СТРУКТУРА ПРАВА ЛЮДИНИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Структура права людини на охорону здоров’я як загалъ- носоціального явища — це система тих можливостей (елементів), які відображають змістову конкретизацію зазначеного права людини та зв’язки між ними.

Проблема прав людини сьогодні набула надзвичайної гостроти. І якщо PaHinie_jBiflHocHHH у сфері реалізації, охорони і захисту прав людини регулювались переважно внутрішньодержавним правом, то зараз вони стали повноцінним об’єктом “опіки” права міжнародного⁶⁶. Визнання на міжнародному рівні й закріплення у нормах міжнародного права посилює всезагальність та обов’язковість закладених у праві на охорону здоров’я людини вимог у межах усієї світової спільноти щодо всіх народів і держав світу. З моменту свого міжнародно- правового визнання як загальносоціальної категорії право на охорону здоров’я людини набуває нової, додаткової якості: стає міжнародно- правовим⁶⁷.

Значення норм міжнародного права у сфері охорони здоров’я людини полягає у тому, що, з одного боку, вони зобов’язують держави світового співтовариства забезпечувати особі закріплені у міжнародно-правових актах права людини у сфері охорони здоров’я, а з іншого — гарантують індивіду право вимагати від держави виконання її міжнародних зобов’язань. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони лише встановлюють взаємні зобов’язання держав щодо забезпечення своїм громадянам певних прав і свобод. Вирішення конкретних питань про права й свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави⁶⁸. Орієнтація України на інтеграцію до Європейського Союзу, вступ до Ради Європи та ратифікація нею низки європейських конвенцій відкривають можливість долучитись до найважливіших надбань людства у гуманітарній сфері, зокрема в охороні здоров’я⁶⁹, але водночас ви­сувають нові вимоги до рівня забезпечення і захисту прав людини та виконання Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань⁷⁰.

здоров’я безпосередньо впливає на взаємовідносини суспільства та особи, на забезпечення цього права у кожній конкретній державі.

Після Другої світової війни проблеми прав людини та їх захисту, цінності людського життя і здоров’я і необхідності задоволення соціально-економічних потреб набули особливої значущості. Створюються численні міжнародні організації, до компетенції яких входять вироблення мінімальних необхідних стандартів, обов’язкових правил поведінки, залучення різних спеціалістів до вирішення питань, пов’язаних з впливом на держави, які порушують стандарти поведінки, надання різноманітної допомоги державам, що її потребують. Пост^ково проблеми охорони й захисту здоров’я людини вийшли за межі кожної окремої держави, з суто внутрішніх перетворившись на міжнародні. Відтак, у сфері охорони здоров’я постала необхідність вироблення універсальних міжнародно-правових стандартів, що знайшли ві­дображення у низці важливих міжнародно-правових актів. Сьогодні право людини на охорону здоров’я, у якій би державі вона не жила, перебуває під захистом світової спільноти і є досягненням усієї цивілізації.

Міжнародно-правові акти сфери охорони здоров’я у літературі, як правило, поділяють на всесвітні (універсальні) та регіональні. Серед найважливіших всесвітніх міжнародно-правових документів з прав людини — Міжнародний біль про права людини (Міжнародна хартія прав людини), ухвалений Організацією Об’єднаних Націй. Ця організація зробила вагомий внесок у становлення і розвиток права на охорону здоров’я, ухвалила низку важливих універсальних міжнародно-правових актів і зафіксувала у базових документах обов’язок держав співпра­цювати у розвитку системи охорони здоров’я.

Міжнародна хартія прав людини складається з п’яти документів, одним з яких є ухвалена Генеральною Асамблеєю OOH10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини, що відіграє важливу роль в утвердженні прав людини. Преамбула Декларації утверджує віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особи.

У 1966 р. OOH ухвалено такі три документи: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Факультативний протокол до Між­народного пакту про громадянські та політичні права. До Міжнародної хартії прав людини входить також Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про відміну смертної кари 1989 р. Пакти, в яких деталізовано перелік прав людини і громадянина, становлять своєрідний міжнародний кодекс прав людини і громадянина.

У каталозі прав Міжнародного пакту про громадянські і політичні права⁷² право людини на охорону здоров’я безпосередньо не закріплене. Його можна розглядати як похідне від права на життя як невід’ємного права кожної людини, закріпленого у ст. 6 Пакту, через норму ст. 7, яка проголошує заборону катувань, жорстокого, нелюдського пово­дження чи покарання, а також заборону, що відображена у ст. 17 Пакту, — свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя людини, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність її життя та ін. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я, а також закріплює заходи, яких повинні вжити держави-учасниці для реалізації цього права. Стаття 12 Пакту до таких заходів включає:

1.

2. Поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни ■ праці у промисловості;

3. Запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;

4. Створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і ме­дичний догляд у разі хвороби⁷³.

Ще одним актом універсального характеру є Конвенція про права дитини, прийнята OOH 1989 р. Цей міжнародний документ у ст. 24 закріплює право дитини на користування найбільш досконалими

1. Право на охорону здоров’я як загальносоціальне явище послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновлення здоров’я. Окрім цього, передбачено заходи, яких повинні вживати держави-учасниці для здійснення цього права, а саме: »

1. Зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

2. Забезпечення надання необхідної медичної допомоги й охорони здоров’я всіх дітей із зосередженням уваги на розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

3. Боротьба з хворобами і недоїданням, зокрема в межах первинної медико-санітарної допомоги;

4. Надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у допо- логовий і післяпологовий періоди;

5. Забезпечення обізнаності всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров’я і харчування дітей, переваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним випадкам, а також їх доступу до освіти та їх підтримки у використанні цих знань;

6. Розвиток просвітницької роботи і послуг у галузі профілактичної медичної допомоги та планування сім’ї⁷⁴.

З-поміж усіх міжнародно-правових актів, у яких закріплені права і свободи людини та громадянина, у тому числі право на охорону здоров’я, виокремлюємо документи, присвячені регулюванню правовідносин у сфері охорони здоров’я і прийняті організаціями, що безпосередньо покликані розробляти стандарти у сфері охорони здоров’я.

