Класифікація стандартів економічних і соціальних прав людини.

Будь-які стандарти прав людини можна класифікувати за такими критеріями:

за суб’єктом їх встановлення: 1) міжнародні (всесвітні, ре­гіональні, двосторонні) та 2) національні;

за юридичною значущістю: 1) формально необов’язкові або декларативні; 2) рекомендаційні (та зване м’яке право); 3) формально обов’язкові;

за ступенем визначеності змісту: 1) абсолютно визначені (якісно та кількісно); 2) відносно визначені (зокрема, якщо за­стосовуються оцінні поняття).

Стандарти власне соціально-економічних прав людини за ЄСХ(п) можна, крім того, класифікувати:

за дією на коло осіб: 1) діючі на усіх суб’єктів («кожна лю­дина», «усі»); 2) діючі на визначене коло осіб (наприклад, тіль­ки на працівників, на малозабезпечених осіб, на осіб похилого віку);

за видовою специфікою адресатів стандартів: а) права індивідів, б) права сім’ї, в) права представників працівників, г) права організацій працівників (у тому числі профспілок), д) права роботодавців, е) права організацій роботодавців;

за способом здійснення: 1) індивідуальні; 2) колективні (на­приклад, права сім’ї; право працівників і роботодавців на ство­рення та участь в організаціях для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право працівників і роботодавців на ко­лективні дії у випадках конфліктів інтересів, включаючи право перших на страйк);

за змістом можливостей, закріплених у ЄСХ(п): 1) права у сфері зайнятості, навчання та рівні можливості; 2) права у сфері здоров'я, соціальне забезпечення та захист; 3) трудові права; 4) права дітей, сім'ї, мігрантів (запропоновану класифікацію прав за ЄСХ(п) Комітет використовує під час процедури національ­них доповідей, в межах якої держави щорічно, до 31 жовтня, по­дають Комітету звіт щодо однієї з чотирьох груп прав (кожного наступного року звіт складається щодо наступної групи прав). Комітет ухвалює висновки щодо відповідності національного положення у державі вимогам ЄСХ(п) до кінця поточного року).

Враховуючи різноманітність прав за ЄСХ(п), М.М.Феськов запропонував класифікувати ці права за предметним (галузе­вим) критерієм: 1) права у сфері праці; 2) комплексні права у сфері праці та інших відносин; 3) права у сфері соціального за­безпечення; 4) права у сфері охорони здоров'я; 5) права у сфері житлового права; 6) комплексні права (малозабезпечених, сі­мей). Він також наводить класифікацію прав за суб'єктом, зву­жену до суб'єктів правовідносин у сфері праці, та за кількістю суб'єктів і за змістом прав [259].

⅛⅜ А

Тлумачення природи прав людини загалом залежить на­самперед від вибору між двома основними їх концепціями: природно-правовою та позитивістською. У кожній з них еко­номічні і соціальні права людини виокремлюються. У проце­сі історичного розвитку таких прав викристалізувалися три основні загальнотеоретичні моделі визначення їх природи та взаємозв'язку з іншими групами прав, передусім із правами громадянськими (особистісними) та політичними. До таких мо­делей належать:

а) класична (ліберальна) модель, згідно з якою, економічні і соціальні права не є суб'єктивними правами, а розглядають­ся лише як декларації, ідеали, принципи, «загальні публічні права» (у політичному розумінні), «права-доручення». Їх не можуть забезпечити безпосередньо державно-юридичні інсти­туції, зокрема судовий захист, на противагу «класичним» пра­вам - громадянським (особистісним) і політичним. Така модель характерна для природно-правової концепції прав людини;

б) соціалістична модель - економічні і соціальні права лю­дини є визначальними з-поміж усіх прав людини, а права гро­мадянські (особистісні) й політичні вважаються похідними від них. Держава-патерналіст «дарує» такі права громадянам, кон- ституюючи їх у своїх юридичних актах. Така модель властива позитивістській концепції прав людини;

в) універсальна (синтетична) модель - усі види прав лю­дини є неподільними, невід’ємними, універсальними, взаємо- зумовленими й взаємозалежними. Така модель запроваджена на найвищому міжнародному рівні та на сьогодні є офіційною позицією ООН.

Економічні і соціальні права від інших видів прав людини відрізняються певними особливостями. Такі права поширю­ються на певну - соціально-економічну - сферу життєдіяльнос­ті людини. Вони становлять собою можливості здобувати засо­би для існування, беручи безпосередню участь у виробництві чи в організації виробництва матеріальних та інших благ або отримуючи такі засоби зі соціальних джерел через соціальне утримання (аліментування). Для забезпечення реальності таких прав необхідні позитивні зусилля держави зі створення умов для їх реалізації людиною, пов’язані зі значними витратами, в межах економічних можливостей країни. Обов’язок держа­ви забезпечувати економічні й соціальні права зазвичай не має тієї міри формальної визначеності, яка властива її обов’язку забезпечувати права громадянські (особистісні) і політичні. Це знаходить прояв у використанні при закріпленні соціально- економічних прав здебільшого “нежорстких”, рекомендацій­них, оцінювальних формулювань (наприклад, “гідний рівень життя”, “справедливі та сприятливі умови праці”, “задовільне існування”). Здійсненність таких прав є визначальною ознакою соціальної держави.

Будь-яке право людини (у тому числі економічне чи соціаль­не) розглядається насамперед як право природне. Стандартом же його слугує позитивний (зазвичай міжнародно-вольовий) вияв природного права. Відтак, європейським стандартом еко­номічних і соціальних прав людини може вважатися закріплена у відповідному регіональному міжнародному договорі можли­вість людини задовольняти свої потреби в економічній та соці­альній сферах життєдіяльності, призначена слугувати орієнти­ром для відповідної внутрішньодержавної юридичної практики. Обсяг таких можливостей конкретизують, уточнюють у процесі інтерпретації конвенційних актів спеціалізовані органи міжна­родної організації (зокрема, РЄ).

Стандарти економічних і соціальних прав людини за ЄСХ(п) можна класифікувати за різними критеріями: за дією на коло осіб: а) діючі на усіх суб'єктів («кожна людина», «усі»), б) діючі на визначене коло осіб (наприклад, тільки на мало­забезпечених осіб, тільки на осіб похилого віку); за видовою специфікою адресатів стандартів: а) права індивідів, б) права сім'ї, в) права представників працівників, г) права організацій працівників (у тому числі профспілок), д) права роботодавців, е) права організацій роботодавців; за способом здійснення: а) індивідуальні, б) колективні; за змістом можливостей, закрі­плених у Хартії: 1) права у сфері зайнятості, навчання та рівні можливості; 2) права у сфері здоров'я, соціального забезпечен­ня та захисту; 3) трудові права; 4) права дітей, сім'ї, мігрантів.

Професор В.Ф. Сіренко стверджує, що соціально- економічні права людини є передусім проявом соціальної спра­ведливості, яка зумовлює й уможливлює перерозподіл благ у суспільстві. Тому виникає питання, якою має бути роль держа­ви у забезпеченні такої справедливості: пасивною (коли права визнаються як властиві людині від природи, а її обов'язки ха­рактеризуються як щось чуже людській природі, нав'язане лю­дині ззовні) чи активною (ситуація, коли немає протиставлення суспільних і особистих інтересів, коли інтереси людей безпо­середньо пов'язані з суспільством, коли держава підтримує усіх громадян, а громадяни підтримують інших, менш успішних громадян)?

З цього приводу зауважимо, що, досліджуючи економічні та соціальні права людини і громадянина, слід врахувати такі елементи правового статусу особи, як-от: 1) усі права, свободи й обов'язки, які складають такий статус, утворюють єдину сис­тему, засновану на принципах гуманізму (людина, її права і сво­боди є найвищою соціальною цінністю) та верховенства права; 2) усі права, свободи й обов'язки особи забезпечуються та га­рантуються державою; 3) усі права, свободи і обов'язки особи охороняються державою; жодна особа не може перешкоджати здійсненню прав, свобод і законних інтересів особи, так само як жоден не може всупереч закону встановлювати обов'язки чи перевищувати їх межу; 4) усі права, свободи й обов'язки осо­би є рівними у тому сенсі, що усі особи мають рівні юридичні можливості користуватися правами і виконувати обов'язки.

Спираючись на такі положення, беручи до уваги підходи Комітету і Суду у визначенні природи прав людини і ролі дер­жави у їх забезпеченні, дотримуємось позиції про те, що саме держава відіграє вирішальну роль у розподілі суспільних благ.

2.