<<
>>

Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.

Зміни в державному статусі УСРР. Тоталітарно-репресивна система

державного управління

Унаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території колишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів.

Як зазначає І. Ісаєв, з 1918 по 1921 р. на території колишньої Російської імперії склалась конфедерація республік єдиного радянського типу. Домінантне становище у цьому радянському комплексі займала РСФРР.

Об’єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Це намагання швидко переводилося у практичну площину. Так, 12 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав «Українську республіку як федеративну частину Російської республіки», 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК прийняв декрет про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії. 27 січня 1920 р. постановою Всеукрревкому на територію України поширювалась дія декретів РСФРР, що стосувалися військової, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціонування органів влади.

Важливим кроком на шляху об’єднання став укладений 28 грудня 1920 р. «Союзний робітничо-селянський договір між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою», змістом якого був «військовий і господарський союз» (ст. 1). Відповідно до ст. 2 договору відбувалося об’єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об’єднані наркомати увійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали у Раднаркомі УСРР своїх уповноважених (ст. 4). Керівництво об’єднаними наркоматами здійснювалося Всеросійськими з’їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найважливішими сферами української економіки й обороною республіки фактично покладалося на органи державної влади РСФРР. Подібні договори РСФРР уклала й з іншими радянськими республіками (Хорезмом, Азербайджаном, Білорусією, Бухарою, Г рузією, Вірменією).

Процес «знеособлення УСРР» набував подальшого розвитку. Декретом ВУЦВК від 28 березня 1922 р. громадянам РСФРР та інших радянських республік надавались рівні з українськими громадянами права і обов’язки, тобто фактично визнавалось єдине спільне громадянство. З ініціативи української делегації у жовтні 1922 р. V сесія Всеросійського ЦВК поширила дію Цивільного, Земельного кодексів та інших правових актів РСФРР на всі радянські республіки.

Водночас українське керівництво на чолі з Х. Раковським, намагаючись зберегти за собою вплив на події у республіці, наполягало на усуненні тенденції обмеження суверенітету УСРР. ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. прийняло постанову про необхідність конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР. По суті це рішення дало поштовх розробці правових засад майбутнього об’єднання радянських республік у союзну державу.

У серпні 1922 р. у Москві була створена спеціальна комісія для вироблення основ об’єднання. Невдовзі вона прийняла запропонований Й. Сталіним проект, який передбачав входження радянських республік у Російську Федерацію на автономних правах.

Цей проект викликав вибух обурення в національних республіках. Центральний Комітет Компартії Грузії на знак протесту подав у відставку. М. Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували цей проект як «погано прихований російський шовінізм». Зрештою, проти проекту автономізації виступив В. Ленін, який раніше не втручався у роботу комісії, бо був тяжко хворий. Він запропонував покласти в основу державного союзу принцип федералізації, створити «федерацію рівноправних республік».

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Москві на І з’їзді рад СРСР 30 грудня 1922 р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СФРР, Білоруської СРР. З’їзд затвердив також Декларацію про утворення Союзу РСР. Проте на з’їзді виявилися істотні розбіжності стосовно повноважень загальносоюзних і республіканських органів управління. Зважаючи на це, Декларацію й Договір після узгоджень і доопрацювання мав остаточно затвердити ІІ Всесоюзний з’їзд Рад. Український варіант поправок до союзного договору, схвалений на спільному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 р., передбачав розширення прав союзних республік. Зокрема, з відання союзних органів пропонувалося вилучити питання народної освіти та охорони здоров’я; із питань судоустрою й судочинства, правової системи республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Кожна з республік мала здійснювати державну владу самостійно, території республік не могли бути змінені без їх згоди. Більшість з українських пропозицій не знайшла розуміння на союзному рівні.

Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. Її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Напередодні Конституцію СРСР ратифікували з’їзди Рад союзних республік, зокрема, 19 січня 1924 р.- ѴІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. Проте, у цьому документі були вилучені важливі норми, які забезпечували суверенітет республік (їх право на укладення договорів з іншими державами, дипломатичні відносини, врегулювання кордонів між собою, встановлення внутрішніх позик та ін.).

Новоутворена федеративна держава - СРСР мала свої органи: верховний орган влади - З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами - Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у періоди між сесіями ЦВК - Президію ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), головними сферами державного життя керували союзні Народні комісаріати. Засновувався Верховний суд СРСР із функціями верховного судового контролю. При РНК СРСР створювався об'єднаний орган ДПУ (ОДПУ) - наступника сумнозвісної НК.

Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов’язковими для всіх республік. Проте, розпорядження окремих союзних народних комісарів за їх наявної невідповідності нормативно-правовим актам Союзу могли бути припинені вищими органами влади республік із негайним повідомленням про це союзного центру.

До компетенції вищих органів влади СРСР належали: зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв’язок; бюджет; грошова та кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою й судочинства, законодавства про працю; визначення загальних принципів народної освіти, охорони здоров’я тощо.

Бюджети республік були складовими загальносоюзного бюджету і затверджувалися ЦВК СРСР. Для громадян союзних республік установлювалось єдине союзне громадянство.

За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу РСР, але за відсутності правового механізму його реалізації, воно просто зводилось нанівець. Монополістичне становище жорстко централізованої більшовицької партії призвело до того, що «федерація республік» дедалі більше функціонувала за унітарною схемою.

У соціально-політичній, історичній та юридичній літературі пострадянського періоду утворення СРСР та входження до нього України оцінюється негативно. Звичайно, тоталітарно-репресивна система, що виникла в союзній державі, стала трагедією для українського народу, як і для інших народів СРСР. Проте, як підкреслює канадський професор українського походження О. Субтельний,- «неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстко переслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим

національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом».

Створення СРСР істотно вплинуло на державно-правовий статус України. «Союз рівноправних республік», не змінюючи своєї федеративної форми, дуже швидко перетворився на жорстко централізовану державу. Сталін і його оточення зробили все для обмеження, а потім - фактичної ліквідації державного суверенітету союзних республік.

Верховним органом влади в УСРР продовжував бути Всеукраїнський з'їзд Рад. Після утворення СРСР він мусив керуватися постановами Всесоюзних з’їздів Рад, рішеннями монопольно правлячої Комуністичної партії. До виключної компетенції з’їзду належало затвердження, зміна та доповнення Конституції УСРР. Так, ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад (травень 1929 р.) затвердив нову Конституцію УСРР, в основу якої було покладено Конституцію СРСР. До повноважень з’їзду належало: зміна кордонів УСРР, встановлення кордонів і остаточне затвердження Конституції Молдавської АСРР (утвореної у складі УСРР 12 жовтня 1924 р.). Всеукраїнський з’їзд Рад обирав ВУЦВК, а з 1926 р. також і представників від України до Ради національностей СРСР.

Спочатку, згідно з Конституцією 1919 р., з’їзди збиралися двічі на рік, а починаючи з 1926 р.- один раз на два роки. Останній варіант періодичності був підтверджений Конституцією 1929 р. Але на практиці було інакше: якщо ХІІ Всеукраїнський з’їзд відбувся в 1931 р., то наступний ХІІІ з’їзд було скликано лише в 1935 р. Надзвичайні з’їзди Рад мали скликатися як ВУЦВК, так і на вимогу місцевих рад, що представляли третину населення України. Згідно з Конституцією 1929 р. делегати Всеукраїнського з’їзду Рад обиралися Всемолдавським і обласними з’їздами Рад за нормою: по одному делегату від 10 тис. виборців міста і від 50 тис. виборців села. Якщо раніше серед делегатів був хоча б мізерний відсоток представників некомуністичних партій, то починаючи з VII Всеукраїнського з’їзду Рад (грудень 1922 р.), делегатами обираються лише комуністи (майже 90%) і безпартійні. Отже, за складом Всеукраїнський з’їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. В своїй діяльності він керувався директивами монопольно правлячої комуністичної партії. Отже його реальне призначення зводилось до суто декоративної функції надання державно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки.

У періоди між Всеукраїнськими з’їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим та виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збиралися спочатку раз на два місяці, пізніше (згідно з Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. та за Конституцією 1929 р.) - тричі на рік. Надзвичайні (позачергові) сесії скликалися Президією ВУЦВК, як з власної ініціативи, так і на подання Ради народних комісарів або на вимогу третини членів ВУЦВК.

Відповідно до Конституції 1929 р. до відання ВУЦВК належало: загальне керівництво у всіх галузях державного, господарського й культурного будівництва; затвердження бюджету УСРР; встановлення плану розвитку народного господарства республіки відповідно до загальносоюзного плану; розгляд питань про часткові зміни Конституції УСРР, затвердження проектів кодексів, а також усіх законодавчих актів тощо. Проте рішення ВУЦВК нерідко носили декларативний характер, до того ж в 30-х роках терміни скликання сесій цього органу порушувалися.

Постійно діючим між сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом була Президія ВУЦВК. До її повноважень Конституція 1929 р. відносила: припинення й скасування постанов РНК і окремих народних комісаріатів УСРР, а також місцевих виконкомів; видання декретів, постанов і розпоряджень; розгляд і затвердження декретів і постанов РНК УСРР. Законодавчі акти та постанови Президії адміністративного, політичного, економічного та культурного значення, проекти кодексів мали затверджуватися ВУЦВК. Президії ВУЦВК було надано право законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР та право опротестовувати постанови Президії ЦВК СРСР й РНК СРСР, призупиняти

дію на території республіки постанов союзних наркоматів.

Розпорядчим та виконавчим органом ВУЦВК, який здійснював загальне управління республікою, була Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР. Організаційно-правові засади діяльності РНК УСРР уперше було докладно визначено у Положенні про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. Конституція УСРР 1929 р. наділила РНК правом видавати законодавчі акти і постанови, обов’язкові до виконання на всій території УСРР. До складу РНК входили: Голова РНК, його заступники, народні комісари, уповноважені загальносоюзних комісаріатів, інші особи, за визначенням ВУЦВК.

Система органів галузевого державного управління, що склалася після утворення СРСР, була закріплена в Загальному положенні про народні комісаріати УСРР від 12 жовтня 1924 р. Положення поділяло наркомати на загальносоюзні й директивні, перелічувало предмети відання та повноваження наркоматів УСРР, визначало статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при РНК УСРР. Пріоритетне становище і неподільну владу мали загальносоюзні наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, оборонної промисловості (з 1936 р.), шляхів сполучень, пошт і телеграфів. Суттєво впливали на народне господарство України директивні (об’єднані) наркомати, органами яких в Україні були однойменні наркомати продовольства, праці, фінансів, Вища рада народного господарства (у 1932 р. реорганізована у наркомат легкої промисловості), робітничо-селянська інспекція. Республіканськими були наркомати: земельних справ (до 1929 р.), внутрішніх справ (до 1930 р., і з 1934 р.), торгівлі (з 1930 р.- постачання), освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я, комунального господарства (з 1931 р.), місцевої промисловості (з 1934 р.).

В умовах форсованої індустріалізації, суцільної колективізації влада все більше зосереджувалась у загальносоюзних органах. Процеси централізації охоплювали всю систему управління народним господарством. Так, ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію (у

складі Г олови РНК, секретаря ЦК КП(б)У, народного комісара РНК, голови Всеукраїнської ради профспілок і голови Укрколгоспцентру) для перевірки виконання директив уряду й зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях. З метою посилення єдиноначальності постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про реорганізацію народних комісаріатів і центральних установ УСРР» від 7 квітня 1934 р. ліквідовувались колегії при наркоматах УСРР і відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалась на наркомів і їх заступників.

Після ХІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (січень 1935 р.) відбулася зміна назв вищих органів влади і управління. Всеукраїнський з’їзд Рад було перейменовано на з’їзд Рад УСРР, ВУЦВК - на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК - на Президію ЦВК УСРР. Надзвичайний XIV з’їзд Рад (січень 1937 р.), замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка», встановив назву «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 років були з’їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузями місцевого господарства і соціально-культурного життя здійснювали відповідні відділи виконкомів. Проте вони були жорстко підпорядковані відповідним вищестоящим виконавчим комітетам, що діяли під керівництвом Раднаркому. Таким чином, усувалась різниця між органами місцевого самоврядування і органами центральної державної влади.

Місцеві радянські органи створювались відповідно до адміністративно- територіального поділу України, який у період 20-30 рр. зазнавав неодноразових змін.

Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 рр. від чотириступеневої (центр - губернія - повіт - волость) до триступеневої (центр - округ - район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, понад 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 національних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських та ін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління

(центр - район), внаслідок чого утворилося 503 адміністративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою, очевидність недоліків такої системи призвела до подальших змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр - область - район) адміністративно- територіальну систему управління, яка й продовжувала існувати в Україні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. відбулися зміни у системі вищих і місцевих органів влади і державного управління.

Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки (замість чотирьох законодавчих органів за Конституцією 1929 р.- Всеукраїнського з’їзду Рад, ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК) стала Верховна Рада УРСР. Вона обиралася громадянами України по виборчих округах на строк 4 роки за нормами: один депутат від 100 000 населення. До її повноважень було віднесено: прийняття Конституції УРСР, видання законів, встановлення адміністративно-територіального поділу республіки, затвердження народногосподарського плану, державного бюджету, керівництво галузями народного господарства, встановлення відповідно до законодавства СРСР місцевих податків, зборів і неподаткових прибутків, організація судових органів, охорона державного порядку і прав громадян тощо.

Сесії Верховної Ради відбувались двічі на рік, позачергові - скликались Президією Верховної Ради за її розсудом або на вимогу однієї третини депутатів.

Президія Верховної Ради УРСР діяла як постійний колегіальний орган, у період між сесіями Верховної Ради. Вона складалася з голови Президії Верховної Ради, двох заступників, секретаря і 15 членів. Конституція встановлювала такі повноваження Президії: тлумачення законів республіки і видання указів, проведення референдумів, скасовування постанов і розпоряджень уряду і обласних рад, в разі їх невідповідності законам, увільнення з посад та призначення окремих Народних Комісарів УРСР з наступним внесенням на затвердження Верховної Ради, надання громадянства УРСР, присвоєння почесних звань республіки, здійснення помилування.

В Конституціях 1936-1937 рр. зроблено формальну спробу відокремити законодавчу владу. Про це свідчить, зокрема, й ст. 27 Конституції УРСР 1937 р., за якою керівництво засіданнями Верховної Ради покладалося на голову Верховної Ради УРСР, а не на голову її Президії. Проте на практиці власна законодавча діяльність Верховної Ради зводилась до затвердження народногосподарських планів і бюджету республіки.

Фактично ж законодавчі функції продовжувала здійснювати Президія Верховної Ради - її укази були основними нормотворчими актами. Затвердження указів Президії на сесіях Верховної Ради мало суто формальний характер.

Цей малочисельний за складом орган, який обирався не громадянами, а Верховною Радою за попереднім визначенням партійного керівництва, став дуже зручним для штампування і легалізації рішень, винесених вищими партійними інстанціями.

Верховна Рада утворювала Раду Народних комісарів - найвищий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Проте, уряд УРСР був підконтрольний і підзвітний загальносоюзному центрові. Рада Народних Комісарів УРСР видавала постанови й розпорядження на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень РНК СРСР.

Малочисленість законів відкривала простір для партійно-урядової нормотворчості, яка з середини 30-х років поширилась у формі спільних постанов ЦК КП(б)У та РНК УРСР (на союзному рівні ЦК ВКП(б) та РНК СРСР). Ці акти вищої партійно-державної влади мали політико-директивний характер і правозастосовчі органи нерідко розглядали їх як надзаконні, що суперечило принципу верховенства закону.

До складу Раднаркому, поряд із керівниками республіканських

державних органів, входили уповноважені загальносоюзних народних комісаріатів та комітету заготівель СРСР.

Уряд здійснював керівництво народними комісаріатами та підпорядкованими йому установами, вживав заходів щодо виконання народногосподарського плану, державного і місцевого бюджету, здійснював заходи щодо забезпечення громадського ладу, оборони інтересів держави, охорони прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, утворював, у разі необхідності, спеціальні комітети і головні управління при Раднаркомі у справах господарського і культурного будівництва.

Як і раніше, найважливіші сфери життя республіки (оборона, зовнішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв’я) управлялися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися урядові республіки. У подвійному підпорядкуванні - як Раднаркому УРСР, так і відповідним народним комісаріатам СРСР перебували 10 союзно-республіканських народних комісаріатів (харчової промисловості, легкої промисловості, лісової промисловості, земельних справ, зернових і тваринницьких радгоспів, фінансів, внутрішньої торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров’я). Республіканськими залишалися лише 4 народних комісаріати (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).

У якості органів державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах, відповідно до Конституції УРСР 1937 р., строком на 2 роки обиралися Ради депутатів трудящих. До їх повноважень відносили: керівництво культурно-політичним та господарським

будівництвом, органами управління на своїй території, встановлення місцевого бюджету, забезпечення додержання законів, охорони державного ладу та прав громадян, сприяння зміцненню обороноздатності країни.