Серед документів ВООЗ особливої уваги заслуговує Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі 1994 р. У цьому акті закріплено права людини і людські цінності в охороні здоров’я, наприклад, права кожної людини на повагу до свой особи, на самовизначення, на повагу до своїх таємниць, на захист власного здоров’я тією мірою, якою це дозволяють чинні заходи профілактики і лікування хвороб, на можливість до­сягнути найвищого для себе рівня здоров’я тощо. Також у Декларації окреслено вимоги, які висуваються до інформації, що надається пацієнту: відповідно до п.2.2 Декларації, вона має бути вичерпною, тобто пацієнт повинен бути поінформований про стан свого здоров’я, про можливий ризик і переваги методів лікування, які пропонуються, та альтернативні, про можливі наслідки відмови від лікування, про діагноз, прогноз і план лікувальних заходів. У документі описані умови надання згоди на медичне втручання та умови збереження у таємниці інформації про стан здоров’я і будь-яких інших відомостей особистого характеру про пацієнта. У розділі п’ятому містяться норми, які регулюють питання надання медичної допомоги відповідно до стану здоров’я, включаючи профілактичну і лікувальну допомогу, а реалізація прав пацієнта закріплена у шостому розділі міжнародного акту.

У 1947 р. створено Всесвітню медичну асоціацію (BMA), до якої увійшли громадські організації лікарів 64 країн світу. Ця організація ухвалила велику кількість документів, серед яких Гельсинська декла­рація. Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964), Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983), Заява про використання психотропних засобів і зловживання ними (1983), Заява про торгівлю живими органами (1985), Декларація щодо незалежності і професійної свободи лікаря (1986), Декларація щодо ейтаназїї (1987), Декларація щодо трансплантації людських органів (1987), Заява про політику у сфері охорони здоров’я дітей (1987), Заява про доступність медичної допомоги (1988), Декларація про жорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990), Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів, які терплять хронічний біль (1990), таін.

Важливим документом BMA є прийнята у вересні — жовтні 1981 р. Лісабонська декларація про права пацієнта, зі змінами і доповненнями 1995 р. Як записано у преамбулі Декларації, відносини між лікарями, пацієнтами та громадськістю зазнали значних змін. Хоча лікар повиц^н діяти в інтересах пацієнта і в злагоді зі своєю совістю, все ж у документі визначено гарантії автономії і справедливого ставлення до пацієнта. Виписані також основні права, якими, на думку медичної спільноти, повинен володіти кожний пацієнт. Згідно з Декларацією, пацієнти мають права на високоякісне медичне обслуговування, нг( свободу вибору, на самовизначення, на отримання інформації, на конфіденційність, на санітарну просвіту, на людську гідність, на релігійну підтримку; окремо окреслено права пацієнтів, які перебувають у безсвідомості, є недіє­здатними, визначено умови, за яких медичне втручання може здійснюватися без згоди пацієнта.

У 1967 р. створена Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), яка об’єднала медиків, юристів, організаторів охорони здоров’я, спеціалістів з біоетики та інших зацікавлених осіб майже з усіх країн світу, крім CPCP. ВАМП опікується розвитком права у галузі охорони здоров’я. Норми права в останні роки інтенсивно проникають в охорону здоров’я і медицину, зміцнюючи свої позиції у всіх її сферах. Створюється дедалі більше міжнародних об’єднань лікарів, склика­ються форуми, конгреси, нерідко присвячені питанням медичного право, що стосуються найгостріших аспектів життя і здоров’я людини й суспільства. Раз на два роки ця організація проводить свої конгреси, на яких розглядаються актуальні питання і проблеми медичного права, медичної етики, медицини, правового забезпечення охорони здоров’я тощо. Для прикладу, наведемо питання, що стали головними темами 12-го Всесвітнього конгресу з медичного права, який відбувся 1998 р. у м. Шиофок (Угорщина):

1. Політика у сфері охорони здоров’я і законодавство (розглядались проблеми загальнодоступності, пріоритетів, сприяння з боку зако­нодавства, безпеки та якості).

2. Права пацієнтів (тема, що набула особливої актуальності в останнє десятиліття).

3. Відповідальність медичного персоналу (обговорювались необхід­ність медичного персоналу, професійні помилки і нещасні випадки, досудові і судові спори медиків з пацієнтами та багато інших питань).

4. Медична освіта.

5. Сестринське право та етика.

1995 р. Як записано у преамбулі Декларації, відносини між лікарями, пацієнтами та громадськістю зазнали значних змін. Хоча лікар повицен діяти в інтересах пацієнта і в злагоді зі своєю совістю, все ж у документі визначено гарантії автономії і справедливого ставлення до пацієнта. Виписані також основні права, якими, на думку медичної спільноти, повинен володіти кожний пацієнт. Згідно з Декларацією, пацієнти мають права на високоякісне медичне обслуговування, на( свободу вибору, на самовизначення, на отримання інформації, на конфіденційність, на санітарну просвіту, на людську гідність, на релігійну підтримку; окремо окреслено права пацієнтів, які перебувають у безсвідомості, є недіє­здатними, визначено умови, за яких медичне втручання може здійснюватися без згоди пацієнта.

У 1967 р. створена Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), яка об’єднала медиків, юристів, організаторів охорони здоров’я, спеціалістів з біоетики та інших зацікавлених осіб майже з усіх країн світу, крім CPCP. ВАМП опікується розвитком права у галузі охорони здоров’я. Норми права в останні роки інтенсивно проникають в охорону здоров’я і медицину, зміцнюючи свої позиції у всіх її сферах. Створюється дедалі більше міжнародних об’єднань лікарів, склика­ються форуми, конгреси, нерідко присвячені питанням медичного право, що стосуються найгостріших аспектів життя і здоров’я людини й суспільства. Раз на два роки ця організація проводить свої конгреси, на яких розглядаються актуальні питання і проблеми медичного права, медичної етики, медицини, правового забезпечення охорони здоров’я тощо. Для прикладу, наведемо питання, що стали головними темами 12-го Всесвітнього конгресу з медичного права, який відбувся 1998 р. у м. Шиофок (Угорщина):

1. Політика у сфері охорони здоров’я і законодавство (розглядались проблеми загальнодоступності, пріоритетів, сприяння з боку зако­нодавства, безпеки та якості).

