3.3. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів

Статтею 80 Віденської конвенції встановлено, що міжнародні договори після набуття ними чинності направляються у Секретаріат Організації Об'єднаних Націй для реєстрації або зберігання у справах чи занесення у перелік (залежно від випадку) та для опублікування.

Згідно з Правилами про реєстрацію та опублікування міжнародних договорів, затверджених генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1946 р., реєстрації підлягають всі договори або міжнародні угоди незалежно від їх форми і найменування, укладені після набуття чинності Статутом ООН. Обов'язок реєстрації покладено на будь-якого учасника відповідного договору або, відповідно до п. 2 статті 80 Конвенції, на депозитарію міжнародного договору.

Слід мати на увазі, що з наведеного загального правила існують виключення. Так, реєстрація здійснюється самою ООН в тих випадках, коли:

■ ООН є стороною міжнародного договору;

■ самим договором встановлено відповідні зобов'язання ООН (договір укладено під егідою ООН).

В тому випадку, якщо договір укладено в межах спеціалізованої установи, остання (п. 4 Правил) здійснює і реєстрацію міжнародного договору.

Реєстрація міжнародного договору полягає у:

■ занесенні договору до спеціального Регістру (обов'язкова реєстрація, про яку вище йшла мова);

■ зберіганні договору у справах ООН;

■ включенні його до Переліку для опублікування і доведення до відома всіх держав.

За Правилами дві останні форми реєстрації визнані необов'язковими, тобто вони залежать від розсуду держав. Ці добровільні форми реєстрації розповсюджені на договори, які укладаються ООН з її спеціалізованими установами. До речі, стаття 81 Віденської конвенції 1986 р. перетворює їх на обов'язкові для тих держав-членів, які стануть учасниками даної Конвенції.

Зі сказаного випливає висновок, за яким реєстрація міжнародного договору не впливає на юридичну силу останнього.

Проте, учасники незареєстрованого договору втрачають право посилатися на нього у жодному органі ООН, зокрема - у Міжнародному Суді ООН, що інколи може стати вкрай суттєвою обставиною. Проте було б певним перебільшенням надавати даному правилу ст. 102 Статуту ООН абсолютного характеру. Точніше розуміти його слід таким чином: у своїх виступах представники держав-членів ООН можуть посилатися на будь-які договори, проте вони не можуть свої юридичні вимоги обґрунтовувати за допомогою посилань на незареєстровані у Секретаріаті ООН договори. Інакше кажучи, зазначені договори не існують для ООН тільки de jure.

Головне призначення реєстрації полягає в її наслідку: вона здійснюється для подальшого опублікування відповідного міжнародного договору. Секретаріат ООН зобов'язаний у найкоротший строк опублікувати зареєстровані чи занесені у Перелік міжнародні договори. Після 15-ої сесії Генеральної Асамблеї (1960 р.) встановлено правило, за яким у майбутньому проміжок часу між реєстрацією та опублікуванням не повинен перевищувати одного року. Публікація здійснюється у періодичному збірнику "United Nations Treaty Series", який нараховував у 1998 році більше ніж 1.900 томів, де містилось біля 40.000 договорів. Секретаріат планує у подальшому щорічно видавати приблизно 100 томів текстів нових зареєстрованих відповідно до статті 102 Статуту ООН міжнародних договорів. До речі, міжнародні договори у зазначеному збірнику друкуються на мові чи мовах оригіналу разом (у випадках необхідності) з її англійським і французьким перекладами.

Цілі опублікування міжнародних договорів Секретаріатом ООН можуть бути визначені наступним чином:

■ слугувати зменшенню або ліквідації такого явища, яке набуло назви "таємна дипломатія";

■ полегшити доступ до першоджерел користувачам договорів;

■ сприяти загальному поширенню знань щодо стану міжнародно-договірної практики.

Мабуть найважливішою з цих цілей є перша. Справа в тому, що таємні договори набули сумної відомості.

І новітній історії відомі випадки, коли держави внаслідок таємно укладених договорів втягувались у війну, хоча про ці договори не знали навіть багато членів відповідного уряду. Прикладом відповідних договорів є відомий Протокол до договору колишнього СРСР з Німеччиною 1939 p., що отримав назву пакту Рібентропа-Молотова.

Слід звернути увагу на те, що стаття 80 Конвенції дещо розширила коло суб'єктів реєстрації міжнародних договорів: якщо стаття 102 Статуту ООН поклала відповідний обов'язок на держави-члени ООН, то Віденська конвенція розповсюдила його на держави, що беруть участь у договорі, незалежно від того, чи є вони членами ООН, чи ні.

Що стосується регіональних міжнародних договорів, то вони, окрім реєстрації у Секретаріаті ООН, реєструються також у відповідних міжнародних організаціях. Наприклад, у Раді Європи всі конвенції не тільки реєструються, а й видаються мовами оригіналу у збірнику, що має назву "European Treaty Series".

Віденська конвенція не розглядає питань про те, як повинні реєструватись та опубліковуватись міжнародні договори на національному рівні. Але без такої реєстрації та внутрішньодержавного опублікування міжнародних договорів, скоріш за все, неможливе їх належне виконання. Останні у міжнародному праві отримали спеціальну назву "промульгація". Хоча правила та процедура промульгації складають виключну компетенцію національних органів влади, неможливо не зазначити, що у певних випадках саме вона забезпечує дію норм міжнародного права, тобто має до нього певне відношення. Так, у випадках, коли в державі застосовано принцип примату норм міжнародного права перед національним законодавством, забезпечення прямої дії зазначених норм, зокрема - судовою владою, суттєво залежить від стану національного опублікування відповідних міжнародних договорів.

<< | >>

↑

Источник: Чубарєв В.Л.. Елементарний курс права міжнародних договорів - 2001. 2001

Еще по теме 3.3. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів: