3.1.1. Стисла характеристика сучасного стану корпоративного права та корпоративного законодавства України

Корпоративне право України знаходиться сьогодні на одному із найскладніших етапів свого розвитку, який без перебільшення можна визначити як кризовий. Основними вадами сучасного українського корпоративного права можуть бути визнані:

– безсистемність розвитку, відсутність єдиної концепції формування корпоративного законодавства та загальної методології;

– штучний характер більшості правових приписів – невідповідність юридичної форми економічній сутності відносин, повне ігнорування фактичних потреб учасників корпоративних відносин та форм корпоративної поведінки, що склалися на практиці, а не існують у теорії;

– застарілість багатьох вимог та приписів (моделі, що застосовуються у правовому регулюванні, запозичені ще з законодавства ХІХ сторіччя), неврахування сучасного досвіду правового регулювання, тенденцій глобального реформування корпоративного права, які тою чи іншою мірою знаходять прояв у більшості провідних держав світу;

– невмотивоване запозичення закордонного досвіду без чіткого розуміння мети регулювання та аналізу альтернативних моделей ("калькування іноземних законів");

– украй низький рівень юридичної техніки (відсутність єдиної термінології, суперечливість норм, наявність великої кількості дублюючих одна одну норм, юридична невизначеність норм, їхня декларативність);

– значні прогалини у регулюванні (в українському корпоративному праві взагалі немає багатьох класичних правових інститутів, без яких будь-яка модель регулювання корпоративних відносин є дефектною);

– відсутність диференційованого підходу до визначення правового статусу товариств залежно від їх характеристик^[18], надзвичайна імперативність законодавства (учасники товариства у більшості випадків не наділені правом модифікувати запроваджену законодавчо модель регулювання).

Слід визнати, що сучасне корпоративне законодавство України являє собою украй суперечливий конгломерат правових норм, які безсистемно розкидані по декільком основним джерелам, серед яких насамперед можна назвати ЦК [248], ГК [27], Закон "Про господарські товариства" [181], а також Закон "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" [183].

Майже одночасне введення у дію в 2004 році ЦК, ГК та Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" свідчить про повне зневажання українською владою основних принципів проведення реформи у економічній сфері – такі глобальні й одночасні зміни у чинному законодавстві, зокрема корпоративному, ні за яких умов не можуть мати позитивного ефекту. Крім того, надзвичайно високий темп законотворчої роботи дуже негативно відображається на якості законів, що приймаються.

Погіршується становище ще й тим, що останніми роками вітчизняний законодавець займає вкрай хибну позицію – ухвалюючи новий законодавчий акт, він не обтяжує себе зайвою роботою щодо приведення інших, вже діючих нормативних актів у відповідність до нового закону. У кращому випадку така робота покладається на уповноважений орган виконавчої влади (втім, як свідчить практика, часто ним не виконується), але найчастіше законодавець обмежується зазначенням того, що до приведення у відповідність із новим законодавчим актом інші закони України діють у частині, що не суперечить цьому актові. Таким чином, саме на учасників корпоративних відносин покладається тягар аналізу величезної кількості чинних нормативних актів й визначення того, у якій частині вони діють. Втім, навіть досвідчені юристи не завжди із легкістю можуть встановити таке співвідношення. І це викликає невизначеність у корпоративних відносинах, непередбачуваність судових рішень. Елементарна розбіжність у термінології призводить не тільки до численних незручностей, але й іноді до досить несподіваних правових наслідків.

Однією із основних проблем українського корпоративного права безумовно є відсутність Закону "Про акціонерні товариства", проекти якого вже неодноразово подавалися до Верховної Ради, але були відхилені. Не менш актуальною є розробка спеціального закону про товариства з обмеженою відповідальністю. На відміну від більшості інших країн колишнього СРСР, Україна після законотворчого прориву, що мав місце на початку 90-х років, суттєво загальмувала на майже "зародковій" стадії розвитку корпоративного законодавства, тоді як інші країни колишнього СРСР стрімко розвивають цей напрямок правового регулювання.

За умов законодавчого вакууму у сфері корпоративного права активного розвитку набула підзаконна нормотворчість. Але практика регулювання найбільш важливих відносин за допомогою підзаконних нормативних актів не є ефективною. І це підтверджується навіть тим, що дуже часто підзаконні нормативні акти визнаються судом недійсними або просто не застосовуються суддями як такі, що суперечать положенням закону. Це також додає нестабільності у корпоративних відносинах.

Є й іншій бік цього питання – дуже часто законодавець не може відокремити основні норми від технічних і включає останні у текст закону (особливо яскраво це видно на прикладі Закону про державну реєстрацію). Це не дозволяє оперативно реагувати на помилки, припущені при конструюванні тих чи інших норм, або на потреби практики, які постійно змінюються. В українському корпоративному законодавстві має бути проведено чітку "ватерлінію" між питаннями, що потребують законодавчого врегулювання й питаннями, що можуть бути врегульовані на підзаконному рівні.

Проблеми виникають і у зв'язку із "штучним походженням" більшості норм українського корпоративного права. Якщо сучасне корпоративне право більшості європейських країн можна розглядати як втілення накопиченого роками досвіду регулювання корпоративних відносин та узагальненої судової практики, то норми українського Закону "Про господарські товариства", ЦК та ГК, присвячені діяльності господарських товариств, були запозичені переважно із закордонних джерел. При цьому не проводилось детального комплексного аналізу моделей правового регулювання, що використовувались у "перекалькованих" нормативних актах^[19], змішувались засоби регулювання, характерні для кардинально протилежних моделей, майже не аналізувалися потреби практики.

Крім того, не аналізується вплив на корпоративні відносини норм інших галузей – адміністративного, фінансового, кримінального, податкового, сімейного, процесуального. Але дуже часто норми цих галузей мають безпосередній вплив та значення на формування моделі корпоративних відносин. Наприклад, внаслідок існування низки норм адміністративного та сімейного права значно утруднюється укладання правочинів, пов'язаних з розпорядженням корпоративними правами (акціями, частками) чи майном господарських товариств [детальніше див. 59; 62; 97].

Слід визнати, що незважаючи на досить незначний період розвитку вітчизняного корпоративного права, його норми перетворились на певні гальма для здійснення ефективної підприємницької діяльності із використанням форми господарського товариства. Не випадково багато підприємців на сьогодні обирають інші форми здійснення господарської діяльності (підприємництво без утворення юридичної особи, приватні та колективні підприємства). Але означені різновиди юридичних осіб працюють в умовах правового вакууму, що призводить до численних порушень прав їхніх учасників або кредиторів [див. 95; 79, 90]. Не менш активно відбувається виток капіталу за кордон [див. 74; 75; 369].

Цікаво, але якщо порівняти норми сучасного корпоративного права України із нормами, що були включені до ЦК УССР 1922 р.^[20], то можна побачити, що їх зміст практично не змінився, і навіть деякі положення Кодексу 1922 р. здаються більш досконалими, ніж конфліктуючі за багатьма позиціями норми чинних ЦК, ГК та Закону "Про господарські товариства". Але ж виникає питання – невже протягом майже ста років не змінився характер підприємницьких та корпоративних відносин? І якщо змінився, то чому ці зміни ніяким чином не були відображені у нормах чинного законодавства?

Проблемам вдосконалення корпоративного законодавства України присвячено багато праць вітчизняних науковців. Втім, більшість авторів, формулюючи свої рекомендації по вдосконаленню чинного законодавства України використовують так званий "метод оперативного реагування", тобто визначають, які проблеми існують у сфері тих чи інших правовідносин, і пропонують певні засоби для їх вирішення.