Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

Особливості організації органів місцевої влади

Організація органів місцевої влали в радянській Україні упродовж 1930-х років зазнавала певних змін, що характеризувалися кількома особливостями.

По-nepwe, зміни мали формально-організаційний характер.

Д0 середини 1930-х років місцевими органами влади, за Конституцкзо УСРР (1929 p.), були: a) ради робітничих, селянських і червоноар- мійських депутатів; б) з’їзди рад - районні іокружні, а такожїх виконавчі комітети. Чергові районні й окружні з’їзди мали скликатися один раз на рік. Позачергові з'їзди могли скликатися на пропозицію вищестоящих з’їздів рад чи виконкомів районних чи окружних рад. Виконавчі комітети обиралися з’їздами рад і у періоди між з’їздами вважалися вищими органами влади на місідех. Для керівництва поточною роботою виконкоми обирали президії, котрі в період між засіданнями виконкомів користувалися всіма правамиостаниіх.

Конституція УРСР (1937 p.) зафіксувала перетворення радро- бітничих, селянських і червоноармійських депутатів у ради депутатів трудящих. Функції державного управління мали виконувати обласні, міські, районні, селищні та сільські ради депутатівтрудя- щих та їхні виконавчі та розпорядчі органи - виконавчі комітент (виконкоми). Ради всіх рівнів обиралися таємним голосуваннямна основі загального, рівного і прямого виборчого права. Конститу- ційно встановлювався замість пленарного сесійний порядокробопі рад. У період між сесіями однією з організаційних форм діяльності депутатів були постійні комісіїрад.

У зв’язку з ліквідацією системи з’їздів рад нова Конституція республіки встановлювала повну підпорядкованість виконкомів відповідним радам, а також виконкомам вищих рад. Місцеві радиде- путатів трудящих обирали виконкоми у складі голови, його заступників, секретаря і членів виконкому. Вони керували культурио- політичним і господарським будівництвом на своїй території. Тому створювали органи управління - віддай та упраачіння, що підпорядковувались як самій раді депутатів трудящих та її виконком), так і відповідному наркомату УРСР.

По-друге, для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними, в республіці протягом 1920-I930-x років тривав пошук оптимальної системи адмінкт- ративно-територіального устрою. Нагадаймо, що відповідна реформа 1922-1925 рюків передбачала перехід від чотириступеневоїсис- теми управління (губернія — повіт — волость — село) до Tpnciyne невої (округ - район - село). Однак з метою поліпшення економі4 ного стану округів і скорочення витрат на утримання державног апарату ВУЦВК і PHK УСРР у вересні 1930 p. прийняли постанов) про перехід на двоступеневу систему управління (іIjeump-Pauoh

Ha території УСРР були створені 503 нові адміністративні одиниці: одна амономна республіка - Молдавська, 18 міст як окремі адміністративмо-господарські одиниці та 484 райони. Передбачалось. що завдяки цьому директиви безпосередньо надходитимуть з республіканського центру па місця, швидше викопуватимуться. Проте незабаром проявилися суїтєві недоліки такого адміністративно-територіального устрою, оскільки управляти з центру півти- сячею районів було незручно й обтяжливо. Тому в лютому 1932 p. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: центр-раіюн - область.

B Україні було створено п’яті, областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську. Згодом додалися іце дві - Донеиька (з центром у м. Лртемівськ) і Чернігівська, а також Молдавська ACPP, в 1937 p.- Миколаївська, Полтавська, Житомирська, Кам’янець-Подільська, в 1938 p.- Ворошиловградська (сьогодні - Луганська), в 1939 - Запорізька, Кіровоірадська і Сумська. Створення областей пояснювалося необхідністю посилення конкретного сперативно-господарського керівництва усіма галузями господарства відповідно до економічних і виробничих умов окремих регіонів України. B умовах командно-адміністративної системи обласним центрам надавались великі переваги в соціальному розвитку, іцо вигідно відрізняло їх від інших міст.

Утім, з огляду на господарські і військово-стратегічні міркуван- і«. подекуди поділ на округи залишався. Так, у 1933 p. з Донепької області було виділено окрему адміністративно-господарську одиницю - Старобільський округ. Постановою ЦВК УСРР від 4 травня 1935 p. було організовано шість прикордонних округів: на території Київської області - Коростенськин і Новоірад-Волинський, а пізні- UK Житомирський, у складі Вінницької - Кам'япець-Подільськнй, Могилів-Подільський, Проскурівський і ІПспетівський.

Чергові зміни в адміністративно-територіальному устрої сталися з приеднапням Західної України (1939 p.), коли до УРСР долучилися Львівська, Дрогобицька, Станіславська (тепер - Івано-Франківська), Тернопільська, Волинська та Рівненська області. A в 1940 p.- відійшла Молдавська ACPP, перетворена на союзну республіку. Toro ж року утворились нові області в складі УРСР в результаті приєднання Північної Буковини та Бессарабії-Чсрнівецьката Ізмаїліюька.

По-третс, розбудова тоталітарного режиму в CPCP об’єктивно В£тупала у протиріччя з національною адміністративно-територі- з-іьною децентралізацією країни. Тому існування національних Районів і сільрад не дістало законодавчого закріплення у прийнятій Конституції CPCP (1936 p.) та розроблених на її основі конститу- 9i*x союзних республік. Ліквідація національних районів та сільрад ВУРСР здійснювалася за ініціативою виїцого партійного керівництва відповідно до постанов ЦК ВКП(б) «Про ліквідацію національних районів і сільрад» (17 грудня 1937 p.) та ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичаинірайопиі сільради» (16 лютого 1938 p.). Ix реалізація (за В. Кузьмеико) уИ- лежнювалася специфікою протікання суспільно-політичних процесів у республіці. Зокрема, виконання постанов збіглося в часі з піком масових політичних репресій та майже повною заміною республіканського партійно-державного керівництва, що на деякий час паралізувало цю роботу. Також їх виконання змусила призупинити кампанію по перших виборах до Верховної ради УРСР, що фактично розпочалася у лютому 1938 p. Хоча після проведення виборів потреби приховувати нову національну політику партії вже не було, реорганізація національних районів і сільрад знову стала не на часі. Фактично вихолощені національні райони та сільради, в яких адміністрація, школи, преса позбавлялися права функціонувати рідною мовою, були тимчасово залишені як адміністративно-територіальні одиниці з метою якісного проведення нового нерепису населення. Після закінчення перепису 1939 p. та підведення його попередніх підсумків було повторно прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про ліквідоцію та реоргстізацію національних районів і сільрад» (5 березня 1939 p.), яка згодом була продубльована відповідною постановою Президії Верховної ради УРСР. Упродовж березня-квітня 1939 p. усі національні райони та сільради у республіці припинили своє існування.

По-четверте, насадження тоталітарної системи вимагало значної перебудови роботи місцевих органів влади і управління. Ix орієнтували на ефективне виконання завдань «соціалістичної реконструкції», зокрема колективізації сільського господарства. Маючи це за основну мету, комуністична партія застосовувала методи, спрямовані на розшарування єдиної селянської маси, протиставлення бідноти заможному селянству. Особлива увага приділялася активізації коч- незамів, перетворенню їх на масові бойові організації бідноти, здатні покінчити з куркульством. Для цього партійні та радянські органи збільшували кількість комнезамів. У першій половині 1930p- в Україні налічувалося близько 1 млн. 600 тис. членів комнезамів,- майже втричі більше, ніж у 1928 p. Щоправда, комнезами вженемог- ли підміняти діяльність сільських рад, як це було раніше, однаквсе ще суттєво впливали на їх політику стосовно колгоспного будівництва

У сенсі ефективного використання органів місцевої влади Д- виконання завдань суцільної колективізації сільського господарства серйозної перебудови вимагали насамперед сільськіради. ак- листопадовий пленум ЦК ВКП(б) (1929 p.) вказав, що сільські раД" як органи державної влади зобов’язані очолити боротьбу за су цільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. Невдо на основі партійної директиви ВУЦВК затвердив нове Положет щюсшьські ради (1 липня 1931 p.). Bouo покладало на сільські ради керівництвоусім господарським і соціально-культурним будівництвом на селі. Кожна сільська рада мала власний бюджет і права юридичної особи; створювалися секції, котрі здійснювали керівництво окремими ланками господарського і соціально-культурного розвитку. При радах, у складі якнх було нс менш як гри депутати, створювалися депутатські групи. Ha практиці проводилися «чистки» сільських рад, до них вводилися люди, здатні організовувати колгоспи, забезпечувати контроль «за виконанням колективними господарствами їхніх зобов’язань перед пролетарською державою (хлібозаготівлі, контрактації, сплата податків та ін.), вести нещадну боротьбу іззалишками заможного селянства».

По-п'яте, діяльність місцевих рад була під постійним контролем партійних органів, характеризувалася наростанням централізаторських тенденцій (залежність від вищих державних органів), посиленням ролі виконавчих структур. Фактично це засвідчувало трансформацію радянської системи у суто бюрократичну структуру, в якій конкретними органами влади на місцях були пе ради, а їх виконавчі комітети, президії виконкомів. Головну роль у них відігравали члени партії. B умовах домінування командно-адміністративних, авторитарних методів управління суспільством компартія своїми рішеннями визначала і спрямовуваладіяльнісіь рад, фактично застуїиючи їх. Відбувалося цілеспрямоване злипя партійних ra державних органів влади. Партійні комїісти приймали постанови щодо рад, які мали директивний характер. Ради без узгодження з партійною верхівкою не могли самостійно вирішити жодного важливого питання. Голови райвиконкомів, міськвиконкомів і облвиконкомів не обирались, а призначались за поданням відповідного партійного органу.

Отже, впродовж 1930-х років у радянській Україні організація органів місцевої влади зазнавала змін: форшныш-арганпафтих, у зв’язку зі зміною конституційних актів; адміїїістратіюїт-теріттрі- шышх, у зв’язку з проведенням реформ адміністративно-територіального устрою; функціошиьит, у зв'язку з насадженням тоталітарної системи. Посзійннй копгроль місцевих органів влади, передовсім, рад усіх рівнів, з боку партійних органів, факі ично означав, що ради, як °ргаии представницької владн. перетворилися на декорацію псевдо- Демокраіії, ширму, за якою панували монополія компартії на владу.

Політико-ідеологічні та юридичні засади проведення "соціалістичноїреконструкції-> народного господарства УРСР

Основні заходи, що були здійснені сталінським керівництвом у соціально-економічній сфері 1930-\ pp, мали на меті реконструю- вати на «соціалістичних засадах» народне господарство. Керована новим вожлсм партія через індустріалізацію, тобто створення крупної машинної індустрії в усіх галузях промисловості, та колективізацію сільського господарства знову поверталася на згубний курс ліквіданії приватної власності та ринку і згортання товарно- грошових відносин. Цього разу треба було ліквідувати власність десятків мільйонів селян та інших дрібних товаровиробників і налагодити «безпосередній», тобто позаринковий обмін між містом і селом на засадах контрактації. Постанова ЦК ВКП(б) «ПроосновШ підсумки і чергові завдання контрактації зернових посівів» (26 серпня 1929 p.) описувала контрактацію як «...двосторонній договір між державою ї кооперативними об’єднаннями селянських господарств, який передбачає певне замовлення з боку держави кооперованим виробникам на виробництво відомої кількості та якості сільськогосподарської продукції та організовану здачу її державі у встановлені терміни на передбачених договором умовах».

Партія здійснювала нову (після непу) економічну політику двома основними шляхами: методом репресій (масовим терором) і юридичним. Той, хто нс схвалював «генеральної лінії» Кремля на «соціалістичне будівництво», наражався на репресії. A радянські органи влади приймали лише такі закони і постанови, які були попередньо узгоджені в Політбюро ЦК ВКП(б). До того ж, в умовах штурму («сталінський стрибок») партійне керівництво все частіше починало оприлюднювати прирівняні до законів постанови, якими мусили керуватися всі органи влади.

Для розвитку сільського господарства в УРСР ключове значення, аж до Голодомору 1932-1933 pp., мала Постанова ЦК ВКП(б) «TJpo основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зерновт посівів» (26 серпня 1929 p.). Нею (за C. Кульчицьким) фактично скасовувався запроваджений X з’їздом РКП(б) продовольчий подазок, а відносини між містом і селом переводилися на цілком інші економічні засади - комуністичні. У цій постанові контрактація розглядалася як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом». Однак, щоб замінити товарообмін продуктообміном, треба було позбавити селян економічної незалежності, тобто об’єднати їх у залежні від влади колгоспи. Розпочалася масова колективізація. Центральний орган управління колективними господарствами (Колгосп-центр) отримував додаткові повноваження. Відтак тисячі робітників скеровувалися у село, туди ж були направлені численні партійні активісти і співробітники ОДПУ.

Декларовані більшовиками принципи добровільного об’єднання на селі у процесі колективізації практично від самого початку порушувалися. Вже до кінця 1929 p. ринкові механізми було зламано, і кампанія набула насильницького характеру. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місно® партапаратчики й радянські активісги відкрито погрожували тим, \то відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи почали «змагатися» між собою за планові показники залучення нових членів колгоспів. Селян силоміць заїтніяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися пс тільки засобн виробництва, а і свійська худоба та птиця.

Листопадовий (1929 p.) пленум ЦК ВКП(б) взяв курс па суцїіьну коїекіпнвізацію сільського господарства. Гака колективізація планувалася не просто як прискорення пронссу кооперування, а як сукупність примусових заходів. Гак, у прийнятій пленумом окремій резолюції «Про сільське господарство Укриши і про роботу па селі» ЦК ВКП(б) зобов’язав керівництво УРСР ліквідувати хуторську й відрубну систему землекористування, йти попереду інших республік за темпами колективізації. Останні визначалися на основі висновків роботи спеціальної комісії 1 Іаркомзему і були оприлюднені у Постанові ЦК BKI 1(6) «Про темп колективізації і заходи допомозі де/ь живи колгоспному будівництву» (5 січня 1930 p.). Зокрема, в Україні колективізація мала завершитися восени 1931 p. або навесні 1932 p Пріоритетною формою господарювання визнавшися сіїьськогоспоОа/>- ськи арпіі'іь (в якій земля, худоба і техніка підлягали усуспільненню)

План суцільної колективізації включав перехід до надзвичайних заходів іцодо розкуркуленпя і зіквідації «куркуіьства» (заможних господарів) як класу. Зрозуміло, термін «куркульство як клас» використовувався лише в ідеологічному сенсі, ніякою «класу», ню склався з куркулів, не було. Попри те, постанови PIIK CPCP «Про озішки уркуіьських господарств, до яких повинен шстосовтатися Кодекс тонів про працю» (21 травня 1929 p.) ra PHK УСРР «Про ознаки кужульськіа господарств, наякі поширюються норми Кодексу зако- iiiimpo працю УСРР» (13 сернпя 1929 p.) нормат ивно визначали, яке саме господарство слід вважати куркульським (у яких систематично використовується наймана праця, в яких c млпи, олінІІиця, цегельия чи інше підпрнсмство. коли члепи господарства займаються торітв- 1Cio, лихварством, комерційним посередництвом тоню). Лле па практиці (C. Кульчицький) не було чіткого визначення, хто c куркулем: чи 1K той, xro використовує найману праіцо, чн нросіо заможний селянин.

Заходи з ліквідації «куркульських» господарств у районах суцільної колективізації ЦК BKI 1(6) розробив у таємній постанові від 30 січня 1930 p., основні положення якої оприлюднювала постанова ЦВК і PHK CPCP «Про заходи щодо зміцнення соціані- стичної перебудови сільського господарства в районах суцільтй Активізації та іцоОо боротьби з куркульсннюм» (1 лютого 1930 p.). Формою боротьби із заможним селянством визначалося т. зв. "Рьзкуркулснші». гобго економічне пограбування селян, порушення

їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Місцевим виконкомам налапалося право конфіскації майна куркулів і виселення їх за межі населених пунктів. Конфісковане майно підлягало передачі в неподільні фонди колгоспів. Щодо заможних селянських господарств проводилася репресивна податкова політика. Пограбуванню підлягали, згідно з офіційною статистикою, новад 200 тис. селянських господарств (/J. Соколов), хоча фактично таких було набагато більше.

Розкуркулення проводили спеціальні комісії у складі иершогосе- кретаря райкому, голови виконкому і керівника місцевого відділу ОДПУ. Списки куркулів складалися за сприяння сільських активістів. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії: 1) активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув’язненню або розстрілу; 2) пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність; їхнє майно підлягало конфіскації. а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів CPCP; 3) лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти свос господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надаючи їм гірші землі.

Зауважимо, що розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Дослідники (О. Дзера) зазначають, що норми чинною тоді Земельного кодексу УСРР (1922 p.) iic забороняли, а отже, визначали умови трудового землекористування, оренди землі, використання найманої праці. Тобто вищезгадані постанови ВУЦВК і PHK УРСР фактично зупинили у певній частині дію кодексів та деяких інших законів, які звичайно ж мали вищу юридичну силу порівняно з постановами. Це свідчить про сумнівність правових підстав застосовуваних методів колективізації. I лише з досягненням кульмінації розкуркулення ВУЦВК і PHK УСРР видали Постанову «Про заборону орендувати зел то й застосовувати найшну працю в одноосібних господа/ктваху районах суцільної колективЬар» (5 квітня 1930 p.). Вона скасувала прийняті раніше постанови про оренду землі і найм робочої сили, зняла заборону на розкуркулення, а також дозволила місцевим органам конфіскувати у «куркулів» ію користь колгоспів худобу та сільськогосподарське обладнання, а самих «куркулів»віддаватидосудуабопримусововиселятизсела.

B умовах протесту проти насильницьких методів колективізаші- що на початку 1930 p. спричинили не лише масовий вихід селян ч колгоспів, але й збройні виступи, ІДК ВКП(б) прийняв Постанов> «Про боротьбу з викривленням лінії партії у колгоспномуруст (^ резня 1930 p.), де порушення принципу добровільності при в^О™ до колгос/іів і факти примусового усуспільнення жигловихбуд- всль. дрібної хулоби, іігиці, нетоварної молочної хулоби було im- чпано «викривленнями партійної лінії». Хоча насправлі (за Л. Ciiica- реііко) порушення принципудобровільності вході колективізації було не «викривленням», а втіленням офіційної партійної політики, оскільки альтернативою «добровільній» колскіивічашї було виселення з конфіскацією манна, а то й позбавлення життя. Успішне виконання mniinii4iiiLv завдань партії щоло суцільної колективі чації констатувала прнинята ЦК ВКП(б) постанова «Про пк'мтіподаїьшоїко'іекпіи- mtt|iii зтданняукрітешш кпягоспт» (2 серпня 1931 p.). I Іапрнкінці 1932 p. колективізація практично завершилася й панівними формами сільськогосподарського виробництва стали кочгост й [w()racnii.

Одночасно з колективізацією розгорталася шдустріаіізація CPCP. Ідеологічною передумовою індустріалізації вважають (/. Ie> від 2 вересня 1930 p. два основних платежі - податок з обороту і відрахування від прибутку. За таких умов оподаткування приватні підприємства аж ніяк нс могли конкурувати з державними.

Усебічно застосовуючи командно-адміністративні важелі управління народним господарством ra ігноруючи економічні законн його розвитку, починаючи з 1930 p., комуністи вдавалися до т. зв. «підх.пюстуваїшя» країни (термін самого И. Сталіна) - втручання у планові показники, за якими встановлювалися неможливо високі планові завдання з виробництва і капітального будівництва. Свої прорахунки в індустріальному розвитку сталінське керівнищво пояснювало народу як «диверсії», «саботаж», «контрреволюційна троцькїстська діяльність» і вдавалося до репресій, зокрема, у загалыю- союзпому вимірі. T. зв. «Шахтинська справа» (травень 1928 p.) показовий процес над старими фахівцями вугільної промисловості- стала початком курсу на оновлення технічних кадрів. Розпочинаються масові чистки звинувачених у «правому ухилі» або «чужому соціальному походженні» співробітників Держплапу, ВРНГ тощо.

3 початку 1930-х років відбуваються численні судові процеси иад «саботажниками» із середовища «буржуазних спеціалістів». Тоді органами ОДПУ була «викрита» «Промислова парзія» («Промпар- mbm) - «антирадянська підпільна шкідницька організація», до якої буцімто належали представники науково-технічної інтелігенції. Наступ на старі кадри супроводжувався широким висуванням на керівні посади робітників - членів партії, що пегативио позначилося на розвитку виробництва. У липні 1931 p. було зроблено спробузу- пинити цей процес. Було засуджено такі явища, як зрівняння в опдаті праці, «спецеїдство», надто швидке просування некваліфіковаїшх людей у керівництво підприємствами. Окремі дискримінаційні заходи щодо старих кадрів скасовувалися (наприклад, обмеження доступу» дітей до вищої освіти).

Політика «підхльостування», яка у промисловості реалізувалася встановленням надвисоких планових завдань, у сільському господарстві мала інший вигляд. Упродовж 1930 1932 pp. держава, всупереч прийнятим нею ж постановам про регулювання норм хлібозаготівель по регіонах, забирала у колгоспів практичноувссь вирощений урожай. Для цього у село на допомогу місцсвомуапа- рату було направлено новий контингент уповноважених і приймалися відповідні нормативно-правові акти.

Постановою PlIK УСРР - готівель» (18 листопада 1932 p.) райвиконкомам надавалося право передавати в оргаии хлібозаготівлі всі колгоспиі пасінпгві, продовольчі, фуражні фонди, а також стягувати штрафи у натуральній формі (продовольством) з колгоспників та одноосібників, які заборгували за хлібозаготівлями. Ha виконкоми покладався обов’язок вилучати хліб, прихований під час жнив, молотьби й транспортування. Отже, у селян безперервно шукали хліб. Обшуки, під наглядом чекістів, здійснювали члени комітетів незаможних селян (вони мали певний відсоток від знайденого хліба) та відряджені з містробітники. Хліб, який знаходили у селі, вважався прихованим від обліку або розкраденим. У зв’язку з актами «саботажу хлібозаготівельної роботи» відбувалися також арешти і чис т ка державного апарату. Вершиною такого насильницького насадження колгоспного ладу в Україні стала конфіскація під виглядом хлібозаготівель усіх селянських продовольчих запасів, здійснена па вимогу Й. Сталіна зимою 1932-1933 pp. Тоді у селян па підставі усних вказівок вилучали все, що годилося для їжі. I це призвело до Гокхкімору.

Застосування терору у страхітливих масштабах погдпувалося з радикальною зміною економічної політики. У другій п'ятирічні (1933-1937 pp.) були істотно зменшені планові тсмии промислового зростання. Це сприяло подоланню диспропорцій і кризових явищу промисловості. Спільною Постановою Радпаркому CPCP і UK ВКП(б) «Лро обов 'язісону поставку зерна державі колгоспами таодіюосібіїиик господарствами» (19 січня 1933 p.), яка за змістом фактично нагадувала заміну продрозкладки продподагком (Л. Спіса/кнко), на принципово інші засади переводилися економічні відносини між містом і селом. Зокрема, держава визнала право власності колгоспів на їхню продукцію і дозволила реалізувати її у вільній торгівлі після сплати фіксованого натурального податку (встановлених твердих норм здачі зерна). Обов’язкона поставка не повинна була перевищувати одну трегину валового збору кожного господарства при середньому врожаї.

Одночасно з припиненням практики свавільного вилучення в селян зерна було більш ніж удвічі, порівняно з 1932-1933 роками, зменшено його експорт (В. Васісіеика). У другій половині 1933 p. ін початку 1934 p. ЦК ВКП(б) та PHK CPCP ухвалили низку постанов, спрямованих па поліпшення умов праці і життя в колгоспах. Ці акти, зокрема, передбачали відмову від нереалістичних квот хлібозаготівель та свавільних методів вилучення зерна, встановлення нового порядку видачі авансів за участь у збиральних робо- raX (10 червня 1933 p.), нормативне закріплення права колгоспників мати корову, дрібну худобу та птицю (20 червня 1933 p.), заборону Додаткових зустрічних планів колгоспам, які виконали встановлені планові завдання (2 серпня 1933 p.). надання допомоги безкорівним колгоспникам у придбанні корів (10 серпня 1933 p.) тощо. Завдяки ним заходам колгоспний лад здобув певну автономію в радянській командній економіці. Хоч і в обмежених рамках, але в країні збереглися товарно-грошоні відносини і ринок. Через ідеологічні причини приватна власність колгоспників на присадибне господарство (з точним означенням величини земельної ділянки і кількості худоби) була оголошена «особистою» власністю.

Отже, наприкінці 1920-х років радянське керівництво відмовилося віл непу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Закономірним наслідком курсу на максимальні темпи індустріалізації і прискорену суцільну колективізацію був повний перехід відметоОівеко- номічних до адміністративно-командних. I Іри цьому компаргія перебрала на себе не властиві громадським організаціям функції керівництва практично всіма сферами суспільного, в тому числі економічного, життя. Законодавчими засобами було закріплено створення в CPCP унікальної монопольно-державпої економіки, що управлялася т сдиного центру, з повним витісненням приватного капіталу з усіх галузей господарства. Мета отримання коштів для індустріалізації n вирішення проблеми постачання міст продовольством досягалася таким шляхом, як позбавлення мільйонівселян власностітаГолодомор.

Створена в такий спосіб система т. зв. кооперативно-колгоспної власності забезпечувала вилучення сільськогосподарської продукції у селян за допомогою планів хлібозаготівель чи продподатків. а також поставками сільськогосподарської продукціїдержаві.

<< | >>
Источник: Терлюк I. Я.. Історія держави і права України: Навчальний посібник,- K.,2011.- 944 c.. 2011

Еще по теме Особливості організації органів місцевої влади:

  1. 1. Поняття місцевого самоврядування та його особливості
  2. 2.1. Поняття та сутність організації роботи місцевих загальних судів
  3. § 1. Особливості адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади, що обіймають посади державних службовців
  4. 2.5. Структурно-функціональні особливості діяльності суб’єктів, що надають послуги у сфері освіти
  5. 2. Організація державного управління у сферах транспорту і зв'язку
  6. Глава 34 Збільшення різноманітності видів громадських організацій
  7. Глава 35 Участь громадських організацій у реалізації функцій органів виконавчої влади
  8. § 3. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і органів місцевого самоврядування
  9. 4. Юридична природа органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування: особливі й спільні риси
  10. Організація місцевого самоврядування в Україні в контексті форми правління
  11. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (8 червня 1995 р.)
  12. Організаційно-правові основи діяльності українського повстанського руху
  13. Правові основи реорганізації органів захисту "завоювань революцій" -- органів внутрішніх справ, міліції і державної безпеки
  14. Особливості організації органів місцевої влади
  15. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
  16. Адміністративно-правовий статус недержавних громадських організацій в Україні та його характеристика
  17. Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -