Класична (ліберальна) модель економічних і соціаль­них прав людини

сформувалась до кінця XVIII ст. на Заході, під час осмислення процесів індустріалізації та модернізації, за умов становлення капіталістичних відносин. Класичні вчення визначає носіїв цих прав як сильних, незалежних і активних суб’єктів.

Каталог класичних прав обмежений переважно правами особистими та політичними, які мають яскраво виражене ін­дивідуалістичне забарвлення. Права людини визнаються при­родними, невідчужуваними та “священими”, вони існують об’єктивно як наслідок факту народження людини, відобража­ють його конститутивні ознаки та соціоприродні умови буття. Вважається, що законодавча фіксація прав створює систему га­рантій та забезпечує безперешкодну дію прав. Діє загальнодоз- вільний принцип: усе, що не заборонено законом, те дозволено. Права захищали людину від свавілля державної влади, відтак державна влада була змушена стати на шлях упорядкування своїх відносин з громадянами на правовій основі.

Згідно з класичною (ліберальною) моделлю, економічні і соціальні права є деклараціями, ідеалами, принципами, осо­бливими публічними, при чому юридично слабкими, правами, які потребують правової конкретизації, перенесення на рівень конкретних цивільних прав. Вважається, що ці права не можна точно визначити та кваліфікувати, а їх гарантії за своєю при­родою та змістом не мають юридичного характеру та не можуть породжувати обов'язки держави з їх забезпечення та правово­му захисту [5, с. 22]. Економічні та соціальні права відносять до «загальних публічних прав», тобто прав у політичному, а не в юридичному значенні, до «прав-доручень» тощо. Як один із основних аргументів на користь такої позиції наводиться поло­ження про те, що соціально-економічні права, мовляв, не мо­жуть бути забезпечені державно-правовими інститутами, зок­рема судовим захистом [310, с.

Відтак, ця група природних прав вимагає розгорнутої юри­дичної регламентації, до того ж у більшості випадків такої, яка залежить від змінних факторів: рівня розвитку економіки, со­ціальної сфери, культури суспільства, політики держави. Отже, ця група прав не може бути предметом безпосереднього судово­го захисту та державного забезпечення. Крім того, виступаючи у політичній сфері як загальні публічні права та як політичні обов'язки держави, вони в практичному застосуванні, не зна­ходячи вираження у конкретних юридичних відносинах, що за­хищаються судом, ставлять людину у залежність від держави та її представників. Виходячи з вищевикладеного, вони первинно позбавлені тих необхідних властивостей, які б дали підстави розглядати їх саме як невід'ємні суб'єктивні права.

Тому права “другого” покоління можна в їх реальному зна­ченні інтерпретувати як принципи діяльності держави, що ви­ступає як інститут “загального служіння”. Стосовно ж грома­дян вони можуть бути інтерпретовані як загальні публічні пра­ва - права у політичному ракурсі, тобто такі, на підставі яких люди мають можливість вимагати від держави, через політико- правові інститути, її дій у галузі “загального служіння” відпо­відно до принципів соціальної солідарності: із забезпечення громадян гідним рівнем існування (реально - прожитковим мінімумом), охорони здоров'я, освіти чи інших компонентів “права на існування” [2, с. 617-618]. Зокрема, М. Баглай вважає, що “економічні, соціальні та культурні права є не стільки юри­дичними нормами, скільки стандартом, до якого має прямувати держава у своїй політиці” [9, с. 216].

Аби ці принципи, ідеали, публічні права набули не загаль­нополітичного, а вже безпосередньо юридичного значення, реально діяли та охороняли громадян, повинні бути виконані, принаймні, такі дві обов’язкові умови: суспільство має досяг­нути достатньо високого рівня матеріального та духовного роз­витку, багатства; принципи, ідеали, загальносоціальні права мають бути перенесені на рівень конкретних юридичних прав та обов’язків, які можуть бути реалізовані за допомогою власне юридичних засобів, забезпечені державно-правовими інститу­тами, насамперед правосуддям.

Відтак, прихильники цієї позиції вважають, що невід’ємні права людини (у цій моделі - права громадянські та політич­ні) покликані утверджувати - незалежно від стану суспільства - високу гідність і свободу людини, духовні й моральні засади особистості, а тому, передусім, захищати людину від сваволі наймогутнішої сили у суспільстві - державної влади, від її на­магань владарювати над особистістю. Так, Д. Бітем зазначає, що для того, аби певне явище можна було визначити як права людини, воно повинно мати такі ознакам: фундаментальність та універсальність; визначеність у законодавчій формі; визна­ченість суб’єктів, зобов’язаних гарантувати чи імплементува- ти права, та їхніх повноважень. При цьому він констатує, що соціально-економічні права не мають таких ознак. Вони не є фундаментальними та універсальними, однаковими для всіх унаслідок різного рівня розвитку економіки держав. Вони не можуть бути захищені у суді, оскільки невідомо, коли вони є порушеними. Уряди можуть не виконувати своїх зобов’язань через нестачу ресурсів. І навіть якщо держава забезпечить усім громадянам певні соціально-економічні права, вона буде зму­шена провадити патерналістську політику, утримувати великий бюрократичний апарат і, відповідно, посилювати податковий тиск [283, с. 255].

Отже, соціально-економічні права та інші права, які нале­жать до “другого” покоління, у багатьох випадках ставлять лю­дину у залежність не тільки від рівня розвитку суспільства, від його багатства, але й від влади, її стану та від розсуду службов­ців. Закріплення у конституціях соціально-економічних прав як невід’ємних прав людини передбачає пожвавлення імперативної діяльності держави, відображеної поняттям “соціальна держава”.

Прихильники класичної (ліберальної) моделі пропонують чітко розмежувати основні невід’ємні права людини, призначе­ні для забезпечення свободи й гідності кожної людини, з одного боку (вони мають основоположне та абсолютне значення в сус­пільстві, яке стало на шлях демократичного розвитку), та весь широкий комплекс інших прав людини - з іншого. Виходячи з цього, доцільно права “першого покоління” називати “основни­ми правами людини”, а права “другого покоління” - “неоснов­ними правами людини”.

Вважаємо, однак, що ця позиція у класичному, “чистому” її значенні дещо застаріли, оскільки під впливом процесів со­ціалізації та капіталізації, які відбулись у суспільстві на зламі ХІХ-ХХ ст., з’ясувалося, що користування свободами також може бути повністю паралізоване недостатністю матеріальних ресурсів. Суспільство вимагало від держави, аби вона взяла на себе значну частину соціальних функцій і надавала послуги со­ціально незахищеним верствам населення. Такі процеси, як ві­домо, обумовили конструювання моделі соціалістичної, а також переосмислення, трансформацію класичної (ліберальної) моде­лі в напрямі закріплення та гарантування певних економічних і соціальних прав людини.