2. Права пацієнтів (тема, що набула особливої актуальності в останнє десятиліття).

3. Відповідальність медичного персоналу (обговорювались необхід­ність медичного персоналу, професійні помилки і нещасні випадки, досудові і судові спори медиків з пацієнтами та багато інших питань).

4. Медична освіта.

5. Сестринське право та етика.

6. Закон і етика, її особливості в психіатрії, стоматології, фармації, судовій медицині.

7. Початок і кінець життя (з обговоренням проблем репродуктивної діяльності, еутаназії, припинення реанімації).

8. Медичні дослідження і технології, якими деякі медики під­мінюють лікування⁷⁵.

14-й Міжнародний конгрес з медичного права, який у серпні 2002 р. відбувся у Нідерландах, став першим форумом з медичного права нового тисячоліття. Тематика лекцій і семінарів на цьому конгресі свідчила про головні тенденції у розвитку медичного права, якими є розробка сучасних науково-методологічних підходів до медико-правового забезпечення,’захист прав пацієнтів за умов швидкого розвитку інформаційних технологій у клінічній медицині. На форумі йшлося, зокрема, про створення спеціальних адвокатських бюро для захисту прав пацієнтів і структур, які провадять аналогічну діяльність у державних закладах, про інформовану згоду як важливий медико- правовий принцип, у тому числі у медико-правовому забезпеченні неповнолітніх пацієнтів, інформовану згоду і захист прав пацієнта при наукових дослідженнях і в навчальному процесі, про права пацієнтів з урахуванням їхніх релігійних і моральних переконань, актуальним було питання еутаназії в усіх його аспектах та інші проблеми⁷⁶.

Міжнародні стандарти, які тією чи іншою мірою стосуються охорони здоров’я, знаходять відображення і в нормах конвенцій Міжнародної організації праці. Наприклад, ст. 10 Конвенції МОП 1952 р. №102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення здоров’я” визначає мінімальний перелік медичних послуг, які мають бути надані, у тому числі за рахунок страхування. У ст. 13 Конвенції МОП 1969 р. №130 “Про медичну допомогу і допомогу у зв ’язку із захворюванням” закріплено види медичної допомоги, які повинні одержувати громадяни кожної з край, що ратифікували цей документ [Украйа ще не ратифікувала зазначені Конвенції]. Такими видами допомоги, згідно з Конвенцією, є:

? загальна лікарняна допомога, зокрема допомога вдома;

? допомога, яку надають спеціалісти стаціонарним або амбула­торним хворим, і допомога спеціалістів, яка може бути надана за межами лікарні;

? реалізація необхідних медикаментів за рецептом лікаря або іншого кваліфікованого спеціаліста;

? госпіталізація у разі необхідності;

? стоматологічна допомога, якщо це передбачено національним законодавством;

? медична реабілітація, у тому числі надання, ремонт і заміна протезів або ортопедичних засобів, якщо це передбачено національним законодавством⁷⁷.

Відтак, закріплення права людини на охорону здоров’я у всесвітніх документах з прав людини є важливою гарантією визнання світовим співтовариством цього права і покладає на держави, зокрема й на Україну, обов’язки використовувати механізми його забезпечення. Міжнародно-правові акти з прав людини, які визначають міжнародні стандарти у сфері охорони здоров’я, слугують важливою базою для захисту одного з основних прав людини і громадянина. *

З метою реального здійснення прав людини, у тому числі права на охорону здоров’я, потрібно на національному рівні створити відповідну законодавчу базу, хоча саме лише ухвалення законів не можна роз­цінювати як достатній захід. Щоб кожній людині і громадянину в Україні гарантувати право на охорону здоров’я, необхідно, окрім створення належної нормативно-правової бази, вжити заходів в адміністративній, судовій, політичній, економічній, соціальній, освітній та інших сферах державного і суспільного життя.

Права людини у сфері охорони здоров’я закріплюються також у регіональних міжнародно-правових актах з прав людини. Одним з таких актів є Європейська соціальна хартія, ухвалена 18 жовтня 1961 р. та переглянута 3 травня 1996 р. Україна підписала Переглянуту хартію та готується до її ратифікації. Переглянута хартія — це єдиний документ, який гарантує основні соціальні та економічні права повною мірою. Враховуючи еволюцію у сфері соціальних прав, цей документ заповнив прогалини, виявлені у Хартії 1961 р., і зараз є європейським договором про захист людини, що відповідає реаліям XXI ст.⁷⁸ Соціальна хартія закріплює низку положень, які прямо чи опосе­редковано вимагають охорони здоров’я. Закріплене у ст. 2 Хартії право на справедливі умови праці ґрунтується на категоричній необхідності захищати здоров’я людей у межах їх трудової діяльності. Стаття З документа визначає обов’язки, пов’язані з безпекою та гігієною умов праці. Захист здоров’я і благополуччя дітей та підлітків передбачений ст. 7 і ст. 17, а захист здоров’я вагітних жінок — ст. 8 і ст. 17. Стаття 12

Хартії гарантує право на соціальне забезпечення. Безпосередньо присвячені праву на охорону здоров’я ст. 11 (право на охорону здоров’я) та ст. 13 (право на соціальну і медичну допомогу). Для ефективної реалізації права людини на охорону здоров’я держави зобов’язані вжити заходів, які, відповідно до ст. 11 Хартії, спрямовані на:

1) усунення, по можливості, причини захворювань;

2) створення консультативних та освітніх закладів, що мають за мету сприяти зміцненню здоров’я населення, і схвалення індивідуальної відповідальності людей за своє здоров’я;

3) профілактику захворювань⁷⁹.

