§ 1. Сучасний стан законодавства про морську економічну зону та континентальний шельф: визначення виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу

Морська доктрина України відносить до пріоритетів національних інтересів України у сфері морської діяльності задоволення потреб ЇЇ народу та економіки у використанні ресурсів Чорного та Азовського морів шляхом захисту суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні, континентальному шель­фі.

Виключна (морська) економічна зона - це морській простір, якій примикає до територіального моря прибережної держави, і у якому ця держава має суверенні права з метою розвідки, розробки і збереження живих і неживих природних ресурсів; юрисдикцію стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруджень; проведення морських наукових досліджень; захисту і збереження морського середовища.

Виключну (морську) економічну зону України становлять морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України»^{[321] [322], ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Таке визначення виключної морської економічної зони відповідає Конвенції OOH з морського права 1982 року.}

Законодавство про виключну (морську) економічну зону України склада­ється із Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» та інших актів законодавства, що регулюють питання, пов'язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України.

До джерел, що регулюють правовий режим використання ресурсів морської економічної зони, слід також віднести відповідні міжнародні договори України. Особливе місце серед них займають договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України. Це насамперед Конвенція OOH з морського права 1982 року^{[323] [324], з прийняттям якої в міжнародному морському праві виник інститут виключної економічної зони. До таких актів належать, наприклад, Конвенції про захист Чорного моря від забруднення 1992 року[325], Конвенція про охорону підводної культурної спадщини 2001 року[326], Договір про відносини добросусід- ства і співробітництва між Україною та Румунією 1997 року[327].}

Відповідно до ст. 56 Конвенції OOH з морського права 1982 року прибережна держава у виключній економічній зоні має суверенні права з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні й у його надрах, а також з ме­тою управління цими ресурсами та щодо інших видів діяльності з економічної розвідки і розробки зазначеної зони, таких, як виробництво енергії шляхом ви­користання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену у відповідних положен­нях вказаної Конвенції, стосовно: створення і використання штучних островів, установок і споруджень; морських наукових досліджень; захисту і збереження морського середовища; інші права й обов'язки, передбачені в Конвенції OOH з морського права 1982 року. Аналогічний перелік передбачений у ст. 4 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» стосовно суверенних прав та юрисдикції України у виключній (морській) економічній зоні України.

Специфіка правових відносин, що виникають у сфері використання ресур­сів континентального шельфу, припускає орієнтацію на норми міжнародного морського права¹. Тому через відсутність в Україні спеціального закону про континентальний шельф, поняття «континентальний шельф» визначається від­повідно до Конвенції OOH з морського права 1982 року. Згідно з п. 1 ст. 76 Кон­венції OOH з морського права 1982 року, континентальний шельф прибережної держави включає морське дно і надра підвідних районів, що простягаються за межі його територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводного краю материка чи на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводного краю материка не про­стягається на таку відстань.

Відповідно до п. З вказаної норми, підводний край материка включає про­довження континентального масиву, що знаходиться під водою прибережної держави і складається з поверхні й надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічних хребтів чи надр. Оскільки ширина Чорного моря не допускає встановлення в ньому континен­тального шельфу за межами 200-мильної зони, то в усіх причорноморських державах^{[328] [329] [330], у тому числі й Україні, виключна (морська) економічна зона збігається з просторами морського дна, що належить до континентального шельфу.}

Відповідно ст. 77 Конвенції OOH з морського права, прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою його розвідки і розробки його природних ресурсів. Природні ресурси включають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організмів, що в період, коли можливий їх промисел, або перебувають у нерухомому стані на морському дні чи під ним, або не здатні пересуватися інакше, як перебуваючи в постійному контакті з морським дном або його надрами.

Ці права є виключними в тому розумінні, що якщо прибережна держава не здійснює розвідки континентального шельфу чи не розробляє його природні ресурси, ніхто не може робити цього без чітко вираженої згоди прибережної держави. Права прибережної держави на континентальний шельф не залежать від ефективної чи фіктивної окупації нею шельфу чи від прямої про це заяви. З урахуванням того, що зовнішня межа континентального шельфу збігається з межею виключної (морської) економічної зони, в Україні відсутнє профільне внутрішньодержавне законодавство про континентальний шельф. Згідно зі ст. 4 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про конти­нентальний шельф¹ та Кодексу про надра.

Поряд з національним законодавством про виключну економічну зону і про надра правовий режим континентального шельфу в Україні визначається нормативними актами колишнього CPCP, прийнятими на основі Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року. Такими актами є: указ Президії Верховної Ради CPCP від 6 лютого 1968 року «Про континентальний шельф Союзу РСР»; постанова Ради Міністрів CPCP N° 554 від 18 липня 1969 року «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі CPCP і охорону його природних багатств»; Положення про охорону континентального шельфу CPCP, затверджене постановою Ради Міністрів CPCP № 24 від 11 січня 1974 року.

Застосування положень вказаних нормативних актів CPCP стосовно конти­нентального шельфу України здійснюється на підставі постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року. «Про порядоктимчасовоїдіїнатериторіїУкраї- ни окремих актів законодавства Союзу РСР»², відповідно до якої до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства CPCP із питань, що неурегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції та законам України. Джерелами ре­гулювання шельфових відносин є і міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дала Україна. Про це свідчать ст. 9 Конституції, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» 29 червня 2004 року^[331], відповідно до яких укладені й ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину на­ціонального законодавства України.