<<
>>

1.6. Оперативно-розшукова діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці

Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив 12 грудня 1917 р. у Харкові Радянську владу і створив Українську Радянську Республіку. В зв'язку з цим більшовики стали перед завданням формування нових органів охорони правопорядку. З цією метою в складі Радянського уряду України - Народного Секретаріату - було створено Секретарство судових справ, на яке покладалася організація та керівництво міліцією, охорона громадської безпеки, організація боротьби зі злочинністю.

На початку 1919 р. у складі Ради Народних Комісарів Української Радянської Республіки було організовано Народний Комісаріат внутрішніх справ.

Декретом Ради Народних Комісарів України від 9 лютого 1919 р. було створено робітничо-селянську міліцію, основним завданням якої була «охорона революційного порядку та особистої безпеки громадян», а також боротьба «з кримінальними злочинними елементами, які є наслідком капіталістичного ладу».1

16 квітня 1919 року Рада Народних Комісарів України прийняла декрет «Про організацію карного розшуку», а 11 травня 1919 року Народний Комісаріат Юстиції на виконання вказаного декрету затвердив Положення про органи карного розшуку і судово-карної міліції. Цим нормативним актом визначались завдання, структура, штати, компетенція карного розшуку та судово-карної міліції і порядок їх організації на території республіки. В штати карного розшуку вводились посади інспекторів розшуку і їх помічників, реєстраторів, вожатих собак-шукачів, агентів розшуку. В центральному апараті відкривались курси з підготовки агентів розшуку, перед якими ставилось завдання: «щоб особи, які прослухали курс, повністю були підготовлені до майбутньої їх діяльності».

На агентів карного розшуку покладались обов'язки «вести неослабний нагляд за злочинним елементом і попереджувати скоєння злочинів, а також проводити розшук як осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, так і предметів і слідів, які можуть послужити розкриттю злочину». Агенти карного розшуку повинні були проживати у своєму районі і знати, за можливості, весь його злочинний світ. При цьому вони мали право користуватися послугами філерів, тобто осіб, які не перебували на службі, але давали «вказівки для розкриття злочину, розшуку вкраденого та затримання злочинців за визначену плату» на що завідуючому секцією карного розшуку відпускались таємні суми».[12] [13]

Назване Положення було першим нормативним актом радянських часів, який юридично закріпив право карного розшуку мати таємну агентуру.

Для розшуку злочинців широко практикувалися проведення облав, при яких проводилось затримання осіб, які ховалися від слідства, дезертирів та інших злочинних елементів, вилучалися крадені речі і заборонені для продажу.

Агенти розшуку за прикметами розпізнавали злочинців, викрадені речі та предмети, оголошені в розшук. Активно використовувались допомога в містах і сілах виконавців місцевих осередків влади в збиранні інформації та в спостереженні за окремими особами чи будинками.

Формування української радянської міліції проходило у важких умовах: не вистачало кадрів, слабкою була матеріально-технічна база. Слід сказати, що часто міліція використовувалася радянськими органами як каральний інструмент для боротьби з населенням, що поставало проти влади більшовиків. Але все ж основною функцією міліції було забезпечення правопорядку, здійснення розшукових функцій, захист громадян від злочинності.

І цю функцію вона, не зважаючи на труднощі, виконувала.1

По мірі зміцнення радянської влади, НКВС поступово звільнявся від функцій, пов'язаних із радянським будівництвом та веденням народного господарства. В складі НКВС створюється єдине центральне адміністративне управління, до складу якого увійшли адміністративний відділ, міліція та карний розшук.

Провідним напрямком діяльності апаратів міліції і карного розшуку в 20-і pp. був пошук різних методів боротьби із злочинністю. Успішна робота міліції та карного розшуку по боротьбі із злочинністю складалася з трьох складових:

1) попередження підготовлюваного злочину;

2) припинення злочину, що здійснюється;

3) розкриття вчиненого злочину і затримання злочинця.

У 1920-і pp. ці завдання виконувалися шляхом систематичного спостереження за злочинним елементом, різноманітними кублами та іншими місцями зібрання злочинців, пошук випадків, що мали ознаки злочинних діянь і провадження дізнання у справах, віднесених до відання кримінально- розшукових установ.

Найважливішим напрямком діяльності міліції в 20-і роки була збройна боротьба з бандитськими нападами, яку міліція проводила спільно з прикордонними частинами, органами Головного політичного управління, Червоною армією і частинами особливого призначення (ЧОН). Беручи участь в спільних операціях, міліція підкорялася військовому командуванню, що проводило операції з ліквідації банд у кожному конкретному районі. Будучи добре знайомою з місцевою обстановкою та настроями населення, міліція успішно допомагала вирішувати завдання розвідки, несення гарнізонної і вартової служб, боротьби із залишками банд і поодинокими проявами бандитизму. Іноді залежно від обстановки, міліція діяла як частина особливого призначення, зведена у стройові підрозділи.

Завдання, функції та провідні напрями роботи органів міліції і карного розшуку по боротьбі з бандитизмом було визначено в наказах, інструкціях і циркулярах, виданих НКВС.

Важливу роль в організації боротьби із злочинністю мали організовані в 1923 році у складі апаратів карних розшуків секретні частини. У жовтні 1925,

року було визнано необхідним почати організацію широкої інформаційної мережі в сільській місцевості шляхом відрядження туди кваліфікованих співробітників, зокрема активної групи з відділу карного розшуку НКВС. З другої половини 20-х років губернські виконкоми починають виділяти необхідний мінімум коштів на секретні витрати, що призводить до розвитку мережі секретних агентів і дає позитивні результати в боротьбі із злочинністю.

Таким чином, в практику роботи міліції і карного розшуку, разом з впровадженням у життя надзвичайних заходів, запроваджують нові оперативні засоби і методи боротьби із злочинністю: створення ударних оперативних груп, організація спеціальних секретних частин і широкої агентурної мережі інформаторів, поглиблення спеціалізації роботи співробітників карного розшуку по окремих видах злочинів.

В 1924-1925 pp. було проведено реорганізацію повітового апарату міліції. В результаті ліквідувалися зайві ланки міліції, що дозволило скоротити допоміжний персонал, заощадити кошти, а також підвищити рівень керівництва повітової міліції.1 28 березня 1927р. ВЦВКта Рада Народних Комісарів затвердили нове Положення про НКВС, в якому особливу увагу було звернуто на «зональне адміністрування і встановлення охорони революційного порядку та громадської безпеки» . В такому вигляді НКВС функціонував до кінця 20-х pp.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від ЗО грудня 1930 р.

НКВС союзних республік ліквідовувалися, а їхнє місце посідали управління міліції та карного розшуку, що утворювалися при раднаркомах республік. У постанові зазначалося, що причиною цього заходу була необхідність введення жорстокої дисципліни та надання більшої самостійності в управлінні органами по боротьбі зі злочинністю та охорони громадської безпеки і революційного порядку у зв'язку із загостренням класової боротьби в суспільстві.3

25 травня 1931 p. РНК СРСР затвердив Положення про робітниче- селянську міліцію. Згідно з цим документом, органи міліції були повинні здійснювати нагляд за дотриманням законів і постанов органів влади, проводити боротьбу зі злочинністю, розслідувати кримінальні справи, охороняти державне і громадське майно, а також забезпечувати особисту безпеку громадян.4 Міліції дозволялось проводити опе- ративно-розшукову діяльність.

23 квітня 1932 р. РНК УРСР затвердив Статут, згідно з яким організовувалась діяльність Г оловного управління робітничо-селянської міліції та її обласних управлінь.5

На шляху централізації органів внутрішніх справ важливим став 1934 рік, коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ). В УРСР було створено НКВС, який до [14] [15] [16] [17] [18]

речі не був самостійним, оскільки функціонував на підставі Положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки оперативно-розшукової діяльності по забезпеченню революційного правопорядку і державної безпеки, охорони соціалістичної власності.

В березні 1937 р. в Головному управлінні міліції СРСР і УРСР був утворений відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності з правом оперативно-розшукової діяльності.1

Після приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії був установлений новий адміністративно-територіальний поділ України. На цих землях згідно наказу НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. «Про організацію НКВС Західної України» були організовані 4 нових обласних управління: Львівське, Тернопільське, Станіславське, Луцьке та повітові апарати і відділи залізничної міліції.

В лютому 1941 р. у Західній Україні була утворена така система: обласні управління НКВС, міські відділи НКВС, повітові (районні) відділи НКВС, селищні відділення та дільниці НКВС. Основний напрямок оперативно- розшукової діяльності в новоутворених областях зосереджувався на сприянні зміцнення на їх території радянської влади.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від лютого 1941 р. НКВС СРСР був поділений на два наркомати: Наркомат внутрішніх справ і Наркомат державної безпеки, але вже 20 липня 1941 р. ці наркомати були знову об'єднані в один - НКВС.2

На цьому закінчується довоєнний період діяльності міліції. Він характеризується не тільки активною боротьбою зі злочинністю, але й особливостями політичного і суспільно-економічного розвитку України у складі СРСР. Як і іншим державним структурам, міліції притаманна була надмірна централізація в управлінні, коли всі питання вирішувались у Москві, безкінечні реорганізації та структурні перебудови. Міліція, як і органи внутрішніх справ в цілому, використовувалась перш за все як інструмент перетворення в життя політики правлячої Комуністичної партії. У зв'язку з цим мало місце використання міліції для виконання не властивих для неї функцій: участь в репресіях проти власного народу та карантинних заходах за часів голодомору 1932-1933 pp., забезпечення примусових заходів колективізації, здійснення нагляду за масами населення, що мобілізувалось на будівництво промислових об'єктів по програмі індустріалізації. Партійні органи безпосередньо займались комплектуванням кадрів міліції. При цьому переважали не ділові якості, професійна підготовка, а суто класовий, партійний підхід по ідеологічним ознакам. Але незважаючи на це, особовий склад міліції і сам не уникнув чисток і репресій, що проходили в Україні в 30-ті роки, труднощів з матеріальним забезпеченням, складнощів в соціально-побутових умовах.