Виконання вимог цієї статті контролює Європейський комітет з соціальних прав. Зокрема, оцінюючи відповідність заходів, до яких вдаються держави, вимогам п.1 ст.Н Хартії, Комітет враховує такі аспекти: а) дії, спрямовані на надання медичних і парамедичних послуг на належному рівні; б) дії, пов’язані із захистом навколишнього середовища, та ті, що забезпечують безпеку продуктів харчування, зменшення забрудненості повітря, води тощо; в) дії, спрямовані на лікування деяких захворювань, зокрема СНІДу, хвороб, пов’язаних з палінням, наркоманією, алкоголізмом і тощо, а також враховує відомості про кількість лікувальних закладів, про чисельність працівників санітарних служб та ін. Дотримання державами вимог п.2 ст. 11 Хартії Комітет досліджує шляхом перевірки надання консуль­тативних та освітніх послуг у сфері охорони здоров’я, послуг, що надаються вагітним жінкам і людям похилого віку, проведення сані­. тарної просвіти у школах, а також аналізуючи відомості про інші види діяльності, наприклад, про кампанії, спрямовані на привернення уваги до проблем захворювання та здорового способу життя. Забезпечення державами вимог п. З ст. 11 Хартії оцінюється з урахуванням таких елементів, як практика у сфері вакцинації, тобто перевіряється, чи є щеплення обов’язковим і чи проводяться вони безоплатно, а держави зобов’язані довести, що їхні програми з вакцинації населення широкодоступні і що у них бере участь більшість населення. Аналі­зуються дані про реагування держав на інфекційні захворювання — конкретні способи повідомлення про захворювання, особливості лікування у випадках СНІДу та ін.⁸⁰

У висновку Комітету незалежних експертів Європейської соціальної хартії зазначається, що положення ст. 11 Хартії щодо зобов’язання сторін “усунути, по можливості, причини слабкого здоров’я” будуть вважатись дотриманими, якщо держава надасть свідчення функ­ціонування належної і загальнодоступної державної системи охорони здоров’я, що дозволяє надавати необхідну медичну допомогу усьому населенню, забезпечує профілактику і діагностування тощо. Аналізуючи норму ст. 49 Конституції України, що закріплює право людини на охорону здоров’я, а також його гарантії, доходимо висновку, що в ній враховано це положення і вимоги. Зокрема, у ч. З ст. 49 Конституції передбачено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування; медична допомога надається у державних і комунальних закладах безоплатно; чинна мережа таких закладів не може бути скорочена. Крім того, держава фінансує відповідні соціально-економічні, медико-санітарні, оздоровчо-профілактичні програми, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. Але, на жаль, стосовно практичної реалізації положень цієї норми виникає багато проблем, спричинених неналежною нормативно-правовою базою у сфері охорони здоров’я або скрутною економічною ситуацією в Україні. Інші положення цій' статті Хартії у нашій державі знайшли належну регламентацію. Зокрема, у Міжгалузевій комплексній програмі “Здоров’я нації” на 2002—2011 роки від 10 січня 2002 р. відзначено неефективність державної політики щодо формування здорового способу життя (п.6) та погіршення стану здоров’я як наслідок комплексу не медичних, а соціально-економічних, еко­логічних чинників. У ч.І ст.20 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” закріплено обов’язок компетентних органів і посадових осіб, які організовують або здійснюють навчальні процеси, забезпечити для цього умови, що відповідають вимогам санітарних норм, здійснювати заходи, спря­мовані на збереження і зміцнення здоров’я, гігієнічне виховання відповідних груп населення та вивчення ними основ гігієни. Відповідно до ст. 21 цього Закону, гігієнічне виховання є одним з головних завдань виховних установ і навчальних закладів. Формування здорового способу життя визнано професійним обов’язком медичних і фармацевтичних працівників (ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я), а вироблення і реалізація міжгалузевих стратегій, спрямованих на пропаганду, формування і заохочення здорового способу життя — серед основних завдань Міжгалузевою комплекс­ною програмою “Здоров’я нації” на 2002—2011 роки.

Згідно зі ст. 13 Європейської соціальної хартії⁸¹, держави повинні забезпечити здійснення права на соціальну і медичну допомогу, зокрема:

1. Забезпечити, щоб кожна особа, яка опинилась без адекватних ресурсів і не здатна набути такі ресурси шляхом власних зусиль чи з інших джерел, зокрема з фондів соціального забезпечення, змогла б отримати необхідну допомогу в разі хвороби.

2. Забезпечити, щоб така допомога не призвела до обмеження політичних і соціальних прав осіб, що її отримують.

3. Передбачити, щоб кожен міг отримати через відповідні державні та приватні служби таку пораду й особисту допомогу, які необхідні, щоб запобігти, ліквідувати чи полегшити особисту чи сімейну потребу.

Крім Європейської соціальної хартії, на регіональному рівні чинними є інші міжнародно-правові акти з прав людини, покликані захистити здоров’я: Конвенція про захист основних прав і свобод людини (1950); Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину (1997); Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий 1990 р.) та ін.

Відповідно до міжнародно-правових документів, право людини на охорону здоров’я є складовою системи невід’ємних прав людини. Воно включає в себе не лише норми, безпосередньо присвячені відносинам “лікар—пацієнт”, обов’язкові вимоги до системи охорони здоров’я, а й соціальні стандарти “достатнього життєвого рівня”. Міжнародно-пра­вові акти містять фундаментальні вимоги до сфери охорони здоров’я людей, без дотримання яких у сучасному суспільстві не можна забезпечити соціальний прогрес, поліпшити умови життя, гарантувати гідність, справедливість і побудувати соціальну правову державу.

Визнання цих та інших міжнародно-правових актів низкою держав передбачає застосування заходів для їх реалізації, охорони й захисту, зміну національного законодавства відповідно до вимог міжнародних стандартів шляхом внесення вказаних прав у конституції чи інші нормативні акти держави. На думку Є. Добрянського, норми між­народного права з питань прав людини слід вважати критерієм, взірцем, якому повинні відповідати законодавство та юридична практика усіх держав міжнародного співтовариства⁸². Дотримання цих норм є

1. Право на охорону здоров’я як загальиосошальне явище обов’язковим навіть для тих держав, які не виступають стороною найважливіших міжнародних договорів з питань прав людини⁸³. Перелік прав і свобод, закріплених у Пактах та інших міжнародних угодах, не є вичерпним. Кожна держава надає своїм громадянам ще і спеціальні права, які визначаються характером суспільного устрою, рівнем економічного розвитку, національною структурою, історичними традиціями⁸⁴.

Міжнародні стандарти за сучасних економічних умов є метою і програмною настановою, до якої прагнуть юристи, політики, економіс­ти і, звичайно, кожна людина і громадянин України як носії прав. Однак досвід розвитку західноєвропейських країн, їх високі стандарти слід адаптувати до наших традицій і реалій. На думку Ю. Оборотова, за нестримним запозиченням Україною норм, цінностей й інститутів захід­ноєвропейської цивілізації криється, зокрема, загроза руйнування правової системи і державної організації суспільства⁸⁵. Каталог прав людини змінюється залежно від того, яку систему цінностей сповідує суспільство (те, що прийнятно для одного суспільства, може виявитись непридатним для іншого). Західні моделі не можна застосовувати в українському суспільстві без урахування менталітету нашого народу, його психології, традицій, духовності й культури. І, звичайно, умови фінансової кризи, в яких сьогодні перебуває Україна, не дають змоги створити матеріальні передумови для реалізації соціальних і куль­турних прав на рівні міжнародно-правових стандартів, зокрема права на охорону здоров’я. Конституційне проголошення у нашій державі людини, її життя і здоров’я найвищою соціальною цінністю є лише заявою про наміри і прагнення, далекою від втілення у життя.

Доцільно визначити поняття міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини і їх значення для внутрішньодержавного права. Міжнародний стандарт обов’язково виражається у міжнародно- правових нормах, які розвивають і конкретизують принципи поваги до людини не лише у сфері охорони здоров’я (тобто права пацієнтів, діяльність медичних працівників), айв інших сферах життєдіяльності. Стандарт (від англ, standard — норма, зразок) у широкому розумінні — це зразок, еталон, модель, що приймається за вихідний для порівнян­ня з ним інших об’єктів⁸⁶. Стандарт — це визначення очікуваної (отримуваної) якості, утверджена модель, що слугує основою процесу оцінки⁸⁷; документ, складений у результаті консенсусу спеціалістів,

схвалений спеціалізованою організацією і спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній сфері⁸⁸; норма, зразок, мірило⁸⁹. З метою уточнення змісту понять, що зумовлюють процеси глобалізації, П. Рабінович відзначає необхідність визначення міжнародного стандарту прав людини, зокрема стандарту євро­пейського. На його думку, європейські стандарти прав людини — це зафіксовані у юридичних актах і документах європейських міжна­родних організацій принципи і норми стосовно прав і свобод людини, призначені слугувати орієнтирами для відповідної внутрішньодер­жавної юридичної практики⁹⁰.

У кожній галузі державного і суспільного життя, у тому числі у сфері охорони здоров’я, сформувалися свої вимоги до стандартів. Щодо охорони здоров’я, то крім визначення самого стандарту, що залежить від його напряму, рівня та обсягу, величезне значення мають аспекти і показники якості. Стандарти в охороні здоров’я визначають, як і що діагностувати або лікувати, як організовувати профілактичний огляд, яким повинен бути результат тощо⁹¹. Основною метою розробки стандартів в охороні здоров’я, як зазначає В. Якубов’як, є: 1) охорона і зміцнення здоров’я населення; 2) захист прав людини (пацієнта);

3) поліпшення якості життя суспільства за допомогою вдосконалення діяльності служб охорони здоров’я; 4) розробка законів у сфері охорони здоров’я; 5) забезпечення соціального прогресу⁹².

Узагальнення наукових позицій і міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я дає можливість охарактеризувати та уточнити перелік ознак й об’єктів стандартизації у сфері охорони здоров’я.

Основними об’єктами стандартизації в охороні здоров’я є: права та обов’язки пацієнтів, медичних і фармацевтичних працівників, населення; медична інформація; медична документація і звітність; управління та організація охорони здоров’я; освіта у вищих навчальних медичних закладах і закладах післядипломної освіти; лікарські засоби; медична допомога; медичні послуги та ін.

Ознаками стандартів у сфері охорони здоров’я є:

? обґрунтованість з наукової, практичної і технічної точок зору;

^реальність, тобто визначеність обсягу медичної допомоги, конкрет­ність вимог до якості медичного обслуговування з урахуванням реального стану галузі, а саме фінансового і кадрового забезпечення, матеріально- технічного ресурсу, освітнього рівня фахівців тощо;

? надійність, тобто відповідність принципам науково обґрунтованої

медичної практики і узгодженість з думкою більшості висококвалі­фікованих лікарів; '

? чіткість, конкретність і зрозумілість визначень-,

? актуальність, якої можна досягти шляхом періодичного аналізу та перегляду раніше встановлених стандартів, вироблення механізму забезпечення або стимулювання виконання чинних стандартів.

Міжнародний стандарт у сфері охорони здоров’я має багатоаспектний характер і регламентується разом з регулюванням відносин у галузі охорони навколишнього природного середовища, контролю за санітарно- епідемічною ситуацією, якістю продукції, що випускається, та інших чинників, які впливають на фізіологічну і психологічну “якість життя людини”. Більшість стандартів прав людин у сфері охорони здоро­в’я, що закріплені у міжнародно-правових актах, розглядаються міжнародним співтовариством як загальновизнані принципи і норми міжнародного права, що є обов’язковими для всіх держав світу. Вони мають загальний характер і порушувати їх не можна. їх значення полягає у тому, щоб всі конкретні норми з прав людини розроблялись на підставі цих принципів, які водночас слугують критерієм їх законності⁹³. Щоб бути повноправним членом міжнародного співтовариства, держава повинна узгодити своє внутрішнє законодавство і практику його застосування з чинними міжнародними стандартами незалежно від свого географічного розташування, панівної релігії і рівня економічного розвитку⁹⁴.

