7.5. Застереження до міжнародних договорів України

Як вже зазначалось, у Віденській конвенції 1969 р. цьому важливому інституту права міжнародних догово­рів присвячено окремий розділ 2 частини III (стаття з 19 по 23 включно). Між тим, Закону України від 22.12.93 р.

Але питання про застереження до міжнародних договорів України, саме внаслідок поширеності засто­сування нашою державою застережень при відсутності будь-яких вказівок щодо порядку їх формулювання, інколи постає настільки гостро, що на ньому немож­ливо не зупинитися ще раз.

Відомо, як складно проходив процес ратифікації Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, що заве­ршився прийняттям Закону України про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 і 11 до Конвенції від 17 липня 1997 р. Згідно зі статтею 6 (пп. З "d") кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину, має щонайменше (серед інших, передбаче­них цією статтею прав) право допитувати свідків об­винувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих са­мих умовах, що й свідків обвинувачення.

Відповідно до вимог статті 57 Конвенції будь-яка держава при підписанні цієї конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може заявити застереження стосовно будь-якого окремого положен­ня Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний у цей час на її території, не відповідає цьому положенню. При чому, застереження загального хара­ктеру згідно з цією статтею не дозволяються.

Коли Російська Федерація, наприклад, використала своє право на застереження стосовно даного положення Конвенції за Законом від 30.03.98 р., то вона обмежила його дію відповідно до чинних Кримінального та Кримі­нально-процесуального кодексів, зазначивши, що зроблене застереження буде діяти до прийняття нових кодексів. І подібне рішення не викликає жодних заперечень. Що стосується нашої держави, то вона у своєму застереженні (п. 4 Закону від 17.07.97 р.) урочисто проголосила насту­пне: Україна повністю визнає на своїй території дію під­пункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року "щодо права підсуд­ного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого - лише в ча­стині права заявляти клопотання про виклик і допит свід­ків та проведення з ними очної ставки відповідно до ста­тей 43,43-1 і 142 зазначеного Кодексу".

Подібне формулювання застереження викликає цілу низку складних питань.

По-перше, Конвенцією дозволяється лише тимча­сове застереження з огляду на чинність у цей час на території відповідної держави-члена національного закону, який не відповідає її положенням. І у якому стані опиниться наша держава, якщо в ній буде ухва­лено новий Кримінально-процесуальний кодекс, у проекті якого зараз, у всякому випадку, відтворені у відповідній частині положення чинного кримінально-процесуального законодавства? Подібну ситуацію ін­акше, я намір обійти жорсткі правила Конвенції, роз­цінити просто неможливо.

По-друге, зазначена редакція застереження вкрай просто уникає використаного у тексті Конвенції тер­міну "щонайменше", який не дозволяє будь-якого об­меження сформульованих у статті 6 прав кожного, ко­го обвинувачено у вчиненні злочину.

По-третє, Конвенція веде мову саме про обвину­ваченого, а не про підсудного, внаслідок чого застере­ження України є звужувальним використанням тексту домовленостей держав, тобто – одностороннім пере­глядом цього тексту.

Нарешті, по-четверте, право допитувати та право вимагати виклику і допиту свідків, це зовсім не те ж саме, що право "заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки", особливо з урахуванням особливостей провадження у кримінальних справах нашими правоохоронними ор­ганами.

Коли аналізуєш подібну застережувальну практи­ку України, стає вкрай складно порівнювати її з вимо­гами статті 12 Закону від 22.12.93 p., де не тільки на­голошено на неухильному дотриманні Україною її міжнародних договорів "відповідно до норм міжнаро­дного права", а й міститься заява, за якою "Україна виступає за те, щоб і ніші учасники двосторонніх та багатосторонніх договорів, в яких бере участь Украї­на, неухильно виконували свої зобов'язання, що ви­пливають з цих договорів".