Пряме закріплення соціально-економічних прав у Кон­венції та їх захист Судом.

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвен­ції закріплює право людини на власність. Держава наділена певними правами: вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням май­ном відповідно до загальних інтересів або ж для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів; позбавляти особу права власності “в інтересах суспільства”, а також, якщо влас­ність використовується “не мирно”.

Стаття 4 Конвенції забороняє рабство та примусову пра­цю [188; 237]. Рішення Суду у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії торкається й проблем примусової праці. Молодий бель­гійський адвокат скаржився на те, що зобов'язання захищати в суді підсудних, які не мають коштів для оплати його правової допомоги, без оплати цієї праці чи без відшкодування відпо­відних витрат, є також порушенням пункту 2 статті 4. Не знай­шовши, однак, якогось порушення у цій справі пункту 2 статті 4, Суд звернув увагу на такі обставини: ця робота входила до звичайного кола обов'язків адвоката, вона сприяла його про­фесійному зростанню і не була надто обтяжливою; бельгійська система призначення захисників для осіб, котрі не мають ко­штів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника, відповідно до підпункту “с” пункту 3 статті 6, але й становить собою “звичайні громадянські обов'язки”, згідно з підпунктом “d” пункту 3 статті 4 [77, с. 24].

У рішенні, ухваленому у справі Сільяден проти Франції 26 липня 2005 р., Суд дійшов висновку про те, що держава не вико- нала своїх позитивних зобов’язань, відповідно до ст. 4 Конвен­ції. Заявницю (неповнолітня особа тогоської національності, яка нелегально перебувала у Франції) було змушено до виконання примусової праці (упродовж років, безперервне та безоплатне виконання робіт). Також заявниця перебувала у «підневільно­му стані» у сенсі ст. 4 Конвенції (виконання робіт під тиском, а саме значна тривалість робіт, недобровільність виконуваної роботи, відсутність інших засобів для існування, цілковита за­лежність від господарів, безоплатність та ін.). Суд, зазначивши, що кримінальне законодавство Франції не забезпечило заявниці конкретного й ефективного захисту проти діянь, від яких вона потерпіла, наголосив, що «підвищення рівня стандартів у сфері захисту прав людини неминуче вимагає від держав проявляти жорсткішу вимогливість в оцінці діянь, які можуть порушувати ці права і свободи як фундаментальні цінності демократичних суспільств» [58, с.

Аналогічною за змістом до статті 4 Конвенції є стаття 1.2 ЄСХ(п). Орган тлумачення Хартії - колишній Комітет незалеж­них експертів (тепер - згадуваний вище Комітет) в одному із своїх висновків визначив форми примусової праці, в основно­му, в секторах торгового флоту та авіації. Так, несумісними із ЄСХ(п) вважаються, на думку Комітету, такі закони, які перед­бачають кримінальні санкції проти моряків торгового флоту, що відмовляються вертатися на корабель чи виконувати деякі накази. Комітет визнав порушенням заборони примусової праці саму по собі наявність таких положень у національному законо­давстві (незважаючи на запевнення держави про незастосуван- ня останніх, оскільки, доки закон є чинним не можна виключа­ти можливості його застосування) [56, с. 125]. У п. 8 рішення по суті у справі Міжнародна федерація ліг за права людини проти Франції скаржник, мотивуючи порушення права людини на за­борону примусової праці, використав прецедентні положення, а саме пар. 32-41 згаданого рішення Суду у справі Ван дер Мюс- сель проти Бельгії. Комітет визнав ситуацію у державі невідпо­відною вимогам статті 1.2 ЄСХ(п), у тому числі беручи до уваги правоположення, напрацьовані Судом [164].