Міжнародно-правовий стандарт, у тому числі у сфері охорони здо­ров’я, формується на підставі тих норм національних правових систем, які склались за конкретних суспільних відносин і вже довели свою ефективність. Своєю чергою, поява певних норм у національних правових системах може бути обумовлена ратифікацією тією чи іншою державою міжнародно-правових документів. Тому до міжнародних стандартів того чи іншого права слід відносити не лише норми, закріплені у міжнародно-правових документах, а й найбільш прогресивні норми національних законодавств, здатні якнайповніше врегулювати суспільні відносини на тому чи іншому історичному етапі.

Отже, міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоро­в’я — це зафіксовані міжнародно-правовими актами принципи й норми, які визначають зміст та обсяг прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують юридичними або морально-політичними нормативами для національної політики у цій сфері.

На підставі аналізу міжнародно-правових актів доходимо висновку, що структурними елементами права людини на охорону здоров’я як загальносоціального (природного) права людини є такі можливості:

1) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, необхідний для підтримання здоров’я (ст. 25 Загальної декларації прав людини⁹⁵; п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права⁹⁶; п. “с” ст. 24 Конвенції про права дитини⁹⁷);

2) заборона катування чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання, зокрема, особу не можна без її вільної згоди піддавати медичним чи науковим дослідам (ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права⁹⁸, ст. 5 Загальної декларації прав людини; ст. 3 ^і Конвенції про захист прав людини і основних свобод⁹⁹);

3) забезпечення зниження рівня мертвонароджуваності та дитячої смертності й здорового розвитку дитини (п. “а” ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; п. “а” ст. 24 Конвенції про права дитини);

4) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості (п. “б” ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; п. “е” ст. 24 Конвенції про права дитини);

5) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьба з ними (п. “с” ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; п. 1, 3 ст. 11 Європейської соціальної хартії¹⁰⁰);

6) медична допомога (п. “д” ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ч. 1 ст. 24 Конвенції про права дитини; ст. 13 Європейської соціальної хартії);

7) консультативні і просвітницькі послуги (п. “і” ст. 24 Конвенції про права дитини; п. 2 ст. 11 Європейської соціальної хартії);

8) справедливі й сприятливі, безпечні та здорові умови праці (ст. 23 Загальної декларації прав людини; ст. 7 Міжнародного пакту про еконо­мічні, соціальні і культурні права; ст.ст. 2, 3 Європейської соціальної хартії);

9) охорона материнства (п. 2 ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; п. “д” ст. 24 Конвенції про права дитини; ст.ст. 8, 17 Європейської соціальної хартії);

10) захист дітей і молоді у сфері охорони здоров’я (п. З ст.10 Між­народного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. 24 Конвенції про права дитини; ст.ст. 7,17 Європейської соціальної хартії).

Перелічені складові можемо класифікувати за різними критеріями:

а) за значенням для їх носія:

? основні, тобто безпосередньо пов’язані з правом людини на охорону здоров’я, зокрема, життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров’я; запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними тощо;

? додаткові, тобто опосередковано пов’язані з правом на охорону здоров’я, наприклад, заборона катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, зокрема, особу не можна без її вільної згоди піддавати медичним чи науковим дослідам; справедливі, безпечні й здорові умови праці та ін.

б) за суб’єктним складом:

? загальні, тобто необхідні будь-якій категорії людей, зокрема, життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров’я; найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я; медична допомога тощо;

? спеціальні, тобто можливості окремих категорій (дітей, матерів тощо) — охорона материнства, забезпечення скорочення мертво­народжуваності та дитячої смертності й здорового розвитку дитини та ін.

ПРИМІТКИ

1. Рожнов В. И. Проблемы глобализации и права человека И Материалы меж­вузовской научно-практической конференции, посвященной 54-й годовщине со дня принятия Всеобщей декларации прав человека “Права человека: история и совре­менность”. — M.: Изд-во МГУ, 2003. — С. 59.

2. Наливайко О. І. Теоретико-правові проблеми захисту прав людини: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 1.

3. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качурен- ко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 22.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації', документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 29.

5. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 79.

6. Европейская социальная хартия: Справочник; Пер. с фр. — M.: Международ­ные отношения, 2000. — С. 171—173.

7. Конвенція про права дитини від 1989 року И Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 133—134.

8. Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі від 1994 р. І І Права людини в системі взаємовідносин “лікар — пацієнт” у відкритому суспільстві. [Серія “Бібліотека сімейного лікаря”]. — K.: Медицина України, 2000. — Вип. 1,—С. 87.

9. Гладун 3. С. Право на здоров’я (політико-правові аспекти) // Український часопис прав людини. — 1996. — № 1. — С. 7.

10. Малеина М. Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан: — M.: Знание, 1991. — С. 27—28.

11. СтефанчукР. О., ЗелінськийА. М. Право на здоров’я як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління і права. — 2003. - № 2 (6). — С. 40—45.

12. Акопов В. И. Медицинское право в вопросах и ответах. — М.: ПРИОР, 2001. — С. 42—43.

13. Дюжиков С. Конституционное обеспечение права на охрану здоровья в РФ: Автореф.... канд. юрид. наук. — Ростов-на-Дону, 2001. — С. 12—17.

14. Право в медицине. — M.: Книга-сервис, 2002. — С. 49—56.

15. Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачева­нием. — Львов: Вища школа, 1982. — С. 29—34.

16. Юнусов А. А. Право на охрану здоровья граждан Российской Федерации // Материалы I Всероссийской научно-практической конференции “Актуальные про­блемы правового регулирования медицинской деятельности” (Москва, 16 мая 2003 г.) / Под общ. ред. С. Стеценко. — M.: Юрист, 2003. — С. 168—169.

17. Глашев А. А. Медицинское право: Практическое руководство для юристов и медиков. — M.: Волтере Клувер, 2004. — С. 13—15.

