та Герцеговини, наведеному у ст. 2 Конституції від 14 грудня 1995 р., нема права на охорону здоров’я, але передбачені право на життя, на свободу і особисту недоторканність. Не визначено це право і у Конститу­ції Кіпру від 16 серпня 1960 р., яка містить право громадян на життя і фізичну недоторканність, а також право на гідний рівень життя і на соціальне забезпечення. Конституція Князівства Монако від 17 грудня 1962 р. теж не містить такої норми, лише закріплює права на допомо­гу держави у випадку бідності, безробіття, хвороби, інвалідності, ста­рості і материнства. Основний Закон ФРН від 23 травня 1949 р. не містить права на охорону здоров’я, але відносить до компетенції Феде­рального законодавства врегулювання таких заходів, як боротьба з епі­демічними та епізоотичними захворюваннями, допуск до лікарських та інших медичних професій і лікувальної діяльності, поводження з ліками, лікарськими засобами; господарське забезпечення лікарень і встановлення тарифів за допомогу, що ними надається. Відсутня норма, що визначає право на охорону здоров’я, і у конституціях Данії, Ірландії, Фінляндії, Франції, Швеції та Ісландії.

До компетенції державних органів у зазначених країнах належать законодавча діяльність з регулювання відносин у сфері надання медичних послуг, включаючи заходи зі стимулювання ринку у сфері охорони здоров’я; контроль за якістю послуг, що надаються; обіг лікарських засобів; розвиток системи страхових та інших фінансово- кредитних організацій, що займаються фінансуванням медичних послуг, які надаються населенню. Більшість медичних закладів перебувають у приватній власності, медичні послуги є платними, але фінансуються з різних джерел, включаючи спеціалізовані фонди, страхові установи, безпосередньо оплату пацієнтами тощо.

Другу групу становлять конституції, які не містять норм, що чітко визначають право на охорону здоров’я та його гарантії. Конституція Греції від 11 червня 1975 р. передбачає низку гарантій, що включають обов’язок держави виявляти особливу турботу про хворих, які страж­дають невиліковними фізичними і психічними недугами, турбуватись про здоров’я громадян, особливо молоді, інвалідів, людей похилого віку. Конституція Бельгії від 17 лютого 1994 р. закріплює право на життя, яке відповідає людській гідності, що включає право на соці­альне страхування, охорону здоров’я, соціальну медичну допомогу. Державний захист здоров’я людей і гарантію кожному мінімуму медичної допомоги визначає Основний Закон Латвійської Республіки від 15 лютого 1922 р. У Конституції Литви від 25 жовтня 1992 р. закріп­лено норму, яка передбачає державну турботу про здоров’я людей і гарантує медичну допомогу і послуги людині у разі захворювання. Конституція Великого герцогства Люксембург від 17 жовтня 1868 р. гарантує соціальне забезпечення, охорону здоров’я і відпочинок для працюючих. Конституція Королівства Нідерландів від 17 лютого 1983 р. передбачає обов’язок державних органів вживати заходів, спрямованих на захист здоров’я населення, турбуватись про забезпечення населенню достатнього життєвого рівня. У Конституції Турецької Республіки від 7 листопада, 1982 р. зазначено, що держава централізовано планує створення організацій охорони здоров’я та організовує їх діяльність з метою забезпечення кожному громадянину можливість жити, маючи здорове тіло й дух, використовуючи при цьому заклади охорони здоров’я і соціальної допомоги як державного, так і приватного секто­рів. До другої групи також належать конституції Князівства Андорра, Албанії, Естонії, Хорватії.

До третьої групи відносимо держави, Основні Закони яких чітко і детально регламентують право на охорону здоров’я, гарантії цього права, систему охорони здоров’я, умови надання медичної допомоги. У ст. 39 Конституції Македонії від 17 листопада 1991 р., яка закріплює право на охорону здоров’я, записано, що громадянин має право та обов’язок берегти і зміцнювати своє власне здоров’я і здоров’я інших.