Сесії обласних рад депутатів трудящих скликалися не менш як 4 рази на рік, районних - 6 разів, міських і сільських - не менше одного разу на місяць. Новою організаційною формою діяльності рад стали створювані ними постійні комісії. Виконавчими та розпорядчими органами місцевих рад були обирані ними виконавчі комітети. У структурі виконкомів створювались відділи та управління, які підлягали у своїй діяльності як відповідній Раді, так і галузевим органам державного управління відповідних Наркоматів. За результатами виборів 1939 р. було утворено 15 обласних, 583 районні, 164 міські, 10 863 сільські і 442 селищні ради депутатів трудящих. «Соціалістичним перетворенням» на селі сприяли комнезами, які на початок 30-х років об’єднували понад 7 млн членів.

Проте, органи державної влади всіх рівнів діяли під тотальним контролем монопольно правлячої більшовицької партії. Партійні з’їзди, пленуми та інші органи приймали загальнообов‘язкові рішення від затвердження п’ятирічних планів до резолюції політбюро чи секретаріату з конкретних питань життя республіки. Жодне рішення державного будівництва не набувало чинності без попередньої згоди партійних органів. Партійними рішеннями затверджувалися на посадах номенклатурні чиновники республіканського, регіонального та місцевого рівня, керівники заводів, банків, установ, організацій та їх підрозділів. На місцях діяли „партійні уповноважені”, адміністративно-командні методи роботи яких часто нанівець зводили роль представницьких і виконавчих органів влади.

Утворена за Конституціями 1936, 1937 рр. система вищих і місцевих органів державної влади й управління та партійного керівництва державним життям майже не змінилася до останніх років існування СРСР.

Судова система республіки протягом 20-30 рр. зазнавала істотних змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувались революційні трибунали й існуючі до цього судові органи у різноманітних складах. Встановлювалась єдина система народних судів: народний суд (у межах повітового або міського району) - губернський суд - Верховний Суд УСРР.

Окрім того, «тимчасово» діяли спеціальні суди: а) військові трибунали - у

справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали - у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту; в) особливі трудові сесії народних судів - у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю; г) центральна та місцеві арбітражні комісії - у майнових спорах між державними органами.

Головною ланкою судової системи був народний суд у складі постійного народного судді або того ж постійного судді і двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи і здійснював функцію нагляду за всіма судовими установами на території губернії, окрім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судовими установами УСРР, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, розглядав у касаційному порядку справи, вирішені губернськими судами та у порядку нагляду - справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, у якості суду першої інстанції - справи особливої важливості.

Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попереднім слідством та дізнанням, підтримання звинувачення на суді здійснювала державна прокуратура.

З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах створювались колегії захисників.

Для забезпечення виконання судових рішень при губернських та народних судах діяли судові виконавці. При судових установах працював державний нотаріат.

Положення передбачало створення інституту народних слідчих при відповідних слідчих дільницях, кримінальних відділеннях губернських судів, Верховному суді УСРР, відділі з розслідування найважливіших справ прокуратури Наркомюсту.

Вищезазначене «Положення» було основою у подальших реформах

судової системи. Певні зміни у зв’язку із прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Згідно з ним запроваджувалась єдина система судових установ: народний суд - окружний суд - Верховний Суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувались народні суди і Головний суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при всіх військових з’єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і військову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинило видання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало існуючу єдину систему судових установ та спеціальні суди. Окружні суди мали таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспроможність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. Народні судді обиралися з’їздами та пленумами міських рад.

Для посилення боротьби зі службовими проступками і провинами державних органів відповідно до Положення про дисциплінарні суди від 3 лютого 1926 р. при окружних виконкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК - Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р. Дрібні кримінальні і цивільні справи розглядалися створеними на заводах, фабриках і в державних установах громадськими (товариськими) судами та примиренськими камерами, що діяли при сільських і селищних радах. Організаційно-правові засади їх діяльності врегульовувалися Положенням про громадські суди і примиренські камери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітників і службовців. Голова примиренської камери та його заступник обиралися сільською, селищною радою, а члени-засідателі - загальними зборами виборців. Громадські суди й камери мали право накладати такі стягнення, як попередження, громадський осуд, відшкодування збитків, штраф до 10 крб.

Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління привели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створення міжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий вигляд: народний суд - міжрайонний суд - Верховний Суд УСРР. У травні 1932 міжрайонні суди ліквідовуються у зв’язку з утворенням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запроваджується нова судова система: народний суд - обласний суд - Верховний Суд УСРР.

Народні суди продовжували бути основною ланкою судової системи й розглядали більшість цивільних і кримінальних справ. Вони діяли колегіально у складі народного судді та двох народних засідателів. Склад народних судів щорічно обирався районними з’їздами рад, а містах і селищах - пленумами міських і селищних рад. На народних суддів покладалося також виконання нотаріальних функцій, керівництво роботою судових виконавців.

Обласні суди (Головний суд МАСРР) переглядали у касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у кримінальних і цивільних справах народних судів як суди другої інстанції. Вони були також і судами першої інстанції у певних кримінальних і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судового нагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм були безпосередньо підпорядковані народні суди, колегії захисників, нотаріат та допоміжні судові підрозділи. Склад обласних судів щорічно обирався обласними виконкомами.

Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні й цивільні справи, віднесені до його підсудності, переглядав у касаційному порядку судові справи, розглянуті обласними судами та Головним судом

Молдавської АСРР. Найвищий суд України мав також право переглядати судові справи, які були у провадженні в усіх судових установах республіки. До його функцій належало й тлумачення законів республіки з питань судоустрою та судочинства.

Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Конституції УРСР 1937 р., в якій зазначалося, що «правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами». За Конституцією розгляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально передбачених законом,- здійснювався за участю народних засідателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 років, обласні суди - обласними Радами також на 5 років, народні суди - громадянами на основі загального прямого і рівного виборчого права при таємному голосуванні на строк 3 роки.

У 30-ті роки значно посилились процеси централізації судової системи СРСР. У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав право давати вказівки Верховним Судам республік з питань судової практики. У серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР було створено судово-наглядову колегію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів союзних республік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Суду СРСР статус «вищого судового органу», наділивши його правом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союзних республік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р. Верховною Радою СРСР Закону «Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік».

Адвокатура. Відповідно до Положення про адвокатуру УСРР від 2 жовтня 1922 р. при губернських радах народних судів створювалися губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Членами колегій могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції або відповідну теоретичну й практичну підготовку.

Основною формою адвокатської діяльності в 20-ті роки була приватна практика. З відходом від непу відбувся перехід на колективні форми роботи, що поширило можливості втручання в професійну адвокатську діяльність. Залежність адвокатури від державних органів ще більше посилилась із прийняттям 16 серпня 1939 р. РНК СРСР Положення про адвокатуру СРСР. Відтепер практична адвокатська діяльність здійснювалась через юридичні консультації. Для керівництва й контролю за колегіями адвокатів у структурі Наркомюсту УРСР був створений відділ адвокатури.

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз’яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники звинувачених, представники інтересів відповідачів та інших заінтересованих осіб. Для вступу до адвокатури необхідно було мати юридичну освіту та стаж практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше року. Особи, які не мали стажу,- приймалися в колегію адвокатів стажистами. До колегій приймалися також особи, які не мали юридичної освіти, але пропрацювали не менше ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами.

Прокуратура УСРР відповідно до Положення про прокурорський нагляд, затвердженого ВУЦВК 28 червня 1922 р. та Положень про судоустрій УСРР (1922 р., 1925 р.) діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції був водночас і Прокурором республіки. На місцях діяли прокуратури губерній, пізніше - прокуратури округів; міжрайонні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські та районні прокуратури.

Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних і опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства і дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному процесі; д) нагляд за правильністю тримання заарештованих під вартою. Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні - суду й прокуратури).

Тенденція централізації органів державної влади привела до створення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність органів прокуратури союзних республік, скликав наради прокурорів союзних республік, давав їм указівки. Невдовзі, відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. «Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР», була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводились зі структури наркоматів юстиції і безпосередньо підпорядковувались Прокуророві СРСР.

Конституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну «крапку»: «органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР». Конституція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначення строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та міські прокурори призначалися строком на 5 років прокурором УРСР, але з затвердження Прокурора СРСР.

Значні зміни відбувалися в структурі адміністративно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи і утворив при НКВС Державне політичне управління (ДПУ). Завданнями ДПУ були боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв’язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувались загальносоюзному Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів знайшло відображення у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 13 серпня 1924 р. Положенні про

Державне Політичне Керування (ДПК) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПК при РНК УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ СРСР при уряді України. Незважаючи на те, що справи проти радянського ладу за законом мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні «силові» методи.

Постановою ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 р. була створена Судова колегія ОДПУ (назва цього органу змінювалася). Колегія розглядала справи про диверсії, шкідництво та інші злочини і мала право застосування усіх мір покарання. Прокурорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і у справах про шпигунство набув обмеженого характеру.

В умовах згортання непу і утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості і стали майже неконтрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи - «трійки» у складі: начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які у позасудовому порядку (без ознайомлення із справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Роль ОДПУ значно посилилась після ліквідації у грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було утворене Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського порядку, охорони державної й колективної власності. Запровадження в цей період паспортної системи органи ДПУ використали для широкомасштабної «чистки» міст від «ворожих елементів» та селян, котрі тікали з голодуючих районів.

Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулась із створенням 10 липня 1934 р. НКВС СРСР, до складу якого, замість ліквідованого ОДПУ, ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС 5 липня 1934 р. було засновано позасудовий орган - Особливу нараду, якій надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув’язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. Пізніше ці права були значно розширені аж до застосування вищої міри покарання. Створені республіканські НКВС функціонували на підставі загальносоюзного положення і являли собою філії центрального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти «трійки», а з 1937 р. з’явились і «двійки» (вже без участі перших секретарів обкомів партії).

Органи ДПУ-НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів («ухил Шумського-Хвильового, «Шахтинська справа», справи «Спілки визволення України», «Українського національного центру» тощо) інспірували хвилі репресій, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. У трагічні 1932-1933 рр. посилились репресії проти „шкідників”, „буржуазних націоналістів”, „ворогів народу”, на яких було покладено провину за розруху і голод на селі. «Чистки» були спрямовані, перш за все, проти інтелектуальної України. На початку 30-х років республіку охопив шалений терор проти так званої „націоналістичної контрреволюції”, жертвами якого стали тисячі творців українського національного відродження, справедливо названого тепер розстріляним відродженням. З 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців - 62.

Трагічну долю українців розділили й національні меншини республіки. Органи держбезпеки інспірували справи „Польської військової організації”, „Національної спілки німців на Україні” та інші, учасників яких звинуватили в „антирадянській діяльності та зв’язках з іноземними розвідками”. В другій половині 30-х років було ліквідовано національні райони і сільради, закрито національні освітні заклади, культурні установи, школи, існування яких кваліфікувалося як „насадження вогнищ буржуазно- націоналістичного впливу”.

Кривавий молох ДПУ-НКВС спрямовувався також проти політичної еліти, зачіпав як керівні кадри, так і рядових комуністів. Після прибуття у серпні 1937 р. в Україну сталінських емісарів В. Молотова, М. Єжова, М. Хрущова до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС

фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну.

Перша кодифікація радянського права в Україні

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу у правовому регулюванні нових суспільних відносин. На зміну правовому нігілізму перших післяреволюційних років прийшов бурхливий розвиток законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації чинних правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора: спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, які пов’язувались з Генуезькою конференцією (1922 р.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

У небувало короткий строк, протягом 1921-1927 рр., було створено кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше - союзного законодавства. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління і правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду і погодження з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Разом із тим, в цей період ще враховувались деякі специфічні відмінності

розвитку України. У деяких випадках процес створення української кодифікації випереджав російський і відбувався незалежно від загальносоюзних основ. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу був покладений в основу аналогічного кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс та Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні.

Цивільний кодекс (1922р.) був прийнятий на основі аналогічного кодексу РСФРР. Радянська державно-правова система не передбачала широкого цивільного обігу. Тому Кодекс, навіть створений в умовах непу, був, порівняно, невеликим за обсягом (складався з чотирьох частин і 435 статей). Він мав завданням врегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями між собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав, за винятком того, «коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення», а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі».

Перший розділ «Загальна частина» містив основні засади Кодексу, а також положення про суб’єкти й об’єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).

У другому розділі «Речове право» містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об’єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (статті 20-23). Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості із обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке не вилучене з приватного обороту майно (ст. 54).

Наступний розділ «Зобов’язальне право» містив норми про зобов’язання з договорів та інших, зазначених у Законі, підстав, у тому числі - із безпідставного збагачення та заподіяння шкоди іншій особі.

Четвертий розділ «Спадкове право» допускав спадкування за Законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш ніж 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більша, проводився поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини на користь держави.

Земельний кодекс 1922 р. виданий як результат визнання державою неможливості безпосередньо вести сільське господарство. Він був побудований, з одного боку, на принципі державної власності на землю, а з іншого - на основі збереження селянського господарства й визнання за ним деякої самостійності в господарюванні. Кодекс складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове землекористування; ІІ. Про міські землі; ІІІ. Про державне земельне майно; ІѴ. Про переселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов’язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової боротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Проте з 227 статей Кодексу лише 33 не являли собою передрук відповідних статей Кодексу РСФРР.

Кодекс проголошував про скасування «назавжди» приватної власності на землю, надра, води і ліси й перехід їх у власність «Робітничо-Селянської Держави». Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винуваті у порушенні цієї заборони, «окрім покарання кримінальним порядком», позбавлялися землі. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: «а) трудовим хліборобам та їх об’єднанням; б) міським селищам; в) державним установам і підприємствам». Перевага віддавалась колективним формам

землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об’єднанням дворів.

Оскільки основною виробничою одиницею в сільському господарстві на той час було селянське дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі. Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хліборобське господарство не могло самотужки своєчасно виконати потрібної роботи і за умови дотримання законодавства про охорону праці та участі у праці всіх працездатних членів господарства нарівні з найманими працівниками.

Земельний кодекс зазнав істотних змін, які були внесені постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р. Зміни стосувалися порядку розгляду земельних справ, розширення прав сільських рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов’язків сільських товариств тощо. Після прийняття у 1928 р. загальносоюзних основ землекористування і землевпровадження і завершення на початку 30-х років суцільної колективізації на селі Земельний кодекс у більшій частині втратив своє значення.

Тісно пов’язаним із Земельним кодексом був Закон про ліси 1923 р. Він врегульовував правове становище лісів як об’єкта державної власності, встановлював порядок їх використання, збереження, охорони й відтворення.

Розвитку сільського господарства й тваринництва сприяв Ветеринарний кодекс 1925 р. Він визначав завдання державної ветеринарії, порядок запобігання, а також припинення хвороб домашньої худоби й птиці, ветеринарно-санітарного нагляду, організацію системи ветеринарних органів.

Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР. Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики.

У загальній частині встановлювалося, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов’язковими для всіх підприємств, установ і господарств (державних, громадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Всі договори й угоди про працю, які погіршували умови праці, порівняно з нормами Кодексу, вважались недійсними.

Другий розділ в основу найму і надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника. Третій розділ зберігав від часів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності у виняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для виконання найважливіших державних завдань). Установлювалось, що не підлягають залученню до трудової повинності особи, молодші за 18 років, чоловіки старші за 45, а жінки - за 40 років, тимчасово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо.

Четвертий та п ’ятий розділи визначали основними формами залучення до праці колективний та трудовий договори, встановлювали порядок їх укладання та наслідки їх порушень.

Десятий розділ регулював робочий час. Установлювався 8-годинний робочий день. Для осіб у віці від 16 до 18 років, для осіб розумової й конторської праці і тих, хто працював на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6-ти годин. Для осіб з особливо тяжкими та шкідливими для здоров’я умовами праці встановлювався скорочений робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася. Одинадцятий розділ врегульовував надання всім працівникам щотижневого тривалого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як по неділях, так і в інші дні тижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників.

Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов’язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх; чотирнадцятий містив норми про охорону праці. В п’ятнадцятому розділі мова йшла про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Визначались права й обов’язки профспілкових організацій, обов’язки адміністрацій щодо сприяння

роботі профспілок.

Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду і розв’язання трудових спорів та справ про порушення трудового законодавства: а) примусовий - в особливих сесіях народних судів, б) примиренський - у примирних камерах, третейських судах тощо. Останній, сімнадцятий розділ, врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система «соцстраху» передбачала надання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій утраті працездатності, безробітті, інвалідності, доглядом за хворим членом сім’ї тощо).

Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами, окрім декретів та відомчих актів УСРР із питань народної освіти, були акти РСФРР про єдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось «звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом».

Структурно Кодекс складався з преамбули і чотирьох книг (1. Організація управління і постачання в народній освіті; 2. Соціальне виховання дітей; 3. Професійна і спеціально-наукова робота; 4. Політична освіта і виховання дорослих), які поділялися на частини, розділи, глави і містили 767 статей. Визначалась система соціального виховання дітей і професійної освіти молоді, структура наукових закладів, культурно-освітніх установ. Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, безоплатність освіти, спільність навчання осіб різної статі, світський характер освіти.

