<<
>>

4.1. Тлумачення міжнародних договорів Конституційним Судом України

У діяльності органу конституційної юрисдикції України - Конституційного Суду України міжнародні договори та їх тлумачення займають важливе місце. Відповідно до статті 147 Конституції України, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції, і одним із його завдань є здійснення офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Крім того, до його функцій відноситься розгляд актів українського законодавства на предмет їх конституційності, а також надання висновків щодо відповідності Конституції України міжнародних договорів України, які укладаються від імені держави. В рамках здійснення всіх цих повноважень судові часто доводиться застосовувати норми міжнародного права. Це випливає не лише з факту визнання міжнародних договорів актами національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України (що дає підстави Конституційному Судові України здійснювати їх тлумачення). Єдиний орган конституційної юрисдикції України часто звертається до положень міжнародних договорів (здійснюючи одночасно їх тлумачення) для обґрунтування своєї позиції у всіх сферах реалізації своїх повноважень (прийнятті рішень, наданні висновків і.т.д.). Так, колишній голова Конституційного Суду України М. Ф. Селівон, вказує на те, що «орган конституційної юрисдикції України звертався до положень міжнародно-правових актів більш як у третині своїх рішень». [168, с. 38; 111, с. 110-113] З моменту надання ним цих даних їх кількість зросла.

Однак, питання тлумачення міжнародних договорів Конституційним Судом України має іншу складність. Незважаючи на вищевикладені аргументи, суд у своїй Ухвалі № 27-у від 24 травня 2001 року про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням
46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, п'ятої статті 23, частини четвертої статті 28 Закону України «Про бюджетну систему України», частини першої статті 2 Закону України «Про систему оподаткування», статті 15 пункту 1 статті 54 Чиказької Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, пункту (а) Розділу 2.03 статті ІІ Гарантійної Угоди, укладеної між Україною і Європейським банком реконструкції та розвитку 14 лютого 1998 року, ратифікованої Законом України від 13 травня 1999 року, зазначив, що він не наділений повноваженнями тлумачити норми міжнародного права. [169, с. 123] З цього приводу існує думка, що таке тлумачення для суду, все ж, допустиме, однак, воно має здійснюватися з огляду на те, що міжнародний договір імплементовано в українське законодавство законом України, а отже, саме цей закон і повинен тлумачитись. [169, с. 124]

Н. Сергієнко наводить також і думку колишнього судді Конституційного Суду України П. Б. Євграфова, який називає таке тлумачення імплементаційним. Зокрема, П. Б. Євграфов зазначає: «Це - особливий вид тлумачення, який лише започатковується в нашій доктрині. Тобто КС дає тлумачення таким чином, аби воно не розходилося ні з Конституцією, ні з міжнародно-правовими стандартами, яким повинні відповідати не тільки результати такого тлумачення, а й законодавчі акти, що реалізують норми Конвенції. Конституційний суд може давати і самостійне тлумачення Конвенції, не пориваючи її цілісності.

І після такого тлумачення конвенція залишатиметься самостійним, автономним міжнародно-правовим актом, що входить до міжнародно-правової системи». [169, с. 124]

Питання, підняте Н. Сергієнко, очевидно, вимагає більшої уваги. Твердження про відсутність з-поміж повноважень Конституційного Суду України повноважень з офіційного тлумачення міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, повинно узгоджуватись із положенням статті 9 Конституції України, яка
визнає міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства України. Крім того, стаття 147 Конституції України наділяє Конституційний Суд України повноваженням вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та давати офіційне тлумачення Конституції України та законам України.

Це питання дійсно складне. З одного боку, формально жодна з наведених норм статті 147 Конституції України не надає прямо Конституційному Cудові України повноважень із тлумачення міжнародних договорів. Однак, якщо стати на позицію Н. Сергієнко, яка прирівняла ратифіковані міжнародні договори України із законами України, то підстави для визнання існування таких повноважень Конституційного Cyay України з'являються. Разом з тим, якщо не погоджуватися із підходом дослідниці і вважати міжнародні договори та закони України про їх ратифікацію окремими документами зі специфічним статусом, то і тут не слід забувати, що незважаючи на відсутність формально закріпленого повноваження Конституційного Оуду України здійснювати офіційне тлумачення міжнародних договорів (а цю позицію підтвердив і сам суд у цитованому вище рішенні), здійснювати реальне тлумачення міжнародних договорів (як із залученням тлумачень, здійснених іншими суб'єктами, так і здійснене самостійно) Конституційному Судові України ніхто не забороняє, та навіть більше - це може бути (і часто є) необхідним при розгляді справ конституційного провадження. Прикладом такого тлумачення є Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 року № 3-в/2001 у справі про відповідність Конституції України міжнародного договору, що вносився до Верховної Ради України для надання згоди на його обов'язковість. У цьому Висновку Конституційний Суд України роз'яснив, що «термін «передача» означає доставлення особи державою до Суду, а «видача» - доставлення особи однією державою в іншу державу згідно з положеннями
міжнародного договору, конвенції чи національного законодавства». [94, с. 52]

Особливий зміст має норма статті 147 Конституції України про здійснення попереднього конституційного контролю. Така процедура здійснюється органами конституційної юрисдикції багатьох світових держав (Азербайджану, Албанії, Андорри, Болгарії, Вірменіїї, Іспанії, Росії, Словенії, Франції, Естонії, Угорщини тощо). [170, с. 46] Ця функція Конституційного Суду України прямо передбачає здійснення тлумачення міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Водночас, слід зазначити, що в цьому випадку статус цих тлумачень очевидно не є офіційним (якщо проводити паралелі із офіційним тлумаченням органом конституційної юрисдикції Конституції України та законів України), однак, він відображає позицію суду в конкретній справі. Зрештою, в цьому його повноваження аналогічні до повноважень судів загальної юрисдикції.

В переважній більшості справ, Конституційний Суд України тлумачив міжнародні договори в рамках здійснення таких своїх повноважень: надання офіційного тлумачення законодавства України, віднесеного Конституцією України та вищезгаданим законом до його компетенції, а також при наданні офіційних висновків щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

Однак, окрім зазначеного вище, питання тлумачення Конституційним Судом України міжнародних договорів майже не розкрите у сучасній науковій літературі. Про це, зокрема, пише уже згадувана раніше Н. Сергієнко, аналізуючи взаємодію міжнародного та національного права в практиці Конституційного Суду України, зазначаючи таке: «При розгляді справ органи конституційної юрисдикції часто стикаються з досить серйозною проблемою: тлумаченням норм міжнародного права. Розглядаючи питання застосування
цих норм, більшість учених-юристів обходять мовчанням проблему тлумачення норм міжнародного права органами конституційної юрисдикції. Причина пояснюється досить великим впливом позитивізму, представники якого вбачають у відсутності прямої настанови на тлумачення норм міжнародного права в переліку повноважень органів конституційної юрисдикції європейських держав відсутність і самої проблеми такого тлумачення». [169, с. 123] Більшість досліджень, пов'язаних із застосуванням міжнародних договорів Конституційним Судом України обмежуються або дослідженням природи цих договорів або просто згадкою про їх застосування органом конституційної юрисдикції. [165, с. 72-79; 170, с. 45-56; 142, с. 64-72; 168, с. 36-51; 124, с. 43-56]

Особливої уваги сучасні дослідники приділяють практиці застосування Конституційним Судом України Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та співвідношенню практики її застосування Конституційним Судом України та Європейським судом з прав людини. [124, с. 43-56; 175, с. 91-97; 188, с. 72-77; 171, с. 40-47; 166, с. 30-42; 143, с. 64-72; 111, с. 104-113; 165, с. 72-79] Її ратифікація Верховною Радою України відкрила дорогу для появи в Україні нового джерела права - практики Європейського суду з прав людини (що раніше було нехарактерним для українського судочинства). Доповнило й конкретизувало статус практики страсбурзького міжнародного суду як джерела українського права прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який чітко зобов'язав органи української судової влади застосовувати практику Європейського суду з прав людини у своїх рішеннях.

Водночас, специфічний статус Конституційного Суду України з-поміж інших органів судової влади України як єдиного органу конституційної юрисдикції вимагає дещо іншого підходу до аналізу його діяльності аніж до аналізу діяльності судів загальної юрисдикції. За своєю природою

Конституційний Cyo, України наділений унікальними повноваженнями - його тлумачення є офіційними і обов'язковими до виконання. Більше того, на відміну від судів загальної юрисдикції, чиї тлумачення теж можуть бути остаточними та обов'язковими до виконання за певних умов, вони є обов'язковими у конкретній справі, яка розглядалась судом. В той же час, тлумачення, надані Конституційним Судом України, є обов'язковими у всіх випадках пов'язаних із застосуванням норми, яка тлумачилася. Таким чином, оскаржити рішення Конституційоного Суду України неможливо, і інший підхід до тлумачення тієї ж норми суд може застосувати лише прийнявши нове рішення, де навести аргументи щодо перегляду своєї попередньої позиції.

В той же час, відповідно до норм Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд з прав людини наділений повноваженнями тлумачити цю конвенцію, і своїми прецедентами доповнювати її тіло. Одночасно, ця конвенція, яка ратифікована в Україні, є частиною національного законодавства, а тому існує цілих два суб'єкти її офіційного тлумачення: Європейський суд з прав людини та Конституційний Cyn, України. В цьому випадку може мати місце так-звана конкуренція тлумачень. На цьому наголошує у своєму дослідженні М. Д. Савенко. Зокрема, він пише: «[Європейський суд з прав людини] посилається на національне право і навіть дає йому оцінку». [166, c. 33] Аналогічно і Конституційний Cyo, України посилається на рішення страсбурзького міжнародного суду. Водночас, як пише той же дослідник: «Поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї, необхідно розглядати як виключне його право на інтерпретацію положень зазначених актів. Тлумачення Конвенції та протоколів до неї національними інституціями, у тому числі КСУ, на свій розсуд може призвести до надання нормам Конвенції іншого змісту, звуження

змісту й обсягу визначених нею прав людини і втрати нею еталона прав

людини». [166, с. 35]

В такому підході простежується відповідність принципам моністичної теорії міжнародного права (визнання міжнародного права і національного права однією системою, що, відповідно, вимагає уніфікованого підходу до тлумачень - така проблема не виникла б в англо-саксонській системі права, де панує дуалізм). Позиція М. Д. Савенка відповідає загальним принципам монізму, однак, тут слід зробити важливе уточнення. Відповідно до статті 2 Закону України «Про Конституційний Суд України», завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України, і саме з огляду на це положення закону України, слід підходити до питання розмежування обов'язковості тлумачень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Європейським судом з прав людини та Конституційним Судом України. Більше того, тут слід погодитися із підходом колишнього судді Конституційного Суду України В. П. Тихого, який у своєму дослідженні зазначав: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина 2 статті 8 Конституції України). Щодо тлумачення законів, то найвища юридична сила Конституції України над іншими законами проявляється в тому, що смисл законів необхідно з'ясовувати (розуміти), інтерпретувати і роз'яснювати в точній відповідності із Конституцією України». [176, с. 63] Далі він пише: «Результат тлумачення повинен відповідати (бути адекватним) змісту нормативно-правового акта, який тлумачиться. При цьому адекватність тлумачення не залежить від того, чи було воно буквальним, обмежувальним або розширеним». [176, с. 65]

Продовжуючи слідувати цій логіці, варто також зазначити, що і навпаки, Європейський суд з прав людини не повинен тлумачити Конституцію України та національне законодавство. [166, с. 33] Однак, поряд
з цим, справедливим також буде наголосити, що заборонити йому це робити ніхто не може (інколи це може бути і необхідно для вирішення його справ), однак, такі тлумачення не можна вважати обов'язковими навіть зважаючи на положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зобов'язує суди застосовувати практику страсбурзького суду (що в тому числі може включати і тлумачення). Вагомим аргументом на підтримку такої позиції є правило lex specialis, відповідно до якого, норма Закону України «Про Конституційний Суд України» [4], яка наділяє цей судовий орган виключним правом офіційного тлумачення Конституції України, законів України та низки інших актів законодавства України. Ще вагомішим аргументом є наявність такого аргументу у самій Конституції.

Таким чином, найлогічнішим виглядав би варіант розмежування компетенцій цих двох судових органів з питань тлумачення. У питанні тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в рамках міжнародного права пріоритет має надаватися тлумаченням Європейського суду з прав людини, а у питаннях національних - тлумаченням Конституційного Суду України. Звісно, це правило не може бути абсолютним, однак, винятки повинні бути серйозно обґрунтованими, зокрема, і з посиланнями на принципи права.

Водночас, у цьому питанні важливим є ще один аспект, на який зокрема, звертає увагу М. Д. Савенко. Так, у одній зі своїх праць, присвячених аналізу практики застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Конституційним Судом України, він пише: «Здійснення захисту прав і свобод в Україні національними судами та ЄСПЛ на порядок денний ставить проблему забезпечення однакових підходів до застосування загальнолюдських принципів та норм національного права з прав людини, тобто взаємоузгодженості їх судової практики. Розбіжності у судовій практиці національних судів та ЄСПЛ можуть призвести до втрати
довіри національним судам, з одного боку, і надмірного перевантаження великою кількістю звернень громадян до ЄСПЛ та ускладнення його роботи - з другого». [166, c. 31] Це питання, хоч і частково вже розглядалося вище, однак, потребує більшої уваги саме у аспекті розбіжностей у судовій практиці. З одного боку Конституційний Суд України має основним завданням забезпечення верховенства Конституції України, а не узгодження судової практики. З іншого боку - зауваження М. Д. Савенка дійсно слушні, і у переважній більшості випадків забезпечення верховенства Конституції України не може мати місце всупереч практиці Європейського суду з прав людини, оскільки більшість принципів української Конституції базуються на принципах Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Проблема в цьому випадку полягає в тому, щоб передбачене законодавством завдання Конституційного Суду України не підмінювалось сліпим узгодженням практики двох судів.

Загалом, аналіз практики Конституційного Суду України у справах, пов'язаних із тлумаченням міжнародних договорів, дає можливість зробити такі висновки. По-перше, Конституційний Суд України звертається у своїй діяльності до тлумачення міжнародних договорів, однак, набагато частіше у своїх рішеннях він не вдається до їх глибокого аналізу, а просто згадує певні їх норми для обґрунтування своєї позиції. Прикладом таких рішень можна назвати рішення № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) [20], № 5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») [24], № 10-рп/99 (справа про застосування української мови) [25], № 11-рп/99 (справа про смертну кару) [26], № 9-рп/2000 (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.) [28], № 11-рп/2000 (справа про свободу утворення профспілок) [29], № 15-рп/2001 (справа щодо прописки) [30], № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання) [34], № 1-рп/2005 (справа про надання допомоги по тимчасовій непрацездатності) [36], № 20- рп/2008 (справа про страхові виплати) [42], № 15-рп/2010 (справа про
безоплатну приватизацію житла) [46], № 4-рп/2011 [49], № 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) [51], № 17-рп/2011 [52], № 18- рп/2011 [53], № 19-рп/2011 (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) [54], № 2-рп/2013 [55], № 3- рп/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) [56], № 4-рп/2013 [57], № 8-рп/2013 [58], № 2-рп/2014 (справа про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим) [59], № 3-рп/2014 [60], № 6-рп/2014 [62], № 3- рп/2015 [63]. У більшості з них суд не вдається до детального тлумачення норм міжнародних договорів як таких, а лише використовує їх як додаткові аргументи для обґрунтування своєї позиції.

Одним з найбільш доленосних рішень Конституційного Суду України із застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є рішення про заборону смертної кари. Приймаючи рішення по даній справі, суд послався на практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово тлумачив статтю 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка передбачає, що «ніхто не можу бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». На думку страсбурзького міжнародного суду це положення було додатковим аргументом до Протоколу І до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який фактично скасував смертну кару як вид покарання. Таким чином, застосування у своїй діяльності тлумачень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є одним із способів реалізації повноважень Конституційного Суду України на тлумачення законодавчих актів України (в тому числі й міжнародних договорів).

Водночас, є ціла низка рішень, у яких Конституційний Суд України також звертається до міжнародних договорів та їх тлумачень, зроблених міжнародними судовими органами, насамперед Європейським судом з прав
людини. Така тенденція спостерігається, зокрема, останнім часом. Це може бути пов'язано із набранням чинності Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Суд звертається до тлумачень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, здійснених Європейським судом з прав людини в рішеннях: № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) (до рішення Європейського суду з прав людини звертається у своїй Окремій думці суддя М. І. Козюбра) [27], № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) [35], № 2-рп/2007 (справа про утворення політичних партій в Україні) [38], № 1-рп/2008 (справа про завдання третейського суду) [40], № 2-рп/2008 (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) [41], № 3- рп/2009 (справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною) [43], № 23-рп/2009 (справа про право на правову допомогу) [44], № 8-рп/2010 [45], № 21-рп/2010 (справа про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів) [47], № 1-рп/2011 (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) [48], № 10-рп/2011 (справа про строки адміністративного затримання) [50], № 4-рп/2014 [61], № 3-рп/2015 [63]. Звертаючись у своїй практиці до тлумачень, здійснених Європейським судом з прав людини, Конституційний Суд України таким чином також застосовує положення телеологічної теорії, оскільки Європейський суд з прав людини може давати динамічне тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, роблячи такі тлумачення тілом цієї конвенції, що є ознакою телеологічного способу тлумачення.

Цікавим фактом з практики Конституційного Суду України є те, що він також часто за аналогією звертається до відповідного законодавства Європейського Союзу, часто використовуючи зокрема такий нормативно- правовий акт ЄС як директиви для обґрунтування своїх рішень. Так, в Рішенні № 8-рп/2007 (справа про граничний вік перебування на державній
службі в органах місцевого самоврядування) [39], суд звертається до положень як низки міжнародних конвенцій, так і посилається на досвід Ради ЄС, зокрема одну з її директив. Аналогічно суд робить це і у інших, зокрема і деяких цитованих вище справах. Таке застосування позицій органів міждержавного утворення є використанням практики, що може бути прирівняна до практики міжнародних несудових організацій, а отже, варто визнати, що Конституційний Суд України застосовує широкий підхід до тлумачення міжнародних договорів, зокрема звертаючи увагу і на практику міжнародних організацій, а також суб'єктів, які за певних умов можуть бути прирівняними до них.

В іншому своєму Рішенні № 3-рп/2003 (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) [31], Конституційний Суд України звертається до положень міжнародних договорів (Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод), обґрунтовуючи поняття «розумності строку досудового слідства». Таким чином, суд використав положення міжнародних договорів для обґрунтування свого рішення про відсутність підстав для визнання неконституційності положення частини третьої статті 120 КПК України.

Ще однією особливістю практики Конституційного Суду України є використання своїх попередніх рішень в обґрунтуванні позицій у справах. Так, зокрема в Рішенні № 19-рп/2011 (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) [54], суд послався на своє попереднє рішення № 6-зп, яке пов'язав із положеннями Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також Загальної декларації прав людини та цілої низки інших міжнародних договорів.

Таким чином, як показує практика, Конституційний Суд України, здійснюючи свої повноваження, часто вдається до застосування міжнародних договорів, стоячи на позиціях комбінації всіх трьох основних теорій
тлумачення, які розглядалися в цьому дослідженні. При цьому він також часто вдається до врахування позицій інших суб'єктів тлумачення міжнародних договорів, в тому числі і з юрисдикцій, які прямого відношення до української національної системи права не мають. Зокрема, примітною є позиція суду в питаннях тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейським судом з прав людини. В рамках національної системи суд застосовує телеологічне тлумачення цієї конвенції, здійснене Європейським судом з прав людини.

Водночас, проаналізована практика Конституційного Суду України свідчить про фактично недостатню інтеграцію міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, до національного законодавства України. Видається, що судді звертаються до положень міжнародного права радше як до додаткового аргументу в обґрунтуванні своїх позицій, які він у переважній більшості справ базує на нормах національного законодавства.

З одного боку такий підхід є виправданим, оскільки Конституційний Суд України покликаний стояти на сторожі Конституції України, однак саме вона містить цілу низку основоположних принципів, які якнайповніше реалізовуються саме актами міжнародного законодавства, зокрема міжнародними договорами (передусім тих, що стосуються прав людини). А вони (як уже неодноразово зазначалося у цьому дослідженні) відповідно до статті 9 Конституції України відносяться до актів національного законодавства України.

Така позиція органу конституційної юрисдикції України заслуговує на критику, оскільки рішення цього суду є своєрідним взірцем для інших судів, і використання для обґрунтування своїх позицій не лише норм національного законодавства України, а й доктринальних підходів, рішень міжнародних судових інституцій, а також інших суб'єктів тлумачення свідчило б про високу кваліфікацію суддів Конституційного Суду України, який має
уособлювати собою зібрання еліти національної юридичної науки та практики.

Так, доктринальне забезпечення функціонування Конституційного Суду України є важливою проблемою, яку у своїй статті намагається проаналізувати чинний суддя органу конституційної юрисдикції України В. М. Кампо. Так, за його словами, суд при розгляді справ адресно звертається до різноманітних наукових та навчальних юридичних установ України, а також громадських організацій для з'ясування їх доктринальної позиції щодо порушеного питання у конституційному провадженні. За даними автора - найбільшу кількість наукових висновків на адресу Конституційного Суду України надійшло від таких провідних юридичних та наукових установ: Національний університет «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», Національний університет «Одеська юридична академія», Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та інші. Загалом понад 50 установ, вищих навчальних закладів та громадських організацій надають Конституційному Судові України відповідні наукові висновки. В. М. Кампо наводить цифру у 1200 висновків, наданих за період з жовтня 1997 року по середину 2011 року. [112]

Водночас, суддя наголошує також на серйозних проблемах, які існують у цій сфері. Так, зокрема, він відзначає, що:

«1. Науково-експертні висновки ґрунтуються переважно на здобутках вітчизняної юридичної науки, яка не завжди повно і всебічно розглядає питання, що потребують вирішення судом;

2. В окремих випадках висновки управління (Управління правової експертизи Секретаріату Конституційного Суду України) мають вигляд ідеальних моделей проектів рішень для ідеальних суспільних умов, оскільки базуються на дещо застарілій методології, зокрема на об'єктивному ідеалізмі,
а часом і матеріалізмі, що складно узгоджується з реалістичною філософією юрисдикційної діяльності КС, який еволюціонує до доктрини реального права («живого права», «живої конституції», «живої правової держави»); в цих висновках помітним є надмірне схиляння перед доктринами юридичної школи права та недооцінка методів соціології права;

3. Зазначені висновки обмежені в основному догматичним, граматичним та системним тлумаченням і в певний спосіб ігнорують телеологічне тлумачення тощо». [112]

Більшість сучасних українських юридичних наукових шкіл досі базують свої концепції на здобутках лише вітчизняної юридичної науки і не розширюють коло своїх інтересів іноземними доробками (частково причиною такого стану справ є мовний бар'єр, який має багато науковців старшого покоління (більшість матеріалів здобутків іноземної юридичної науки на мови, якими вони володіють, не перекладена або не повністю чи неадекватно перекладена в Україні), частково грають роль також і їх особисті переконання, сформовані за довгі роки). Водночас, такий підхід значно звужує кругозір. Україна приєдналася до низки важливих міжнародних конвенцій, які містять фундаментальні норми, зокрема про права людини. Ці норми постійно розвиваються і вдосконалюються як практикою міжнародних судових органів, так і практикою судів іноземних держав, у рішеннях яких можуть мати місце важливі концепції, які до того не відомі були вітчизняній юридичній науці. Їх врахування (не обов'язково застосування, бо воно може бути і некорисним, неактуальним і неправильним, а саме врахування) було б позитивом як для національної юридичної науки, так і для практики, зокрема для діяльності Конституційного Суду України.

З деякими пропозиціями В. М. Кампа можна погодитися. Зокрема, в цій самій статті він вважає, що основою є правильний підбір кваліфікованих кадрів, а також постійне вдосконалення їх наукового рівня. Це справді так. Водночас, слід наголосити, що підготовка кадрів має бути комплексною, і
включати не тільки ознайомлення із сучасними світовими тенденціями юридичної науки, а дбати передовсім про основу - володіння іноземними мовами, а надто - юридичною термінологією іноземних юрисдикцій як запоруку правильного розуміння письмових юридичних текстів, обізнаність щонайменше з основами міжнародного права (а бажано - не просто обізнаність, а досконале володіння міжнародно-правовим понятійним апаратом), а також обізнаність з основами правової системи основних світових юрисдикцій (романо-германського, англо-саксонського права, інших правових сімей). Це дасть можливість не тільки адекватно аналізувати інформацію про іноземні юридичні наукові досягнення та судову практику, а й здійснювати ефективний синтез необхідних для діяльності Конституційного Суду України прикладів, відкидаючи те, що не відповідає положенням національної правової системи.

Водночас, слід зазначити, що такі результати можливі лише в разі суттєвої мотивації всіх зацікавлених, з-поміж якої повинна бути як наукова, професійна, так і матеріальна і моральна. Інакше - наукові висновки, навіть професійні за формою, будуть неадекватними за своєю суттю, а такий результат був би небажаним.

Ну, і також варто було б додати, що рівень практики Конституційного Суду України залежить від кваліфікації самих суддів. Вони повинні мати і широкий кругозір, і життєвий досвід, і глибокі знання. Простого досвіду роботи суддею недостатньо. Як пише колишній суддя Конституційного Суду України в інтерв'ю відомому українському юридичному виданню: «Судді судів загальної юрисдикції не завжди готові до роботи в Конституційному Суді України». [127, c. 14]

4.2.

<< | >>
Источник: ЗВЄРЄВ ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 4.1. Тлумачення міжнародних договорів Конституційним Судом України:

  1. 3. Конституційний Суд України
  2. §J Поняття та джерела права міжнародних договорів
  3. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
  4. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
  5. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
  6. § 5. Міжнародні договори як джерела екологічного права
  7. ЗВЄРЄВ ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  8. ЗМІСТ
  9. Міжнародний договір як джерело національного права. Світовий досвід застосування міжнародних договорів
  10. Стан застосування міжнародних договорів України
  11. Перспективи вдосконалення застосування міжнародних договорів в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -