Захист соціально-економічних прав людини шляхом визначення засад соціальної політики держави.

Важливою складовою системи захисту таких прав є визначення поняття соціальної держави, конкретних суб'єктів їх забезпечення, ре­алізації та гарантування. У рішенні від 17 березня 2005 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) положень частин першої, другої статті 2 Закону Украї­ни “Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування” (справа про надання до­помоги по тимчасовій непрацездатності) Конституційний Суд України ознаками України як соціальної держави визначив со­ціальну спрямованість економіки, закріплення та державні га­рантії реалізації соціальних прав громадян, зокрема їхніх прав на соціальний захист і достатній життєвий рівень (статті 46, 48), тощо.

У рішенні від 2 березня 1999 року у справі за конституцій­ним поданням Президента України щодо відповідності Консти­туції України (конституційності) Закону України “Про тимчасо­ву заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України” (справа про комунальні послуги) Консти­туційний Суд України встановив, що, згідно з пунктом 5 части- ни першої статті 85 Конституції України, до повноважень Вер­ховної Ради України належить “визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики”.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються основи со­ціального захисту. Відтак, провадження політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України. Як і політика ціноутворення, політика соціально­го захисту є складовою внутрішньої соціальної політики держа­ви, і забезпечення її провадження, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, покладається на Кабінет Міністрів України.

Означені позиції були розвинені у рішенні Конституційно­го Суду України у справі за конституційним поданням Прези­дента України щодо відповідності Конституції України (консти- туційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України “Про ціни і ціноутворення” і розділу II “Прикінцеві положення” Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про ціни і ціноутворення” (справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги). Так, у части­ни 3 пункту 2 засади цінової політики визначено як відправні, вихідні ідеї, які виражають найважливіші підвалини і законо­мірності політики цін, водночас це відносно самостійна, від­окремлена від конкретного регулювання цін і тарифів катего­рія. А головною метою засад цінової політики є спрямування і забезпечення збалансованості усього механізму ціноутворення, єдності в регулюванні відносин у цій сфері. У пункті 3 зазна­ченого рішення визначено механізм і конкретні органи, на які покладено обов'язки щодо забезпечення виконання політики ціноутворення в державі, що є невід'ємною частиною реалізації засад політики у цій сфері.

У рішенні від 15 квітня 2004 року у справі за конституцій­ним поданням 45 народних депутатів України щодо відповід­ності Конституції України (конституційності) положень статей 6, 9 Закону України “Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру” (справа про визначення мінімальної ціни на цукор) Конституційний Суд України встановив баланс між потребами соціальної політики держави і свободою конкурен­ції у підприємницькій діяльності. Не знайшовши порушення конституційної свободи підприємництва та конкурентного за­конодавства визначенням мінімальної ціни на цукор, орган кон­ституційної юрисдикції зазначив, що державне регулювання за­значеною нормою ціноутворення в бурякоцукровому комплексі шляхом запровадження мінімальних цін на цукрові буряки (що не оспорюється народними депутатами України) та цукор не можна розглядати як незабезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (у тому числі тих, які займаються вирощуванням цукрових буряків і вироб­ництвом цукру і є його власниками), соціальної спрямованос­ті економіки (частина четверта статті 13 Конституції України). Необхідність такого регулювання зумовлена широкою сферою використання цукру, значним його впливом на рівень і дина­міку цін кінцевої продукції важливого соціального значення і спрямована на забезпечення прибутковості виробництва та на­рощування виробництва цукру і, зрештою, - на зменшення його ціни. Запровадження Законом державного регулювання вироб­ництва і реалізації цукру не можна розглядати як обмеження права суб'єкта підприємницької діяльності щодо володіння, ко­ристування та розпорядження своєю власністю.