Проте Кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважались «знаряддям» диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового соціалістичного суспільства.

Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану

УСРР 1926р. уключав п’ять відділів: І. Про сім’ю; ІІ. Про опіку та піклування; ІІІ. Про шлюб; IV. Про зміну громадянами прізвищ та імен; V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Вперше законодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порівняно з аналогічним російським Кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і «вчинення релігійного обряду» укладання шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках.

Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. Він складався з двох частин - Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).

Метою покарання та інших «заходів соціального захисту» було: а) загальне попередження нових порушень як із боку порушника, так і з боку нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8). Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі соціалістичної правосвідомості, «Керівних начал» і статей Кодексу.

Зазначалось, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві форми - умисел і необережність. Проте, припускалась можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії (ст. 10). В основу визначення міри покарання покладалися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. При визначенні міри покарання суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на поновлення влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи; в) чи було вчинено злочин у стані голоду та нужденності; г) чи вчинено злочин із корисних мотивів; та ін. (ст. 25). За цими критеріями злочини, вчинені представниками «нетрудових класів», вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування більш жорстких санкцій.

Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідальності могла бути власне «соціальна небезпечність особи», пов’язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв’язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Вперше в Кодексі були визначені норми про крайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування у строк позбавлення волі попереднього ув’язнення та ін.

До видів покарання та «засобів соціального захисту» відносили: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскацію майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазначалося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями Кодексу 36 складами злочину могла застосовуватись смертна кара у виді розстрілу. Виняток становили особи, які не досягли 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часу вчинення злочину минуло п’ять років.

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Передбачались такі види злочинів: державні, які поділялися на контрреволюційні і проти порядку управління; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров’я, суспільної безпеки та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала більш сувору відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення законодавства про відокремлення

церкви від держави і школи від церкви та ін.).

Кримінальний кодекс 1927 р. відображав зміни у кримінальному праві, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, зокрема, постанови ЦВК СРСР «Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» і «Положення про злочини державні» від 25 лютого 1927 р. та ін.

У Загальній частині КК УСРР 1927 р. було уточнено поняття умисного злочину, вдосконалювались критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давності виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості.

Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалась нормативна ознака - передбаченість діяння в законі. В Кодексі передбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпечних осіб, у тому числу і тих, що не вчинили конкретного злочину. Зазначалося, що в разі відсутності у КК прямих указівок на окремі види злочинів, покарання або інші міри соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, які передбачають схожі за важливістю і характером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону.

Термін «покарання» був замінений терміном «заходи соціального захисту», мета яких полягала у захисті радянської держави від злочинних посягань.

До Особливої частини, на відміну від КК 1922 р., було включено статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна громадських організацій і окремих громадян. Поняття посадового злочину було поширене на відповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Установлювалась кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Значно розширилось поняття контрреволюційного злочину. Збільшились санкції за злочини, вчинені групою осіб. Посилилась суворість кримінальних санкцій. Так, смертна кара передбачалась за 45 складів злочинів.

Кримінально-процесуальний кодекс 1922 р. складався з 6 розділів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загальні положення про склад суду, підсудність, докази, судові строки та витрати. Другий розділ містив норми щодо провадження слідства: заведення кримінальної справи, дізнання, пред’явлення обвинувачення, допит обвинуваченого, свідків експертів, оскарження дій слідчого та ін. Третій розділ врегульовував процедуру провадження в суді, четвертий - у революційних трибуналах, п’ятий - провадження у порядку вищого судового контролю Наркомюсту. Останній, шостий, розділ визначав порядок виконання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримінального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на захист тощо. Установлювалось, що злочинність і караність діяння визначається кримінальним законом, який діяв на момент вчинення злочину. Водночас підкреслювалось, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом’якшують його караність, мають зворотну силу.

Принципове значення мало положення, що «ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку». Докладно регламентувалась діяльність органів дізнання і попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановлення вироку, його оскарження і перегляд. Проголошувалась публічність всіх судових засідань, за винятком випадків, що потребували збереження військової чи державної таємниці. В зал судового засідання не допускалися також особи, молодші від 14 років.

Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав участі захисника у попередньому слідстві. Дія ряду статей КПК не поширювалась на справи, які розглядалися губернськими революційними трибуналами, зокрема, коли обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошувався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду.

Кримінально-процесуальний кодекс 1927 р., порівняно з КПК 1922 р., доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію посилення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що у Кримінальному кодексі був відсутній даний склад злочину. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону у кримінальному праві.

Значно розширилися права органів дізнання, в тому числі вони отримали право направлення в суд справ, щодо яких попереднє слідство не було обов’язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, а у справах про контрреволюційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами і революційними трибуналами. Норми КПК уже не розповсюджувались на органи дізнання ДПУ.

Цивільно-процесуальний кодекс 1924 р. проголошував демократичні принципи судочинства: незалежність і гласність суду, змагальність і рівноправність сторін тощо. Поряд із цим допускалось втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор.

Суд не повинен був задовольнятись наведеними сторонами доказами, а вживати всіх заходів для з’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності випробовувати їх. За відсутності нормативного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право це робити власноруч, керуючись загальними принципами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначались питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.

Потреби практики розв’язання цивільно-правових питань в умовах розвитку цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному устрої республіки зумовили прийняття у 1929 р. нового Цивільно- процесуального кодексу. Новий Кодекс, зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., містив чимало нових норм. Зокрема, встановлювався порядок визнання неспроможними фізичних та юридичних осіб, визначалися наслідки неспроможності тощо. Було розширено перелік справ, підсудних народному суду а також його компетенцію з питань забезпечення позовів про стягнення зарплати, аліментів тощо. Касаційній інстанції надавалося право змінювати судові рішення, а по трудових спорах виносити нові рішення. Слухання деяких справ із метою охорони публічного інтересу або приватного життя сторони передбачалося у закритому порядку.

Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів «соціального захисту» із метою запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини, виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався з «Загальних положень», 21 глави і 197 статей. Положення кодексу регулювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими покарання, регламентували організацію діяльності та режим виправно-трудових установ. Заходи соціального захисту поділялися на 3 групи: судово-виправні, медико- педагогічні та медичні.

Кодекс визначав, що заходи соціального захисту не ставлять своїм завданням помсту і кару, вони не повинні завдавати фізичних страждань чи принижувати людську гідність.

Визначалися 7 видів виправно-трудових установ: будинки попереднього ув’язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в’язнів - лікарні, трудові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення.

У виправно-трудових установах із метою виховного впливу, а також покриття витрат на утримання засуджених, організовувалась їх праця. Правове регулювання праці засуджених здійснювалось на загальних підставах відповідно до трудового законодавства. Однак у разі неможливості залучити всіх засуджених до праці переважне право на оплачувану працю мали засуджені з трудящих класів.

Передбачалося створення служб, покликаних допомагати засудженим, що

відбували покарання, а також звільненим із місць позбавлення волі (кримінально-діагностичні кабінети, наукові лабораторії тощо). Значне місце у Кодексі відводилося питанням культурно-освітньої роботи у виправно-трудових установах. Вона спрямовувалась на підвищення рівня політичної і правової свідомості засуджених, допомогу їм у соціальній адаптації до умов життя у суспільстві. Проте реальна організація діяльності установ виконання покарань все більше врегульовувалась відомчими інструкціями НКВС, які не мали нічого спільного з декларованими Кодексом гуманітарними засадами перевиховання злочинців.

Адміністративний кодекс УСРР 1927 р. розроблявся тривалий час. В умовах, коли була проголошена теза загострення класової боротьби, будь- яка спроба регламентувати адміністративний вплив негативно сприймалася ДПУ та іншими силовими структурами. Попередні проекти Кодексу розглядалися Комісією по розгляду законодавчих передбачень (1924 р.), сесією ВУЦВК (1926 р.). В остаточній редакції кодексу було враховано також пропозиції Українського юридичного товариства і зауваження, висловлені на ІІІ Всеукраїнському адміністративному з’їзді.

АК УСРР 1927 р. не охоплював усе адміністративне законодавство і мав відомчий характер у межах компетенції НКВС УСРР та його місцевих органів. Він містив 528 статей, які були об’єднані у 15 розділів.

Основними сферами його регулювання були: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусові заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повинність у випадках стихійного лиха; обов’язки населення щодо охорони громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з’їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила про культи; публічні видовища, веселощі та ігри; користування державним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів у сфері промисловості; нагляд адміністративних органів у галузі торгівлі; порядок оскарження дій адміністративних органів.

АК УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших республіках СРСР і був на той

час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про високий змістовний та техніко-юридичний рівень Адміністративного кодексу свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової редакції у 1956 р.

В умовах відмови від непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 р.), Гірничий кодекс УСРР (1928 р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 р.). Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929-1930 рр. семитомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР.

Конституційне та надзвичайне законодавство 30-х років

Перетворення, за виразом Леніна, «Росії непівської у Росію соціалістичну» привело до значних змін у правовій системі. Зовні відбувалась демократизація у конституційному праві, що забезпечувалося переходом від дії Конституцій СРСР 1924 р. та УСРР 1929 р. до Конституцій СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Але фактично саме нормами конституційного права було монополізовано владу більшовицької партії, суттєво обмежено незалежні від держави сфери соціально-економічного, культурно-громадського та приватного життя. Відбулося зростання партійного апарату з державним, сформовано нову кадрову номенклатуру. Після нетривалої непівської відлиги СРСР перетворився на тоталітарну державу. Сталінське гасло про посилення класової боротьби із просуванням до соціалізму стало кривавим мечем в руках правлячої верхівки, засобом варварського терору проти власного народу.

Затверджена ХІ Всеукраїнським з’їздом Рад 15 травня 1929 р. Конституція УСРР містила 82 статті і складалася з 4 розділів: 1) Загальні засади; 2) Організація Радянської влади; 3) Про виборчі права; 4) Про бюджет УСРР; 5) Про герб, прапор і столицю УСРР. Принципове значення мали статті, де заявлялося про входження України до СРСР. „Українська соціялістична радянська республіка, - зазначалося в ст. 2, - заявляє про свою цілковиту солідарність з усіма радянськими республіками і, на підставі постанов УІІ Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і договору про утворення Союзу радянських соціялістичних республік, творить з ними, на засадах цілковитої доброхітності та рівноправності, Союз радянських соціалістичних республік”. Причому, як зазначалося в ст. 3, УСРР входить до складу СРСР „як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу”. Проте закріплення на конституційному рівні принципу верховенства загальносоюзних органів та загальносоюзного законодавства перетворювало на міф залишені за республікою суверенні права (територіальне верховенство, здійснення власного законодавства й управління, прийняття до громадянства УСРР тощо).

Конституція визначала основні завдання диктатури пролетаріату, що полягали в остаточному подоланні буржуазії, знищенні експлуатації людини людиною та побудові комунізму, «коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади». Проголошені певні права й свободи людини стосувалися лише трудящого люду. Так, особи, що застосовували найману працю, жили з нетрудового прибутку, відсотків з капіталу, прибутків з підприємств, надходжень з майна, приватні крамарі, служителі культу не мали жодних політичних прав. Отже, УСРР за своєю формою, змістом і призначенням визначалася Конституцією як суто класова організація.

Надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд Рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію УРСР, в основу якої була покладена Конституції СРСР 1936 р. Вона містила 146 статей, об’єднаних у 13 розділів: 1) Суспільний устрій; 2) Державний устрій; 3) Найвищі органи влади УРСР; 4) Органи державного управління УРСР; 5) Найвищі органи державної влади Молдавської АРСР; 6) Органи державного управління Молдавської АРСР; 7) Місцеві органи державної влади; 8) Бюджет УРСР; 9) Суд і прокуратура; 10) Основні права й обов’язки громадян; 11) Виборча система; 12) Герб, прапор, столиця; 13) Порядок зміни Конституції. Наведений перелік розділів конституції свідчить про те, що вона мала відверто етатичну спрямованість і абсолютизувала державу.

УРСР визначалась як соціалістична держава робітників і селян.

Політичну основу республіки становили Ради депутатів трудящих, економічну - соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що має форму державної та кооперативно-колгоспної власності. Проте, законом допускалося й дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке мало ґрунтуватися на особистій праці і відсутності експлуатації чужої праці.

Абсолютна більшість державно-владних повноважень була віднесена до відання загальносоюзних органів. Положення ст. 14, де зазначалося, що «Українська Радянська Соціалістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік», при відсутності механізму такого виходу мало декларативний характер.

Вперше на конституційному рівні визначався порядок створення судових і прокурорських органів, заявлялось про незалежність суддів, відкритий характер розгляду справ із забезпеченням обвинуваченому права на захист, що було ширмою в умовах масових репресій.

Конституція УРСР 1937 р., проголосивши принцип соціалізму: «від кожного - за його здібністю, кожному - за його працею», намагалась зовні максимально збільшити подібність радянського державного устрою до устрою демократичних держав. Так, було декларовано свободу друку, зборів, мітингів, демонстрацій, недоторканність особи, житла і листування, свободу відправлення релігійних культів і свободу антирелігійної пропаганди та інші права особи і громадянські свободи. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими; проголошувалося загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні.

У реальності ці норми не діяли, їх справжнім призначенням було маскування перед світовою спільнотою і власним народом злочинної сутності тоталітарного режиму. Права і свободи людини були несумісними з масовими репресіями, що з кінця 20-х років розпочалися в Україні, а з 1934 р.— на решті території СРСР. Держава лише певною мірою забезпечувала такі «соціалістичні завоювання» трудящих, як право на працю, відпочинок, освіту, на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності. Так, найчисленніша верства населення - колгоспники фактично не користувались правом на відпочинок, на матеріальне забезпечення по старості, на випадок хвороби і втрати працездатності. Проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати. Право виставляти кандидатів у депутати належало лише органам комуністичної партії або іншим нею фактично керованим громадським організаціям: профспілкам, кооперативним організаціям, об’єднанням молоді, культурним товариствам. Незважаючи на свій формально демократичний характер, Конституція 1937 р. позбавляла громадян права створювати вільні політичні об’єднання і законодавчим шляхом легалізовувала монопартійну систему. Відповідно до ст. 125 «найбільш активні й свідомі громадяни з лав робочого класу й інших верств трудящих об’єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка... являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

Головними завданнями цивільного права було забезпечення безроздільного панування та охорона державної власності, зміцнення централізації і плановості народного господарства. Державою-монополістом непомірно завищувалися ціни на промислові товари і занижувалися на сільськогосподарську продукцію. Встановився стійкий пріоритет плану над ринком.

Одним з перших заходів на шляху до забезпечення централізованого планового керівництва народним господарством стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р. «Про кредитну реформу». Відповідно до неї значно посилилась роль Державного банку, відбулась реорганізація Всеросійського та Всеукраїнського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сільськогосподарських кредитних спілок. Всупереч принципам госпрозрахунку запроваджувалося пряме банківське кредитування, скасовувалися комерційне кредитування та вексельний обіг. Банки почали надавати кредити у відповідності з банківським кредитним планом лише на цілі передбачені виробничо-фінансовим планом

підприємств. В такий спосіб систему кредитування було поставлено в залежність від планових завдань держави.

Договори між суб’єктами господарювання укладалися лише у межах планових завдань на підставі загальносоюзних актів про договірні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. категорично заборонялося одностороннє розірвання або зміна договорів. Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 та 1934 роки встановлювали загальні форми і конкретний зміст договорів, регламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, відшкодування збитків у разі невиконання договірних зобов’язань. З метою посилення планового керівництва поставками застосовувались «протокольні угоди», «основні умови поставки» між центрами господарських систем, в яких визначався порядок укладання та основний зміст майбутніх прямих договорів. У випадках поставок деяких видів продукції (метали, металопродукція тощо) на підставі адміністративних актів (планових завдань, наказів) зобов’язання виникали безпосередньо з них.

На посилення відповідальності за своєчасне виконання зобов’язань спрямовувалась постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 р., що встановлювала півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами і організаціями.

Певна увага приділялась розвитку й охороні власності кооперативних організацій. Так, постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 серпня 1935 р. заборонялося вилучення будь-якого їхнього майна, а вирішення цих питань було віднесене до виключної компетенції уряду республіки.

Хоча в Цивільному Кодексі формально зберігалося право приватних осіб на вступ в акціонерні торгівельні та промислові товариства, на підставі ст. 1 цього кодексу приватногосподарська діяльність і пов’язані з нею майнові права не охоронялися законом, як такі, що суперечили їхньому соціально- господарському призначенню. Актами союзної влади приватний капітал витіснявся з економіки. Так постановою ЦВК і РНК СРСР про колгоспну торгівлю від 20 травня 1932 р. приватним торгівцям було заборонено відкривати магазини і лавки. Порушникам загрожувало покарання у вигляді позбавлення волі від 5 до 10 років. В результаті існування приватної господарської діяльності з кінця 20-х років поступово припинялося, а в середині 30-х років вона практично зникла.

Конституція 1937 р. остаточно закріпила перемогу державної власності в економіці. Зокрема в ст.4 зазначалося, що „економічну основу УРСР становить соціалістична система господарства та соціалістична власність на знаряддя й засоби виробництва, що утвердилась внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і експлуатації людини людиною”.

Зміни в трудовому праві були спричинені новими завданнями в галузі регулювання праці щодо піднесення її продуктивності. Згідно із змінами і доповненнями до Кодексу законів про працю 1922 р., внесеними постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931 р., робітники і службовці промисловості й транспорту переводились на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ працювали за безперервним робочим тижнем, працівники по черзі одержували вихідні дні у різні дні тижня. Заробітна плата в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) нараховувалась залежно від професійної кваліфікації працівника.

З метою зміцнення трудової дисципліни влада вдається до жорстких санкцій. Так, за постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 р. неявка на роботу без поважної причини мала наслідком звільнення з роботи, що тягло за собою й позбавлення житлової площі, якщо працівник користувався житлом даного підприємства. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 27 квітня 1934 р. на підставі аналогічної загальносоюзної постанови внесли зміни до КЗпП, якими встановлювалося, що в разі невиконання працівником встановленої норми виробітку з його вини оплата праці здійснюється за кількістю і якістю виробленої продукції, тобто без забезпечення мінімального заробітку. В 1938 р. встановлено кримінальну відповідальність за прогули, а в 1940 р. - за запізнення на роботу. В 1940 році заборонили працівникам за власним бажанням переходити з одного

підприємства на інше та звільнятися з роботи за власним бажанням.

На зміцнення трудової дисципліни спрямовувалося прийняття Статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. - на водному транспорті; у 1935 р. - в органах зв’язку, у сфері електроенергетики. У 1938 р. були введені єдині трудові книжки, в яких фіксувалась уся трудова діяльність працівників.

Поряд з цим, приймаються заходи щодо стимулювання працівників. Відповідно до постанови РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується диференційований підхід, залежно від стажу роботи і кваліфікації працівника при виплатах допомоги по державному соціальному страхуванню, вводяться надбавки до пенсій за безперервний стаж роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. установлюється звання Героя Соціалістичної Праці, запроваджуються медалі «За трудову доблесть», «За трудову відзнаку».

Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством» заборонялася оренда землі та використання найманої праці в сільському господарстві та вводилась конфіскація засобів виробництва у куркулів.

Ці заходи були конкретизовані у постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації». Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як вступний внесок батраків та бідняків.

На спричинений конфіскаціями масовий забій селянами власної худоби влада відреагувала посиленням репресій. Згідно з постановою РНК УСРР від 15 січня 1930 р. куркулів, що проводили „хижацьке різання худоби”, а також підбурювали до цього інших селян, позбавляли права користуватися землею з конфіскацією худоби і реманенту та одночасним притягненням до кримінальної відповідальності.

На підставі положення ЦВК і РНК СРСР від 23 лютого 1930 р. запроваджувалася репресивна податкова політика щодо заможних селянських господарств. Єдиний сільгоспподаток з куркулів, залежно від розміру господарства, складав від 30 до 70 % доходів.

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з постановою господарства, що підлягли ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація і участь у антирадянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в’язницях та таборах); до другої - ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім’ями до північних районів); до третьої - ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбільша кількість родин. Так, відповідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у Північних районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50 000 із загальної кількості 70 000). Всього в результаті репресивних заходів було експроприйовано близько 200 тис. селянських господарств, що призвело до фактичного знищення найзаможнішого прошарку селянства.

Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися примірними Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 років, Тимчасовими правилами трудового розпорядку в колгоспах 1933 р., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Попри задекларований принцип добровільності, вихід з колгоспу обмежувався усуспільненням земельних ділянок, які вже не поверталися селянам. Установлювалися безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов’язкових поставок колгоспами державі продукції. За умови вироблення обов’язкового мінімуму трудоднів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами присадибні ділянки, корову та невеличку кількість дрібної худоби і птиці.

Такі «соціалістичні» експерименти на селі призвели до надзвичайно тяжких і трагічних наслідків - голодомору 1932-1933 рр., внаслідок якого загинула п’ята частина українського селянства. В літературі останніх років наводяться переконливі дані про цілеспрямований і навмисний характер цієї варварської акції. Урожай в Україні в 1933 р. був вищим за попередні роки і становив 33 пуди зернових культур на душу населення (по всьому СРСР ця цифра була 28 пудів).

Понесені мільйонні жертви стали наслідком злочинної політики більшовицького режиму. Завершення в 1931-1932 роках насильницької колективізації на селі значно спростило конфіскацію за зразком „військового комунізму” хліба та інших сільгосппродуктів. На підставі рішень партійної верхівки, які було відтворено в сумнозвісній постанові РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., „Про заходи щодо посилення хлібозаготівель” райвиконкомам надавалося право перераховувати в органи хлібозаготівлі всі колгоспні насіннєві, продовольчі та фуражні фонди, а також стягувати штрафи продовольством з колгоспників та одноосібників, які заборгували за хлібозаготівлями. В той час, як люди в українських селах вмирали від голоду, на елеваторах, а то й просто неба гнили тисячі тонн хліба, вилученого для вивозу за кордон.

Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім’ї. Так, у Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесені доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей при відсутності належного нагляду за ними і передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім’ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали частку сплачуваних аліментів: на одну дитину - 25%, на двох - 33%, на трьох і більше - 50% заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

Суттєві деформації, пов’язані з посиленням кримінальної репресії, відбувалися у кримінальному праві. Ця тенденція відбилася на ужорсточенні покарання за злочини проти держави. Постановою ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. статтею про зраду Батьківщині було доповнено Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління). ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 20 липня 1934 р. повністю включили ці доповнення до КК УСРР. Зрада Батьківщині, що кваліфікувалася як «дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його території» каралася розстрілом з конфіскацією всього майна, а за обставин, що пом’якшували провину - позбавленням волі на строк до 10 років. Цією постановою стверджувався принцип колективної відповідальності у кримінальному праві. Так, у разі втечі військовослужбовця за кордон, члени його сім’ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім’ї, що проживали разом із зрадником, позбавлялися виборчих прав і виселялися у віддалені райони Сибіру на 5 років.

Розширювався перелік злочинів проти порядку управління, до яких належали: дезорганізація транспорту, порушення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів та порушення правил паспортної системи тощо. За ці злочини передбачались санкції у виді позбавлення волі на тривалі строки, а у випадках, коли їх кваліфікували як такі, що мають явно злісний характер,- розстріл.

Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно посилювався. Так, постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. термін покарання за особливо небезпечні державні злочини (шпигунство,

шкідництво, диверсію) було збільшено з 10 до 25 років.

Велика увага приділялася боротьбі із замахами на соціалістичну власність. Так, «на вимогу робітників і колгоспників», ЦВК і РНК СРСР постановою від 7 серпня 1932 р. прийняли Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Встановлювались жорстокі покарання (розстріл, а за пом’якшуючих обставин - позбавлення волі на термін не менш як 10 років з конфіскацією всього майна) за розкрадання державної і колгоспно- кооперативної власності. Невизначеність суворих санкцій ні щодо розмірів викраденого майна, ні щодо способів викрадання надавала можливість надто широко застосовувати норми даного закону. В умовах голодомору за цим законом до кримінальної відповідальності притягалися селяни і, навіть, діти, які збирали колоски на полях. Тому в народі він отримав назву закону «про п’ять колосків». Встановлювалося також покарання у виді від 5 до 10 років концентраційних таборів за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників з боку «куркульських та інших антисуспільних елементів». До осіб, засуджених за цим законом, не застосовувалася амністія.

Ряд змін у КК УСРР спрямовував на боротьбу із злочинами у господарській сфері. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних товарів. За постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 р., спекуляція каралася позбавленням волі на строк не менш як 5 років з конфіскацією всього або частини майна. Постановами ЦВК і РНК СРСР від 25 липня 1934 р., ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серпня 1934 р. передбачалися суворі санкції (позбавлення волі до 10 років) за обважування та обмірювання покупців. З 1935 р. до господарських злочинів почали відносити порушення технічного режиму, виробничо-технічної дисципліни, правил безпеки, куріння, появу у нетверезому стані на виробництві.

Отже, загальною тенденцією розвитку кримінального права було розширення видів та суб’єктів злочинів, ужорсточення покарань.

У результаті деформації кримінально-процесуального законодавства

фактично було ліквідовано демократичні засади судочинства. Так, відкрито нехтувала принципи усності, гласності, змагальності постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка постановою ВУЦВК від 9 грудня 1934 р. була повністю включена до КПК УСРР. Зокрема, попереднє слідство у справах про терористичні акти обмежувалось 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за 24 години до розгляду справи. Звинувач і захисник усувалися від розгляду справи. Касаційне обжалування і подання клопотання про помилування з цих справ не допускалося. Вирок (розстріл) виконувався негайно. Зазначений надзвичайний порядок судочинства постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. поширювався також на розгляд справ про шкідництво і диверсії.

Взагалі система репресивно-каральних органів діяла за власними інструкціями, нехтуючи нормами кримінально-процесуального права. Як роз’ясняв Сталін у шифрограмі секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС від 10 січня 1939 р., «застосування фізичного впливу у практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)». На фоні масових репресій мало що вирішували окремі спроби поліпшити попередню підготовку справ, як то: впровадження постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 р. інституту підготовчих засідань.

* * *

Демократизація державно-правового життя в період нової економічної політики мала вимушений характер і тривала недовго. Державність у Радянській Україні, яка з моменту виникнення була досить прозорою, зазнавала все більших обмежень. Утворення Союзу РСР, який у період сталінського режиму з «добровільного союзу республік» перетворився на жорстко централізовану державу, призвело до фактичної втрати Україною державного суверенітету. Відбувалося знищення політичної опозиції,

зрощення партійної бюрократії з державницьким апаратом, встановлення режиму особистої влади вождя партії.

Загальнодемократичні принципи кодифікації законодавства 20-х років не відповідали потребам тоталітарної держави. Г оловною тенденцією розвитку права стала перевага загальносоюзного законодавства над республіканським. Конституція СРСР 1936 р. і Конституція УРСР 1937 р. надали Комуністичній партії статус «керівного ядра»; її рішення набули обов’язкової сили в державі і суспільстві. Репресивні органи СРСР та їх філіали в Україні, нехтуючи нормами права, застосовували нечуване насильство, жертвами якого стали мільйони людей.

Завдання для самостійноїроботи

1. Ознаймтеся з текстом Договору про утворення Союзу РСР (додається) та дайте йому загальну характеристику. Поясніть, коли відбулося завершення юридичного оформлення союзу. Які зміни відбулися в державному статусі УСРР? Поясніть, чому “Союз рівноправних республік” не змінюючи своєї федеративної форми, дуже скоро перетворився на жорстко централізовану державу, що мало наслідком фактичну ліквідацію державного суверенітету суб’єктів федерації.

2. Ознайомтеся з витягами з Конституцій 1929 та 1937 рр. (додаються) Складіть порівняльну схему вищих та місцевих органів влади й управління України за Конституціями 1929 та 1937 років. Охарактеризуйте склад, повноваження та порядок їх утворення.

3. Складіть порівняльну схему судової системи за положеннями про судоустрої УСРР: а) 1922 р.; б) 1925 р.; в) 1929 р. та Законом про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р. Наведіть аргументи щодо значного посилення процесів централізації судової системи в 30-ті роки.

4. Розкрийте призначення, функції та зміни в структурі прокурорських органів. Поясніть в чому полягали завдання створеного замість Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) Державного політичного управління (ДПУ). Охарактеризуйте склад, призначення та повноваження

Особливої наради ОДПУ.

5. З’ясуйте, які наслідки щодо централізації репресивно-каральної системи мало створення в 1934 р. НКВС СРСР. Який позасудовий орган та з якими повноваженнями було засновано при НКВС СРСР? Який статус мали створені республіканський та місцеві органи НКВС, які функціонували на підставі загальносоюзного положення? Ознайомтеся з Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. (додається). З’ясуйте, які неконституційні каральні органи були створені в обласних центрах в 1930 р. і в 1937 р. та яким був їхній склад. Поясніть, в чому проявлявся відверто репресивний характер їхньої діяльності як за спрямованістю, так і за процедурою.

6. Проаналізуйте причини, характерні риси та особливості проведення кодифікації права в УСРР в 20-х рр. Поясніть, які принципи та методи були покладені в основу кодифікаційних робіт. Розкрийте структуру та охарактеризуйте основний зміст комплексних законодавчих актів УСРР у 20-х роках.

7. Охарактеризуйте розвиток цивільного права, що був спричинений проведенням непу. Для цього зверніться до аналізу витягів з Цивільного кодексу УСРР 1922 р. (додаються). Розкрийте зміни в цивільно-правовій регуляції, які були спрямовані на забезпечення безроздільного панування соціалістичної власності, зміцнення централізації і плановості народного господарства.

8. Розкрийте правові засади власності на землю та землекористування. Ознайомтеся з положеннями Земельного кодексу УСРР 1922 р. (додаються). Розкрийте зміст актів, спрямованих на створення видимості законності широкій кампанії розкуркулення на селі. Ознайомтеся з наведеними до теми актами тоталітарно-репресивної влади: постановами Раднаркому УСРР про ознаки, які визначали селянське господарство як куркульське від 13 серпня 1929 р.”; “Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., Наказом ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. (додаються).

9. Охарактеризуйте інститути та норми сімейного права, які

встановлювали умови взяття та реєстрації шлюбу, умови та процедуру розлучення, майнові й аліментні відносини подружжя, батьків та дітей, питання опіки та піклування тощо.

10. З’ясуйте, які зміни в трудове право внесла нова економічна політика. Ознайомтеся з витягами з Кодексу законів про працю УСРР 1922 р. (додаються). Дайте характеристику змінам в трудовому законодавстві щодо робочого часу, та робочого тижня в 30-х рр. З’ясуйте, в яких основних формах нараховувалась заробітна плата, які заходи та санкції встановлювалися задля зміцнення трудової дисципліни та стимулювання праці.

11. Ознайомтеся з витягами з Кримінального кодексу УСРР 1922 р. (додаються). Охарактеризуйте завдання та основні інститути кримінального права. З'ясуйте, які види злочинів та міри покарання й заходи соціального захисту встановлювалися кримінальним законодавством. Наведіть аргументи на підтвердження тези про посилення кримінальної репресії протягом 20-30 -х років. Зокрема, ознайомтеся із Законом від 7 серпня 1932 р. “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” ( додається).

12. Ознайомтеся з витягами з Кримінально-процесуального кодексу УСРР 1922 р. (додаються). Характеризуючи стан процесуального права, з’ясуйте, які демократичні принципи судочинства встановлювалися першими Кримінально-процесуальним та Цивільно-процесуальним кодексами. Поясніть, в чому полягала тенденція посилення втручання держави у справи громадян та до яких змін в процесуальному праві вона з часом призвела. На основі власного аналізу Кримінально-процесуального кодексу 1927 р. наведіть норми, що встановлювали застосування принципу аналогії закону в кримінальному праві, звужували право на захист. Розкрийте деформації кримінально-процесуального законодавства, наслідком яких стала фактична ліквідація демократичних засад судочинства.

13. Розкрийте стан розвитку виправно-трудового права. Охарактеризуйте систему виправно-трудових закладів, правила та режим утримання, заходи дисциплінарного впливу на засуджених тощо. З’ясуйте, які служби були покликані допомагати засудженим, що відбували покарання, а також звільненим із місць позбавлення волі.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.:

  1. 1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права
  2. 1. Державна влада як інститут конституційного права
  3. 2. Теорія і практика співвідношення в Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу державної влади
  4. 2. Правовий режим земельних ділянок державних сільськогосподарських підприємств та організацій
  5. § 2. Розвиток земельного права в Україні після 1917 року
  6. Розділ VII. Держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції
  7. Тема 13. Українська Народна Республіка часів Директорії та її право
  8. Тема 14. Утворення радянської держави і права в Україні Становлення радянської влади в Україні
  9. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  10. Тема 17. Держава і право УРСР у повоєнні роки та період десталінізації (1945 - перша половина 1960 рр.)
  11. Тема 20. Держава і право сучасної України Розбудова незалежної Української держави
  12. Тенденції розвитку основних галузей права УСРР
  13. РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА I ПРАВО B УКРАЇНІ У ПЕРІОД КРИЗИ СОЦІАЛІЗМУ (середина 1950-х - початок 1990-х років)
  14. § 3. Верховна Рада Української РСР
  15. «ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії)
  16. § 7. Функції теорії права і держави
  17. Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях
  18. Проблеми адміністративно-правового регулювання здійснення екологічного контролю у сфері ведення лісового господарства в Україні
  19. Напрями розвитку адміністративно-правового регулювання у сфері державного контролю ведення лісового господарства в Україні
  20. Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -