§2. Законодавство УРСР в роки перебудови

Перебудова розпочалася з розгортання в країні антиа­лкогольної кампанії. Партійна верхівка вважала, що алкого­лізм є вагомою причиною занепаду радянської економіки, оскільки «будівельники комунізму» через надмірне спожи­вання алкоголю морально деградують та халатно ставляться до праці.

Через це, одним із перших нормативно-правових актів періоду Перебудови була Постанова ЦК КПРС від 7 травня 1985 року «Про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголі­зму», де підкреслювалася необхідність боротьби на всіх рів­нях зі зловживанням алкоголю. Окрім того, в Постанові се­ред іншого зазначалося, що «абсолютно нетерпимими є фа­кти, коли в засобах масової інформації, в окремих творах лі­тератури, в кіно та на телебаченні проповідується ідея «ку­льтурного», помірного вживання спиртних напоїв, у приваб­ливому вигляді зображуються різні застілля тощо». Було ви­знано необхідним у планах економічного і соціального роз­витку СРСР передбачити починаючи з 1986 року щорічне скорочення обсягів виробництва горілки та лікеро-горілча­них виробів, а до 1988 року повністю припинити випуск пло­дово-ягідних вин. У той же час слід було забезпечити значне збільшення виробництва та продажу безалкогольних на­поїв, соків, квасу, варення, джемів, фруктів, винограду, ягід у свіжому, сушеному та замороженому вигляді.

16 травня 1985 року був ухвалений Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з пияцтвом», в якому встановлювалася відповідальність за вживання та не­законний обіг алкоголю. Невдовзі, 20 травня 1985 року Пре­зидія Верховної Ради Української РСР ухвалила подібний Указ «Про заходи по посиленню боротьби проти пияцтва і

алкоголізму, викоріненню самогоноваріння». Цим докумен­том конкретизувалися санкції, спрямовані на реалізацію ан­тиалкогольної кампанії. Була передбачена відповідальність за розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і появу у громадських місцях у п’яному вигляді, розпивання спирт­них напоїв на виробництві, втягнення неповнолітніх у пия­цтво, порушення правил торгівлі спиртними напоями, виго­товлення, збут, зберігання і придбання міцних спиртних на­поїв домашнього виготовлення, керування транспортними засобами у стані сп’яніння.

Згідно з зазначеним Указом Президії Верховної Ради УРСР особи, які перебували на вулицях і в інших громадсь­ких місцях у середньому або тяжкому ступені сп’яніння, мали поміщуватися у медичний витверезник, за утримання в якому з них стягувалася плата.

Про притягнення особи до адміністративної відповіда­льності за порушення «сухого закону» повідомлялася адмі­ністрація або громадська організація за місцем роботи, нав­чання або проживання порушника. Такі особи могли бути позбавлені премій, винагород, пільгових путівок у будинки відпочинку і санаторії, а також їм могла бути перенесена черговість на одержання житлової площі.

Указ від 20 травня 1985 року, окрім іншого, передбачав утворення комісій із боротьби з пияцтвом, які мали коорди­нувати діяльність державних органів і громадських органі­зацій, спрямовану на боротьбу з пияцтвом, а також розроб­ляти і проводити заходи щодо запобігання і припинення проявів пияцтва.

Основними результатами «боротьби за тверезість» стали — знищення виноградників, розповсюдження самого­новаріння та зникнення у цьому зв’язку з продажу цукру, ріст тіньових прибутків на тлі недоотримання державним бюджетом значних сум від продажу алкоголю, невдово­лення населення жорсткою антиалкогольною кампанією. Ця боротьба зачепила і культурну сферу. Із кінофільмів, лі­тературних творів, пісень видалялися фрази, пов’язані з уживанням алкоголю, або інколи навіть згадкою певного ал­когольного напою. Однак, відзначалися і позитивні резуль­тати розгорнутої боротьби, а саме - зниження злочинності,

підвищення трудової дисципліни, збільшення народжувано­сті тощо.

Економічний спад та соціальна напруга через незва- жені, а інколи й абсурдні дії партійного керівництва у про­веденні антиалкогольної кампанії, спричинили 1987 року її згортання. При цьому сумнозвісні укази 1985 року форма­льно продовжували функціонувати.

Реалізація програми у боротьбі з пияцтвом і алкоголі­змом викликала внесення низки змін та доповнень до чин­них того часу законодавчих актів.

Адміністративне законодавство. Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення, ухвалений 7 гру­дня 1984 року, згідно з Постановою Верховної Ради УРСР № 8074-10 від того ж числа вводився в дію 1 червня 1985 року, тому його первинні положення, в яких містився перелік ад­міністративних правопорушень та відповідальності за їх вчинення, а також порядок накладення адміністративних санкцій, на момент набрання даним Кодексом чинності були доповнені статтями, що раніше увійшли до вищезазначе­ного «антиалкогольного» Указу від 20 травня 1985 року.

Роком пізніше до Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення були внесені статті, пов'язані з виконан­ням громадянами військового обов'язку. Встановлювалась відповідальність за неналежне виконання службовими осо­бами військово-облікової роботи, зарахування керівниками або іншими службовими особами підприємств, установ, ор­ганізацій, колгоспів і навчальних закладів на роботу (нав­чання) військовозобов'язаних і призовників, які не перебу­вали на військовому обліку за місцем проживання тощо. Пі­дсилювалася адміністративна відповідальність військовозо­бов'язаних і призовників за порушення правил військового обліку, умисне зіпсування або недбале зберігання обліково- військових документів (військових квитків і посвідчень про приписку до призовних дільниць), яке спричинило їх втрату.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 травня 1986 р. «Про посилення боротьби з одержанням нетрудових доходів» Кодекс УРСР про адміністративні пра­

вопорушення поповнився положеннями про відповідаль­ність за азартні ігри, гадання у громадських місцях; пору­шення порядку заняття кустарно-ремісничими промислами та іншою індивідуальною трудовою діяльністю; продаж вина домашнього виробництва тощо.

