Соціалістична модель економічних і соціальних прав людини

почала формуватися на початку ХХ ст. як відображен­ня потреб суспільства та індивіда у підвищені ступеня соціалі­зації суспільних зв’язків, протидії процесу відчуження людини від соціальних форм її буття та базується на солідарних, колек­тивних вимогах.

При дослідженні групової специфіки прав “другого” поко­ління мають бути, насамперед, з’ясовані їхня “першооснова”, сутність та зумовлюване нею своєрідне “розмиття” поняття про них у політичному житті, у науці й суспільній думці. Осно­вою такого “розмивання”, на думку С.С. Алєксєєва, реальні процеси, які відбувалися у ХІХ-ХХ ст. і пов'язані з науково- технічним і соціальним прогресом і трансформацією традицій­них суспільств у ліберальні цивілізації [2, с. 616]. Такі процеси вимагали забезпечення гідного рівня життя людей, винайдення форм соціальної, у тому числі державної, діяльності, спрямова­ної саме на обслуговування потреб населення.

У світовій історії окреслені тенденції знайшли відобра­ження, зокрема, у конституційних та інших законодавчих ак­тах низки держав. Так, кайзер Німеччини 1881 року ухвалив Маніфест, яким було запроваджено єдину систему соціально­го забезпечення в країні (так звана бісмаркська соціальна по­літика). У 1917 році Мексика стала першою державою, яка на конституційному рівні зафіксувала деякі соціально-економічні права. Веймарська конституція Німеччини 1919 року закрі­плювала можливість здобувати засоби до існування власною працею, право на соціальне забезпечення у старості, на час хвороби. Ця конституція у ст. 151 встановила, що устрій гос­подарського життя повинен відповідати засадам справедли­вості та цілям забезпечення для всіх існування, гідного люди­ни [82; с. 137-138].

Економічні і соціальні права були закріплені актами, при­йнятими за часів українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Так, у положенні третьому «Права і обов'язки козаків і громадян» Законів про тимчасовий устрій України, прийнятих у період правління гетьмана Павла Скоропадсько­го, закріплені право власності, право на працю, помешкання.

Пунктом 17 Конституції РСФСР 1918 року гарантувалася повна, всебічна та безоплатна освіта [265, с. 193]. Аналогічне положення вміщувалося у пункті 27 Конституції УРСР 1919 року [65, с. 197].

З огляду на такі обставини сформувалася низка концепту­альних ознак прав “другого покоління”. Так, якщо громадянські та політичні права характеризуються як спосіб захисту індивіда від свавілля держави, то соціально-економічні права були озна­чені як засіб отримання індивідом допомоги від держави. Якщо ціллю прав “першого покоління” було надання рівних можли­востей для кожному, то метою прав “другого покоління” - зрів­няння результатів діяльності кожної людини. Якщо громадян­ські та політичні права пов’язувались з вимогою умов вільної самореалізації особистості, то соціально-економічні права ото­тожнювались з можливостями володіння індивідом соціальни­ми благами, котрі мали забезпечити йому таке існування, яке відповідає людській гідності в межах досягнутого суспільством рівня добробуту.

Визначення класиками марксизму-ленінізму праці осно­вним правом і обов’язком громадянина, закріплення принци­пу всезагальності праці на конституційному рівні, обумовили домінування соціально-економічних прав людини над іншими групами прав. Такі права, свободи та обов’язки були визначаль­ними для всіх інших прав і свобод [140, с. 89]. Вони розгляда­лися як «одне з головних завоювань соціалізму», як «предмет гордості» [36, с. 25].

Свобода особистості, за соціальною моделлю, на проти­вагу моделі ліберальній, передбачає активну участь людини у справах суспільства і держави, в управлінні всіма її (держави) напрямами соціального розвитку.

Позитивне розуміння прав і свобод як встановленої держа­вою і закріпленої її конституцією можливості, яка дозволяє гро­мадянину обирати спосіб та міру своєї поведінки, користуван­ня наданими йому благами як в особистих, так і в суспільних інтересах, забезпечує повний контроль держави над обсягом можливостей людини. Під сумнів, також, ставиться обсяг прав іноземних громадян та апатридів.

Основними ознаками, які характеризують таку модель, є:

1) позитивістське розуміння прав та свобод людини;

2) єдність прав, свобод та обов’язків людини;

3) реальність прав і свобод людини, яка забезпечується гарантіями (загальними та спеціальними); (як зазначає В.Ф. Сі- ренко, «практична цінність прав людини визначається лише їх реальністю» [247, с. 52]).

4) визначальна роль соціально-економічних прав серед ін­ших груп права людини, обумовлена основоположним значен­ням принципу всезагальності праці, за яким основним (чи не єдиним) суб’єктом права громадянина-працівника.

Соціалістична модель прав людини примусила державу до­помагати слабким членам суспільства, відмовившись від проти­стояння індивіда та влади, підштовхнувши останніх до співп­раці та знизивши ступінь конфронтаційності їхніх відносин. Соціально-економічні права сприяли підвищенню загального рівня моральності суспільства та влади, гуманізації співжиття. Адже самозобов’язання надавати нужденному члену суспіль­ства якийсь обсяг матеріальних благ на нееквівалентній основі означає визнання цінності кожної людини та завдання зберегти та розвинути кожну особистість.

Соціалістичну модель прав людини ще більше зміцнили ви­моги, висунуті колективними правами.

Соціалістична модель відмовилася від неухильного дотри­мання принципу формальної рівності, створивши систему пре­ференційних “наборів” прав-привілеїв для тих груп населення, які не є сильними, успішними, самостійними, активними.

Однак, соціалістична модель економічних і соціальних прав має певні недоліки, а саме:

1) така модель заперечує природний підхід до прав люди­ни, які є откройовані державою;

2) заперечення індивідуальної свободи людини, насампе­ред свободи вибору моделі управління державою та її розви­тку (в межах, наприклад, інших, несоціалістичних, парадигм) спровокувало поляризацію раніше монолітної системи прав людини, що наштовхнуло на думку про існування “справжніх” (соціально-економічних) та “удаваних” (громадянських і полі­тичних) прав;

3) висунення на перший план колективних прав за раху­нок поглинання індивідуальності, всезагальність праці, контр­оль держави за мірою праці та споживання - усе це призвело до «зрівняйлівки», згортання творчої ініціативи [246, с. 14];

4) соціально-економічні права поставили людину у за­лежність від державної влади, тобто підірвали основу ідеї, яка їх покликала до життя - дистанціювати людину від довільного розсуду держави. Надмірна турбота держави про добробут сво­їх громадян шляхом розширення кількості та обсягу соціально- економічних прав може призвести до результату, протилежного тому, до якого закликає ідея прав людини, - ширяться патерна­лізм, утриманство, ескалація вимог до держави, яка об’єктивно не в змозі протистояти такому пресингу. Як наслідок на “арені” з’являються знесилена держава та індивід, матеріально та осо- бистісно залежний, тобто такий, проти якого первинно і поста­ли права людини.

З соціалістичною моделлю прав людини багато в чому збігається так звана євразійська концепція прав людини. Від­повідно до неї, наголос робиться насамперед не на правах, а на обов’язках індивіда перед суспільством і державою; каталог, обсяг і зміст прав людини залежать від економічних, соціаль­них, політичних та культурних умов суспільства, інтереси якого переважають над інтересами індивіда; економічні та соціальні права мають пріоритет перед громадянськими та політичними правами, які з метою досягнення політичної стабільності мо­жуть обмежуватися; права людини повинні розглядатися в кон­тексті державного суверенітету [126, с. 15].