§ 1 .Суспільно-політична ситуація в Українській РСР в 8О-тих роках XX століття

Новим керівництвом СРСР на чолі з Генеральним сек­ретарем ЦК КПРС М. Горбачовим в 1985 році був проголо­шений курс на «перебудову» — поступове реформування всіх сфер суспільно-політичного життя з метою збереження та вдосконалення радянської соціалістичної системи.

Перебудову керівництво намагалося провести за рі­зними напрямками і в певні етапи, зокрема:

• 1985 — 1986 рр. - пошуки шляхів модернізації соціалістичного суспільства; курс на «прискорення»;

• 1987 — 1988 рр. - початок реальних перебудовних процесів, спроби реформ у промисловості, гласність. «Пере­будова згори»;

• 1989 — 1991 рр. - «перебудова знизу». Падіння авто­ритету комуністичної партії, кінець її політичної монополії, утворення нових партій. Значна активізація політичної діяльності мас, посилення дезінтеграційних процесів у СРСР.

На початковому етапі «перебудови» М.С. Горбачов спробував «прискорити» розвиток економіки СРСР за раху­нок ширшого впровадження наукових досягнень в промис­ловість і випереджаючого розвитку машинобудування, не змінюючи економічних відносин. Поряд із цим активно про­ходила антиалкогольна кампанія, яка спричинила дефіцит бюджету, інфляцію, непродумане вирубування виноград­ників, стимулювала розвиток самогоноваріння.

У 1987 р. почалася спроба реформувати управління економікою - перейти від адміністративних методів госпо­дарювання до економічних із демократичними засадами управління. До 1989 р. відноситься розробка і впровадження нових підходів до аграрної політики. Були ухвалені рішення, спрямовані на розвиток орендних відносин, сімей­ного підряду, акціонерних товариств. Визнавалось право на розвиток різних форм господарювання, що було дуже ради­кальним заходом.

Перебудова проводилася і у сфері ідеології. Виник без­посередньо радянський термін «гласність», що означав пе­рехідний етап у напрямі до свободи слова. Раніше вся інфор­мація була під жорстким контролем, а частина її взагалі була заборонена, тому така політика означала значний ра­дикалізм. Гласність перш за все поширилася на історію. Були вперше у такому обсязі опубліковані матеріали про сталінські злочини і голодомор 1932 — 1933 рр., переоціню­валось історичне минуле українського народу: діяльність

І.Мазепи, громадянська війна і національно-демократична революція 1917 — 1920 рр., боротьба УПА і т.і. За часів пере­будови постійно йшла боротьба між консерваторами і рефо­рматорами у керівництві КПРС. Це спричинило певні коли­вання і непослідовність у діяльності М.С. Горбачова.

У 1989 р. у країні склалася нова політична ситуація. Ре­формація почала здійснюватись тепер не лише «згори», але й «знизу», з боку широких мас. Відбувалася поляризація су­спільних сил, почали формуватись нові політичні партії, за­роджувався реальний політичний плюралізм, різко зростає значення національного питання.

Здійснення політики перебудови в Українській РСР мало свої особливості:

1. Процеси реформування відбувалися повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках, оскільки галь­мувалися сильним партійно-державним апаратом на чолі з В.В. Щербицьким;

2. На здійснення «перебудови» сильно вплинула Чор­нобильська катастрофа (аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 р.). У результаті катастрофи було виведено з користування 144 тис. га землі, 492 тис. га лісу, забруднено площу в 10 млн. га. Масштаби катастрофи довгий час замовчувались тогочасним партійним керівниц­твом республіки, що негативно вплинуло на соціально-еко­номічну ситуацію людей. Наслідки аварії негативно позна­чилися на здоров'ї 2,5 млн.

3. Процеси «перебудови» в Україні відбувалися без кровопролиття, як це було в Прибалтиці, Грузії, Азербай­джані, Узбекистані, Таджикистані та ін. республіках тогоча­сного СРСР.

Соціально-економічна ситуація у 1989 — 1990 рр. погір­шувалася, - вказаними чинниками, а також викриттям сталінських злочинів чим компартія була значно дискреди­тована. На противагу впливу компартії у 1989 р. створю­ється Народний Рух України («Рух»), програма якого міс­тила ідею суверенітету України, відродження української мови та культури, гостро ставила екологічні проблеми, ви­ступала за подальшу демократизацію політичної та еко­номічної систем. Із 1990 р. з'яляються нові політичні партії (Українська республіканська, Демократична партія Укра­їни, Українська Селянсько-Демократична - всього 16).

У березні 1990 р. в Україні відбулися перші демокра­тичні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. На 450 мандатів до Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів - у середньому по 6-7 чол. на одне місце. Основне суперництво розгорнулося між двома силами: Демократич­ним блоком, який складався з Руху, Гельсінської спілки, екологічних груп і численних «неформальних» організацій та кандидатами від комуністичної партії. Комуністи мали певні переваги, сконцентрувавши своїх руках засоби масо­вої інформації, фінансові ресурси. До того ж на політичну свідомість багатьох громадян України ще впливали стерео­типи минулого: вихована десятиліттями тоталітаризму

політична дисципліна і побоювання «націоналізму». Ко­муністи дістали більшість і сформували у парламенті свою депутатську групу («група 239»), а демократичний блок (90 депутатів) - свою - Народну Раду. Народна Рада пізніше збі­льшила своє представництво до 120 депутатів за рахунок пе­реходу до її складу інших незалежних депутатів. Хоча ко­муністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту. Між двома групами розгорталася гостра боротьба, що часто негативно впливала на ухвалення конс­труктивних рішень.

16 липня 1990 р. Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, що проголошувала «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність і рівноправ­ність у зовнішніх відносинах». Стосунки УРСР із іншими ра­дянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправністі, взаємо­допомоги і невтручання у внутрішні справи. Ухвалення Де­кларації було важливим кроком у боротьбі за незалежність республіки, створило для цього правові передумови, але не означало виходу України зі складу СРСР.

У 1990 р. вперше за багато років відбулися масові страйки робітників Донбасу і Дніпропетровська (250 тис. учасників); голодуання студентів у жовтні 1990 р. спричино відставку голови уряду В.А. Масола. Була відновлена діяль­ність греко-католицької церкви в Україні.

На політичну авансцену активно вийшов і кримсько­татарський національний рух. Під тиском численних акцій влада змушена була дозволити повернення кримських та­тар на свою історичну батьківщину. У квітні 1989 р. на піво­строві їх уже проживало 40 тис., улітку 1991 р. — 130 тис.

Для захисту національних прав депортованого народу наве­сні 1989 р. була створена Організація кримськотатарського національного руху.

Дезінтеграційні процеси в СРСР, «парад сувереніте­тів», необхідність вирішення питання про повернення крим­ськотатарського народу стимулювали проведення загально- кримського референдуму з питання відновлення автоном­ної республіки в Криму. Формально референдум проводи­вся в рамках відновлення історичної справедливості, із тим, щоб зробити Крим суб'єктом Союзу РСР і учасником Союз­ного договору.

У той час керівництво Російської Федерації на чолі з Б. Єльциним відстоювало думку, відповідно до якої планува­лося автономним республікам будувати відносини із союз­ними республіками з позицій суверенних держав і на підс­таві договорів. Це також робило проблематичним підпи­сання договорів і зберігання територіальної цілісності союз­них республік, зокрема й України. У таких умовах і прово­дився референдум 20 січня 1991 р. Питання було сформу­льовано у такий спосіб: відновлювати або не відновлювати державність у формі Кримської АРСР. Проте, Організація кримськотатарського національного руху бойкотувала ре­ферендум, а Курултай кримськотатарського народу, що ві­дбувся в червні 1991 р. заявив, що «Крим є національною те­риторією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення». Така позиція викликала ба­гато питань, зокрема, і з боку республіканських органів. Так, якщо Крим є національною територією кримських татар, то

як бути з українським і російським населенням, із держав­ною приналежністю Криму? Таким чином, створювалися передумови для міжнаціональних і регіональних конфліктів.

«Перебудова» створила кращі умови для розвитку національної культури. Видано твори раніше заборонених письменників. Верховна Рада у 1989 р. ухвалила «Закон про мови», де українська мова оголошена державною. У 1991 р. загострилася боротьба між консерваторами і демократич­ними силами. Реформаторські сили прагнули прискорити реформування суспільства, його демократизацію, змінити політичну та економічну системи.

19-21 серпня 1991 р. найближче оточення президента М.С. Горбачова спробувало здійснити державний перево­рот. Президента ізолювали у Криму, а у Москві був створе­ний Державний комітет із надзвичайних ситуацій (ДКНС) на чолі віце-президентом Г. Янаєвим. У Москву було вве­дено війська. Опір путчистам організували і очолили в Мос­кві президент Б. Єльцин та Верховна Рада Росії.

В Україні голова Верховної Ради Л. Кравчук, заявив, що державний переворот в Москві відношення до України не має. Президія Верховної Ради Української РСР ухвалила рішення про невизнання постанов путчистів на території України. Самі путчисти діяли пасивно і зазнали поразки. Незважаючи на короткочасність цих подій, їх наслідки були епохальними в історії України.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради Ук­раїнської РСР майже одностайно проголосила незалежність республіки, ухваливши Акт незалежності України та обра­вши назву нової держави - Україна. Віднині на території Ук­раїни повинні були діяти винятково Конституція і Закони України. Було ухвалено також рішення про підпорядку­вання військових формувань, дислокованих в Україні, Вер­ховній Раді України і створення Міністерства оборони Ук­раїни, департизацію державних органів і установ.

1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референ­дум і вибори Президента України. Народ України повинен

був остаточно вирішити питання про існування своєї дер­жави. 90% учасників референдуму віддали свої голоси за не­залежність, сподіваючись на краще життя в окремій укра­їнській державі.