18. Тихомиров А. В. Организационные начала публичного регулирования рынка медицинских услуг. — M.: Статут, 2001. — 256 с., с.46—48.

19. Азаров А., Poumep В., Хюфнер К. Права человека. Международные и рос­сийские механизмы защиты. — M.: Московская школа прав человека, 2003. — С. 16—17.

20. Глухарева Л. И. Права человека. Гуманитарный курс: Учеб, пособие. — M.: Логос, 2002. — С. 114—120.

21. Добрянський С. П. Вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації П Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2004. — Вил. 39. — С. 28—33.

22. Рабинович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи зага­льної теорії права та держави): Навч. посібник. — K., 1992. — С. 7.

23. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №4. — Ст. 19.

24. Про затвердження Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливо­сті та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 27 грудня 2001 р. //Все про бухгалтерський облік. — 2004. — № 10. — С. 100.

25. Про затвердження порядку проведення експертизи документів, що подаються для видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2004 р. // Офіційний вісник України. — 2004. — № 10. — Ст. 638.

26. Иваненко В. А., Иваненко В. С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 129.

27. Большая медицинская энциклопедия / Глав. ред. Б. В. Петровский. — 3-є изд.: В 30 т. — M.: Советская энциклопедия, 1978. — Т. 8. — С. 355.

28. Стефанчук P. О., Зелінський А. М. Право на здоров’я як особисте немайно- ве право фізичних осіб U Вісник Хмельницького інституту регіонального управлін­ня і права. — 2003. — №2 (6). — С. 42.

29. Большая медицинская энциклопедия. — Т. 8. — С. 355—356.

30. Иванюшкин А. Я. “Здоровье” и “болезнь” в системе ценностных ориентаций человека // Вестник Академии медицинских наук СССР. — 1982. — № 4. — С. 32.

31. Тихомиров А. В. Организационные начала публичного регулирования рын­ка медицинских услуг. — M.: Статут, 2001. — С. 46.

32. СмитиенкоВ. И. Уголовно-правовая охрана здоровья населения в СССР. — К., 1989. — С. 44.

33. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засо­бів. — M.: Логос, 1998. — С.32.

34. Фесенко Є. В. Кримінально-правовий захист здоров’я населення (коментар законодавства та судової практики). — K.: Істина, 2001. — С.13.

35. Большая медицинская энциклопедия. — T.8. — С. 356.

36. Словарь русского языка: В 4 т. / АН СССР, Ин-т рус. яз.; Под ред. А. П. Ев­геньевой. — 2-е исп. и доп. изд. — M.: Русский язык, 1981. — 698 с., с. 605.

37. Кудрявцева Е. И. Здоровье человека: понятие и реальность // Обществен­ные науки и здравоохранение. — M.: Наука, 1987. — С. 40.

38. Англо-український ілюстрований медичний словник Дорланда: У 2 т. — Львів: Наутілус, 2002. — С. 1028.

39. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. — К.: Ірпінь; Перун, 2004. — С. 362.

40. Лисицин Ю. П. Здоровье населения и современные теории медицины. — M.: Медицина, 1982. — С. 29.

41. Щедрина А. Г. Онтогенез и теория здоровья: Методологические аспекты. — Новосибирск: Наука, 1989. — С. 90.

42. Иваненко В. А., Иваненко В. С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 128.

43. Фесенко Є. В. Кримінально-правовий захист здоров’я населення (коментар законодавства та судової практики). — K.: Істина, 2001. — С. 15.

44. Стефатук P. O., Зелінський А. М. Право на здоров’я як особисте немайно- ве право фізичних осіб П Вісник Хмельницького інституту регіонального управлін­ня і права. — 2003. — № 2 (6). — С. 43.

45. Ткаченко^В. С. Основы социальной медицины: Учебн. пособие. — M.: ИНФ- PA-M, 2004. — С. 18.

• 46. Мохов А. А. Сочетание частных и публичных интересов при правовом ре­гулировании медицинской деятельности. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 57.

47. Иванюшкин А. Я. “Здоровье” и “болезнь” в системе ценностных ориентаций человека // Вестник Академии медицинских наук СССР. — 1982. — № 4. — С. 32.

48. Тихомиров А. В. Организационные начала публичного регулирования рын­ка медицинских услуг. — M.: Статут, 2001. — С. 52..

49. Тихомиров А. В. Медицинское право: Практическое пособие. — M.: Статут, 1998. — С. 10.

50. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я / За заг. ред. Ю. В. Во­роненка, В. Ф. Москаленка. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. — С. 95.

51. Сосніна О. В. Удосконалення юридичного механізму захисту прав людини // Матеріали П регіональної наукової конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (лютий 1996 р.) — Львів, 1996. — С. 41.

.52. Чурилов А. В., Гущин В. 3. Правозащитные функции прокуратуры в пост­социалистическом государстве // Государство и право. — 1998. — №5. — С. 60.

53. Малеин H. С. Гражданский закон и права личности в СССР. — M.: Юриди­ческая литература, 1981. — С. 192—193.

54. Гражданское право: Учебн. / Под ред. Ю. Толстого, А. Сергеева. — M., 1983.—С. 266.

55. Воробьев М. К. Охрана гражданских прав — конституционный принцип советского государства И Проблемы действия и совершенствования советского гражданского процесуального законодательства: Межвуз. сб. науч, трудов. — Свердловск, 1982. — С. 24.

56. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19.

57. Про затвердження порядку проведення експертизи документів, що пода­ються для видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України нар­котичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: Наказ Міністерства охоро- ни здоров’я України від 16 лютого 2004 р. // Офіційний вісник України. — 2004. — № 10. — Ст. 638.

58. Тихомиров А. В. Организационные начала публичного регулирования рын­ка медицинских услуг. — M.: Статут, 2001. — С. 144.

59. Большая медицинская энциклопедия. — Т.8. — С. 357.

60. Фесенко Є. В. Кримінально-правовий захист здоров’я населення (коментар законодавства та судової практики). — K.: Істина, 2001. — С. 161.

