Політично-суспільний лад у часі від 988 до- 1132 p.

Відповідно до таких господарських форм, життя зложилися й суспільні кляси в давній київській держав*. Ціла велика маса населення провадила первісну, натуральну господарку, а тільки верхи суспільности вийшли поза неї завдяки своїм зносинам з цивілізованим візантійсько-арабським світом, що розвинув у себе капіталістичну господарку, оперту на торговлі й міській культурі.

Під боярами розумілося три катеґорії людей. Першою катеґорією були таїс звані „княжі люде“ або княжа дружина. Ix можна би називати бояра- ми-дружинниками для відріжнення від инших бояр. Вони були на службі у князя і займали вищі достоїнства в його війську та вищі урядові становища. Часом такі бояре діставали землю у посідання. B попередній добі було між ними багато Варягів, але й тепер траплялися побіч Варягів инші чужинці, нанр. Фіни, Поляки, Чехи й навіть Турки.

Близько до них стояли так звані земські бояре. Вони були старою родовою аристократією і великими земельними власниками. 3 них багато приймало службу у князя і тим способом вязалося з вищою дружиною князя.

Третьою катеґорією бояр були купці й промисловці. Вони продукували на експорт і тому

були клясою, яка вязала Русь з капіталістичнон> господаркою Візантії.

Земські бояри і купці-бояри були „верхом^ тодішньої суспільности, яка відогравала головну ролю в київській державі. Купці й промисловці завдяки свому багацтву й впливам між міським населенням, а родова аристократія завдяки свому суспільному становищу серед населення, а також завдяки свому становиїцу в державній адміністрації і війську відогравали головну ролю в київській державі. Земські бояре стали з часом переважаючим чинником у княжій дружині, ставляючи на другий плян безземельну княжу дружину. Таким чином власть князя була тісно звязана з місцевою- аристократією.

До вищих суспільних кляс належало й вище духовенство, яке складалося з митрополита, єпископів та ігуменів монастирів.

Низше духовенство, яке зрештою перебувало головно по містах, бо по селах парохій було ще дуже мало, можназарахувати до „середньої" кляси, яка від низшої кляси не ріжнилася властиво нічим, хиба тільки тим, що мешкала не по селах, а по містах. Сюди можна зарахувати передовсім рядове міщанство, яке займалося ремеслом і дрібною торговлею. Але між міщанством і селянством не було виразної границі. Тільки міщанство більших міст, Київа передовсім, вибивалося понад селянство. До середньої кляси трр'ба зарахувати й низшу княжу дружину.

Найнизшою суспільною клясою свобідних людей було селянство, так звані смерди. Вони мали всі права свобідних людей: особисту свободу, право наслідства й право власности. Від міщаи’

ріжнилися тим, що платили даиину натурою, тим- ■часом, як міщане платили її грошима.

Гірше економічне становище було ізгоїв, сябрів .i закупів. Це були безземельні, бездомні люде, які наймалися на роботу. Хоча вони були свобідними людьми, але залежали від свого госпо- даря-пана. Нераз бувало, що вони тратили особисту свободу і ставали холопами. Залежними ставали часом і смерди, оскільки вони, не сповнивши економічних зобовязань, були змушені стати на якійсь час наймитами чи наемниками.

Найнизшою суспільною клясою були невільники, називані в нас „холопами". Суспільне становище невільника на Руси було таке саме, як у инших народів. Невільник не був горожанином тай взагалі його відношення до держави було таке саме, як відношеннярічи. Держава цілком не опікувалася холопом. Його зовсім полишено його власникові. Таким чином холоп був істотою зовсім безправною та залежною від свого власника. Холопство повставало ріжними способами. Найчасті- щими способами було забирання в неволю підчас війни й продажа чоловіка, який не додержав грошевих зобовязань. B холопство попадали також люде, що не могли заплатити судової кари, або ті, що оженилися з невільницею, не застерігши собі свободи, і т.

Коли не брати під увагу відношення холопів до своїх власників, то великих суспільних антаґо- нізмів "не могло бути при такому суспільному ладові. B краю так ріденько заселенім, як руська держава, „боротьба за істнування" мусіла мати

дуже лагідні форми. Тільки там,де населення було сконцентроване, отже по містах, де стрічалися заможні кляси з бідним населенням міст, там суспільні відносини ставали нераз гострими, що доказують соціяльні заворушення з ШЗ року в Київі.

Суспільний лад був того рода, що не стояв на перешкоді політичній будові київської держави. Якихось антідержавних змагань не видко в цій добі ні в одної суспільної кляси. Держава будується далі і саме в цій добі усталюється остаточно Ti політичний устрій. За Володимира Великого і Ярослава Мудрого ціла київська держава (здуже малими виїмками) була в руках одного київського князя. Ця обставина мусіла, розуміється, вплинути на те, що міг виробитися погляд про єдддіість княжої влаї.и в особі київського князя. Це могло статйся тим більше, що візантійське письменство, вплив якого на світогляд рсвічених кляс був безперечний, пропаґувало ідею „самодержавія" відповідно до того, як це було у візантійській державі. Але до цього все таки не прийшло, бо тих кілька- десять років панування двох великих володарів було за коротким часом, щоби зовсім пішов у непамять давній погляд, що київська держава є •власністю цілої родини Руриковичів. I тим треба пояснити, що Ярослав Мудрий обділив руськими землями своїх синів і що взагалі справа виглядала так, що всі Руриковичі, хоч як їх опісля було Ногато, були обділені землею. Що це не вийшло на користь дальшого розвою київської держави, це зовсім зрозуміле.

Таким чином замість персоніфікації державної ідеї в особі одного монарха, бачимо її персоніфікацію в цілій родині Руриковичів.

гляду обертаетьсч політичне життя київської держави. Тут не те, що в візантійській державі, де державна ідея стояла понад усякими династичними оглядами. Опираючись на такім світогляді, стає зрозумілим становище київського князя серед инших руських князів. Київський стіл, як найви- значніщий, повинен мати найстарший князь з цілої родини Руриковичів. Він 6 головою цілої родини і йому яко такому належиться не тільки пошана з боку инших князів, але також і послух. Це ніде не написано, ані не означено ніякими законами, але це оперте на розумінню становища батька чи його заступника в кождій родині. Це моральний заион, на якім опираються київські князі, а виконують його ті князі, які мають за собою матері- яльну силу. I так напр. Володимир II Мономах покарав минського князя Гліба за непослуишість і відібрав ному йогс князівслзо. До київського князя належало рішати спори між князями, судити їх і карати. Що до внутрішніх справ тих руських земель, що належали до князів, то ані київський князь, ані ніхто инший не міг до них втручатися. Всеж таки київський князь міг впливати на церковні справи не тільки своїх земель, але й земель, инших князів, ставляючи там єпископів. 3 усього того бачимо, що родове становище давало пер- шенство передовсім київському князеві і тому він не мав якогось інакшого титулу, як инші князі. Титул „великого князя“ не витворився на українськім ґрунті і повстав щойно пізніще в Московщині.

Побіч признавання такої патріярхальної власти київського князя поодинокі князі були зрештою незалёжними володарями в своїх уділах і тим способом їх уділи з часом могли дуже легко стати зовсім незалежними державами. Але вже і в цій

добі вони були • державами. Кожде князівство управлялося осібно і рішало зовсім самостійно про свої справи. Тільки нестійність уділів була причиною, що в цій добі київська держава всеж таки заховала бодай у засадничих справах єдність і була „федеративною" державою.

Ha чолі кождого князівства стояв князь. Його власть опиралася на тім, що він був з роду Руриковичів, відповідно до поглядів, що тільки Руриковичі мають право посідання руських земель. I цього права ніхто не думав їм заперечувати. I тому, коли в 1068 році Кияне вигнали з Київа Ізяслава, то не тому, щоби вони не хотіли князя- Руриковича, а тільки їм ішло про саму особу Ізяслава. Вигнавши його, вони зараз поставили собі князем иншого Руриковича. Te саме бачимо підчас революції з 1113 року. Київська аристократія, значить кляса, яка була найтісніще звязана з державою, не може ані трохи зістатися без князя і зараз кличе до Київа Володимира Моно- маха. Тодішня суспільність не могла ссбі представити істнування державного ладу без князя.