Враховуючи започатковані перебудовними процесами зміни в суспільному житті, зокрема певну демократизацію та гласність, партійне керівництво СРСР змушено було ви­знати існування в країні такого неприйнятного явища як проституція.

Агресивна боротьба з пияцтвом і алкоголізмом спрово­кувала стрімке розповсюдження у країні наркоманії і токси­команії, що спричинило необхідності внесення змін до Ко­дексу УРСР про адміністративні правопорушення, якими підсилювалася адміністративна відповідальність за неза­конне придбання або зберігання наркотичних засобів у не­великих розмірах чи вживання наркотичних засобів без призначення лікаря та інші дії, пов’язані з обігом наркотич­них речовин.

В умовах тотального дефіциту товарів у кінці 1980-х на початку 1990-х років владою було ухвалено рішення встано­вити більш жорсткі адміністративні санкції за дрібну спеку­ляцію та незаконну торгівлю. Так, наприклад, згідно з поло­женнями ст. 157 в редакції Кодексу УРСР про адміністрати­вні правопорушення від 7 березня 1990 року, скуповування і перепродаж із метою наживи у невеликих розмірах товарів особою, яку вже було піддано адміністративному стягненню за подібне правопорушення тягнуло за собою накладення штрафу в розмірі від трьохсот до однієї тисячі карбованців із конфіскацією предметів спекуляції або виправні роботи терміном від одного до двох місяців із відрахуванням два­дцяти процентів заробітку, з конфіскацією предметів спеку­ляції.

Трудове законодавство. Кризові явища, що почали з'являтися в економіці періоду перебудови, спричинили ух­валення в СРСР наприкінці 1986 року Закону «Про індивіду­альну трудову діяльність». Держава бачила індивідуальну трудову діяльність як суспільно корисну діяльність грома­дян із виробництва товарів та надання платних послуг, що не пов'язувалася з їх трудовими відносинами із держав­ними, кооперативними, іншими громадськими підприємст­вами, установами, організаціями та громадянами, а також з внутрішньоколгоспними трудовими відносинами.

Індивідуальною трудовою діяльністю дозволялося зай­матися повнолітнім громадянам, але у вільний від основної роботи час, домогосподаркам, інвалідам, пенсіонерам та сту­дентам.

Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів, підприємства, установи та організації мали сприяти грома­дянами, що займалися індивідуальною трудовою діяльні­стю, у придбанні сировини, матеріалів, інструментів та ін­шого майна, необхідного для заняття цією діяльністю, у збуті виробленої продукції, а також надавати їм нежилі при­міщення та інше майно в оренду.

Особам, які займалися індивідуальною трудовою дія­льністю, для придбання необхідної сировини, матеріалів, ін­струментів або іншого майна, а також, отримання його в оренду чи напрокат, міг надаватися кредит.

Законом був встановлений перелік видів індивідуаль­ної трудової діяльності, заняття якими заборонялося. Так, заборонялося виготовлення виробів із шкірок цінних хутря­них звірів, що добувалися полюванням і підлягали обов'яз­ковій здачі державі, а також із шкірок хижих хутряних зві­рів, утримання яких громадянам не дозволялося; парфуме-

рно-косметичних та хімічних виробів; отруйних та наркоти­чних засобів, а також лікарських засобів; виробів із дорого­цінних металів, дорогоцінного каміння та бурштину; будь- яких видів зброї, боєприпасів, вибухових речовин та піроте­хнічних виробів; розмножувальних і копіювальних апара­тів, штампів, штемпелів, печаток, шрифтів.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 15 квітня 1987 року № 127 «Про заходи по виконанню в республіці За­кону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» вищена- ведений перелік був розширений. В Українській РСР забо­ронялося, також, виготовлення значків і жетонів; свічок, ікон та церковного оздоблення; розмноження різного роду друкованої і фото продукції, тиражування грампластинок, кінофільмів, магнітних записів; виготовлення виноградного

1 плодово-ягідного вина для продажу.

До Кодексу законів про працю Української РСР 1971 року в розглядуваний період було внесено ряд помітних змін соціальної спрямованості.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від

2 вересня 1987 року було розширено пільги працюючим ва­гітним жінкам і жінкам, які мали малолітніх дітей. Серед ін­шого змінами встановлювалося, що за бажанням жінки у пе­ріод перебування її у відпустці через догляд за дитиною вона могла працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. При цьому за нею зберігалося право на одержання допомоги у період частково оплачуваної відпустки через до­гляд за дитиною. Також, заборонялося залучення до роботи в нічний час вагітних жінок і жінок, що мали дітей до двох років.

Перебудова управління економікою вимагала розши­рення та гарантування прав працюючих громадян та трудо­вих колективів, підвищення ролі профспілкових комітетів в дотриманні трудового законодавства.

Згідно із внесеними 1988 року до Кодексу законів про працю УРСР змінами було удосконалено інститут колекти­вного договору. Укладенню колективного договору мало пе­редувати обговорення його проекту на зборах (конференції) трудового колективу. Загальні збори (конференція) схвалю­вали колективний договір і уповноважували профспілковий

комітет підписати його з адміністрацією від імені трудового колективу.

Робітники і службовці отримали більш широкі можли­вості брати участь в управлінні підприємствами, устано­вами,організаціями через загальні збори (конференції) і ради трудових колективів, професійні спілки та інші гро­мадські організації, органи народного контролю та інші гро­мадські органи, які функціонували в трудових колективах, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи підприємства, установи, організації, а також із питань соціально-культур­ногоі побутового обслуговування.

Передбачалося, що умови договорів про працю, які по­гіршують становище робітників і службовців порівняно із законодавством СРСР і УРСР про працю, є нечинними.

