Важливим способом захисту соціально-економічних прав людини є з’ясування Конституційним Судом України змісту їх гарантій

адже саме гарантування таких прав забез­печує їх реальність. Так, одним з перших рішень Конституцій­ного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі за консти­туційним зверненням громадян Проценко, Ярошенко та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Кон­ституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) було встановлено, що частину першу статті 55 Консти­туції України треба розуміти так, що кожному гарантується за­хист прав і свобод у судовому порядку.

У частині 3 пункту 2 вже згаданого рішення у справі про профспілку, що діє на підприємстві, зазначено, що однією з правових гарантій від незаконного звільнення є встановлені за­коном обмеження щодо розірвання трудового договору з ініці­ативи власника або уповноваженого ним органу. Так, відповід­но до статті 43 Кодексу законів про працю України, звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньої згоди профспіл­кового органу.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за кон­ституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 11 Закону України «Про зв'язок» та окремих положень статті 4 Закону України «Про підприємництво» (спра­ва про виплату і доставку пенсій та грошової допомоги) вста­новлено, що Конституція України закріпила гарантії права гро­мадян на соціальний захист, які охоплюють комплекс державно- правових заходів, а саме: законодавче визначення основ соці­ального захисту, форм і видів пенсійного забезпечення (пункт 6 частини першої статті 92); встановлення джерел державного соціального забезпечення (частина друга статті 46); контроль за використанням бюджетних коштів (стаття 98) та якістю послуг у сфері соціального захисту громадян (частина четверта статті 42) тощо.

Показовим у цьому сенсі є рішення від 4 березня 2004 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів Укра­їни про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 Конституції України “держава забезпечує доступність і без­оплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно- технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах” (справа про доступність і безоплатність освіти), в яко­му Конституційний Суд України в регулятивній частині вирішив, що в аспекті конституційного подання положення частини тре­тьої статті 53 Конституції України “держава забезпечує доступ­ність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах” у контексті частин першої, другої, четвер­тої зазначеної статті необхідно розуміти так:

- доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмов­лено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права;

- безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь- якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.

Виходячи з положень частин другої, третьої статті 53 Конституції України, за якими повна загальна середня осві­та є обов’язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально-виховного процесу в державних і комунальних за­гальноосвітніх навчальних закладах оплачуть на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному об­сязі.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без вне­сення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина четверта статі 53 Конституції Украї­ни) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення).

Отже, Конституційний Суд України є важливим фактором удосконалення з позицій конституціоналізації юридичного ре­гулювання забезпечення і захисту економічних і соціальних прав людини і громадянина. Принципи і положення ЄСХ(п), а також підходи Комітету мають евристичні можливості для ви­рішення конституційних справ шляхом їх використання як ар­гументів для мотивації. Вирішення комплексу таких проблем пов'язане з формуванням України як правової, соціальної дер­жави, відповідальної перед своїми громадянами.

***

ЄСХ(п) як складова юридичного механізму забезпечення економічних і соціальних прав має застосовуватись з ураху­ванням практики Комітету, його інтерпретацій цього договору. Такий обсяг імплементації відповідає європейський практиці і, насамперед, правовим позиціям Комітету щодо ефективності впровадження європейських стандартів соціально-економічних прав людини в національне судочинство та в адміністративну практику. Доцільно також врахувати позитивний досвід визна­ння Конвенції та практики Суду джерелами права на законодав­чому рівні і певне застосування їх судовими органами.

Окрім того, що ЄСХ(п) є частиною національного законо­давства та підлягає застосуванню, у тому числі прямому, усіма правозастосовними органами, зокрема судами, слід наголосити на важливості використання цього міжнародного договору як аргументу для обґрунтування, мотивації рішень Конституцій­ного Суду України.

Також, європейські стандарти економічних і соціальних прав мають використовуватись для правильного конструюван­ня та вдосконалення закріплених у вітчизняних нормативно- правових актах стандартів економічних і соціальних прав лю­дини.

Незважаючи на констатацію формальної відповідності Основного Закону України приписам ЄСХ(п) існує необхідність внесення певних змін і доповнень до низки статей Конституції України (ст. 24, 43, 47, 127). Підставою для цього є, зокрема, певні приписи ЄСХ(п), інтерпретовані саме у контексті практи­ки Комітету.

Імплементація ЄСХ(п) у національну юридичну практику зумовила удосконалення деяких законів України з урахуванням практики Комітету, у тому числі з метою приєднання України до нератифікованих нею пунктів та статей ЄСХ(п).

У межах процедури звітування за ЄСХ(п) необхідно вра­ховувати особливості та принципи правозастосовної діяльності Комітету, а саме: ефективність, пропорційність правообмежен- ня, підхід поступового досягнення державою стану відповід­ності національного законодавства і практики ратифікованим нею приписам означеного міжнародного договору.

Під час захисту дисертації, проф. В.Ф. Сіренком були сфор­мульовані запитання про те, яким чином європейські стандарти можуть використовуватись (впливати) у правотворчості, на­самперед у законотворчості, а також у практиці судів загальної юрисдикції (наприклад у процесі захисту прав окремого робіт­ника)? Чи є використання таких стандартів ефективним засо­бом захисту прав людини в Україні? Яку роль відіграватимуть ці стандарти у подоланні в Україні бідності, у послабленні де­кларативності Конституції та законодавства України?

Відповідаючи на запитання, слід зазначити, що практичний вимір застосування європейських стандартів у правозастосов- ній та правотлумачній діяльності вбачається у використанні їх як «зразка» інтерпретації, а також для адекватного їх розуміння усіма суб’єктами.

Поділяючи поширене розуміння ефективності законодав­ства (а розглянуті стандарти є, як відомо, його частиною) як співвідношення між результатами його застосування і реалі­зації, з одного боку, та цілями, які переслідувались, з іншого, слід зауважити, що до складу показників згаданої ефективності мають входити також доступність відповідного законодавства для суб'єктів, їх готовність і можливість його використання для забезпечення своїх економічних і соціальних прав. Зважаючи на це, обґрунтування можливості використання норм Конвен­ції та ЄСХ(п) як норм прямої дії, необхідності обов'язкового врахування практики Суду та Комітету в процесі їх реалізації, насамперед у процесі судового захисту таких прав, вбачається одним з найбільш дієвих шляхів підвищення їх ефективності.

Роль стандартів у подоланні бідності, у послабленні декла­ративності Конституції та законодавства України вбачається у їх обов'язковому застосуванні під час формування соціальної політики держави, зокрема соціальних стандартів (наприклад, «гідний рівень життя», «житло достатнього рівня»), правотвор- чості, судового захисту таких прав.