У болгарській Конституції від 12 липня 1991 р. (ст. 52) аналізоване право регулюється значно детальніше: громадяни мають право на страхування здоров’я, що гарантує їм доступну медичну допомогу, і на безоплатне медичне обслуговування за умов і в порядку, визначених за­коном; охорона здоров’я громадян фінансується з державного бюджету, роботодавцями, особистими і колективними страховими внесками та з інших джерел; держава охороняє здоров’я громадян і заохочує розвиток спорту і туризму; ніхто не може підлягати примусовому лікуванню і санітарним заходам, за винятком випадків, передбачених законом; дер­жава здійснює контроль над усіма медичними закладами, а також над виробниками лікарських засобів, препаратів і медичної техніки, як і над торгівлею ними. До цієї групи можна віднести конституції Румунії, Сло­венії, Чеської Республіки. На особливу увагу заслуговує Конституція Швейцарії від 18 квітня 1991 р., яка, крім ст.118, безпосередньо присвя­ченої охороні здоров’я, містить норми, які регламентують страхування від хвороб і нещасних випадків, питання репродуктивної медицини та генної інженерії людини, проблеми трансплантаційної медицини.

Як видно з текстів конституцій, у державах співіснують дві системи охорони здоров’я — державна і приватна. Державна системи охорони здоров’я є основною формою забезпечення охорони здоров’я громадян. Держава через спеціально створені органи розвиває мережу спеціа­лізованих медичних закладів; забезпечує їх медичною технікою, господарськими засобами; здійснює навчання і підвищення кваліфікації спеціалістів тощо. Крім того, державні органи ухвалюють нормативні акти, що регулюють відносини у сфері надання медичної допомоги; здійснюють контроль за якістю надання медичних послуг як у держав­них, так і в приватних закладах охорони здоров’я; виконують інші конт­рольно-розпорядчі функції, а також захищають право на охорону здоров’я у разі його порушення. Водночас пацієнти мають альтернативну можливість звертатися до спеціалістів у приватних закладах, при цьому оплата здійснюється також з різних джерел. Приватні клініки, воло­діючи значними матеріально-фінансовими можливостями, створюють зручніші умови для пацієнтів, надають медичні послуги, які не входять до основного обов’язкового переліку послуг, що надаються у державних клініках (наприклад, стоматологія, косметологія), у них працюють висококваліфіковані спеціалісти, є інші переваги. Світовий досвід свідчить, що навіть у тих країнах, де державне медичне обслуговування перебуває на високому рівні, цей рівень усе ж нижчий, ніж в умовах ліберальної та страхової медицини. Ліберальна медицина грунтується на принципі прямої, безпосередньої оплати за виконані послуги і. як правило, доступна особам з високими прибутками. Така система сти­мулює медичний персонал підвищувати свій професійний рівень, оскі­льки пацієнт має право вибору найбільш кваліфікованого спеціаліста.

Реформування системи охорони здоров’я у більшості економічно розвинених країн є складовою загального процесу структурної перебудови політики та суспільного життя, одним з пріоритетних напрямів якого є перенесення права власності та відповідальності з державного сектора у відповідні компоненти приватного (легалізація приватної практики, поєднання приватної практики з роботою у державних закладах тощо). Характерною є зміна ключових фігур в охороні здоров’я і наданні медичної допомоги зі збереженням прерогативи держави у формуванні політики охорони здоров’я, державного регулювання і контролю за цією сферою. Велику увагу у політиці реформування охорони здоров’я більшості розвинених країн приділяють децентралізації управління і відповідальності закладів охо­рони здоров’я за рентабельність медичних послуг, чіткому контролю

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні за витратами громадян на медичну допомогу, у тому числі на страху­вання й окремі медичні послуги, орієнтації на внутрішній ринок і керо­вану конкуренцію тощо.

Конституції країн СНД, регламентуючи право на охорону здоров’я, передбачають його забезпечення як шляхом державного регулювання, надання обов’язкового медичного обслуговування усім громадянам, кон­тролю з боку держави за реалізацію цього права, захист громадян, так і надання можливості отримувати основну і додаткову медичну допо­могу в приватних медичних закладах¹²².