61. Словарь русского языка: В 4 т. / АН СССР, Ин-т рус. яз.; Под ред. А. П. Ев­геньевой. — 2-е исп. и доп. изд. — M.: Русский язык, 1981. — С. 605.

62. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебн. для вузов. — M.: Норма, 2002. — С. 250.

63. Англо-український ілюстрований медичний словник Дорланда: У 2 т. — Львів: Наутілус, 2002. — С. 1028.

64. Мохов А. А. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регу­лировании медицинской деятельности. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — 208 с., с.57.

65. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини: Abto- реф. дис.... канд. юрид. наук. — Одеса, 2003. — С. 13—14; Добрянський С. П. Теорія прав людини: до постановки окремих проблем // Матеріали XI регіональної науково-практичної конференції “Проблеми державотворення і захисту прав люди­ни в Україні” (3-4 лютого 2005 р.). — Львів, 2005. — С. 14; Кленнер Г. От права природы к природе права; Пер. с нем./Под ред.Б. Куркина. —M.: Прогресс, 1988. — С. 72; Комаров С. А., Титенков Д. И. Реализация идеи “права человека” в российс­ком законодательстве: Учебн. пособие. — СПб: Изд-во Юридического института, 2003. — С. 39; Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. Г. Мано­ва.— M.: БЕК, 1996. — С. 234—235; Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. — K.; Aτiκa, 2001. — С. 9.

66. Раданович H. М. Національна імплементація міжнародних договорів щодо прав людини: загальнотеоретичне дослідження (на матеріалах впровадження Кон­венції про захист прав і основних свобод людини): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Львів, 2000. — С. 1.

67. Бондарь H. С. Права человека и местное самоуправление в РФ. — Ростов- на-Дону, 1998. — С. 180.

68. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Паукова думка, 1999. — С. 208.

69. Рабінович П. M., Раданович H. М. Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації (загальнотеоретичні аспекти) H Праці Львів­ської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту дер­жавного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук Украї­ни. Серія 1. Дослідження та реферати І Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. — Вип. 4. — Львів: Астрон, 2002. — С. 9.

70. Рабінович П. M., Федик С. Є. Особливості тлумачення юридичних норм що­до прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // І Іраці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного ін­ституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук У країни. Серія І. Дослідження та реферати І Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. — Вил. 5. — Львів: Астрон, 2004. — С. 3.

71. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи І Упоряд. Ю. К. Качурен- ко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 22.

72. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 року // Права людини: Міжнародні договори У країни, декларації, документи ІУ поряд. Ю. K. Ka- чуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 39—45.

73. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. П Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. КачуренкО. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 29—ЗО.

74. Конвенція про права дитини від 1989 року І І Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 133—134.

75. Право в медицине. — M.: Книга-сервис, 2002. — С. 39.

76. Галь И. Надежная защита врача и пациента: XIV Всемирный конгресс по медицинскому праву // Медицинский вестник. — 2002. — 19 сентября.

77. Kocmuifbicuii В. В. Соціально-економічні та правові проблеми запроваджен­ня страхової медицини в Україні // Адвокат. — 2001. — № 4—5. — С. 7.

78. Европейская социальная хартия: Справочник; Пер. сфр. — M.: Междунаро­дные отношения, 2000. — С. 82.

79. Там само. — С. 171—172.

80. Там само. — С. 171—173.

81. Европейская социальная хартия // Международные акты о правах человека: Сборник документов. — M., 1998. — С. 570—586.

82. Добрянсысий С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини // ' Праці Львівської Лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного ін­ституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук У країни. Серія І. Дослідження та реферати / Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. — Львів: Астрон, 2006. — Вил. 10. — С. 105—106.

83. Добрянський С. П. Міжнародні стандарти прав людини: до характеристики деяких сучасних тенденцій розвитку // Матеріали VIΠ регіональної науково- практичної конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в У кра­їні” (13-14 лютого 2002 р.). — Львів: Юридичний факультет Львівського націона­льного університету імені Івана Франка, 2002. — С. 24.

84. Карташкин В. А. Международная защита прав человека. — M., 1976. — С. 26.

85. Оборотов Ю. Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. — Одесса: Юридическая литература, 2001. — С. 5.

86. Словник іншомовних слів I За ред. О. С. Мельничука. — 2-ге, вид. випр. і доп.— К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1985. — С. 785.

87. Ступаков И. H., Елисеев М. Б., Самородская И. В. Значение медико­экономических стандартов в организации системы здравоохранения U Проблемы стандартизации в здравоохранении. — 2002. — № 4. — С. 36.

88. Якубовяк В. Международный опыт стандартизации в здравоохранении // Проблемы стандартизации в здравоохранении. — 2002. — №4. — С. 3.

89. Великий тлумачний словник сучасної української мови І Уклад, і голов, ред.

B. Т. Бусел. — K.: Ірпінь; Перун, 2004. — С. 1187.

90. Рабінович П. М. Європейські стандарти прав людини: онтологічні, гно­сеологічні та праксеологічні аспекти (у світлі рішень Європейського суду з прав людини) // Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Університет Ган­новер, 2003. — Є. 21.

91. Ласиця Т. С. Можливість підвищення ефективності лікування'хворих на бронхіальну астму за рахунок упровадження стандартів якості // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України. — 2000. — № 1. — Є. 65.

92. Якубовяк В. Международный опыт стандартизации в здравоохранении И Проблемы стандартизации в здравоохранении. — 2002. — № 4. — С. 3.

93. Лукашева Е. А. Общая теория прав человека. — M., 1996. — С. 435.

94. Карташкин В. А. Международная защита прав человека. — M., 1976. —

C. 5.

95. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи І У поряд. Ю. К. Качурен- ко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — Є. 18—24.

96. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи І Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — Є. 24—36.

97. Конвенція про права дитини від 1989 року // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — Є. 123—146.

98. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 року H Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Ка­чуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 36—58.

99. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року // Голос України. — 2001. — 10 січня.

100. Европейская социальная хартия И Международные акты о правах челове­ка: Сборник документов. — M., 1998. — С. 570—586.

2.