Перспективи вдосконалення застосування міжнародних договорів в Україні

Як уже зазначалося раніше, питання місця міжнародних договорів у системі українського права на сьогодні не є вирішеним. Розходяться погляди юристів-теоретиків (зокрема суддів Конституційного Суду України) та юристів-практиків на цю проблему.

Одним із способів її вирішення є внесення до кожного закону норми, яка б передбачала пріоритет норм міжнародних договорів над нормами того конкретного закону. Така норма мала б статус колізійної, і саме завдяки цьому дала б можливість застосовувати норми міжнародних договорів. Проблемою ж запропонованого способу є необхідність включати таку норму до кожного закону про внесення змін до попереднього закону аби запобігти вирішенню колізії шляхом застосування закону, прийнятого пізніше. Однак, такий спосіб, навіть зважаючи на свою теоретичну здатність до існування є практично громіздким і фактично застосовується в Україні, оскільки зазначена норма міститься у майже двохстах нормативно-правових актах, які мають статус закону України.

Видається, ключ до вирішення цієї проблеми лежить глибше ніж у диспутах про те чи має міжнародний договір статус закону, чи він має вищу юридичну силу, чи нижчу; чи згода на його обов'язковість надана Верховною Радою України, чи ні, і чи взагалі потрібна така згода, а якщо потрібна, то

чому і т.д. Вирішуючи цю проблему, слід почати з витоків. З найголовнішого

- того, заради кого ці договори укладаються, створюється внутрішня система права, та й зрештою, хто є фактичним суб'єктом всіх цих дій - українського народу, який для регулювання своїх внутрішніх відносин уповноважив Верховну Раду України прийняти Конституцію України.

Звичайно, вона є неідеальною. Про це згадувалось і продовжує згадуватись досить часто в наукових і суспільних колах. Однак, видається,

що вона має інструменти для вирішення проблеми чіткого визначення місця міжнародних договорів у системі українського права.

Преамбула української Конституції містить положення про те, що приймаючи цю Конституцію від імені Українського народу - громадян України всіх національностей і виражаючи його суверенну волю, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України та усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, парламент, зокрема, дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Виконуючи це зобов'язання, Верховна Рада України включила до Конституції статтю 8, яка передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. І тут же зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу і всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Крім того, статтею 8 визнається пряма дія норм Конституції України.

Таким чином, перш за все, при вирішенні питання про застосовність чи незастосовність того чи іншого положення міжнародного договору у разі його колізії з нормою національного нормативно-правового акту, слід визначити яка з цих норм більш повно відповідає положенням Конституції України, викладеним вище. Звичайно, це зробити не завжди просто, однак, інакше можна призвести до порушення норми Конституції України, що є неприпустимим.

Цей підхід, який відображає погляди природно-правової школи, звичайно, є дуже складним для практичного втілення в сучасних українських реаліях, оскільки він у більшій своїй мірі базується на ідеальних поняттях які на практиці майже ніколи не трапляються. Безперечно, до цього підходу необхідно прагнути, застосовуючи допоки позитивні напрацювання позитивістської теорії.

Відповідно до її положень, право - це система загальнообов'язкових,

формально визначених правил поведінки, що встановлюються або санкціонуються і охороняються державою з метою регулювання суспільних відносин. В той час, як теорія природного права містить відповідь на запитання про те яке місце займають міжнародні договори в системі джерел українського права (це, як показано вище, залежить від кожної конкретної ситуації), то теорія позитивізму (відповідно до положень якої був здійснений аналіз проблем у попередньому розділі) такої відповіді, на жаль, не має, тому тут необхідно звернути увагу на можливі зміни у законодавстві, які б забезпечили чітке розуміння місця міжнародних договорів у системі права України.

Перша пропозиція - вирішити питання із міжнародними договорами, згода Верховної Ради України на обов'язковість яких непотрібна. Частина перша статті 9 Конституції України чітко зазначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, не згадуючи при цьому про міжнародні договори, згода парламенту на обов'язковість яких непотрібна. Звичайно, дана норма не вказує, що такі договори не є частиною національного законодавства, однак, дає підстави для подібного її тлумачення. Їх статус було б варто визначити в Конституції України або у спеціальному законі, на обов'язковість якого у Конституції містилося б посилання.

Друга пропозиція - це встановлення в Конституції України норми про ієрархію законів. Надання таким важливим законам, як Закон України «Про міжнародні договори України» чи Податковий кодекс України (оскільки він оперує поняттям «закони з питань оподаткування», чим виділяє їх у окрему групу), які містять норми про примат міжнародних договорів, вищої сили ніж іншим законам, позбавило б від проблеми подолання колізій між нормами прийнятих пізніше національних законів і нормами міжнародних договорів, які набрали чинності щодо України раніше.

Третя пропозиція - конституційне закріплення статусу міжнародних договорів (не їх примату, а саме їх статусу), що може бути зроблено навіть відсиланням до спеціального нормативно-правового акту, який регулює ці питання. Таким актом може бути Закон України «Про міжнародні договори України». Конституційне закріплення такого відсилання убезпечить цей закон від можливості незастосування його норм за принципом lex posterior derogat legi priori.

Як видається, кожна з пропозицій вимагає внесення змін до Конституції України. Слід також наголосити, що не варто в ній визначати примат норм міжнародних договорів над нормами національних нормативно-правових актів, оскільки це в деяких випадках може не відповідати принципу верховенства права (особливо щодо міжнародних договорів, укладених достатньо давно, коли фактичні обставини щодо відносин, які вони покликані регулювати, змінились).

Таким чином, застосовуючи природно-правовий підхід до визначення місця міжнародних договорів у системі джерел права України, можна констатувати, що він фактично визначає їх місце. Воно, однак, не є стабільним і залежить від кожної конкретної ситуації. Цей підхід, однак, є, поки що нежиттєздатним через його високу «ідеальність».

Позитивістський підхід є більш приземленим, однак, з його точки зору сучасний стан справ з визначенням місця міжнародних договорів у системі українського національного права є проблемним, і для вирішення цих проблем необхідні відповідні конституційні зміни.