1.1. Поняття і джерела права міжнародних договорів

Існує безліч визначень права міжнародних дого­ворів. Якщо спробувати використати те спільне, що ці визначення містять, то можна запропонувати наступну дефініцію: право міжнародних договорів це сукуп­ність принципів і норм, які регламентують участь суб'єктів міжнародного права у договірному процесі та порядок укладання, виконання і скасування міжна­родних договорів.

Право міжнародних договорів має давню історію. Різні автори посилаються на різні ж приклади міжна­родних договорів, тексти яких збереглись до нашого часу. Так, наприклад, М. О. Баймуратов першим та­ким договором вважає договір фараону Єгипту Рамзеса II з царем хетів Хаттусилем, укладений біля 1270 р. до н. є. Л. Д. Тимченко зазначає, що першим є дого­вір, датований XXIII століттям до н. е. А.І. Дмитрієв та В.І. Муравйов посилаються на договір правителів міст Лагаш і Умма в Месопотамії, укладений близько 3100 р. до н. є. тощо.

Не вдаючись до розгляду питання про те, хто з за­значених авторів є більш точним, пошлюсь на беззапе­речний факт, а саме на розгляд Міжнародним Судом ООН у 1953 р. англо-французького спору щодо прина­лежності деяких островів у Ла-Манші. Проаналізував­ши положення франко-англійського Договору 1259 р., як, до речі, й відповідних Договорів 1360, 1420 років та інших середньовічних договірних актів, Суд виніс своє рішення на користь Англії, що, на мій погляд, досить-таки переконливо свідчить про те, що сучасне право міжнародних договорів має вельми поважний вік.

Але не тільки цим пояснюється важливість даного права. Справа в тому, що з моменту його виникнення, воно постійно прогресує, внаслідок чого чим ближче до сучасності, тим більша кількість міжнародних до­говорів укладається. Секретаріатом ООН вже опублі­ковано більше 40 тис. міжнародних договорів, розроб­лених та прийнятих тільки у межах ООН.

Проте з зазначених обставин випливає лише важ­ливість даного права, хоча вони зовсім не пояснюють його особливості.

Завдяки своїй давній історії, а може зважаючи і на специфічність об'єкту, право міжнародних договорів досить довгий час існувало як звичаєве право. І навіть зараз звичай залишається важливим джерелом права міжнародних договорів, бо ціла низка питань, таких, наприклад, як побудова (структура) тексту міжнарод­ного договору або процедура введення його в дію, ви­рішуються саме на підставі міжнародного звичаю. Од­нак велика кількість звичаєвих норм зараз вже кодифі­ковано і відповідні кодифікації, у свою чергу, стали суттєвим джерелом права міжнародних договорів.

До писаних джерел цього права, перш за все, слід віднести Віденську конвенцію про право міжнародних договорів від 27.05.69 р., яка набула загальної чинності 27.01.80 р. (в ній беруть участь більше ніж 80 держав). До речі, Україна приєдналася до даної Конвенції згідно з Указом Президії колишньої Верховної Ради Української РСР від 14.04.86 р. і вона набула чинності для України 13.06.86 р.

Своє приєднання до даної Конвенції Україна обу­мовила заявою та двома застереженнями. Заява, згідно з якої наша держава "зберігає за собою право вживати будь-яких заходів по охороні своїх інтересів у разі не­додержання іншими державами положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів", як відо­мо, юридичного значення не має, бо вона свідчить лише про певний політичний намір України.

Відповідно до першого з застережень Україна не вважає себе зв'язаною положеннями ст. 66 Віденської конвенції про право міжнародних договорів щодо юрисдикції Міжнародного Суду і процедури передачі спору на розгляд погоджувальної комісії. З цього при­воду слід мати на увазі, що застереження про неви­знання обов'язковою юрисдикції Міжнародного Суду ООН стосовно спорів про тлумачення і застосування ряду міжнародних договорів було свого часу звичай­ним (з політичних міркувань) для колишнього СРСР і його складової, якою була Українська РСР. Але ще Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 14.03.89 р.¹ було знято шість застережень аналогічного характеру, які були зроблені до різних міжнародних договорів України. Питання ж про те, чому до них не було додане дане застереження - внаслідок помилки чи за змістовних міркувань - потребує самостійного вивчення.

За другим застереженням Україна вважатиме для себе необов'язковими положення пункту 3 статті 20 та пункту "b" ст. 45 Віденської конвенції, оскільки вони суперечать міжнародній практиці, що склалася. Питання про це застереження є більш складним. Справа в тому, що згідно з п. З статті 20 Конвенції у тому разі, коли до­говір є установчим актом міжнародної організації і якщо в ньому не передбачено інше, застереження вимагає прийняття його компетентним органом цієї організації. Коментуючи дане положення О. М. Талалаєв зазначив, що воно викликало на Віденській конференції велику дискусію, оскільки даним положенням обмежується су­веренне право держави робити застереження до устано­вчих актів міжнародних організацій, тобто - до міжна­родних договорів. Крім того, це право ставиться у зале­жність від згоди органів міжнародних організацій, хай навіть і компетентних. Наводячи приклад з підписанням у 1959 р. Міжнародної конвенції електрозв'язку, коли було зроблено 29 застережень і заяв, на які ніякої згоди не вимагалось, автор, який цитується, знаходить запро­ваджену норму такою, що суперечить сталій міжнарод­ній практиці¹, з чим, скоріш за все, можна погодитись.

У п. "b" ст. 45 Конвенції зазначено, що держава не має більше права посилатися на підставу недійсності або припинення договору, виходу з нього або зупинен­ня його дії не підставі статей 46—50 або статей 60 і 62, якщо після того, як їй стало відомо про факти, вона по­винна з огляду на її поведінку вважатися такою, що мо­вчазно погодилась з тим, що договір, залежно від випа­дку, є дійсним, зберігає чинність або й далі діє. Тут си­туація стає ще більш складною, бо у зазначеній статті відтворено звичаєвий принцип естопелю, за яким не можна заперечувати того, що до цього було явно при­йнято або мовчазно визнано відповідною державою. До того ж, правило зазначеної статті відтворює і певні су­дові рішення. Так, наприклад, у рішенні Міжнародного Суду ООН від 15.06.62 р. у справі за спором між Кам­боджею та Таїландом стосовно храму Преах Віхеар Суд, посилаючись на естопель, відхилив посилання Таїланду на те, що останній не визнає правильність ка­рти, де визначається кордон з Камбоджею. Крім того, як зазначив Суд, протягом останніх п'ятнадцяти років Таїланд не тільки не заявляв про це, а навіть користува­вся перевагами, що з цієї карти виплавали, і саме це да­вало Камбоджі підстави вважати, що вона мовчазно ви­знається Таїландом вірною.

Окрім зазначеної Конвенції, джерелами права міжнародних договорів є також наступні дві конвенції:

■ Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23.08.78 р.;

■ Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21.03.86 р.

Проте значення цих двох джерел порівняно з Кон­венцією 1969 р. є дещо меншим. По-перше, залиша­ється все ще не відомим, чи набули вони загальної чинності. По-друге, з точки зору нашої держави суттє­вим є наступне: до Конвенції 1978 р. Україна приєдна­лася 17.09.92 р., в той час як згоду на обов'язковість для неї Конвенції 1986 р. вона не висловлювала.

Писаними джерелами міжнародного права, що мають відношення до права договорів, відносяться та­кож Правила про реєстрацію та опублікування догово­рів і міжнародних угод для введення в дію статті 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй, які були затверджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1946 р.

Нарешті, вірне уявлення щодо права міжнародних договорів потребує нерідко звернення до певних норм національного законодавства, особливо передбачених у ньому конституційних процедур щодо укладення міжнародних договорів, надання згоди на їх обов'язковість тощо. З цієї точки зору на увазі, окрім Конституції України, слід мати положення щонайме­нше наступних законів України:

■ Про правонаступництво України від 12.09.91 р.;

■ Про дію міжнародних договорів на території України від 10.12.91р. та

■ Про міжнародні договори від 22.12.93 р.

За таких умов слід визнати, що головним джере­лом при вивченні права міжнародних договорів все ж залишається Віденська конвенція 1969 р., до якої, го­ловним чином, я буду звертатись при викладенні по­дальшого матеріалу курсу.