4.1. Загальні умови застосування міжнародних договорів

У Віденській конвенції 1969 р. можна знайти тільки дві явні вказівки, що регулюють загальні умови застосування міжнародних договорів.

Перша з них викладена у статті 28 Конвенції, за якою у випадках, коли інший намір не випливає з до­говору або не встановлений іншим чином, міжнародні договори не мають зворотної сили.

Інший намір держав, який знайшов відображення у тексті самого договору, мав місце, наприклад, при укладенні 9.02.57 р. Тимчасової конвенції про збере­ження котиків у північній частині Тихого океану, коли учасники цього договору домовились надати окремим положенням цієї Конвенції зворотну силу. Що стосу­ється встановлення даного наміру іншим чином можна зазначити на будь-які спеціальні угоди щодо можливої дії відповідного договору або на випадки відтворення у певному договорі загальної норми jus cogens.

Другу умову встановлено у статті 29 Конвенції, де передбачено (знов-таки за умов, що інше не випливає з договору або не встановлено іншим чином), що міжна­родний договір є обов'язковим для кожного учасника стосовно всієї його території. Зазвичай у випадках зву­ження територіальної сфери дії у першій же статті від­повідного міжнародного договору чітко окреслюється сфера його дії.

Але ці вимоги, так би мовити буквального харак­теру, є достатньо очевидні. Між тим у Віденській кон­венції містяться ще й умови, які можна позначити, як змістовні, тобто ті, що випливають не з букви, а із духу цієї Конвенції. Вони уявляються як більш цікавими, так і більш складними. На мій погляд їх щонайменше три:

Застосуванню підлягає тільки чинний міжнарод­ний договір. А це означає, що договір вже набув чин­ності, проте він все ще не втратив її.

Застосовуватись може лише діючий договір. Ін­акше кажучи, дію міжнародного договору не повинно бути скасовано чи зупинено у встановленому порядку.

Застосовується лише дійсний міжнародний договір, тобто правомірний як з точки зору змісту, так і під кутом зору дотримання всіх застосовних до процедури його укладення вимог. До речі, Конвенцію побудовано на презумпції дійсності міжнародного договору: останній завжди вважається дійсним доти, доки не буде доведено протилежне.

Саме ці три умови будуть у подальшому розгля­нуті більш детально. Проте існує ще одне специфічне питання, вирішенню якого присвячено статтю 30 Кон­венції, і яке слід розглянути перш за все. Мова йде про порядок застосування послідовно укладених догово­рів, які стосуються одного і того же питання.

У п. 1 зазначеної статті міститься загальне прави­ло, за яким викладені в ній правила застосовуються з дотриманням вимог статті 103 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Як відомо, у цій статті сформульо­ване наступне правило: у тому випадку, коли зо­бов'язання членів Організації за даним Статутом бу­дуть суперечити їх зобов'язанням за будь-якою іншою міжнародною угодою, переважну силу мають зо­бов'язання за цим Статутом. Дане правило має загаль­ний імперативний характер (jus cogens) і його визна­ють всі держави світу, навіть ті, що не є членами ООН. А далі, як зазначалось, у статті ЗО Конвенції міс­тяться три загальні правила стосовно переважної сили міжнародних договорів, укладених державами з одно­го і того ж питання.

Першим є наступне правило: якщо договором встановлено, що він обумовлений попереднім або на­ступним договором і що він не повинен вважатись не­сумісним з таким договором, переважну силу мають положення цього другого договору.

Дане правило стосується випадків, коли самі міжна­родні договори містять формальні вказівки щодо обох вимог, зазначених у п. 2 статті 30 Конвенції, а саме:

■ обумовленості міжнародних договорів;

■ їх сумісності.

Обумовленість, як випливає з тексту Конвенції, може мати форму попередньої або наступної обумов­леності. Так, згідно зі статтею 14 Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (1979 р.) держави-учасники визнають, що внаслідок активізації діяльності на Місяці може виникнути необхідність у детальних угодах про відповідальність за шкоду, спричинену на Місяці, на доповнення положень Дого­вору про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Мі­сяць і інші небесні тіла, та Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об'єктами. Зрозуміло, що всі наступні договори, які можуть бути укладені на виконання цієї статті, будуть попередньо обумовленими наведеною Угодою.

Яскравим прикладом наступної обумовленості є положення статті 1 Додаткового протоколу І до Же­невських конвенцій від 12.08.49 р., про захист жертв війни, у п. З якої зазначено, що цей Протокол допов­нює названі Женевські конвенції.

Що стосується сумісності послідовно укладених міжнародних договорів, то взагалі вона у цих випад­ках презюмується: у будь-якому випадку несумісності міжнародних договорів перевага надається останньо­му з послідовно укладених договорів. Значення даного правила пояснюється тим, що на практиці нерідко трапляються випадки, коли з приводу одного і того ж об'єкту регулювання діють різні міжнародні договори. Найчастіше це має місце тоді, коли згідно з процеду­рою перегляду міжнародного договору в новому дого­ворі беруть участь не всі учасники попереднього дого­вору і коли у новому договорі спеціально регулюється питання про дію попереднього договору між тими державами, які не беруть участь у новому міжнарод­ному договорі.

У якості приклада можна повернутись до згадува­них раніше Женевських конвенцій. У Конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р. зазначаєть­ся, що вона замінює у відносинах між державами, що домовляються, Конвенцію 1929 р. з цього ж питання, а У відносинах між державами, пов'язаних Гаазькими конвенціями 1899 р. або 1907 р. про закони та звичаї сухопутної війни, що є одночасно учасниками Конвен­ції 1949 p., остання доповнює гл. II Регламенту, додано­го до зазначених Гаазьких конвенцій. О. М. Талалаєв з цього приводу зазначає, що протягом першої світової війни франко-німецькі відносини стосовно законів і звичаїв ведення сухопутної війни регулювались не кон­венціями 1907 p., а італійсько-німецькими конвенціями 1899 р., бо Італія тоді не була учасником конвенцій

1907 р.

Друге правило викладено в статті 30 Конвенції наступним чином: якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору, але дію попереднього договору не скасовано або не зупинено відповідно до статті 59 Конвенції, попере­дній договір застосовується тільки в тій мірі, у якій його положення сумісними з положеннями наступного

договору.

На відміну від попереднього, дане правило регу­лює питання про взаємне відношення певною мірою несумісних між собою міжнародних договорів. Крім того, дане правило відрізняється від попереднього за колом учасників: у попередньому випадку коло учас­ників міжнародного договору одне і те саме, в той час як у даному - вони є різними. Яскравим прикладом застосування даного правила є ст. 311 Конвенції ООН з морського права 1982 p., якою встановлено, що вона має переважну силу у відносинах між державами-учасниками перед Женевськими конвенціями з морсь­кого права 1958 р. Одночасно в ній говориться про те, що нова Конвенція не змінює прав і зобов'язань дер-жав-учасниць, які випливають із інших угод, сумісних з нею та таких, що не зачіпають здійснення іншими державами-учасницями їх прав і виконання ними своїх зобов'язань за цією Конвенцією.

Третє правило зводиться до наступного. Якщо не всі учасники наступного договору є одночасно учас­никами попереднього договору, то:

a) у відносинах між державами-учасниками обох договорів застосовується попереднє правило;

b) у відносинах між державою-учасником обох договорів і державою-учасником тільки одного з дого­ворів договір, учасниками якого є обидві держави, ре­гулює їх взаємні права і зобов'язання.