Адміністрації підприємств, установ, організацій спі­льно з радами трудових колективів та профспілковими ко­мітетами отримали право встановлювати за рахунок влас­нихкоштів додаткові, порівняно з законодавством, трудові і соціально-побутові пільги для працівників колективу або окремих категорій робітників і службовців.

П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень вста­новлювавсяадміністрацією підприємства, установи або ж організації спільно із профспілковим комітетом з урахуван­нямспецифіки роботи, думки трудового колективу і за по­годженняміз місцевою Радою народних депутатів.

Термін випробування при призначенні на роботу не міг перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням із відповідним комітетом профспілки, — ше­сти місяців. Якщо працівник у період випробування був від­сутнім на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, термін випробування міг бути продовжений на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Розірвання трудового договору з ініціативи адмініст­рації підприємства, установи чи організації не допускалося без згоди профспілкового комітету, утвореного на цьому ж підприємстві, установі або організації. Якщо ж звільнення працівника було проведено без згоди профспілкового комі-

тету орган, який розглядав трудовий спір, повинен був відк­ласти його вирішення до розгляду профспілковим коміте­том питання про погодження на розірвання трудового дого­вору з працівником. У разі відмови у звільненні працівника профспілковий комітет ухвалював рішення про поновлення його на роботі.

Так само лише за погодженням із профспілковим ко­мітетом вирішувалося питання запровадження, зміни і пе­регляду норм праці.

Окрім того, в умовах економічної нестабільності та спаду виробництва на етапі «перебудови» окремі підприєм­ства та організації опинилися на межі свого закриття, пос­тала проблема звільнення або ж скорочення кількості пра­цівників. У зв’язку з появою нових викликів, СРСР намага­вся надати правову захищеність працюючим особам. Тому, Кодекс законів про працю УРСР був доповнений Главою ІІІ- А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», де зазначалися - порядок вивільнення працівників, гарантії забезпечення права на працю вивільнюваним працівникам, пільги і компенсації вивільнюваним працівникам.

Право на працю звільнюваним працівникам гаранту­валося наданням іншої роботи на тому ж підприємстві, в ус­танові, організації; наданням роботи на іншому підприємс­тві, в установі, організації за тією ж професією, спеціальні­стю, кваліфікацією, а при її відсутності - іншої роботи з ура­хуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб; на­данням можливості навчання нових професій (спеціально­стей) з наданням відповідної роботи. Однак, реалізувати на практиці зазначені законодавчі положення виявилося вкрай складно через розбалансованість державного механізму та стрімке погіршення економічної ситуації у країні, тому згадані норми в більшості мали декларативний характер.

Реформування трудового законодавства продовжи­лося після проголошення на початку 1990-х років переходу Української республіки до ринкової економіки. Одночасно з приведенням у відповідність до вимог часу нормативних по­ложень Кодексу законів про працю УРСР, 01.03.1991 року був ухвалений Закон «Про зайнятість населення». Закон

встановлював основні принципи державної політики зайня­тості населення; державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності; додаткові гарантії зайнятості для окре­михкатегорій населення (наприклад, одиноких матерів, які мали дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; осіб, звільнених після відбуття покарання); засади реалізації права громадян на зайнятість; завдання і функції державної служби зайнятості; компенсації і гарантії при втраті грома­дянами роботи тощо. Також, у Законі офіційно визначалося поняття «безробітні» та перераховувалися категорії осіб, які не могли визнаватися такими.

Цивільне законодавство. Фундаментом цивільного права в 1985 — 1991 роках були Основи цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік, ухвалені ще 8 гру­дня 1961 року, на підставі яких мали створюватися та приво­дитися у відповідність нормативно-правові акти всіх респу­блік, зокрема, Української РСР. Варто звернути увагу, що Основи цивільного законодавства закріплювали підґрунтям економічної системи СРСР соціалістичну власність на за­соби виробництва в формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності. Особиста власність ви­знавалася похідною від соціалістичної власності та мала слугувати одним із засобів задоволення потреб громадян. За задумом законодавця по мірі просування до комунізму осо­бисті потреби громадян мали у все більшому ступені задово­льнятися за рахунок суспільних фондів.

У повній відповідності до Основ цивільного законодав­ства Союзу РСР і союзних республік діяв Цивільний кодекс Української РСР 1964 року. Упродовж періоду перебудови до нього вносилися певні зміни та доповнення, які однак, не мали перетворювального характеру для суспільних відно­син, а навпаки, сприяли укоріненню радянської дійсності.

Наприклад, несуттєвих змін зазнали окремі статті Ци­вільного кодексу УРСР щодо власності. Стаття 87 ЦК у но­вій редакції передбачала, що соціалістичною власністю є: державна (загальнонародна) власність; колгоспно-коопера­тивна власність; власність профспілкових та інших громад­ських організацій. При цьому державна власність була осно­вною формою соціалістичної власності.

Цивільне законодавство встановлювало і таку форму власності як особиста. У відповідності до ст. 88 ЦК основу особистої власності громадян становили трудові доходи. Пе­редбачалося, що майно, яке є в особистій власності грома­дян, не повинно служити для одержання нетрудових дохо­дів, використовуватися на шкоду інтересам суспільства. Згі­дно зі ст. 100 ЦК до об'єктів права особистої власності гро­мадян належали предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий бу­динок і трудові заощадження.

Слід зауважити, що в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або його частина. Под­ружжю, яке проживало спільно, та його неповнолітнім ді­тям також міг належати тільки один жилий будинок чи його частина. Якщо ж в особистій власності громадянина або по­дружжя та його неповнолітніх дітей було, хоча і на законних підставах, більше одного жилого будинку, власник повинен був залишити у своїй власності тільки один із них. Інший будинок (будинки) власник мав протягом одного року про­дати, подарувати або відчужити іншим способом.

За приписами ст. 103 ЦК УРСР, якщо власник упро­довж року не скористався своїм правом на відчуження буди­нку в будь-якій формі, цей будинок за рішенням виконав­чого комітету місцевої Ради народних депутатів підлягав примусовому продажу. У разі, коли продаж будинку у при­мусовому порядку не відбувся через відсутність покупців, будинок за рішенням виконавчого комітету безоплатно пе­реходив у власність держави.

Так само і в разі набуття на законних підставах права особистої власності на жилий будинок (наприклад, в по­рядку спадкування) при наявності в особи (подружжя) жи­лого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду або в будинку житлово-будівельного чи житлового кооперативу, якщо ці будинок (особиста влас­ність) та житлове приміщення знаходилися в межах одного населеного пункту, такій особі або подружжю необхідно було залишити за собою лише один житловий об'єкт, тобто або квартиру (кімнату), або ж будинок. При невиконанні цієї вимоги, застосовувалися положення ст. 103 ЦК УРСР.

Окрім того, привертають особливу увагу положення ст. 106 ЦК, де зазначалося наступне, — якщо жилий буди­нок, дача або інше майно, що є в особистій власності грома­дянина, систематично використовується власником для оде­ржання нетрудових доходів, відповідно цей будинок, дача чи інше майно підлягає безоплатному вилученню в судовому порядку за позовом виконавчого комітету. Вилучений буди­нок, дача або їх частина зараховується до фонду місцевої Ради народних депутатів.

У розглядуваний період із цивільного законодавства були викреслені положення, які стосувалися найму жилих приміщень. Це пов’язувалося з тим, що питання житлового найму одночасно регулювалися вже чинним на той час спе­ціальним законодавством — Житловим кодексом УРСР, ух­валеним 30.06.1983 року.

Також, Цивільний кодекс УРСР був доповнений низ­кою статей, зокрема ст. 87-1 «Оперативне управління май­ном», ст. 105-1 «Наслідки порушення правил будівництва лі­тніх садових будиночків», ст. 352-1 «Правила про окремі види договору підряду», ст. 520-1 «Право на промисловий зразок» тощо.

Зміни торкнулись й окремих питань спадкування. Зок­рема, на спадкоємців, які прийняли спадщину, покладався обов’язок відшкодовувати у межах дійсної вартості спадко­вого майна необхідні витрати, яких зазнали треті особи із до­гляду за спадкодавцем під час його хвороби, на похорони спа­дкодавця, а також із охороні спадкового майна і управлінням ним. Відшкодування зазначених витрат мало проводитися поряд із задоволенням вимог кредиторів спадкодавця.

На початку 1990 року в СРСР закладається законодавча основа реформування інституту власності. Набуває чинності Закон СРСР «Про власність в СРСР». Невдовзі, 7 лютого 1991 року в Українській РСР також ухвалюється та згодом набуває чинності Закон «Про власність», що мав прогресив­ний характер. Метою Закону було забезпечення вільного еко­номічного самовизначення громадян, використання природ­ного, економічного, науково-технічного та культурного поте­нціалів республіки для підвищення рівня життя її народу.

За новим законодавством власність в Україні висту­пала в таких формах - індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна.

Суб’єктами права індивідуальної власності в УРСР мо­гли бути громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Тепер громадяни мали можливість набувати права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкла­деннякоштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або ук­ладенняінших угод, не заборонених законом. І, найважли­віше, склад, кількість і вартість майна, що могло бути у вла­сності громадян, не обмежувалися, окрім випадків, передба­чених законом.

Революційним можна вважати положення ст. 5 За­кону, на основі якого власник мав право на договірній основі використовувати працю громадян. Поряд із цим, він був зо­бов’язаний забезпечити громадянину, праця якого викорис­товувалася, соціальні, економічні гарантії та права, передба­чені законом.

Суб’єктами права колективної власності виступали трудові колективи державних підприємств, колективи оре­ндарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єд­нання, професійні спілки, політичні партії та інші громад­ські об’єднання, релігійні та інші організації, що були юри­дичними особами. Об’єкти, що могли належати на праві вла­сності кожному з перерахованих суб’єктів, чітко визнача­лися Розділом IV Закону УРСР «Про власність».

На підставі зазначеного Закону до державної власно­сті в Україні належали загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних оди­ниць (комунальна власність). Суб’єктом права загальнодер­жавної (республіканської) власності називалася держава в особі Верховної Ради УРСР, а суб’єктами права комунальної власності були адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад

народних депутатів. В ст.ст. 34-35 того ж Закону розмежову­валися об'єкти загальнодержавної (республіканської) та ко­мунальної власності.

Законом також регулювалися питання права власно­сті інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій на об'єкти, які вони могли розміщувати і вико­ристовувати на території УРСР згідно із укладеними дого­ворами та законодавством.

Розділ VΣ Закону УРСР «Про власність» на норматив­ному рівні вводив інститут права інтелектуальної власності.

Важливою частиною названого Закону був Розділ VΣΠ, де визначалися правові аспекти захисту права власності.

31 травня 1991 року були ухвалені нові Основи цивіль­ного законодавства Союзу РСР і республік, які у відповідно­сті до Постанови Верховної Ради СРСР № 2212-І мали бути введені в дію 1 січня 1992 року. Розпад СРСР та здобуття Ук­раїною й іншими союзними республіками незалежності уне­можливили набрання чинності цим нормативно-правовим актом.

Законодавство економічного спрямування. Еконо­міка Радянського Союзу часів Перебудови вимагала доко­рінних перетворень, які б дали змогу країні вийти з глибокої кризи, викликаної, зокрема плановою системою господарю­вання, підвищити рівень життя населення та наздогнати за­хідний світ в науково-технічній сфері. На досягнення цієї мети було спрямоване реформування як союзного, так і пов'язаного з ним республіканського законодавства еконо­мічного напрямку.

В червні 1987 року був ухвалений Закон СРСР «Про державне підприємство (об'єднання)», який набув чинності 1 січня 1988 року.

Закон був покликаний визначити економічні і правові основи господарської діяльності соціалістичних державних підприємств (об'єднань), зміцнити державну (загальнонаро­дну) власність на засоби виробництва у промисловості, буді­вництві, агропромисловому комплексі та інших галузях, ро­зширити можливості участі трудових колективів у ефекти-

вному використанні цієї власності, в управлінні підприємс­твами та об’єднаннями, в розв’язанні державних і громадсь­ких справ. Водночас, передбачалося посилення економічних методів управління, використання повного господарського розрахунку і самофінансування, розширення демократич­них основ і розвиток самоврядування. Також, цей Закон впорядковував відносини між підприємствами (об’єднан­нями) і органами державної влади та управління.

Найпомітнішою новацією даного законодавства стало введення на підприємствах госпрозрахунку та самофінансу­вання. Передбачалося, що виробнича, соціальна діяльність підприємства і оплата праці мали здійснюватися за рахунок зароблених трудовим колективом коштів. Підприємство із прибутку, отриманого від реалізації продукції (робіт, пос­луг), компенсувало свої матеріальні затрати. Частина при­бутку (доходу) повинна була використовуватись підприємс­твом для виконання зобов’язань перед бюджетом, банками і вищестоящим органом. Інша частина надходила у його по­вне розпорядження і разом із коштами на оплату праці утво­рювала госпрозрахунковий доход колективу, який був дже­релом життєдіяльності підприємства.

Для підвищення зацікавленості трудового колективу в результатах своєї діяльності підприємство могло широко використовувати нові прогресивні методи господарювання, зокрема колективний підряд, орендні відносини, кооперати­вні форми.

Підприємству як самостійному товаровиробнику до­зволялося виступати на ринку цінних паперів і випускати для мобілізації додаткових фінансових ресурсів акції, здійс­нювати цільові позики.

Також, підприємствам надавалась можливість само­стійно вести зовнішньоекономічну діяльність (зокрема ри­нки капіталістичних країн і країн, що розвивалися). При цьому вони зобов’язувалися в першу чергу забезпечувати поставку продукції на експорт.

26 травня 1988 року ухвалено Закон СРСР «Про коопе­рацію». У преамбулі до Закону зазначалося, що він поклика­ний розкрити величезні потенціальні можливості коопера­ції, зростання її ролі у прискоренні соціально-економічного

розвитку країни, посилити процес демократизації господар­ського життя, надати нового імпульсу колгоспному рухові, створити умови для залучення до кооперативів широких верств населення. Закон спрямовувався на всесвітнє вико­ристання кооперативних форм для задоволення зростаю­чих потреб народного господарства і населення у продоволь­стві, товарах народного споживання, житлі, різноманітній продукції виробничо-технічного призначення, роботах і по­слугах.

Кооперативи могли створюватися і функціонувати в сільському господарстві, промисловості, будівництві, на транспорті, в торгівлі й громадському харчуванні, у сфері платних послуг та інших галузях виробництва і соціально- культурного життя та займатися будь-якими видами діяль­ності, за винятком заборонених законодавством.

У системі соціалістичної кооперації могли функціону­вати кооперативи двох основних типів: виробничі і спожи­вчі. Виробничі кооперативи здійснювали виробництво това­рів, продукції, робіт, а також надання платних послуг підп­риємствам, організаціям, установам і громадянам. Діяль­ність таких кооперативів ґрунтувалася на особистій трудо­вій участі їх членів.

Споживчі кооперативи могли задовольняти потреби своїх членів та інших громадян у торгівельному і побуто­вому обслуговуванні, а також членів кооперативів у житлі, дачах і садових ділянках, гаражах і стоянках для автомобі­лів, у соціально-культурних та інших послугах. Поряд із за­значеними функціями споживчі кооперативи мали змогу також розвивати різноманітну виробничу діяльність, тобто бути кооперативами змішаного типу.

Доповнювала зазначений Закон Постанова Ради Міні­стрів СРСР від 29 грудня 1988 року № 1468 «Про регулю­вання окремих видів діяльності кооперативів відповідно до Закону про кооперацію в СРСР».

На підставі вищезгаданих актів було ухвалено Поста­нову Ради Міністрів УРСР від 17 квітня 1989 року № 109 «Про регулювання окремих видів діяльності кооперативів в Українській РСР відповідно до Закону про кооперацію в СРСР», де, окрім передбачених Постановою Ради Міністрів

СРСР від 29 грудня 1988 року № 1468, визначалися й інші види діяльності, якими кооперативи не мали права займа­тися, а також ті, якими мали право займатися тільки на ос­нові договорів, що укладалися з підприємствами, організаці­ями та установами, для яких ці види діяльності були основ­ними.

Важливе значення для майбутнього нашої країни мав Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Цей Закон на основі Декларації про державний суверенітет України визначав зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як су­веренної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюдже­тної, кредитної та грошової системи Української РСР.

У середині 1990 року в СРСР з’являється Закон «Про підприємства в СРСР», який встановлював загальні правові, економічні і соціальні основи організації підприємства при різноманітності форм власності та його діяльності в умовах розвитку товарно-грошових відносин і регульованого ринку.

У березні 1991 року в УРСР ухвалюється подібний За­кон «Про підприємства в Українській РСР». Закон визначав види і організаційні форми підприємств, правила їх ство­рення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

В Українській РСР могли функціонувати підприємс­тва таких видів: індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та тільки її праці; сі­мейне підприємство, засноване на власності та праці грома­дян УРСР - членів однієї сім’ї, які проживали разом; прива­тне підприємство, засноване на власності окремого громадя­нина УРСР, із правом найняття робочої сили; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації; державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-те­риторіальних одиниць; державне підприємство, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності; спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних

власників (змішана форма власності); підприємство, засно­ване на власності юридичних осіб і громадян союзних респу­блік та інших держав.

У березні 1991 року був набув чинності Закон УРСР «Про підприємництво» від 07 лютого 1991 року. Закон ви­значав засади здійснення підприємницької діяльності (підп­риємництва) громадянами та юридичними особами на тери­торії Української РСР, встановлював гарантії свободи підп­риємництва та його державної підтримки.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприєм­цями) могли виступати громадяни УРСР, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юриди­чні особи всіх форм власності, встановлених Законом Укра­їнської РСР «Про власність».

Не допускалося заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян — військовослужбовців, службо­вих осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, вну­трішніх справ, державного арбітражу, державного нотарі­ату, а також органів державної влади і управління, які пок­ликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльні­стю, не мали змоги зареєструватися як підприємці із правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення тер­міну, встановленого вироком суду.

Окрім того, особи, які мали непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не могли бути зареєстровані як підприємці, не могли виступати спів- засновниками підприємницької організації, а також обій­мати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єд­наннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Закон гарантував свободу підприємницької діяльності, тобто підприємці мали право без обмежень ухвалювати рі­шення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечила законодавству.

Серед інших нормативно-правових актів, які мали сприяти відновленню економіки, варто взазначити Закон СРСР «Про банки і банківську діяльність» від 11 грудня

1990 року та ухвалений згодом однойменний Закон Україн­ської РСР від 20 березня 1991 року.

У Законі УРСР «Про банки і банківську діяльність» фі­ксувалося кардинальне реформування банківського сек­тору та визначалося, що УРСР самостійно організовує бан­ківську систему. Згідно з новими підходами банківська сис­тема ставала дворівневою і складалася з Національного ба­нку України та комерційних банків, зокрема Зовнішньоеко­номічного банку УРСР, Ощадного банку УРСР, республіка­нських та інших комерційних банків різних видів і форм власності. Закон гарантував захист інтересів клієнтів бан­ків та дотримання банківської таємниці.

Кримінальне законодавство. У галузі кримінального права в окреслений вище період продовжували діяти Ос­нови кримінального законодавства Союзу РСР і союзних ре­спублік 1958 року та Кримінальний кодекс УРСР 1960 року, а також деякі спеціальні закони, наприклад, Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» 1958 року, до яких було внесено певні зміни та доповнення. Але, особливу увагу привертають окремі норми, які вперше були запроваджені в кримінальному законодавстві перебу- довного етапу.

Так, Кримінальний кодекс УРСР був доповнений ст. 62-1 «Заклики до вчинення злочинів проти держави», де пе­редбачалося, що публічні заклики до зради Батьківщини, вчинення терористичного акту або диверсії караються поз­бавленням волі терміном до трьох років або штрафом у роз­мірі до двох тисяч карбованців.

Аналогічні санкції застосовувалися за образу або дис­кредитацію державних органів і громадських організацій на підставі нової статті 66-1 КК УРСР. Під цим злочином зако­нодавець розумів публічні образи або дискредитацію найви­щих органів державної влади та управління СРСР і УРСР, інших державних органів, які утворювалися чи обиралися З'їздом народних депутатів СРСР, Верховною Радою СРСР або З'їздом народних депутатів УРСР, Верховною Радою УРСР, або службових осіб, які призначалися, обиралися чи затверджувалися З'їздом народних депутатів СРСР, Верхо­вною Радою СРСР або З'їздом народних депутатів УРСР,

Верховною Радою УРСР, а так само громадських організацій та їхніх загальносоюзних і республіканських органів, які створювалися у встановленому законом порядку і функціо­нували відповідно до Конституції СРСР. Слід зазначити, що ця стаття за два місяці після набуття чинності, а саме - 16 че­рвня 1989 року, була викреслена з КК УРСР.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1987 року «Про заходи профілактики зараження вірусом СНІД» до Кодексу увійшла ст. 108-2 «Зараження ві­русом імунодефіциту людини», яка встановлювала тривале позбавлення волі за завідоме поставлення іншої особи в не­безпеку зараження вірусом імунодефіциту людини.

Статтею 123-2 КК УРСР закріплювалася відповідаль­ність за незаконне поміщення у психіатричну лікарню. Так, поміщення у психіатричну лікарню завідомо психічно здо­рової особи каралося позбавленням волі терміном до двох років або виправними роботами на той же термін із позбав­ленням права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю терміном від одного року до трьох років чи без такого.

У зв’язку з необхідністю захисту споживчого ринку Української РСР у період становлення ринкових відносин від дій, що його дестабілізували, у кримінальному законо­давстві було передбачено відповідальність за штучне підви­щення і підтримання високих цін на товари народного спо­живання та послуги населенню, а також незаконну торгіве- льну діяльність.

Відповідно до ухваленого 2 листопада 1989 року За­кону СРСР «Про відповідальність за неповагу до суду», КК УРСР доповнився положеннями щодо встановлення санк­цій за втручання у вирішення судових справ, погрозу щодо судді, образу судді, умисне невиконання судового рішення тощо.

У рамках посилення правового захисту працівників правоохоронних органів передбачалася кримінальна відпо­відальність за неправомірні дії, які виявилися в образі про­курора або слідчого у зв’язку з їх службовою діяльністю; по­грозі працівникові правоохоронного органу; втручанні у ді­яльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ,

безпеки; заподіянні тілесних ушкоджень працівникові пра­воохоронного органу; умисному знищення або пошкодженні майна, що належало працівникові правоохоронного органу.

Так само встановлювалася відповідальність за заподі­яння тілесних ушкоджень судді чи умисне знищення або по­шкодження його майна (ст. 189-4, ст. 189-5 КК УРСР).

Із метою забезпечення громадського порядку і без­пеки громадян у кримінальному законодавстві з’явилася ни­зка нових положень. Так, Кодекс було доповнено ст. 187-4, яка стосувалася наслідків порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстра­цій. Згідно зі ст. 187-5 передбачалося, що захват державних або громадських будівель чи споруд з метою незаконного ко­ристування ними або перешкоджання нормальній роботі ус­танов, організацій, підприємств карається позбавленням волі терміном до п’яти років або виправними роботами тер­міном до двох років. Стаття 206-1 КК УРСР встановлювала відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожу­вали громадському порядку і безпеці громадян.

Намагання держави припинити поширення наркома­нії і токсикоманії, що набувало загрозливих масштабів для країни, спричинили появу спеціальних норм, які встановлю­вали відповідальність за втягнення неповнолітніх у немеди- чне вживання лікарських та інших засобів, що викликали одурманювання (ст. 208-2 КК УРСР); незаконні виробниц­тво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання нар­котичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 229-8); незаконний посів або виро­щування олійного маку і конопель (ст. 229-9); організацію або утримання приміщень для вживання одурманюючих за­собів (ст. 229-11). Поряд із цим, в ст. 229-10 КК УРСР перед­бачалися й підстави звільнення від відповідальності у зв’язку з добровільною здачею наркотичних засобів, психо­тропних речовин чи зверненням за медичною допомогою.

До окремих вже існуючих положень КК УРСР, пов’язаних із зазначеною проблематикою, були внесені зміни, якими підсилювалася кримінальна відповідальність за незаконні виробництво, виготовлення, придбання, збері-

гання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засо­бів або психотропних речовин (ст. 229-1); розкрадання нар­котичних засобів або психотропних речовин (ст. 229-2); посів або вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 229-3); схиляння до вживання наркотичних засобів або психотроп­них речовин (ст. 229-5); порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур­сорів (ст. 229-7) тощо.

За два роки після Чорнобильської катастрофи, у квітні 1988 року, до КК Української РСР були введені положення, за якими передбачалося кримінальне покарання за дії, що виявилися в незаконному придбанні, зберіганні, викорис­танні, передаванні або руйнуванні радіоактивних матеріа­лів; розкраданні радіоактивних матеріалів; погрозі вчи­нення розкрадання радіоактивних матеріалів або їх викори­стання; порушенні правил зберігання, використання, обліку та перевозки радіоактивних матеріалів.

Згодом, у Кодексі передбачили і відповідальність за утаювання або перекручення відомостей про стан довкілля чи захворюваності населення; заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції.

Зміни торкнулися й інших положень Кримінального кодексу УРСР, більшість з яких містилася в його Особливій частині. До них належали статті щодо розкрадання держав­ного або колективного майна шляхом крадіжки (ст. 81); уми­сного знищення або пошкодження державного чи колекти­вного майна (ст. 89); захоплення заручників (ст. 123-1); пере­шкоджання здійсненню виборчого права чи роботі виборчої комісії (ст. 127); неправомірного використання виборчих бю­летенів, підлогу виборчих документів або неправильного пі­драхунок голосів чи неправильного оголошення результатів виборів (ст. 128); заняття забороненими видами підприємни­цької діяльності (ст. 148); виготовлення спиртних напоїв і то­ргівлі ними (ст. 149); спекуляції (ст. 154); порушення правил торгівлі (ст. 155-3); одержання хабара (ст. 168); самовільного захоплення земельної ділянки та самовільного будівництва (ст. 199); доведення неповнолітнього до стану сп'яніння (ст.

208-1); порушення правил зберігання, використання, обліку та перевозки вибухових речовин (ст. 221) та інші.

2 липня 1991 року Верховна Рада СРСР ухвалила нові Основи кримінального законодавства Союзу РСР та респуб­лік, які згідно з Постановою № 2282-1 мали бути введені в дію з 1 липня 1992 року, але у зв’язку з політичними подіями вони так і не набули чинності.

Конституції СРСР та УРСР. Основним Законом Ра­дянського Союзу в роки «перебудови» залишалася Консти­туція СРСР 1977 року. Поряд із цим, Українська РСР мала й свою Конституцію, ухвалену 20 квітня 1978 року. Зміна по­літичного курсу, необхідність запровадження демократич­них механізмів для розвитку країни, нездатність застарілої радянської системи управління долати кризові явища в еко­номічній, соціальній та інших сферах, а також загальнона­родне прагнення кардинальних перетворень в суспільстві спричинили реформу конституційного права, яка розпоча­лася лише незадовго до розпаду СРСР.

Конституція СРСР 1977 року зазнала багатьох суттє­вих змін, найпомітніші з яких торкалися, насамперед, най­вищих органів державної влади і управління СРСР. Напри­кінці 80-х років новою редакцією Конституції було передба­чено, що найвищим органом державної влади СРСР є З’їзд народних депутатів СРСР. З’їзд народних депутатів мав по­вноваження вирішувати на свій розсуд будь-яке питання, яке належало до відання Союзу РСР. З’їзд народних депута­тів складався з 2250 депутатів, обраних у спосіб передбаче­ний ст. 109 Конституції. Чергові засідання З’їзду народних депутатів мали проводитися не менше одного разу на рік. До цього моменту найвищим органом влади у країні була Вер­ховна Рада СРСР.

У результаті конституційної реформи Верховна Рада СРСР стала постійно чинним законодавчим і контрольним органом державної влади СРСР. Вона обиралася таємним го­лосуванням із кількості народних депутатів СРСР З’їздом народних депутатів і була йому підзвітною. Верховна Рада СРСР складалася із двох палат: Ради Союзу і Ради Націона­льностей.

Згідно з оновленою редакцією ст. 91 Конституції СРСР найважливіші питання загальносоюзного, республікансь­когоі місцевого значення мали вирішуватися на засіданнях З'їздів народних депутатів, сесіях Верховних Рад і місцевих Рад народних депутатів або ставитися ними на референ­думи.

14 березня 1990 року Конституція СРСР була допов­нена розділом 15-1, на основі якого вводилася нова державна посада - Президента СРСР, що визнавався главою Радянсь­кої держави. На відміну від попереднього періоду, тепер очі- льник держави — Президент СРСР, мав обиратися громадя­нами СРСР на основі загального, рівного і прямого вибор­чого права при таємному голосуванні терміном на п'ять ро­ків. Статтею 127-3 Конституції СРСР визначалися його пов­новаження.

Однак, повноцінні вибори Президента СРСР так і не відбулися. Перший і єдиний Президент СРСР — М. Горба­чов, був обраний З'їздом народних депутатів СРСР 15 бере­зня 1990 року.

У грудні 1990 року в Конституції СРСР з'являється розділ 15-2, яким встановлюються засади діяльності Ради Федерації. Очолювати цю Раду мав Президент СРСР. До складу Ради повинні були входити Віцепрезидент СРСР, президенти (найвищі державні службові особи) республік. Рада Федерації на основі визначених З'їздом народних депу­татів СРСР напрямів внутрішньої і зовнішньої політики Со­юзу РСР мала здійснювати координацію діяльності найви­щих органів державного управління Союзу та республік, стежити за додержанням Союзного Договору, визначати за­ходи щодо проведення в життя національної політики Ра­дянської держави, забезпечувати участь республік у вирі­шенні питань загальносоюзного значення, приймати реко­мендації щодо розв'язання спорів та врегулювання конфлі­ктних ситуацій у міжнаціональних відносинах. Але, у зв'язку з розпадом СРСР ці положення втратили актуаль­ність.

Важливих змін зазнала ст. 51 Конституції. За новою редакцією цієї статті громадянам СРСР надавалося право об'єднуватись у політичні партії, громадські організації,

брати участь у масових рухах, які мали сприяти розвиткові політичної активності і самодіяльності, задоволенню їхніх різноманітних інтересів.

Реформувалася й виборча система. 1 грудня 1988 року був ухвалений Закон СРСР «Про вибори народних депутатів СРСР». Із урахуванням його положень вносилися зміни і до Конституції СРСР.

Вибори народних депутатів мали проводитися за одно­мандатними або багатомандатними виборчими округами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при та­ємному голосуванні. Частина народних депутатів союзних і автономних республік, якщо це передбачалося конституці­ями республік, могла обиратись від громадських організацій.

Якщо раніше право висування кандидатів у депутати належало організаціям Комуністичної партії Радянського Союзу, Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Мо­лоді тощо, то згідно із внесеними 1989 р. змінами до Консти­туції СРСР право висування кандидатів у народні депутати за виборчими округами відтепер належало трудовим колек­тивам, громадським організаціям, колективам середніх спе­ціальних і вищих навчальних закладів, зборам виборців за місцем проживання і військовослужбовців у військових ча­стинах. Кількість кандидатів у народні депутати не обмежу­валася. Кожен учасник передвиборних зборів міг пропону­вати для обговорення будь-які кандидатури, зокрема і свою.

Для забезпечення однакових умов для кожного канди­дата в народні депутати витрати, пов’язані з підготовкою і проведенням виборів народних депутатів, мали провади­тися відповідною виборчою комісією з єдиного фонду, ство­рюваного за рахунок держави, а також добровільних внесків підприємств, громадських організацій, громадян.

Все вищезазначене свідчило про поступове руйну­вання радянської системи та перехід до якісно нової моделі державного будівництва.

Реформа Конституції СРСР безпосередньо познача­лася і на положеннях Конституції Української РСР. Зміни до неї були майже тотожними змінам Союзної Конституції. Однак, норми Конституція УРСР мали й певні особливості.

Так, у відповідності до Закону УРСР «Про зміни і до­повненняКонституції (Основного Закону) Української РСР» від 27 жовтня 1989 року державною мовою в УРСР ви­знаваласяукраїнська мова. Українська республіка брала на себе зобов’язання забезпечити всебічний розвиток і функці­онування української мови в усіх сферах суспільного життя. Дозволялося вільне користування російською мовою як мо­вою міжнаціонального спілкування народів СРСР. У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, могли викорис­товуватися поряд із державною мовою і інші національні мови.

Наступного дня, 28 жовтня 1989 року, в УРСР був ухва­лений Закон «Про мови в Українській РСР». На загальносо­юзному рівні мовні питання були відображені в Законі СРСР «Про мови народів РСР» від 24 квітня 1990 року.

Важливі перетворення в Конституції УРСР відбулися в жовтні 1990-го року після ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Але, не зва­жаючи на цю знаменну подію в житті Українського народу, Українська республіка все ще залишалася частиною СРСР, що відображалося і на її законодавстві.

Разом із внесенням змін, аналогічних змінам в Кон­ституції СРСР, про які говорилося раніше, Верховна Рада УРСР ухвалила принципове рішення в одному з найгострі- ших питань та викреслила ст. 6 Конституції, в якій йшлося про Комуністичну партію Радянського Союзу як керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його полі­тичної системи, державних і громадських організацій тощо. Слід зауважити, що в цей же час за Конституцією СРСР про­відна роль залишалася за Комуністичною партією, хоча фо­рмально допускалась можливість утворення і інших політи­чних партій.

Також, у розглядуваний період було припинено чин­ність глави 16 та 17 розділу VII, де передбачалося, що дер­жавний план економічного і соціального розвитку України

та державний бюджет України є складовими частинами дер­жавного плану економічного і соціального розвитку СРСР і єдиного державного бюджету СРСР.

Потрібні зміни були внесені і до ст. 7 Конституції УРСР, згідно з якою політичні партії, громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах могли брати участь у розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними і громадськими справами.

Оновлені конституційні положення визначали, що на території України забезпечується верховенство законів ре­спубліки (ст. 71).

У червні 1991 року Конституція була доповнена Гла­вою 7-1, де зазначалося, що Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка є складовою частиною Українсь­кої Радянської Соціалістичної Республіки і самостійно вирі­шує питання, віднесені до її відання.

Законом УРСР від 5 липня 1991 року був заснований пост Президента Української РСР та внесені відповідні зміни та доповнення до Конституції УРСР. Новою Главою 12-1 Конституції УРСР визначалися його повноваження, по­рядок обрання тощо.