Непряме (опосередковане) закріплення соціально- економічних прав у Конвенції та їх захист Судом.

Права, пе­редбачені частинами “е”, “с” пункту 3 статті 6 Конвенції, хоч і належать традиційно до “громадянських” (особистісних), але не позбавлені певного соціального забарвлення, оскільки міс­тять і деякі власне соціальні гарантії права на справедливе судочинство.

Деякі соціальні моменти відображені й у статті 8 Конвен­ції, а саме щодо права на повагу до сімейного життя. Про це свідчить, наприклад, рішення Суду у справі Ейрі проти Ірландії (1979), у якій заявниця оскаржувала відмову ірландського уряду надати їй відповідну юридичну допомогу для одержання судо­вого рішення про розлучення з жорстоким чоловіком. Конста­тувавши порушення статті 8, Суд ухвалив, що хоча її метою є, головно, захист особи від довільного втручання з боку держав­ної влади, ця стаття не просто змушує державу утриматися від такого втручання: окрім цього негативного зобов’язання, там міститься ще й позитивне, яке є необхідним для забезпечення справжньої поваги до приватного і сімейного життя. Таким чи­ном, взаємопов’язані аспекти невтручання з боку держави та її позитивного зобов’язання відіграють важливу роль у тлумачен­ні “права на повагу”, відповідно до Конвенції [77, с. 72]. Тобто Суд зобов’язав державу надавати юридичну допомогу особам, котрі потрапили у ситуацію, яка не обмежує “повагу” лише не­втручанням держави в сімейне життя; а це накладає на державу позитивне зобов’язання соціального характеру.

На важливості позитивних зобов’язань держави Суд наго­лосив у рішенні у справі Petrovic, зазначивши, що хоча стаття 8 не зобов’язує держави надавати допомогу у формі оплачуваної відпустки по догляду за дитиною, все ж сплата такої допомоги сприяє сімейному життю, “дозволяє Державі виявити свою по­вагу до сімейного життя” [51, с.

У зв'язку із цим відзначимо, що ЄСХ(п) містить цілу низку положень, які доповнюють поняття “поваги до сімейного жит­тя”. Так, її стаття 16 закріплює, окрім права на правовий захист сім'ї, право на її соціальний та економічний захист. Настано­ви статті 16 ЄСХ(п) щодо рівноправності кожного із подружжя змістом співпадають з положеннями статті 5 Протоколу №7 до Конвенції. Стаття 17 ЄСХ(п) фіксує право матері та дитини на соціальний та економічний захист. Щодо розширення понят­тя “поваги до сімейного життя” пункт 5 статті 19 ЄСХ(п) за­кріплює право мігрантів на возз'єднання сімей. З огляду на це можна стверджувати, що існують додаткові аргументи до тлу­мачення Судом статті 8 Конвенції з урахуванням наведених у ЄСХ(п) соціальних характеристик особистісного права.

Ні у тексті Конвенції, ні у Протоколах до неї немає згадки про екологічні права людини, як і не вказано прямо на зв'язок між правами людини та станом навколишнього середовища. Тим не менше, це не означає, що такий зв'язок виключається при тлумаченні інших закріплених у цих актах прав і свобод людини.

Підтвердженням цьому може слугувати рішення Суду у справі Лопес Остра проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, яке стало класичним прикладом захисту екологічних прав людини. У цій справі йшлося про те, що поруч із будинком позивачки було побудовано завод із переробки відходів, який почав пра­цювати без ліцензії і в процесі своєї діяльності викидав в ат­мосферу смог і розповсюджував неприємні запахи. Це, своєю чергою, призвело до погіршення стану здоров'я місцевих жите­лів. Позивачка заявила про порушення статей 8 та 3 Конвенції та висунула прохання про компенсацію збитків і відшкодування шкоди. Суд заявив, що “значне забруднення навколишнього се­редовища може вплинути на добробут громадян і унеможливи­ти користування ними своїм житлом настільки, що це негативно вплине на їх приватне і сімейне життя, не заподіюючи, тим не менше, значної шкоди їх здоров'ю”. У наступних справах, які стосувалися сфери навколишнього середовища і прав людини, Суд неодноразово наголошував на цьому.