Що до права наслідства на княжім столі, то воно не було як слід унормоване. B засаді признавався прінціп старшинства, тоб то, що найстарший з родини мав бути князем у Київі, а инші князівські столи мали діставати князі відповідно до свого старшинства, але ця засада була придержувана тільки в Чернигівщині влініїЧернигівських князів. B инших землях, а навіть і в самому Київі бувало часом інакше. I так, коли Ярослав Мудрий став київським князем на місце Святополка I, то це було злегковаженням засади старшинства. Te саме було тоді, як по вигнанню Ізяслава I, за життя його став княжити в Київі Святослав II.

Відповідно до того, що тодішня суспільність

не могла обійтися без князя, вона також погоджувалася з тим, ідо власть князя була великою. Це проявлялося насамперед у тому, що ціла земля — держава була власністю князя і він міг її продати чи відступити иншому князеві. Одно тільки було обмеження під цим оглядом, що цим князем мусів бути Рурикович. Руська земля му- сіла зістатися все таки в руках цієї княжої родини. Инших не допускано до батьківщини Рури- ковичів. Всі, навіть найважніщі справи, отже заграничні справи, справу ЕІйни чи мира міг рішати сам князь і дійсно нераз рішав сам. Він був джерелом усякого права. Законодатна власть належала до нього.

Це все показує, що власть князя була дійсно велика. Вона виглядала немовби необмежена, абсолютна. Але в практиці вона абсолютною не була, бо князь мусів поважно рахуватися з деякими чинниками в державі, а це йому відбирало можливість зовсім свобідного поступування, не оглядаючись ні на кого. Таким чинником була найсам- перед княжа дружина.

Князь мусів дуже рахуватися з дружиною, бо властиво його власть опиралася на дружині. I тому князь мусів дуже вважати на те, щоб її не прогнівати. 3 цього вийшла, хоч не формальна, але дійсна залежність князя від дружини, а виявлялося це саме в тому, іцо у важніїцих справах князі порозумівалися з визначніщими членами дружини, з боярами. 3 цього вийшла вісторичнійлітературі так звана, „боярська рада“. Боярська рада не була ніякою постійною інституцією, бо ані вона не відбувалася постійно, ані склад Vi не був однаковий. Ti скликував князь відповідно до своєї волі і до хвилевих обставин. Так само склад її бував ріжний, бо це залежало також від місця перебування князя і тому скликував князь на раду не все одних і тих самих людий. „Боярська рада" складалася з невеликого числа учасників,зпятьох~ шістьох людей. Участь у „раді“ брали бсяре, а часом також і церковні достойники. Предметом нарад боярської ради були усі важніщі справи, отже внутрішні, політичні питання, законодатні питання, реліґійнісправи і зовнішнаполітика.Тому, що відносини між князем і боярською радою не були означені ніякими нормами, все залежало від такту князя. Між князем і боярською радою була одначе звичайно гармонія. Можемо припускати, що тільки між Ізяславом I і боярською радою не було згоди тоді, як прийшло до конфлікту між князем і київською громадою.

Більше значіння, як боярська рада мало віче. Віче заступало громаду й тому воно мало всенародний характер. I в цім саме лежав його аяторі- тет. I хоч над громадою стояв князь і він приказував громаді, то одначе в дійсности князь був бодай теоретично залежним від громади. „Коли власть князя була сильною і коли вона взагалі істнувала, то тільки тому, що така була воля громади". Такий був погляд у тодішньої суспіль- ности. Дальшою консеквенцією такого погляду булр би те, що громада може скинути князя, як що він не подобається громаді. Виходило б отже,

що громада не тільки рівна князеві, але стоїть навіть понад ним. Але то такі революційні погляди не мали в пракгиці великого значіння, бо про відносини громади до князя рішала сила, якою розпоряджала одна чи друга сторона, а ці революційні погляди набирали тільки тоді значіння, і громада на них покликувалася тільки тоді, як вона захотіла усунути князя із князівського стола.

Відповідно до такого високого ставлення громади, віче теж мало великий авторітет. Князь мусів рахуватися з такими поглядами й томумусів скликувати віча, як іцо треба було рішати дуже важні справи, а сам$ справу війни чи мира. Але чогось унормовуючого в цій справі не було. He було в ніяких законах означено відносин княжої власти до віча. Ніде не було сказане, що князь обовязаний скликувати віча і що він повинен слухати його ухвал. Але князі таки скликували віча й держалися їх ухвал. