Міжнародний договір як джерело національного права. Світовий досвід застосування міжнародних договорів

Міжнародні договори є джерелом не тільки українського національного права. Всі цивілізовані держави світу визнають міжнародні договори та застосовують їх у своїх правових системах.

О. О. Мережко також вважає, що «в принципі, питання про дію міжнародних договорів у внутрішньому праві залежить від співвідношення між національним і міжнародним правом». [149, c. 275-276] На сьогодні у науковій доктрині та на практиці у міжнародному праві існує дві теорії, які обґрунтовують місце міжнародних договорів у системі національного права в різних державах: дуалістична та моністична. Питання про переваги та недоліки кожної з них і досі є предметом дебатів, які сягають своїм корінням ще на початок ХХ століття. [281, c. 706-736]

Згідно з положеннями дуалістичної теорії, національне право та міжнародне право складають різні системи права, які не взаємодіють одна з одною. Положення міжнародного права можуть мати чинність в національних правових системах таких держав тільки у випадку наявності відповідного імплементаційного національного нормативного акту. Дуалістичної теорії дотримуються, зокрема, такі держави: Австралія, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Спеціальний Адміністративний Район Гон Конг (КНР), Королівство Данія, Держава Ізраїль, Ірландія, Канада (щоправда, в цій країні йдуть дебати стосовно того,

якої системи їй варто дотримуватися), [250, c.

Моністична ж теорія своїми положеннями передбачає єдність міжнародного та національного права, які складають собою так званий світовий порядок. Два різновиди моністичної теорії відрізняються необхідністю приймати додаткове законодавство задля надання міжнародним договорам чинності у національній правовій системі. За одним різновидом таке законодавство вимагається (так звана формальна інкорпорація), за іншим - міжнародні договори стають частиною національного законодавства автоматично. Різні держави в силу історичних традицій чи інших причин мають різні підходи до цього питання. Моністичної теорії дотримуються зокрема: Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Республіка Білорусь, Грецька Республіка, Королівство Іспанія, Італійська Республіка, Республіка Кіпр, Мексиканські Сполучені Штати Америки, Намібія, Королівство Нідерландів, Федеративна Республіка Німеччина, Королівство Норвегія, Республіка Польща, Португальська Республіка, Російська Федерація, Сполучені Штати Америки, Турецька Республіка, Угорщина, Фінляндська Республіка, Французька Республіка, Республіка Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарська Конфедерація, Японія. До держав, які дотримуються моністичної концепції відносять і Україну. [155, c. 202-210; 213, c. 295-315; 212, c. 43-61; 270, c. 553-555]

Однак, не тільки сам факт визнання міжнародних договорів частиною національного законодавства грає роль під час застосування їх на практиці. Важливим є і їхній статус, їх місце у національній правовій системі відповідної держави. Тут також існують різні підходи.

В той час, як у державах, які дотримуються дуалістичної теорії, це питання є більш-менш зрозумілим - там міжнародні договори мають такий самий статус, як і нормативно-правовий акт, яким було імплементовано положення міжнародного договору в національну правову систему (хоча

існують окремі цікаві винятки, зокрема справа Тео в Австралії)^[1], то в державах, які дотримуються моністичної теорії, це питання є проблемою.

Так, бельгійські суди, за відсутності норми про примат міжнародних договорів у Конституції Бельгії, обумовлюють його в своїх рішеннях самою

природою міжнародного договору. [155, c. 140-141] На схожих позиціях стоять суди Данії, Італії та Угорщини, які тлумачать законодавство таким чином, щоб уникнути колізій між національним правом і нормами міжнародних договорів. [155, c. 57, 95-96, 215] Статус спеціального закону міжнародним договорам надають суди Чилі, Болівії та Парагваю (за відсутності вказівки про місце міжнародних договорів у їх конституціях). [238, c. 13] В Швейцарії ж, Конституція якої також не містить норми про примат міжнародних договорів, існує презумпція, що законодавець не мав наміру спричинити відповідальність держави за недотримання вимог міжнародного договору. У зв'язку з чим його нормам надається пріоритет над нормами національного права. [155, c. 160]

Достатньо принципово підійшли до питання укладення міжнародних договорів у Ізраїлі. Там інкорпораційні законодавчі чи адміністративні акти приймаються до ратифікації міжнародного договору.

Ще більш принципова позиція міститься у статті 29.6 Конституції Ірландії, яка передбачає, що міжнародний договір не повинен бути частиною внутрішнього права держави, якщо інше не передбачено парламентом. [155, c. 39]

Водночас, такі держави, як Греція, Іспанія, Кіпр, Нідерланди, Росія, Франція, Хорватія, Чехія, Японія мають чітку норму в своїх конституціях, яка не тільки визнає міжнародні договори частиною національного законодавства, а й надає їм пріоритет. В Нідерландах положення міжнародних договорів можуть іноді мати й перевагу над Конституцією за умови згоди на це більшості у дві третини депутатів Генеральних Штатів. [155, c. 103, 116, 127-128, 150, 167, 182, 191, 220]

Особливого дослідження з-поміж усіх інших міжнародних договорів в рамках Європи вимагає Конвенція про захист прав людини та

основоположних свобод 1950 року. Її особливий статус базується зокрема на існуванні спеціального органу - Європейського суду з прав людини, який покликаний її застосовувати, а відповідно, і тлумачити з правом розширення значення відповідних положень цієї конвенції своїми тлумаченнями. Однак, держави-члени Ради Європи, під егідою якої було підписано цю конвенцію, і в рамках якої діє згаданий вище суд, надають різного статусу цій конвенції. Так, Австрія, Швейцарія, Голландія, Іспанія, Італія, Франція, Греція надають їй конституційного або надзаконного статусу. Німеччина, Фінляндія - ранг закону. Швеція, Норвегія, Ісландія, Великобританія, Ірландія - ранг нижчий від закону. [162, c. 18]

Таким чином, у різних держав міжнародні договори займають різне місце у внутрішньому праві. Але місце міжнародних договорів має дуже важливе значення для держави, яка висловила згоду на обов'язковість для себе Конвенції, і, таким чином, зобов'язана дотримуватися принципу pacta sunt servanda, передбаченому статтею 26 цього документа. Цей принцип (який до речі, склався історично на практиці ще задовго до прийняття Конвенції і який називали «принципом святості договору»), [140, c.

Як уже зазначалося вище, дуалістична теорія передбачає існування двох окремих систем: внутрішньодержавного права і міжнародного права. Міжнародне право починає діяти в рамках національного лише після того, як

воно буде трансформоване у цю систему за спеціальною процедурою. Процедура у кожної держави різна, але зводиться вона, як правило, до включення тексту міжнародного договору до акту національного законодавства. Таким чином, міжнародний договір (а точніше його положення, включені до системи національного права держави) має статус акту, яким його було інкорпоровано. Це, звичайно, спрощує його застосування. Непотрібно з'ясовувати чи мають міжнародні договори пріоритет чи ні. Однак, в такій системі не виключена можливість зміни положень міжнародного договору більш пізнім за часом національним законодавством. В такому випадку за принципом lex posterior derogat legi priori повинні будуть застосовуватись положення прийнятого пізніше національного законодавства. Це, однак, може мати вплив на дотримання державою вищевказаного принципу про обов'язковість міжнародних договорів. Крім того, як уже також зазначалось вище, відповідно до статті 27 Конвенції, держава не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору. Виняток можливий у двох випадках. Перший - коли відповідно до статті 47 Конвенції представник держави, який здійснював укладання міжнародного договору від імені держави, перевищив свої повноваження понад встановлені обмеження, і лише в тому випадку, коли інші держави, які брали участь у переговорах, були завчасно повідомлені про такі обмеження.

У зв'язку з можливістю виникнення таких проблем, більшість держав які дотримуються дуалістичної теорії, намагаються тлумачити все наступне законодавство з врахуванням передбаченого статтею 26 Конвенції принципу pacta sunt servanda, зазначаючи часто, що при прийнятті більш пізніх нормативно-правових актів, законодавець не мав наміру спричинити міжнародно-правову відповідальність держави.

У держав - прихильників моністичної теорії проблем, як правило, більше. Все залежить від чіткості формулювань відповідних норм в конституціях відповідних держав. Оскільки, як уже також зазначалось вище, відповідно до положень теорії монізму різні системи права розглядаються як елементи всеосяжної міжнародної системи, то міжнародно-правові нормативні акти не повинні (в більшості держав, що дотримуються положень цієї теорії) проходити процедуру інкорпорації, а самі по собі, лише внаслідок надання згоди на обов'язковість стають частиною національного права.

Тут з'являється перша проблема. Визначити місце, яке вони займають в системі права держави, не завжди легко. Ідеальним варіантом є наявність чіткої вказівки про це в конституції. Як правило, ті держави, конституції яких мають таку вказівку, передбачають нею пріоритет норм міжнародних договорів над нормами національного права. Виняток, як правило, робиться лише для основного закону. В Нідерландах же, норми міжнародних договорів за певних обставин можуть мати перевагу і над нормами конституції. Те ж можна зазначити і про держав-членів ЄС. Багатьом з них (особливо тим, які дотримуються положень дуалістичної теорії) довелося вносити суттєві зміни до свого законодавства при вступі до Європейського Союзу. [268, c. 508-551] В деяких же державах, конституцією передбачено, що міжнародні договори мають статус закону (часто певного виду закону в державах, де є ієрархія законів). Так, зокрема, § 106 Конституції Фінляндії передбачає, що міжнародні договори у Фінляндії за верховенства Основного Закону, мають статус ординарних законів чи адміністративних актів. [155, c. 110]

Таким чином, у державах, які дотримуються положень моністичної теорії, можуть виникати серйозні запитання щодо того, як же саме вони повинні застосовувати норми міжнародного договору в своєму внутрішньому праві. Ця проблема породжує іншу, вже описану вище. Неправильне визначення місця міжнародного договору в національній правовій системі може призвести до порушення державою своїх міжнародних зобов'язань

відповідно до статті 27 Конвенції.

Ці проблеми держави вирішують теж по-різному. Деякі чітко вказують на місце міжнародних договорів у конституції. Інші - покладаються на практику і небажання відповідати за міжнародними зобов'язаннями. Бувають також випадки, коли судова практика змінювалась залежно від складу Верховного суду відповідної держави. Така ситуація, наприклад, була в Сполучених Штатах Америки, коли певний час спостерігалася тенденція до визнання міжнародних договорів частиною національного законодавства США (про що є пряма вказівка у Конституції США), але пізніше зі зміною складу Верховного суду США, все більше стало справ, де суд не визнавав цього під різними приводами. [214, c. 667-669] Однак, в основному, держави намагаються виконати свій обов'язок, взятий перед світовим співтовариством.

Та, незважаючи на всі наявні проблеми, саме моністичну теорію визнають на сьогодні найбільш перспективною. Як писав І. І. Лукашук: «В минулому була досить впливовою дуалістична доктрина. Вона відображала недостатньо розвинені міжнародні відносини, які не потрапляли у своїй основі у внутрішнє життя держав. З розвитком міжнародного життя і його впливу на внутрішнє життя держав, ставала все більш очевидною неприйнятність дуалістичної концепції. Підтримання міжнародного правопорядку вимагало визнання примату міжнародного права». [140, c. 33] На цій же позиції стоїть і Міжнародний суд ООН, який 1988 року ухвалив, що «основним принципом міжнародного права є те, що воно превалює над внутрішнім правом держав». [197, c. 34] Ще раніше американські юристи у своєму збірнику зазначали, що: «Принцип, відповідно до якого держава не може звертатися до свого права для обґрунтування невиконання зобов'язань за міжнародним правом, є здавна загальноприйнятим. Інакше, це призвело б до порушення принципу pacta sunt servanda». [225, c. 149]

1.3.