Стаття 11 Конвенції проголошує свободу зібрань та об’єднання, включаючи право створювати профспілки для за­хисту своїх інтересів. Аналізуючи практику застосування Су­дом цієї статті, можна дійти висновку, що у справах, пов’язаних із профспілками, він визначив “загальну мету” цього права - сприяння економічним і соціальним інтересам їх членів. Щоправда, Суд не конкретизує вичерпно змісту цього права шляхом визначення прав саме профспілок. Зокрема, у рішенні, ухваленому у справі Шмідт і Далстрьом проти Швеції 1976 року, Суд зауважив, що Конвенція гарантує профспілкам свобо­ду захищати професійні інтереси членів профспілки профспіл­ковими діями, ведення та розгортання яких держави мають до­зволити та зробити можливим. Проте пункт 1 статті 11 залишає за кожною державою право на вільний вибір засобів досягнення цієї мети. Наприклад, забезпечення права на страйк є, на думку Суду, одним з найбільш важливих засобів, але існують також інші засоби, наприклад, право на ведення колективних пере­говорів. В іншому випадку Суд ухвалив, що стаття 11 захищає право профспілки висловлювати якимось чином свою думку під час колективних переговорів, але не гарантує права на укла­дання колективного договору (рішення у справі Профспілки ма­шиністів локомотивів проти Швеції [77, с. 111]).

У деяких рішеннях з приводу згаданої статті Суд прямо по­силався на ЄСХ(п). Так, у рішенні у справі Національна проф­спілка поліції Бельгії проти Бельгії від 27 жовтня 1975 року Суд зазначив, що питання, пов’язані із профспілками, докладно роз­глядаються в іншій Конвенції, також підготовленій у рамках РЄ, а саме - в ЄСХ (п. 1 ст. 6 ЄСХ зобов’язує державу-учасницю сприяти проведенню спільних консультацій між працівниками та роботодавцями) [57, с.

Також Комітет у рішенні по суті у справі Конфедерація підприємств Швеції проти Швеції щодо порушення статті 5 ЄСХ(п) згадує відповідні норми Конвенції (п. 11, 15, 22). Комі­тет визнав наявність порушення статті 5 ЄСХ(п), як такої, що містить більші за обсягом вимоги до держави, ніж аналогічні положення Конвенції. Проте в окремій думці членів Комітету п. Грільбергера та Міккола висловлено позицію, що дотриман­ня статті 11 Конвенції в інтерпретації правоположень рішення Суду у справі Густафсон проти Швеції від 25 квітня 1996 року є достатнім для виконання приписів статті 5 ЄСХ(п) [154].

Ще одним прикладом захисту соціально-економічних прав є застосування Судом статті 6 Конвенції, а саме визначення меж поняття “цивільні права і обов’язки”, вживаного у пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому приписі вказується, що кожен при вирішенні питань стосовно його цивільних прав і обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж ро­зумного строку незалежним і безстороннім судом. Так, у рішен­нях у справах Szucz та Werner Суд наголосив, що “п. 1 статті 6 застосовується незалежно від статусу сторін, а також приро­ди закону, що регулює даний “спір”, та влади, що компетентна його вирішити. Щоб право мало цивільний характер, достатньо, щоб спір мав майновий характер та засновувався на посяганні на права, також майнові” [51, с. 334].

Відтак, у рішеннях у справах Фельдбрюгге проти Нідер­ландів і Доймлянд проти Німеччини (від 29 травня 1986 року) Суд постановив, що пункт 1 статті 6 слід застосовувати навіть тоді, коли предмет спору - виплата сум, передбачених певними пільгами із соціального забезпечення (страхова сума на випадок хвороби і додаткова пенсія на випадок овдовіння, обумовлені страхуванням нещасних випадків на виробництві), регулюєть­ся нормами публічного права.

Продовжуючи конкретизувати зміст поняття цивільних прав і обов'язків, Суд у рішеннях у справах Масса проти Італії від 24 серпня 1993 року (пенсія у зв'язку із втратою годуваль­ника) та Ломбардо проти Італії від 26 листопада 1992 року (перегляд розміру пенсії судді за віком) зазначив: “При вико­нанні цього обов'язку [виплачувати пенсію. - С.В.] держава не здійснює дискреційні повноваження, і в цьому аспекті її можна порівняти з роботодавцем, котрий є стороною трудової угоди, яка регулюється нормами приватного права. Відповідно і право заявника на пенсію є “цивільним” у значенні пункту 1 статті 6” [96]. У рішеннях у справах Salerno та Paugner Суд зазначив, що “право на пенсію має цивільний характер”. Крім того, в окре­мих справах Суд захищав право особи на пенсію по інваліднос­ті (рішення у справі Stamoulakatos) [51, с. 349].

Щодо статті 6 також слід наголосити на важливості поняття розумного строку, яке використовується у її пункті 1. “Надмір­ні затримки у здійсненні правосуддя становлять велику небез­пеку, зокрема для верховенства права,” - зазначено в резолю­ції Комітету Міністрів Ради Європи DH (97) 336 від 11 липня 1997 року [133, с. 61]. Цей принцип безпосередньо стосується соціально-економічних прав, а саме їх захисту у судовому та позасудовому порядку. Наприклад, у низці справ щодо різно­манітних соціально-економічних прав, а саме: справа Ботацці проти Італії (перегляд рішення про припинення виплати по­зивачеві військової пенсії), справа А.П. (оплата послуг згідно з контрактом у підприємницькій діяльності), справа Ді Мауро (щодо цивільного провадження про припинення договору орен­ди на підставі заяви власника орендованої заявником кварти­ри), справа Феррарі (стосується позову заявниці з вимогою до римської клініки виплатити їй індексацію внаслідок інфляції та встановлені законом відсотки через заборгованість виплати їй пенсії як удові у зв'язку із втратою годувальника), - рішення у яких було порушено у Страсбурзі 28 липня 1999 року, Суд по­становив, що було порушено права людини власне через пору­шення розумних строків розгляду означених справ [133, с.

Отже, як у самій Конвенції, присвяченій, насамперед гро­мадянським (фізичним та особистісним) і політичним правам, так і в практиці її застосування Судом дістав, так чи інакше, ві­дображення принцип універсальності, єдності, взаємообумов- леності та рівнозначності усіх прав і свобод, включаючи права соціально-економічні.

Правові позиції, які відображають європейські стандар­ти в галузі соціально-економічних прав людини, виробляють­ся Судом протягом усієї його діяльності. Судова практика, яка має динамічний і конкретно-історичний характер, відображає цінності європейського співтовариства, зокрема, необхідність певних позитивних зобов'язань держави, однакового судового захисту усіх груп прав людини. Підхід Суду до захисту прав “другого” покоління доводить тенденцію до розширення ката­логу прав людини.

З метою впровадження в українське судочинство та адміні­стративну практику європейських стандартів прав людини було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосу­вання практики Європейського суду з прав людини» [35]. Стат­тею 17 цього Закону передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Прикінцевими положеннями Закону передбачено включення питань оволодіння положеннями Конвенції та практики Суду до вимог професійного рівня окремих категорій суддів, проку­рорів, адвокатів, нотаріусів; до програм первинної підготовки та підвищення кваліфікації суддів, прокурорів, адвокатів, пра­цівників правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах по­збавлення свободи.

Використання практики Суду підвищить рівень національної та міжнародної юридичної забезпеченості таких прав, у тому чис­лі шляхом можливості звернення до міжнародних судових орга­нів. Більш розгорнута регламентація та конкретизація соціально- економічних прав сприятиме їх повнішій реалізації особою.

2.2.