Усі держави Співдружності у тій чи іншій формі та обсязі узгодили статті своїх конституцій з нормами, що закріплюють міжнародно- правові стандарти у сфері охорони здоров’я, зокрема з положеннями ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. При цьому деякі конституції містять норми, що покладають на свої держави відповідальність за заходи, необхідні для забезпечення права на найвищий досяжний для людини рівень фізичного і психічно­го здоров’я, визначеного згаданим міжнародним актом (ч.2 ст. 12). Для прикладу, за Конституцією України від 28 червня 1996 р., охорона здоров’я забезпечується за рахунок державного фінансування від­повідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних програм; держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту (п. 2, 4 ст. 49). У Таджикистані право на охорону здоров’я забезпечується безоплатною медичною допомогою у державних закладах охорони здоров’я, заходами щодо оздоровлення навколишнього природного середовища, розвитком масового спорту, фізичної культури і туризму (п. 1 ст. 38 Конституції 1994 р.). Право громадян Білорусі на охорону здоров’я забезпечується розвитком фізичної культури і спорту, заходами з оздоровлення навколишнього середовища, можливістю користуватись оздоровчими закладами, удосконаленням охорони пра­ці (п. З ст. 45 Конституції від 24 листопада 1996 р.). Такі ж положення знаходимо у конституціях Азербайджану, Вірменії, Росії, Молдови, водночас вони відсутні в основних законах Грузії, Казахстану, Киргиз­стану, Узбекистану і Туркменистану.

Усі конституції, зберігаючи суть ч. 1 ст. 12 Міжнародного пакту, що визначає, право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я, але по-різному його формулюючи, закріпили це право. Наприклад, Конституція України у ч. 1 ст. 49 за-

кріпила право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу і ме­дичне страхування. Ст. 41 Конституції РФ визначає право кожного на охорону здоров’я і медичну допомогу. Конституції Білорусі (ст. 45), Казахстану (ст. 29), Туркменистану (ст. 33) закріплюють право на охо­рону здоров’я, але, зауважимо, лише для громадян¹²³. У Конституції Грузії від 24 серпня 1995 р. чітко право на охорону не визначено, але у ст. 37 записано, що кожен має право користуватись страхуванням здоров’я як доступним засобом медичної допомоги. В установленому законом порядку за певних умов забезпечується безоплатна допомога. Подібні формулювання знаходимо і в конституціях інших держав Співдружності.

Відповідно до п “а” ч. 2 ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, держави повинні вжити заходів для за­безпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини. Однак В. Іваненко та В. Іваненко стверджують, що це положення не знайшло відображення в жодній з конституцій держав СНД¹²⁴. Не погоджуючись з цим твердженням, зазначимо, що хоч у конституціях немає чіткого формулювання, прямої вказівки на заходи, яких вживають держави для здорового розвитку дитини, зменшення дитячої смертності, все ж у них закріплені норми, які передбачають державне забезпечення програм з охорони здоров’я населення, саме через них і реалізується вимога Пакту. Такі програми забезпечують цільовий комплексний підхід до вирішення питань охорони здоров’я, зокрема до проблем охорони здоров’я дітей. У ч. 2 ст. 49 Конституції України закріплено, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико- санітарних і оздоровчо-профілактичних програм¹²⁵. У Російській Феде­рації фінансуються федеральні програми охорони і зміцнення здоров’я населення (ч. 2 ст. 41), на підставі норми ч. 2 ст. 34 Основного Закону Вірменії держава здійснює програми з охорони здоров’я населення.

На виконання ч. 2 ст. 49 Конституції України спрямована низка програм, зокрема Міжгалузева комплексна програма “Здоров’я нації"” на 2002—2011 роки. Враховуючи незадовільну медико-демографічну ситуацію, низьку народжуваність, зростання смертності, Програма передбачає поліпшення демографічної ситуації, заходи з охорони материнства і дитинства. Слід зазначити, що майже всі державні програми, пов’язані з охороною здоров’я, у 2000 р. були профінансовані

2. Законодавче забезпечення права людини на охорону здоров’я в Україні у повному обсязі, що забезпечило зменшення малюкової та материн­ської смертності¹²⁶. Наша держава також формує свою політику щодо збереження репродуктивного здоров’я. Як зазначає Н. Гойда, ця полі­тика найбільш сконцентровано виражена у Національній програмі пла­нування сім’ї 1995 р., завданнями якої визначено допомогу сім’ям й окремим особам у розв’язанні питань, пов’язаних з дітонародженням, збереженням здоров’я батьків і дітей, дотриманням відповідальної ді­тородної поведінки тощо¹²⁷. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. пріоритетними національними інтересами визнає зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення¹²⁸. Отже, маємо всі підстави стверджувати, що ч. 2 ст. 12 Пакту в Україні виконується.

Положення Пакту про “поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості” (п. “б” ч. 2 ст. 12) знайшло правове втілення у конституціях багатьох держав, зокрема України (ч. 4 ст. 43, ст. 50), Російської Федерації (ч. З ст. 37, ст. 42), Казахстану (ст. 31). Для прикладу, ст. 50 Конституції України надає право кожному на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніхто не може засекретити. У ч.4 ст.43 Основного Закону України закріплено право на належні, безпечні і здорові умови праці. Конституція РФ гарантує кожному право на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки та гігієни (ч. З ст. 37), та право на сприятливе на­вколишнє середовище, достовірну інформацію про його стан і на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю чи майну екологічними правопорушеннями (ст. 42).

Конституція Казахстану вимагає від держави охорони навколиш­нього середовища, сприятливого для життя і здоров’я людини. Приховування посадовими особами фактів й обставин, які загрожують життю і здоров’ю, карається згідно з законом (ст. 31). Основний Закон Молдови у ст. 37 закріплює право кожної людини на екологічно безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище, а також на безпечні продукти харчування і предмети побуту. Держава гарантує право на вільний доступ до достовірної інформації про стан природного середовища, умови життя і праці; приховування і перекручування інфор-

мацїї про шкідливі для здоров’я людей фактори заборонені законом; передбачена відповідальність фізичних і юридичних осіб за шкоду, спричинену здоров’ю і майну особи внаслідок екологічного правопору­шення. У ст. 10 Конституції Вірменії визначено, що держава забезпечує охорону і відновлення навколишнього середовища. В основних законах Узбекистану і Туркменистану право людини на поліпшення зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості не зафіксоване.

Відповідно до п. “с” ч. 2 ст. 12 Пакту, держави повинні вживати заходів щодо запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професій­них та інших хвороб і боротьби з ними. Лише три держави мають у своїх конституціях норми, що відображають це положення. В Конституції України записано, що держава забезпечує санітарно-епіде­мічне благополуччя (ч. 4 ст. 49), у Росії заохочується діяльність, яка сприяє санітарно-епідемічному благополуччю (ч. 2 ст. 41), а в Азербай­джані держава гарантує санітарно-епідемічне благополуччя.

Відповідно до п “д” ч. 2 ст. 12 Пакту, держави зобов’язані створити умови, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби. Це положення регламентоване у конституціях держав СНД. Зокрема, у Конституції України передбачено право на медичну допомогу (ч. 1 ст. 49), визначено, що держава створює умови для ефек­тивного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування; медична допомога надається безоплатно у державних і комунальних закладах охорони здоров’я (ч. 2 ст. 49). Конституція Росії гарантує право кожного на медичну допомогу. Медична допомога в державних і муніципальних закладах охорони здоров’я надається громадянам безо­платно за рахунок засобів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень (ч. 1 ст. 41). За Конституцією Білорусі, “держава створює умови доступного для всіх громадян медичного обслугову­вання” (ч. 2 ст. 45). У ч. 2 ст. 36 Конституції Молдови записано, що мінімальний рівень державного медичного забезпечення є безоплат­ним. Порядок медичної допомоги і обслуговування встановлюється Основним Законом Вірменії (ч. 1 ст. 34). Конституція Узбекистану ви­значає право кожного на кваліфіковане медичне обслуговування (ст. 40). Конституції інших держав Співдружності також відобразили це положення, тією чи іншою мірою деталізувавши його.

Конституція України, як і конституції інших держав СНД, чітко визначає право на охорону здоров’я та його гарантії, отже, належить

до третьої групи. Основний Закон нашої держави відображає у повному обсязі визначені у ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права стандарти, нижче яких цивілізована держава не повинна опускатись¹²⁹.

Українська Конституція регламентує широкий перелік прав кожної особи. Конституції інших держав, у тому числі держав СНД, як прави­ло, закріплюють загальне право — право на охорону здоров’я, інколи поряд з правом на охорону здоров’я визначено і конкретне право, що деталізує його, право на медичну допомогу. Як зазначає А. Глашев, право на медичну допомогу хоч і є складовою права на охорону здоро­в’я, має відносну самостійність і посідає важливе місце у системі прав людини і громадянина¹³⁰.

Право на медичне страхування у конституціях, як правило, не закріплене. Медичне страхування є складовою механізму фінансуван­ня охорони здоров’я і розглядається як система заходів зі створення спеціального грошового страхового фонду, з якого відшкодовуються витрати на медичні послуги, утримання хворих у лікувально-про­філактичних установах тощо¹³¹. Медичне страхування виступає гаран­тією права на охорону здоров’я, зокрема права на медичну допомогу. Тому, на нашу думку, питання медичного страхування доцільно було б закріпити у ч.З ст.49 Конституції України, де регулюються питання медичного обслуговування і надання медичної допомоги.

Окремі конституційні норми, що стосуються страхування, але викладені в різних статтях, не узгоджені між собою. Наприклад, у ч. 2 ст. 46 загальнообов’язкове державне соціальне страхування виступає гарантією права громадян на соціальний захист, а у ч.І ст.49 медичне страхування закріплюється як окреме право, а не гарантія права на ме­дичну допомогу.

Важливе значення мають положення, що стосуються проблем про­філактики та санітарної освіти і відповідають вимогам міжнародних актів, зокрема Європейської соціальної хартії (п.2,3 ст.11). Доречно було б, щоб в Основному Законі нашої держави знайшов відображення ще один конституційний обов’язок — берегти і зміцнювати своє здоро­в’я та здоров’я інших людей, адже проблеми захворювань і здорового способу життя, особливо боротьби з палінням, алкоголізмом, нарко­манією, СШДом, венеричними захворюваннями є, на жаль, актуаль­ними для України.

Отже, право на охорону здоров’я визнане світовим співтовариством як основне невід’ємне право, що належить кожній людині. Воно вже проголошене у міжнародно-правових актах і віднесене до групи економічних, соціальних і культурних прав. При великих міжнародних організаціях діють спеціальні органи, до кола обов’язків яких входять законодавча ініціатива, розробка міжнародно-правових актів з реалізації права на охорону здоров’я; нагляд за виконанням положень ратифікованих державами міжнародно-правових актів, що закріплюють права і свободи людини. Право на охорону здоров’я стало невід’ємною складовою ком­плексу прав людини, що визнаються практично у всіх країнах, навіть у тих, де воно формально не зафіксоване. У багатьох країнах право на охорону здоров’я стало частиною внутрішньодержавного права, закріп­лене в основних правових актах, створюються широкі можливості для реалізації цього права відповідно до міжнародно визнаних стандартів.

Унаслідок всебічного опрацювання нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я, дослідження конституційного закріплення права на охорону здоров’я у зарубіжних країнах, норму cm. 49 Конституції У кра­їни™ пропонуємо викласти у такій редакції:

“Кожен має право на охорону здоров'я.

Медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здо­ров’я надається громадянам безоплатно; існуюча мережа таких закла­дів не може бути скорочена. Держава створює умови для ефективно­го, якісного і доступного для всіх громадян медичного обслуговуван­ня, забезпечує можливості для існування різних видів медичного стра­хування як гарантії надання медичної допомоги; сприяє розвиткові лі­кувальних закладів усіх форм власності.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відпо­відних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-про­філактичних програм.

Держава сприяє розвитку фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя”.

ПРИМІТКИ

1. Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави // Пра­во України. — 1995. — № 12. — С. 8.

2. Герасименко Н. Ф. О состоянии и перспективах формирования Кодекса законов об охране здоровья граждан И Здравоохранение РФ. — 2002. — № 1. — С. 9.

3. Воєводин Л. Д. Юридические гарантии конституционных прав и свобод лич­ности в социалистическом обществе. — M.: Изд-во МГУ, 1987. — С. 67.

4. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрія ком Інтер, 2003. — 80 с.

5. СтецюкП. Б. Права та свободи людини і громадянина як складова українсь­кого конституціоналізму // Swobody Obywatelskie w Polsce і па Ukraine—Izeczywistosc і perspektywy. — Przemysl, 2001. — S. 36.

6. Шевчук С. Стаття 49 потребує перегляду U Ваше здоров’я. — 2003. — 27 червня-3 липня. — С. 5.

7. Деркач Л. Фундамент нашого майбутнього: Сучасний стан охорони здоров’я України і Конституція // Ваше здоров’я. — 2003. — 27 червня-3 липня. — С. 5.

8. Москаленко В. Ф. Стан та формування нормативно-правової бази охорони здо- ров’яУкраїни(1992—1999рр.)//Проблемиекологїїтамедицини.—2000. — № 1. — C 6—7.

9. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. — K.: Атіка, 2003. — 415 с.

10. Москаленко В. Ф. Стан та формування нормативно-правової бази охорони здо­ров’я У країни (1992—1999рр.)//Проблеми екологіїта медицини. — 2000. — № 1. — С. 4.

11. Гладун 3. С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 10.

12. Европейская социальная хартия // Международные акты о правах человека: Сборник документов. — M., 1998. — С. 570—586.

13. Щепин О. П.,ФилатовВ. Б., Чудинова И. Э„ Погорелов Я. Д. О роли ценно­стей в формировании политики здравоохранения И Здравоохранение Российской Федерации. — 2000. — №2. — С. И.

14. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19.

15. Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 г. И Евтухов И. В. Медико-правовой справочник для населения (меди­цинское право в документах). — Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. — С. 45.

16. Основи законодавства У країни про загальнообов’язкове державне соціаль­не страхування від 14 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №23. —Ст. 121.

17. Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення ч. З ст. 49 Конституції України “у державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно” (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. // Офіційний вісник України. — 2002. — № 23. — Ст. 1132.

18. Рішення Конституційного Суду У країни щодо відповідності Конституції У кра­їни (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються у державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” (справа про платні медичні послуги) від 25 лис­топада 1998 р. //Офіційний вісник України. — 1998. — № 50. — Ст. 1854.

19. Концепція розвитку охорони здоров’я населення України: Затверджено Ука­зом Президента У країни від 7 грудня 2000 р. // Офіційний вісник У країни. — 2000. — №49.— Ст. 2116.

20. Конвенція про права людини і біомедицину від 1996 року // Лікування та діагностика. — 2000. — № 4; 2001. — № 1. — C. 11—16.

21. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині: Закон України від 16 липня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 41. — Ст. 377.

22. Калиниченко П. А. Запрет клонирования человека в европейском праве И Конституционное право: восточноевропейское обозрение. — 2002. — №4 — С. 6.

23. Конституции государств Европы: В 3 т. / Общ. ред., вступ, статья Л. А. Окунькова. — M.: Норма, 2001. — Т. 3. — С. 559.

24. Правовая ответственность медицинских работников: Учебн. пособие / П. Н. Си­доров, А. Г. Соловьев, Г. Б. Дерягин. — М: МЕДпресс-информ, 2004. — С. 305—306.

25. Про заборону репродуктивного клонування: Закон України від 14 грудня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 5. — Ст. 11.

26. Американцы клонировали человеческий эмбрион. — Является ли он живым человеческим существом? И Медицинское право и этика. — 2002. — №1.— С. 64.

27. Лопухин Ю. М. Этико-правовые основы проблемы стволовых клеток и “те­рапевтического клонирования” // Медицинская кафедра. — 2002. — №2. — С. 7.

28. Горовенко Н. Клонування людини — межа, яку не слід переступати ніколи // Ваше здоров’я. — 2003. — 17—23 січня. — С. 9.

29. Право и психиатрия. — М: Юридическая литература, 1991. — С. 308—327.

30. Гостин Л. Соблюдение прав человека в области оказания психиатрической помощи (основные правовые принципы) И Право и психиатрия. — M.: Юридическая литература, 1991. — С. 309.

31. Про психіатричну допомогу: Закон України від 22 лютого 2000 р. //Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 19. — Ст. 143.

32. Назаренко Г. В. Принудительные меры медицинского характера: Учебн. по­собие. — M.: Дело, 2003. — С. 24—25.

33. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. — K.: Атіка, 2001. — 235 с.

34. Kapnawea Н. И. Состояние соблюдения и защиты прав и свобод человека в Украине: Первый ежегодный доклад Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека: Пер. с укр. — Харьков: Консум, 2002. — С. 196—198.

35. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачен­ня статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К. Устименка) від 30 жовтня 1997 р.) // Офі­ційний вісник України. — 1997. — № 46. — Ст. 126.

36. Про права пацієнтів в Україні: Проект Закону України від 16 січня 2003 р. (дата реєстрації) //www.rada.gov.ua.

37. Про права пацієнтів в Україні: Проект Закону України від 21 лютого 2005 р. (дата реєстрації) // www.rada.gov.ua.

38. Европейская социальная хартия И Международные акты о правах человека: Сборник документов. — M., 1998. — С. 570—586.

39. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2003. — 80 с.

76. Поттер В. Р. Биоэтика: мост в будущее / Под ред. С. В. Вековшининой, В. Л. Кулиниченко. — K., 2002. — С. 9.

77. Требования биоэтики: Медицина между надеждой и опасениями: Сборник статей I Под ред. Ф. Бриссе-Виньо, при уч. Б. Ажшенбом-Бофти: Пер. с фр. — К.: Сфера, 1999. — С. 5.

78. Иванюшкин А. Я. Этика сестринского дела. — M.: Граять, 2003. — С. 43.

79. Вековшинина С. В., Кулиниченко В. Л. Биоэтика: начала и основания: Фило­софско-методологический анализ. — К.: Сфера, 2002. — С. 7.

80. Альбицкий В., Амбросимова М. Биомедицинская этика: вчера, сегодня, за­втра U Материалы I Всероссийской научно-практической конференции “Актуаль­ные проблемы правового регулирования медицинской деятельности” (Москва, 16 мая 2003 г.) / Под общ. ред. С. Г. Стеценко. — M.: Юристь, 2003. — С. 277.

81. Стеценко С. Г. Медицинское право: Учебн. — СПб: Юридический центр Пре­сс, 2004. — С. 72.

82. Про Клятву лікаря: Указ Президента України від 15 червня 1992 р. И Законо­давство України про охорону здоров’я. — K.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 91.

83. Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачева­нием. — Львов: Вища школа, 1982. — С. 14.

84. Оборотов Ю. Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права): Монография. — Одесса: Юридическая литера­тура, 2002. — С. 128.

85. Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачева­нием. — Львов: Вища школа, 1982. — С. 9.

86. Попов В. Л., Попова Н. П. Правовые основы медицинской деятельности: Справочно-информационное пособие. — 2-е изд. дораб. и доп.— СПб: Деан, 1999. — С. 15—16.

87. Терешкевич Г. Розвиток біоетики в Україні (державно-управлінський аспект): Автореф. дис.... канд. наук з державного управління. — Львів, 2004. — С. 14.

88. Насінник О., Пиріг Л., Вєковшиніна C., Кулініченко В. Етичний кодекс украї­нського лікаря: Проект. — K.: Сфера, 2002. — 24 с.

89. Болотіна Н. Медичне право у системі права України H Право України. — 1999. — №7.—С. 116.

90. Кверпадзе Р. А. Некоторые аспекты становления и развития законодательс­тва в области здравоохранения // Государство и право. — 2001. — №8. — С. 100.

91. Стеценко С. Г. Право и медицина: проблемы соотношения. — M.: Междуна­родный университет, 2002. — С. 219.

92. Гладун 3. С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 13.

93. Москаленко В. Ф. Нормативно-правова база — основа діяльності медичних установ і закладів // Законодавство України про охорону здоров’я. — K.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 4.

94. Тихомиров А. В. Детская болезнь юриспруденции в сфере охраны здоровья // Врачебная газета. — 2000. — сентябрь. — С. 14.

95. Волков В., Дешков Л. Медичне право як галузь права, наука і навчальна дис­ципліна H Правничий часопис Донецького університету. — 2003. — № 2 (10). — С. 55.

96. Сенюта J. Психіатрія — зона високого ризику порушення прав людини // Львівська газета. — 2005. — 14 червня.— С. 7.

97. Любінець O., Сенюта І. Медичне право: Програма для слухачів факульте­тів післядипломної освіти вищих медичних навчальних закладів та закладів після­дипломної освіти МОЗ України. — K., 2004. — 66 с.

98. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 35.

99. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2003. — 80 с.

100. Там само.

101. Керимов Д. А. Законодательная техника: Науч.-метод, и учебн. пособие. — M.: Норма, 2000. — С. 84.

102. Корсаков С. А. О трудностях формирования медицинского права в России H Медицинское право и этика. — 2000. — № 1. — С. 20.

103. Стеценко С. Г. Право и медицина: проблемы соотношения. — M.: Между­народный университет, 2002. — С. 230.

104. Гладун 3. С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 15.

105. Акопов В. И. Медицинское право в вопросах и ответах. — M.: ПРИОР,

2001. — 208 c., с.21; Болотіна Н. Медичне право у системі права України // Право України. — 1999. — №7. — С. 120—121; Гладун3. С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство Украї­ни про охорону здоров’я: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 15; Корсаков С. А. Медицинский кодекс как первый шаг к медицинскому праву П Медицинский вестник. — 1999. — № 8 (123). — С.15; Мохов А. А. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регулировании медицинской деятельности. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С.174—188; Стеценко С. Г. Право и медицина: пробле­мы соотношения. — M.: Международный университет, 2002. — С. 224—236.

106. Герасименко Н. Ф. О состоянии и перспективах формирования Кодекса законов об охране здоровья граждан И Здравоохранение РФ. — 2002. — №1. — С. 10.

107. Андреев В. Деонтология, “медицинское право”, право социального обеспе­чения в СССР // Советская юстиция. — 1980. — № 24. — С. 19.

108. Андреев В. Право социального обеспечения в СССР. — 2-е изд., доп. и перераб.— M., Юридическая литература, 1987. — С. 334—335.

109. Малеина М. Н. Человек и медицина в современном праве: Учебн. и практич. пособие. — M.: БЕК, 1995. — С. 5.

110. Колоколов Г., Косолапова H., Никульникова О. Основы медицинского пра­ва: Учебн. пособие для вузов. — M.: Экзамен, 2005. — С. 16.

111. Акопов В. И. Правовое обеспечение профессиональной деятельности медсе­стер (Основы медицинского права). — M.; Ростов-н/Д: Издательский центр “МарТ”, 2005.— С. 21.

112. Дембо Л. И. Врачебное право // Санитарно-социальное законодательст­во. — СПб, 1914. — Выл. 1. — С. 1—7.

113. Болотіна Н. Медичне право у системі права України // Право України. — 1999. — № 7. — С. 117.

114. Литовка А. Б., Литовка П. И. Медицинское право — комплексная от­расль национального права России: становление, перспективы развития // Право­ведение. — 2000. — № 1. — С. 82.

115. Стеценко С. Г. Право и медицина: проблемы соотношения. — M.: Между­народный университет, 2002. — С. 224.

116. Поляков И. В., Максимов А. В. Об особенностях медицинского права И Проблемы социальной гигиены, здравоохранения и истории медицины. — 2001. — № 1. — С. 25—26.

117. Медицинское право Украины: Учебн. пособие / В. Д. Волков, Л. Н. Дешко,

B. IL Заблоцкий и др. — Донецк: Изд-во ДонНУ, 2005. — С. 19.

118. Медицинское право или право охраны здоровья? Медицинская этика или биоэтика? // Медицинское право и этика. — 2002. — Ns 2. — С. 3.

119. Cemoma І. Медичне право і Медичний кодекс України: реалії та перспективи И Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 23. — K., 2004. — С. 163—165.

120. Корсаков С. А. Медицинский кодекс как первый шаг к медицинскому праву // Медицинский вестник. — 1999. — Ns 8 (123). — С. 15.

121. Американцы клонировали человеческий эмбрион. — Является ли он жи­вым человеческим существом? // Медицинское право и этика. — 2002. — №1.—

C. 247.

122. Сенюта I. Право на охорону здоров’я в конституціях країн СНД: порівняль­но-правовий аналіз // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Науковий часопис. — Хмельницький, 2003. — № 3-4 (7-8). — С. 65—69.

123. Конституции государств Европы: В 3 т. / Под общ. ред., вступ. Л. А. Окунь-

кова. — M.: Норма, 2001. — Т. 1. — С. 730. ■

124. Иваненко В. А., Иваненко В. С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 197.

125. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2003. — 80 с.

126. Міжгалузева комплексна програма “Здоров’я нації” на 2002—2011 роки: Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. // Офіцій­ний вісник України. — 2002. — № 9. — Ст. 403.

127. Гойда Н. Г. Державна політика України щодо збереження репродуктивного здоров’я // Педіатрія, акушерство та гінекологія. — 1998. — № 2. — С. 72.

128. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 35.

129. Проблемы общей теории права и государства: Учебн. для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — M.: Изд. группа “НОРМА-ИНФРА”, 1999. — С. 233.

130. Глашев А. А. Медицинское право: Практическое руководство для юристов и медиков. — M.: Волтере Клувер, 2004. — С. 18.

131. Коментар до Конституції України — К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. — С. 127.

132. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2003. — 80 с.

3.