Проблема розвитку, соціального підґрунтя та призначен­ня прав людини є однією з найголовніших проблем соціально- культурного генезису людства.

Попри однозначність і визначе­ність, яку вніс міжнародний рух у цю проблему за права лю­дини, у тому числі у межах діяльності ООН та РЄ, існує де­кілька основних філософсько-правових підходів, які покликані пояснити цей правовий феномен, що демонструє відкритість для включення до своєї орбіти нових фактів і ситуацій, інших галузей гуманітарних знань.

Вирішення проблеми природи прав людини в цілому зво­диться до вибору між двома основними концепціями: природно­правовою та позитивістською.

Ідея природно-правової концепції прав людини полягає в обґрунтуванні їх позадержавного походження. Згідно з нею, права людини є невід’ємними властивостями кожної людини і суттєвою ознакою її буття; без них вона не може бути «членом суспільного союзу». Людину не можна позбавити її природних прав, оскільки таке позбавлення знищується саму людську при­роду. Права - це елементарні передумови гідного людського іс­нування та розвитку усього людства. Завдання держави полягає лише в тому, щоб визнати ці права та створити можливості для їх реалізації й захисту.

Природно-правова концепція прав людини, таким чином, акцентує увагу на автономності особистості, невтручанні дер­жави у сферу її свободи, окреслену правом, на необхідності га­рантій державного захисту у разі порушення прав людини.

Протилежним природно-правовому підходу до розуміння прав людини є позитивістський, або ж так званий патерналіст- ський підхід.

Однак, на думку М.І. Козюбри, притаманний багатьом сто­літтям антагонізм між природно-правовим і позитивістським підходами (у їх чистому розумінні - С.В.) до розуміння прав людини поступово зникає [126, с. 13]. Традиційно визнаючи природно-правову природу походження прав людини, сучасна практика європейських держав не заперечує їх позитивістсько­го оформлення, оскільки без нього вони перетворюються в аб­стракцію.

Однак суттєвою відмінністю означених підходів є не спо­сіб фіксації, юридичного закріплення прав людини, як може видатися на перший погляд. Визначальним критерієм слугує становище індивіда по відношенню до державної влади (або ж взаємозв’язок людини і держави). За природно-правовою кон­цепцією, права як вроджені, невід’ємні, невідчужувані власти­вості людини стримують тоталітарні прояви держави, спрямо­вані, як правило, на обмеження влади (свободи) особистості. Патерналістський підхід, своє чергою, визначаючи права лю­дини делегованими державною владою можливостями, ставить людину у підлегле становище стосовно держави - монополіста на владу.

Відомо, що в Радянській Україні, як і загалом у Союзі РСР, десятиліттями панував патерналістський підхід до розуміння генезису та природи прав людини. Після здобуття незалежнос­ті, Україна відмовившись від світоглядно-методологічного мо­нізму на користь плюралізму, офіційно визнавши права людини в їх природно-правовій інтерпретації (ст. 3, 21, 22 Конституції України), у тому числі через приєднання до міжнародних актів про права людини, повертається до європейського правового простору, для якого загалом характерна природно-правова па­радигма. Однак, як зауважує М.І. Козюбра, євроатлантична ідея все ще «органічно» не увійшла в культуру і ментальність як на­роду, відповідних еліт, так і владних структур. На думку вченого, прояви цього можна віднайти як у теорії прав людини (зокрема, трактування прав людини у дусі економіко-матеріалістичного монізму), так і на практиці (намагання влади змістити акценти з прав людини на її обов'язки, довільне тлумачення Конституції та міжнародних актів державними службовцями, зокрема у ві­домчих нормативних актах, що встановлюють порядок їх засто­сування).

Перелічені проблеми можуть бути розв'язані через систем­не переосмислення генезису та правової природи економічних і соціальних прав людини. Так, у процесі історичного розвитку економічних і соціальних прав викристалізувалися три основні загальнотеоретичні моделі, визначення їх правової природи та взаємозв'язку із іншими групами прав, насамперед з правами громадянськими та політичними. Такими моделями є:

а) класична (ліберальна) модель, згідно з якою, економічні і соціальні права не є суб'єктивними правами, а розглядають­ся лише як декларації, ідеали, принципи, «загальні публічні права» (у політичному розумінні), «права-доручення». Їх не можуть забезпечити безпосередньо державно-юридичні інсти­туції, зокрема судовий захист, на противагу «класичним» пра­вам - громадянським (особистісним) і політичним. Така модель характерна для природно-правової концепції прав людини;

б) соціалістична модель - економічні і соціальні права лю­дини є визначальними з-поміж усіх прав людини, а права гро­мадянські (особистісні) й політичні вважаються похідними від них. Держава-патерналіст «дарує» такі права громадянам, кон- ституюючи їх у своїх юридичних актах. Така модель властива позитивістській концепції прав людини;

в) універсальна (синтетична) модель - усі види прав лю­дини є неподільними, невід’ємними, універсальними, взаємо- зумовленими й взаємозалежними. Така модель запроваджена на найвищому міжнародному рівні та на сьогодні є офіційною позицією ООН. Приєднання більшості держав до міжнародних договорів з прав людини є, з-поміж іншого, проявом тенденції переходу від перших двох моделей означеного різновиду прав людини до моделі синтетичної. Класична (ліберальна) модель еволюціонує до універсальної моделі. Трансформація соціаліс­тичної моделі відбувається, як правило, революційним методом.

Розглянемо докладніше кожну з них.