7.3. Укладення міжнародних договорів України

Ведучи мову про укладення міжнародних догово­рів України слід наголосити, що нетипова для права міжнародних договорів стадія - виявлення ініціативи щодо укладення договорів - з цілком зрозумілих при­чин отримує певну актуальність і їй у Законі від 22.12.93 р.

■ виявлення ініціативи та

■ прийняття рішення за відповідною пропозицією.

Загальна норма, яка стосується питання, яке роз­глядається, зводиться до того, що пропозиції про укла­дення міжнародних договорів України подаються Уря­ду України Міністерством закордонних справ України (ч. 1 статті 3 Закону). Дане положення, у якому закріп­люється провідна роль органу зовнішніх зносин держа­ви у справі укладення договорів, спеціальних комента­рів не потребує. Зрозумілою є і наступне (п. 2 статті 3) правило: інші міністерства і центральні органи держав­ної виконавчої влади подають Уряду України пропози­ції щодо укладення міжнародних договорів України разом з Міністерством закордонних справ України або за погодженням з ним.

Наступним пунктом цієї ж статті встановлено, що порядок подання пропозицій щодо укладення мініс­терствами та іншими центральними органами держав­ної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України. До ре­чі, згідно з п. 2 Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів Укра­їни міжвідомчого характеру пропозиції щодо укладен­ня зазначених договорів подаються до Кабінету Мініс­трів України міністерствами і відомствами за пого­дженням МЗС. У разі потреби вони попередньо погоджуються з іншими зацікавленими міністерствами і відомствами.

Одночасно статтею 3 Закону встановлено два ви­ключних правила стосовно надання пропозицій про укладення міжнародних договорів України. За першим з них пропозиції щодо укладення міжнародних дого­ворів України можуть подаватися Республікою Крим в особі її вищих органів законодавчої і виконавчої вла­ди. За другим пропозиції, які встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, подаються до Уряду України за погодженням з Мініс­терством юстиції України. Стосовно останнього пра­вила є підстави вважати, що після прийняття Консти­туції України воно стало анахронізмом і у разі розроб­ки нової редакції Закону, що аналізується, повинно бути з нього виключеним.

У всіх зазначених пропозиціях, згідно з даним За­коном, обґрунтовується необхідність укладення між­народного договору, визначаються можливі політичні, правові матеріальні та фінансові наслідки його укла­дення, вказуються суб'єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації чи представ­ник України для ведення переговорів, прийняття текс­ту міжнародного договору чи встановлення його авте­нтичності. До них додається проект міжнародного до­говору та у разі необхідності проект рекомендацій де­легації чи представнику України.

Другий етап (прийняття рішення за пропозицією) полягає у прийняття рішення Урядом України. Згідно п. 5 статті 3 Закону Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніш як у десятиденний термін подає їх разом з відповідними висновками Президентові України, а щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, приймає рішення про укладання тако­го договору України.

Наведене загальне правило уточнюється у статті 4 Закону наступним чином. Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародного договору України приймаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України - Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уря­ду України - Урядом України;

в) щодо договорів, які укладаються від імені міні­стерств та інших центральних органів державної ви­конавчої влади України - в порядку, встановленому Урядом України.

За Положенням про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідо­мчого характеру (п. 3) рішення про проведення перего­ворів і підписання міжнародних договорів України міжвідомчого характеру приймаються міністерствами і відомствами, до компетенції яких входять питання, що регулюються такими договорами, за погодженням із МЗС і з дозволу віце-прем'єр-міністра України гідно з розподілом обов'язків.

Єдине зауваження до наведених правил має суто редакційний характер: за відсутності вказівки про мо­жливість негативного наслідку розгляду пропозиції (відмови у її задоволенні) складається враження, що наслідком кожного випадку подання пропозиції автоматично (і обов'язково) є рішення про проведення пе­реговорів і про підписання відповідного міжнародного договору.

Повноваженням на укладення міжнародного до­говору України присвячено статтю 5 Закону і вона майже повністю відтворює положення Віденської кон­венції. За цією статтею, перш за все, ведення перего­ворів щодо підготовки тексту міжнародного договору, прийняття чи встановлення автентичності відповідно­го тексту та підписання міжнародного договору Укра­їни здійснюється лише уповноваженими на те особа­ми. Далі нею встановлено, що Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні оговори без спеціальних повноважень. Нарешті, глава дипломатичного представництва в іно­земній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціа­льних повноважень переговори про укладення міжна­родного договору України відповідно з державою пе­ребування або в рамках міжнародної організації.

Якщо перше з зазначених вище положень ніяких заперечень не викликає, то друге, а особливо - третє, ви­кладені незадовільно. Надаючи Президенту, Прем'єр-міністру і Міністру закордонних справ України відпові­дні права, в тексті закону вказано лише на їх право вести переговори та підписувати їх.

Повноваження на ведення переговорів і підписан­ня міжнародних договорів України надаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України - Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уря­ду України - Урядом України або за його дорученням - Міністерством закордонних справ України;

в) щодо договорів міжвідомчого характеру - від­повідним міністерством або іншим центральним орга­ном державної виконавчої влади разом із Міністерст­вом закордонних справ України.

За Законом, який вивчається, делегація чи пред­ставник України, наділені повноваженнями на укла­дення міжнародного договору України (відповідно до пунктів 1 і 4 статті 5 цього Закону), зобов'язані вести переговори чи здійснювати інші дії відповідно до на­даних їм повноважень та з урахуванням рекомендацій Міністерства закордонних справ України. При чому, делегація чи представник України за погодженням з Міністерством закордонних справ України, подають Президентові України чи Урядові України звіт про ви­конання даних їм рекомендацій. Звіт повинен містити висновки щодо наступних дій України стосовно укла­дення міжнародного договору.

За окремими виключеннями, про які йшлось ви­ще, все є більш-менш зрозумілим. Проте, якщо тільки не брати до уваги положення Конституції України. Справа в тому, що згідно з п. З статті 106 Конституції Президент України представляє державу в міжнарод­них відносинах, здійснює керівництво зовнішньополі­тичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Якщо врахо­вувати правило, яке міститься у частині другій цієї ж статті, де зазначено, що Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або ор­ганам, тоді слід дійти висновку, за яким повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних до­говорів України, що укладаються від імені України, надаватись нікому взагалі не можуть і у відповідних випадках всі необхідні дії має здійснювати лише Пре­зидент України особисто.

Зрозуміло, що виконання подібних вимог фізично неможливо. Втім, доки у Конституцію України в даній частині не будуть внесені відповідні зміни, положення Закону, що вивчається, у зазначеній частині є антиконституційними і, згідно з п. 1 Перехідних положень, виконуватись не повинні, хоча кожному повинна бути зрозумілою вся безглуздість ситуації, що склалася.