Історія становлення та розвитку права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів виникло дуже давно. На сьогодні важко (або і взагалі неможливо) встановити точно коли був укладений перший міжнародний договір, однак, в тому, що міжнародні договори існували ще на теренах стародавнього світу, сумнівів немає.

В той час, як у стародавньому світі (та й пізніше в середні віки) чи не єдиним способом примусити виконувати міжнародний договір була сила відповідної держави (зокрема військова), то на сьогодні існує розвинена система міжнародно-правових механізмів, які підходять до вирішення цього питання більш цивілізовано. Для спрощення відносин держав між собою створюються міжнародні організації, об'єднання, які приймають відповідні документи, покликані регулювати міждержавні відносини. Звичайно, фактор сили і могутності держави не втратив свого значення і на сьогодні, однак, на відміну від минулих часів, він у більшості випадків поступається місцем більш цивілізованим методам вирішення проблем (таким як переговори або розгляд питання судом чи арбітражем).

У науковій літературі існує декілька підходів до періодизації історії розвитку і становлення права міжнародних договорів. Вітчизняна наука

міжнародного права протягом тривалого часу спиралася на марксистсько- ленінську теорію походження держави і права. Це створювало безпроблемну концепцію поступового розвитку міжнародного права від рабовласницького до буржуазного, хоча вона не завжди відповідала історичній правді.

До цього питання звертався і Л. Оппенгейм, який стверджував, що у давнину міжнародне право було відсутнім, була відсутньою потреба в ньому й у середньовіччі. Він поділяв науку міжнародного права на період «до Гроція» і «після Гроція». Правда, Оппенгейм вважає, що корені міжнародного права сягають далеко в глибину століть, і в цей період його норми ще не виділились із природного права в самостійну правову систему. [184, c. 28]

І. І. Лукашук виділяє такі періоди: а) передісторія (з давніх часів до кінця середньовіччя - класичне міжнародне право); б) з кінця середньовіччя до створення Ліги Націй; в) перехідний період до сучасного міжнародного права (до Статуту ООН); г) сучасне міжнародне право - починаючи зі Статуту ООН. [138, c. 41]

Ще одну періодизацію здійснив французький юрист-міжнародник П. Рьотер. Він виділяє три періоди: 1) період з 1815 р. до Першої світової війни; 2) період між Першою і Другою світовими війнами; 3) період після Другої світової війни. [149, c. 24]

Найбільш повно питання періодизації історії міжнародного права (та

історії права міжнародних договорів зокрема) на вітчизняних наукових теренах здійснене дослідницею О. В. Буткевич, яка детально аналізує історичний розвиток підходів до цієї періодизації та окрім вказаних вище, наводить, зокрема, періодизацію Дж. Вільсона (кін. ХІХ ст.), який виділяє ранній період (етап античної Греції і Стародавнього Риму, впродовж якого проходить зародження міжнародно-правових інститутів), середній (європейське середньовіччя, в часи якого з'являється «сучасна система міжнародного права») і теперішній.

3) відродження, 4) період появи і становлення доктрини міжнародного права, 5) Вестфальський договір 1648 р., 6) епоха міждинастичної боротьби, 7) Французька революція і імперія, 8) Віденський конгрес 1815 р., 9) Реставрація, 10) епоха національних держав, 11) епоха міжнародної спільноти націй. [86, c. 195] О. В. Буткевич виділяє ще понад 20 періодизацій, здійснених різноманітними вітчизняними та зарубіжними дослідниками за різними критеріями (як то визначні міжнародно-правові документи, схожі періоди із загальної історії, співвідношення із розвитком соціалістичного права тощо), однак, своєї не дає, аргументуючи це тим, що «суто правових методів дослідження історичної періодизації і типологізації міжнародного права вироблено так і не було» i критикуючи при цьому підхід, за яким критерієм періодизації виступають періоди загальної історії. [86, c. 196-215]

Слід, очевидно, погодитися із позицією дослідниці в тому, що питання визначення періодів історії міжнародного права «потребує окремого детального дослідження», [86, c. 215] однак, лише заради загального огляду (оскільки дане дослідження не присвячене вирішенню вказаної проблеми, а торкається її лише побіжно) варто, все ж, зупинитися на одному з підходів, взявши його для зразка, ще раз підкресливши, що такий вибір здійснено лише

для зручності, і жодних позицій щодо його ідеальності дане дослідження не обстоює. Для характеристики взято наведену вище періодизацію П. Рьотера.

Перший період характеризувався монополією монархів на представництво інтересів держав у зовнішніх зносинах. Однак, уже в цей час О. О. Мережко відзначає наявність таких визначальних рис розвитку права міжнародних договорів як:

1. Поява багатосторонніх міжнародних договорів, які оформлялися в єдиному документі починаючи із Заключного акту Віденського конгресу від 9 червня 1815 р.;

2.

3. Поширення діяльності міжнародних конференцій і конгресів, на яких приймаються багатосторонні договори;

4. Формування інституту депозитарію і визначення його повноважень щодо держав-учасниць договору.

Крім того, визначальним є і те, що в цей період укладено найважливіші міжнародні договори: Константинопольську конвенцію 1888 р щодо режиму Суецького каналу, Брюссельський договір 1890 р. про работоргівлю, Гаазькі конвенції 1899-1907 р.р. у галузі законів і звичаїв війни та ін. [149, c. 25]

Дуже важливо звернути увагу на те, що в цей період був даний старт реальним процесам глобалізації, оскільки за допомогою вищеназваних міжнародних договорів було покладено край работоргівлі, чітко регламентовано режим важливого стратегічного об'єкта та встановлено правила ведення війни, які діють і по сьогодні. Результатом цього процесу можна вважати передумови для створення організації, покликаної об'єднати зусилля держав - Ліги Націй.

На другому етапі крім створення згаданої вище міжнародної організації, відбулися й такі важливі зміни у праві міжнародних договорів:

1. Процедура укладення міжнародних договорів стала простішою й не вимагала безпосередньої участі глави держави, функції якого при укладенні договорів могли виконувати глава уряду та міністр закордонних справ;

2. Було зроблено перші спроби кодифікації права міжнародних договорів на національному та міждержавному рівнях (Гарвардський проект Конвенції про право міжнародних договорів 1935 р., Гаванська конвенція про міжнародні договори 1928 р., діяльність комітету експертів у рамках Ліги Націй, створеного в 1929 р.);

3. Поява інституту реєстрації міжнародних договорів Секретаріатом Ліги Націй і практика їх оприлюднення;

4. Міжнародні організації почали самі укладати міжнародні угоди з державами, наприклад, щодо розташування штаб-квартири і статусу міжнародної організації.

В цей час прийняті: Статут Ліги Націй 1918 р., Версальський мирний договір 1919 р., Міжамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 р., Конвенція 1936 р. про режим Чорноморських проток та інші документи. [149, c. 26]

На цьому етапі був даний якісно новий поштовх у розвитку міждержавних і міжнародних відносин. Однак, процесові його розвитку завадила Друга світова війна. Вона негативно вплинула і на розвиток права міжнародних договорів. Водночас, сам факт її появи показав, що міжнародні відносини, мають бути адекватно збалансованими.

На третьому етапі відбулася найбільш бурхлива еволюція права міжнародних договорів. Провідну роль в цьому процесі взяли на себе міжнародні організації (ООН, Рада Європи, МОП та ін.) В цей час прийнята найбільша кількість міжнародних договорів, запроваджено систему їх кодифікації, створено спеціалізований орган з питань міжнародного права -

Комісію міжнародного права, який діє при ООН. Також прийняті і надзвичайно важливі Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. (надалі - «Конвенція») та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., які становлять основу міжнародно-правового регулювання сфери міжнародних договорів (щоправда, як зазначено у статті 3 Конвенції, вона застосовується тільки до договорів, укладених у письмовій формі).

На теренах України початок застосування міжнародних договорів відносять ще до часів Київської Русі. Ці договори стосувалися в основному укладення миру. Як пише О. О. Мережко, «Війна і мир визначали взаємовідносини між князями-родичами непрямих ліній... князі-родичі по прямій лінії ніколи не укладали договорів.» [149, с. 29]

Зокрема відомо про усний договір київського князя Олега 907 року з Візантією, який пізніше у 911 році було викладено на письмі. Це одна із перших пам'яток історії українського права, яка містила норми міжнародного публічного і міжнародного приватного права. [287, c.

За литовської доби слід відзначити міжнародні договори між Литвою та Польщею, спрямовані на створення подальшого союзу - Кревський акт (Кревська унія) 1385 р., Віленська умова 1401 р., Городельська умова 1413 р. і Люблінська унія 1569 р., яка об'єднала дві держави у одну. Ці договори також містили норми як польського, так і литовського публічного, а також приватного права, зокрема передбачали збереження на території Литви дії

Литовського Статуту. [287, c. 634]

За польсько-козацьких часів окрім власне польських міжнародних договорів слід відзначити укладення міжнародних договорів козаками, одним з основних з яких був договір 1654 року, укладений між Б. Хмельницьким та царем Олексієм Михайловичем. Складений він був українською мовою, однак, його оригінал не зберігся. Є лише копії перекладів на російську мову. Цей договір, який мав назву Переяславський, регламентував правові відносини між Московською державою та Військом Запорозьким, що є одним з рідкісних прикладів укладення міжнародного договору між державою, як суб'єктом міжнародного права, та національно-визвольним рухом, який також наразі визнається суб'єктом міжнародного права. У подальшій історії власне українські міжнародні договори зі значним впливом на хід історії не укладалися, а вся міжнародно-правова діяльність велася в рамках адміністрації відповідного суверена, під чиєю владою українські землі на той час знаходилися (Росії, Польщі, Австро-Угорщини). [287, c. 636] Власне ж українські міжнародні договори укладалися на початку ХХ століття владою УНР, Української Держави, Директорії та інших державних утворень, які існували на території сучасної України. Прикладами можна назвати мирні договори з Австрією, Болгарією, Німеччиною, Туреччиною. Аналогічно укладалися міжнародні договори й владою ЗУНР та Карпатської України, однак, зважаючи на нетривале існування цих державних утворень, їх роль у історії була досить незначною. [287, c. 648-652]

Найбільший вплив на порядок укладення міжнародних договорів та їх статус у сучасному українському праві (в сенсі того, що цей вплив відчувається й по сьогодні) мала діяльність радянської влади. З часів СРСР в Україні приймається спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує порядок укладення міжнародних договорів. Таким актом була Постанова ЦВК СРСР «Про порядок укладення та ратифікації міжнародних договорів Союзу РСР» 1925 р. [11] У 1938 році було прийнято Закон «Про порядок

ратифікації та денонсації міжнародних договорів СРСР» [12], а в 1978 році - Закон «Про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів СРСР». [13]

Першим законом України за часів незалежності, який стосувався дії міжнародних договорів у національному праві був Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» № 1953-ХІІ від 10 грудня 1991 року. [3] Через два роки 22 грудня 1993 року було прийнято Закон України «Про міжнародні договори України» № 3767-ХІІ, [5] який діяв до 29 червня 2004 року, коли набрав чинності новий Закон України «Про міжнародні договори України» № 1906-IV. [6] Крім того, положення, що вказують на дію норм міжнародних договорів в українському національному праві, містяться у багатьох інших законах.

1.2.