Діяльність органів внутрішніх справ України в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. відображена в спеціальній літературі досить широко, хоч і

'Див.: Михайленко П.П. Указ, соч — С. 87.

2 Див.: Ведомости Верховного Совета СССР. — 1941. — №7.

однобоко. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» вимагав від місцевих органів державної влади надавати допомогу і повне сприяння військовому командуванню у використанні сил і засобів в цілях оборони держави, підтримання безпеки і громадського порядку. На всій території України, як і в цілому в Союзі, вводився особливий правовий режим, яким значно розширювались повноваження військової влади, застосування надзвичайних заходів по боротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку, державної безпеки і обороноздатності. Слід зауважити, що за роки війни структура органів НКВС СРСР суттєво не мінялась. В союзних республіках діяли наркомати внутрішніх справ, в обласних центрах - управління внутрішніх справ, а в містах і районах - відділи НКВС. В їх підпорядкуванні знаходились управління, відділи, відділення міліції. Начальники управлінь міліції союзних республік були заступниками наркомів внутрішніх справ, а начальники управлінь міліції областей і країв - заступниками начальників УНКВС, начальники міськрайвідділів, відділів міліції - заступниками начальників відповідних відділень НКВС.

В роки війни міліція України, крім своїх обов'язків по боротьбі із злочинністю і охороні громадського порядку, приймала безпосередньо участь в бойових діях, боролась з дезертирством, мародерством, панікерами, розповсюджувачами різного роду провокаційних чуток, займалась очищенням міст, маючих оборонне значення від злочинного елементу, забезпеченням організованої евакуації населення і майна, вела боротьбу на залізничному і водному транспорті з крадіжками евакуйованих і військових вантажів, забезпечувала вимоги комендантської години, обмеження пересування автотранспорту, крім військового, здійснювала нагляд за дотриманням пожежної безпеки, протиповітряної оборони.

В процесі звільнення України від окупації, НКВС УРСР розпочав комплектування органів міліції. Основним джерелом поповнення органів міліції були демобілізовані воїни, партизани, а також робітники і колгоспники, які виявили бажання працювати в міліції. Організаційні форми побудови радянської міліції в звільнених районах залишались такими ж, як і в довоєнний час. Міліція була в складі управлінь НКВС областей, міст, районів, а начальники підрозділів міліції-заступниками начальників структур НКВС.

Основними структурними підрозділами управління міліції області були політичний, карного розшуку, оперативний, БРСВ, паспортний, ДАІ і секретаріат. Штатна чисельність обласних управлінь НКВС і міліції затверджувалась на засіданнях бюро обласних комітетів КП(б)У. Оперативно-розшукова діяльність дозволялась карному розшуку, оперативним підрозділам та підрозділам БРСВ.1

Оперативно-розшукова діяльність була пов'язана з великими труднощами і ускладнювалась тим, що багато злочинців були озброєні, діяли віроломно і підступно, мали за плечами школу бойових дій на фронті. Все це вимагало від оперативних працівників пильності і мужності, відваги, готовності до

1

Рос. - БХСС.

самопожертви.

Характерним для розшукової діяльності міліції України в роки війни було посилення зв'язків з населенням, що проявлялись в різних формах, зокрема в створенні винищувальних батальйонів і бригад сприяння міліції (бригадміл). З метою широкого залучення громадськості в активну роботу по охороні правопорядку в звільнених районах, були намічені заходи щодо проведення систематичних доповідей і звітів про діяльність міліції керівних осіб на підприємствах і колгоспних зборах, звітів дільничних уповноважених про свою роботу на зборах мешканців в домоуправліннях. На таких зустрічах обговорювались причини і умови, що сприяють зростанню злочинності та шляхи їх усунення. Для цього складались щомісячні календарні плани проведення такої роботи, які узгоджувались з керівниками підприємств та затверджувались в місцевих партійних органах.

Післявоєнний період (1946-1954 pp.) став важливим етапом в формуванні і розвитку правоохоронних органів України, особливо що стосується оперативних підрозділів. Політичні причини та тяжкі соціальні умови, що склалися в післявоєнний час, особливо зростання злочинності, найбільш небезпечних її видів (бандитизм, вбивство, розбій) змусили уряд провести чергову реорганізацію органів міліції.

Так, 18 березня 1946 р. за рішенням Верховної Ради СРСР НКВС був перетворений в МВС СРСР. Аналогічні зміни були проведені і в союзних республіках.

Провідна роль в боротьбі зі злочинністю і, особливо, в оперативно- розшукових заходах, належала відділам карного розшуку, штати яких були збільшені. Так, в липні 1946 р. відділ карного розшуку ГУМ МВС СРСР був перетворений в Управління карного розшуку. Його діяльність будувалась у відповідності з спеціально розробленим Положенням. Начальник цього управління підпорядковувався безпосередньо начальнику Головного управління міліції та його першому заступнику.[19]

Зростання бандитських проявів на території СРСР, а особливо в Україні, зумовило МВС СРСР прийняти 3 грудня 1946 р. спеціальну директиву, яка ставила головним завданням всієї роботи боротьбу з бандитськими проявами, вбивствами, розбоями, грабунками і іншими небезпечними видами злочинів. Створювались спеціальні підрозділи по боротьбі з бандитизмом з правом оперативно-розшукової діяльності. Для більш успішного виконання цієї задачі відділам боротьби з бандитизмом в оперативному відношенні були підпорядковані працівники карного розшуку районних та міських органів внутрішніх справ.2 Одночасно приймається ряд відомчих нормативних актів, направлених на удосконалення агентурно-оперативної роботи.

Економічна криза та розруха, що були наслідками війни, зумовили зростання економічних злочинів. Забезпечення боротьби з цим видом злочину було справою всієї міліції, але основна роль відводилась відділам боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією. Для того, щоб розкриття

економічних злочинів було більш повним, для працівників цих підрозділів організується навчання методам розслідування економічних злочинів, вводиться спеціалізація по розкриттю окремих видів економічних злочинів, відповідно з чим перебудовується і оперативно-розшукова діяльність.

Внаслідок проведення грошової реформи в 1947 р. перед органами міліції постали нові завдання щодо збереження грошової маси, боротьбі з карбуванням фальшивих грошей, розкраданням і розтратами соціалістичного майна.

В лютому 1948 р. в складі Головного управління міліції МВС СРСР і союзних республік, областей були виділені слідчі відділи і відділення, які мали право використовувати матеріали оперативно-розшукової діяльності.

З метою більш оперативного управління лінійними підрозділами по вертикалі в липні 1949 р. в УББ МВС СРСР, управлінні боротьби з бандитизмом (УББ) були створені відділи по керівництву оперативною роботою, по боротьбі з кримінальною злочинністю, боротьбі з бандитизмом, слідчої роботи. В УМВС областей республіки були посилені відділення по боротьбі з бандитизмом, а в міських районних відділах внутрішніх справ - апарати по боротьбі з бандитизмом. Розроблені були також функціональні обов'язки новоутворених структурних підрозділів, головними серед яких були завдання по агентурній роботі оперативних працівників.

В жовтні 1949 р. за рішенням Уряду органи міліції були передані із Міністерства внутрішніх справ в Міністерство державної безпеки, на яке покладалось:

- управління міліцейською службою, яка займалась питаннями охорони громадського порядку і громадської безпеки;

- проведення адміністративних заходів щодо виконання законів і розпоряджень центральних і місцевих органів влади;

- боротьба з розкраданням державної власності і спекуляцією;

- карний розшук.

Відділам карного розшуку і боротьби з розкраданням державної власності і спекуляцією відомчими актами надавалось право оперативно-розшукової діяльності. Знову була розроблена нова структура місцевих органів міліції, вводився лінійний принцип (по видам злочину) підпорядкування.

У зв'язку з політичними змінами в країні ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і Президія Верховної Ради СРСР 6 березня 1953 р. прийняли спільне рішення про об'єднання союзних і республіканських міністерств державної безпеки і внутрішніх справ в єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ.1

Враховуючи пропозиції союзних республік, необхідність посилення боротьби з найбільш масовими злочинами та рівень підготовки кадрів міліції, Президія Верховної Ради СРСР 6 квітня 1963 р. прийняла Указ «Про надання права проведення попереднього слідства органам охорони громадського порядку», яким розслідування кримінальних справ по цілому ряду категорій злочинів доручалось слідчим органам охорони громадського порядку.[20] [21]

Спочатку слідчі підрозділи були створені на рівні міністерств і управлінь. При міськрайорганах працювали слідчі відділення (групи), які не входили до їх організаційної структури, а входили в штати обласних слідчих апаратів. Але така практика себе не виправдала, тому, що слідчі були відірвані від місцевої міліції, через те в січні 1970 р. слідчі підрозділи увійшли до складу міськрайорганів.

Найважливішою організаційною реформою системи охорони громадського порядку згідно з постановою Ради Міністрів УРСР було утворення в містах і районах на базі органів міліції - відділів (управлінь) внутрішніх справ.1 Раніш існуючі самостійно слідчі апарати, підрозділи позавідомчої охорони, інспекції виправних робіт та інші підрозділи увійшли до складу відділів (управлінь) внутрішніх справ і були підпорядковані начальнику відділу (управління). Таким чином, була створена єдина структура органів внутрішніх справ.

У 1969 р. з метою посилення оперативно-розшукової діяльності замість Головного управління міліції МВС УРСР були утворені самостійні структурні підрозділи - Головне управління карного розшуку, Управління по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, Управління ДАІ та ін.

З метою удосконалення організаційної роботи та управління органами внутрішніх справ у 1971 р. в МВС УРСР та УВС облвиконкомів були утворені штаби як основні органи управління, які займались аналізом злочинності, здійснювали контроль за станом оперативно-розшукової діяльності, розробляли управлінські рішення щодо найважливіших проблем боротьби зі злочинністю.

В 70-80-ті роки в радянській правовій науці активно проводилось вивчення проблем оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів. Саме в цей час виходять із друку праці Д. В. Гребельського «Теоретические основы и организационно-правовые проблеми оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел» (1974), В. А. Лукашова «Введение в курс «Оперативно-розыскная деятельность органов внутренних дел» (1976), Г.К. Синилова «Правовые и тактические основи оперативно-розыскной деятельности» (1983), І.І. Карпеця «Сыск» (1983) та ряд інших.

В роки перебудови (1985-1990) спостерігається намагання центрального апарату КПРС посилити партійний вплив на керівництво органами внутрішніх справ. В рішеннях XXVII з'їзду КПРС, XXVII з'їзду КП України, XIX Всесоюзної конференції КПРС ставляться завдання перед правоохоронними органами щодо посилення боротьби зі злочинністю, зміцненню соціалістичної законності. Ще більш рішуче проблеми охорони правопорядку ставились в рішеннях XXVIII з'їзду КПРС і XXVIII з'їзду КП України. Поряд із завданнями охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю виникли питання боротьби з націоналізмом, сепаратизмом, озброєними формуваннями, політичними злочинами. Партійний апарат намагався, а в ряді випадків і робив це, залучати органи внутрішніх справ до боротьби з національно-визвольними рухами (Литва, Латвія). Але рішення правлячої Комуністичної партії уже не

1

Сборник нормативних актов МВД УССР. — К., 1983. — Т. 1. — С. 15-32.

мали тої сили як попередні і не стали директивними документами в діяльності правоохоронної системи України.

В 70 - 90 роки XX ст. в Радянському Союзі з метою створення умов для посилення ефективності оперативно-розшукової діяльності було прийнято низку нормативно-правових актів, зокрема:

1974 рік - прийнято «Державний стандарт СРСР «ГОСТ В 2.904-74. Єдина система конструкторської документації. Правила виконання, обліку та обігу секретних документів»;

1974 рік - наказом МВС СРСР затверджено «Настанова з агентурної роботи міліції»;

грудень 1974 року - наказом МВС СРСР від 27 грудня 1974 року затверджено «Настанова з агентурно-оперативної роботи оперативних апаратів ІТУ МВС СРСР;

1978 рік - затверджено «Методику тактико - спеціальної підготовку спеціальних підрозділів (спецназу)»;

27 червня 1981 року - наказом КДБ СРСР від 27 червня 1981 року затверджено «Інструкцію органам дізнання КДБ СРСР у справах, віднесених законом до їх ведення»;

жовтень 1983 року - наказ КДБ СРСР від 13 жовтня 1983 року «Про заходи щодо подальшого вдосконалення оперативно-розшукової роботи і попереднього слідства у справах про втрату документів (предметів), що містять державну таємницю»;

березень 1984 року - Постановою Ради Міністрів СРСР №241 від 19 березня 1984 року затверджено «Правила здійснення огляду на підприємствах і в організаціях»;

липень 1984 року - Постановою Ради Міністрів СРСР від 10 липня1984 року №733-162 затверджено «Положення по протидії іноземним технічним розвідкам»;

грудень 1984 року - Наказом КДБ СРСР від 29 грудня 1983 року затверджена і набула чинності «Інструкція про порядок реєстрації, ведення справ оперативного обліку й організації оперативно-довідкової роботи за ними»;

травень 1987 року - Постановою Ради Міністрів СРСР від 12 травня Д 987 року №556-126 затверджено «Інструкцію щодо забезпечення режиму секретності в міністерствах, відомствах, на підприємствах, в установах і організаціях СРСР» №0126-87;

1987 - прийнято «Інструкцію по захисту від іноземних технічних розвідок внутрішньосоюзної службової інформації в зоні ЗО км від державного кордону (у зоні А)»;

травень 1991 року - ухвалено Закон СРСР від 16 травня 1991 року «Про органи державної безпеки в СРСР»;

Історія української зовнішньої розвідки тісно пов'язана з утворенням і діяльністю Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), яка згодом була перетворена на Державне політичне управління (ДПУ) при НКВС, а після проголошення СРСР - в Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ). 20 грудня 1920 року у складі ВНК створюється Іноземний відділ. Завдання щодо організації закордонної роботи силами ДПУ Української Соціалістичної Радянської Республіки було поставлено центром у середині 1924 року. Перші ж відповідні директиви з Іноземного відділу ОДПУ СРСР почали надходити в березні 1925 року. У той же період, у другій половині 1921 року, на території України у містах Одесі та Новоград-Волинську були розгорнуті перші підрозділи радіорозвідки, що виконували завдання Спеціального відділу Всеросійської надзвичайної комісії.

Спочатку в Україні розвідувальний підрозділ був невеликий і структурно входив до інших управлінь ДПУ, згодом став самостійним у складі трьох територіальних відділень у Києві, Харкові та Одесі, перед якими стояло завдання щодо здійснення розвідувальної діяльності на території сусідніх держав та проникнення в закордонні емігрантські центри з метою одержання інформації про їхні плани і наміри антирадянського спрямування.

Напередодні та під час Великої Вітчизняної війни у різні періоди в центрі та Україні діяли, відповідно, Перше (розвідувальне) управління з добування інформації військово-політичного характеру за кордоном та Четверте управління НКВС з організації підпільно-партизанського руху та розвідувально-диверсійної роботи в тилу ворога. Декілька підрозділів радіорозвідки на території України виконували завдання 5 управління (радіорозвідка) НКВС

СРСР. Вони діяли у складі фронтів Червоної Армії і брали участь у розгромі німецько-фашистських військ та визволенні України.

Українські розвідники, які перебували за кордоном, у тому числі на нелегальному становищі, добували важливу інформацію про підготовку гітлерівської Німеччини до війни. Зокрема, цінні відомості були одержані від Миколи Глущенка, який тривалий час проживав у Берліні і Парижі, вміло поєднуючи амплуа видатного художника і розвідника. Прикладом створення активно діючого підпілля в Україні була робота кадрових розвідників Івана Кудрі в Києві, Віктора Лягіна в Миколаєві, Володимира Молодцова в Одесі. Розвідувально-диверсійною діяльністю ефективно займалися з позицій партизанського загону розвідники Дмитро Медведєв, Микола Кузнєцов, Микола Прокоп'юк. За мужність і героїзм їм присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На завершальному етапі війни українська розвідка вивела у глибокий тил відступаючих гітлерівських військ добре підготовлених розвідників для подальшого використання як під час, так і після війни. Деякі з них протягом досить тривалого часу надавали важливу інформацію військово-політичного, науково-технічного та економічного характеру.

У післявоєнний період українська розвідка існувала як територіальна складова єдиного загальносоюзного розвідувального механізму, у повному обсязі виконуючи всі покладені на неї завдання у складі НКВС-МДБ-КДБ Української РСР.

Під тиском демократичних настроїв, змін в зовнішній і внутрішній політиці, ЦК КПРС приймає у 1986 р. постанову «Про подальше укріплення

соціалістичної законності та правопорядку, посилення охорони прав та законних інтересів громадян»1. В документах МВС СРСР і відповідних документах МВС УРСР по виконанню цієї постанови, чи не вперше, як головне, ставиться завдання по захисту прав та законних інтересів громадян. Органи внутрішніх справ як органи влади в практичній діяльності зустрілись з рядом явищ, які не були врегульовані діючим законодавством, зокрема забезпечення охорони громадського порядку під час організації та проведення зборів, мітингів, вуличних маніфестацій та демонстрацій, не визначені були і функції органів внутрішніх справ при надзвичайному стані, який уже в ряді місць запроваджувався. У зв'язку з цим 28 липня 1987 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних проходжень та демонстрацій у СРСР», а 3 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про правовий режим надзвичайного стану».

Для виконання цих рішень особовий склад органів внутрішніх справ України за розпорядженням МВС СРСР не раз направлявся в «гарячі точки» СРСР: Нагірний Карабах (лютий 1988 p.), Тбілісі (квітень 1989 p.), Баку (листопад 1988 p.), Прибалтика (1990 p.), Зугдіді, Руставі, Середня Азія та ряд інших місць, де в умовах міжнаціональних та політичних конфліктів встановлювався режим особливого або надзвичайного стану. Значна група працівників органів внутрішніх справ України перебувала за завданнями МВС СРСР в Афганістані. Працівники органів внутрішніх справ України самовіддано несли службу в особливих умовах зони Чорнобильської катастрофи. В 1990 р. значно розширюються права міністрів внутрішніх справ союзних республік та начальників обласних управлінь внутрішніх справ за рахунок делегування їм повноважень з боку МВС СРСР.

В 1985-1990 pp. МВС УРСР було видано ряд наказів, в яких визначались форми і методи оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ, робилися спроби виявлення причин і умов злочинності. Створювались спеціальні структури, підрозділи по координації дій, аналітичні групи. Демократичні перетворення, які мали місце в суспільстві, не обминули і органи внутрішніх справ. їх діяльність стала більш відкритою, посилились зв'язки з населенням, засобами масової інформації, громадськими формуваннями, органами місцевої влади. В ряді міст і районів України (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ) у 1989 р. приймаються рішення місцевих Рад щодо введення додаткової чисельності працівників міліції. В цей же час створюються перші підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, розширюється підслідність органів внутрішніх справ, а також створюються слідчі частини Головного слідчого управління МВС України, вводяться посади старших слідчих по особливо важливим справам в МВС та УВС, впроваджується спеціалізація слідчих.

В останні роки перебування в СРСР органи внутрішніх справ України були втягнуті в політичні, популістські компанії, які завдали більше шкоди, чим користі.

1

Див.: Правда. — 1986. — ЗО ноября.

В травні 1985 р. ЦК КПРС та Радою Міністрів СРСР, а потім і партійно- радянськими органами УРСР була розпочата загальнодержавна компанія по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, в якій органам внутрішніх справ відводилось чільне місце. Перед органами внутрішніх справ ставилось як головне завдання оперативно-розшукової діяльності: пошук порушень правил продажу спиртного, зловживання спиртними напоями, виявлення самогоноваріння. Зусилля органів внутрішніх справ, зокрема міліції, були переключені з боротьби зі злочинністю на виконання партійних рішень. Вводилась спеціальна звітність оперативно-розшукових апаратів за результатами їх діяльності по боротьбі з пияцтвом.

У постанові секретаріату ЦК КП України у лютому 1986 р. були підведені підсумки за друге півріччя 1985 р. Так, було встановлено, що кількість магазинів, торгуючих спиртними напоями, скорочено на 95%, вилучено самогонних апаратів 418 тис. штук, притягнуто до відповідальності 1,1 млн. чол., з них 12,6 тис. членів або кандидатів у члени КПРС. А в дійсності проблему пияцтва було загнано в підпілля, віддано в руки тіньової економіки. Зросла спекуляція, наркоманія, а бюджет держави не отримав величезних сум фінансових надходжень. Одночасно проводилась компанія по боротьбі з наркоманією. МВС СРСР та МВС УРСР були розроблені комплекси заходів, створені спеціальні підрозділи карного розшуку, координаційні комісії для взаємодій з іншими відомствами та установами, встановлена звітність та терміни подолання цього зла. Як і під боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом, так і під боротьбу з наркоманією підводилось ідеологічне, політичне обґрунтування що приводило до формалізму і зневіри в їх виконання. Ще одна компанія по боротьбі з нетрудовими доходами була розпочата 28 травня 1986 р. згідно з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами». Кожній службі органів внутрішніх справ, а насамперед оперативно-розшуковим апаратам, ставились завдання щодо виявлення громадян, які ніде не працюють і мають нетрудові доходи. Поняття нетрудових доходів вводилось таке широке, що під їх значення підпадала майже третина дорослого населення України. Встановлювалась кримінальна відповідальність за приватнопідприємницьку діяльність, комерційне посередництво, заняття кустарно-ремісницькою та іншою індивідуальною діяльністю. В дійсності боротьба велася з паростками ринкової економіки, проявом самостійності в пошуках форм виживання за умов спаду виробництва і безробіття. І знову оперативно-розшукова діяльність органів внутрішніх справ направлялась не на боротьбу з тяжкими злочинами, а на забезпечення політичної компанії.

В 1985-1990 pp. органи внутрішніх справ УРСР, як і в попередні роки, діяли в підпорядкуванні МВС СРСР. І хоч права МВС УРСР і УВС областей в ці роки було дещо розширені, але все рівно вони були частиною загальносоюзної системи. І загальне керівництво оперативно-розшуковою діяльністю, і кадрове забезпечення, і матеріально-технічне постачання та інші сфери діяльності органів внутрішніх справ УРСР вирішувались в центральних союзних установах, що негативно відбивалось на загальному рівні боротьби зі

злочинністю і охорони громадського порядку в Україні.

Як підсумок можна констатувати, що за більш ніж 70 років радянської влади у нормативному регулюванні негласної оперативної роботи можна виділити кілька самостійних етапів. Перший, етап (середина 1918 - 1930 pp.) - це період виникнення і встановлення правового регулювання оперативно- розшукової діяльності. Створення агентурного апарату було офіційно дозволено після рішення президії ВЧК у лютому 1918 року, через кілька місяців органи ВЧК почали встановлювати внутрішнє агентурне спостереження в антирадянських партіях, організаціях, групах і на найважливіших об'єктах. Суб'єктами ОРД були органи ВЧК - ГПУ - ОГПУ, оперативно-розшукові підрозділи робітничо-селянської міліції НКВС і карний розшук.

Для нормативних актів, по-перше, був досить характерним підхід до визначення пріоритетів правового регулювання ОРД виключно з класових позицій. По-друге, відбувається закріплення засад організації і тактики з використанням «технологій» царських інструкцій негласного розшуку. По- третє, законодавець визнав за достатнє лише побіжно згадати в законі лише про один з окремих випадків вжиття оперативно-розшукових заходів - про негласну перевірку анонімних заяв, зосередивши переважну більшість правил на підзаконному рівні. І, нарешті, за оперативно-розшуковою діяльністю (однак не за всією) було встановлено нагляд органів прокуратури і відомчий контроль.

Другий етап (1931 - 1952 pp.) - період реакції та її панування у правовому забезпеченні оперативно-розшукової діяльності. Точкою відліку вибрано дату ухвалення «Інструкції з обліку й агентурної розробки антирадянських і контрреволюційних елементів, за лінією Секретно-політичного відділу, затверджена наказом оперативно-політичного управління (ОПУ) Е 298/175 у липні 1931 року. Відповідно до Інструкції серед потенційних ворогів революції виділялися антирадянські та контрреволюційні елементи. На цьому етапі відбувалася безупинна трансформація спеціальних служб і правоохоронних, органів. До 27 січня 1932 р. мала місце самостійна діяльність ОПУ і робітничо- селянської міліції НКВС. З утворенням загальносоюзного комісаріату внутрішніх справ (постанова ЦВК СРСР від 10 липня 1934 року) ОПУ увійшло до його складу як головне управління державної безпеки. НКВС, КДБ, Г оловне управління контррозвідки Наркомата оборони СРСР «Смерш», КДБ, КДБ МВС - ось далеко не вичерпний перелік назв суб’єктів, що здійснювали оперативно- розшукову діяльність протягом усього доволі нетривалого історичного періоду.

Серед нормативних актів та інших документів, що регулювали ОРД, можна назвати постанову політбюро ЦК ВКП(б) від 3 лютого 1941 року «Про розділення Наркомату внутрішніх справ СРСР на два наркомати». У постанові були викладені повноваження органів державної безпеки КДБ щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності (у «широкому» сенсі слова). На них покладалися завдання зі здійснення розвідувальної роботи за кордоном, боротьбі з підривною, шпигунською, диверсійною, терористичною діяльністю іноземних розвідок всередині СРСР, оперативної розробки й ліквідації решток різних антирадянських партій та контрреволюційних формувань серед різних прошарків населення, охорони керівників партії й уряду. Правове регулювання

ОРД цілком переорієнтовувалося на вирішення завдань із зміцнення особистої влади Й.В. Сталіна. Бурхливо перебігав процес підкорення порядку її регламентації каральній політиці держави, сталася остаточна трансформація і закріплення в нормативних актах неправових положень (насамперед - про політичне переслідування та здійснення «актів і відплати»). На практиці фактично ігнорувалися «застарілі» положення нормативних актів про прокурорський нагляд за негласною роботою. Оперативно-розшукова діяльність міліції була цілком підпорядкована вищеназваним завданням.

На третьому етапі (1953 - середина 1970 років) відбувалася поступова відмова від порочної практики закріплення свавільства в нормативних актах, що регламентували ОРД. Органи держбезпеки було в черговий раз відділено від органів внутрішніх справ, у вересні 1953 року відбулася ліквідація Особливої наради при МВС СРСР. Суб'єктами, що здійснюють ОРД, були КДБ-КДБ при РМ СРСР та МООП - МВС СРСР, відповідно, сформувалися дві різні нормативно-правові відомчі платформи, покликані регулювати єдину по суті оперативно-розшукову діяльність. Стаття 29 Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік та аналогічні статті Кримінально- процесуальних кодексів закріпили обов'язки органів дізнання щодо здійснення оперативно-розшукових, заходів, відмова від нормативного закріплення тотального беззаконня характерного для попереднього періоду, відроджувала позавідомчий прокурорський нагляд за законністю оперативно-розшукових заходів, що здійснюються органами дізнання.

Четвертий етап (середина 1970-х років - серпень 1991 року) - це період стабілізації правового регулювання оперативно-розшукової діяльності й водночас, час підготовки «революційних» змін її правової регламентації. Точкою його відліку можна вважати (досить умовно) відтинок часу між ухваленням у МВС СРСР Настанови з агентурної роботи міліції (1974 р.) й у КДБ - «Інструкції «Про оперативний облік в органах державної безпеки» (1977 p.). Ці правила істотно не змінювалися протягом понад десять років, хоча об'єктивна необхідність у цьому існувала. Застарілі нормативні орієнтири сприяли створенню на практиці умов для відволікання значних оперативних сил і засобів на негідний для ОРД об’єкт. Гонитва за валом в ці роки за- хлиснула оперативно-розшукову практику. Разом з тим, не можна не відмітити значну активізацію наукових пошуків з визначення перспективних напрямків розвитку правового регулювання оперативно-розшукової роботи і появу «перших ластівок» майбутнього «щільного» законодавчого регулювання основних положень оперативно-розшукової діяльності - закріплення нормативних положень про здійснення оперативно-розшукових заходів у кількох законодавчих актах (в Основах кримінального судочинства, Законах СРСР «Про державний кордон СРСР» і «Про органи державної безпеки в СРСР», а також у законах союзних республік «Про міліцію».

Сучасний (або пострадянський) період правового регулювання в Україні можна визнати найзначнішим. Від правового регулювання негласної роботи головним чином на подзаконному рівні зроблено різкий стрибок на рівень законодавчої регламентації. Початком є дата ухвалення Закону «Про оперативно- розшукову діяльність», який відкрито регулював таємну роботу правоохоронних орачів і спецслужб України. У законі про ОРД давалося визначення оперативно-розшукової діяльності, вказувалися її цілі, завдання та принципи, передбачалися гарантії дотримання прав і свобод особи, наводився закритий перелік оперативно-розшукових дій, підстави й умови їх здійснення, викладалися підстави й елементи порядку провадження оперативної перевірки, а також використання результатів. Закон містив вичерпний перелік державних органів, правомочних здійснювати ОРД.

Однак акт «всмоктав» відобразив суперечності, притаманні специфічному, головним чином негласному, виду діяльності держави «смутного» часу. У ньому містилась велика кількість бланкетних (відсильних) юридичних норм, низка положень мала декларативний характер. Ухвалення закону про ОРД створило реальні передумови для формування нової галузі українського законодавства - законодавства в області оперативно-розшукової діяльності (оперативно-розшукового законодавства), а також визнання реальності кримінально-розшукового права як галузі російського права.

Історія розвитку нормативного регулювання розшуку в Україні в української радянської міліції говорить про залежність влади того або іншого рівня правового регулювання розшукової роботи від соціально-політичних й економічних обставин в країні. Зі зростанням демократичних завоювань рівень правової регламентації негласної роботи правоохоронних органів і спецслужб неухильно підіймався і, навпаки, з початком чергової смуги внутрішніх потрясінь-законодавець зазвичай робив жорсткішим правовий режим.

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.6. Оперативно-розшукова діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -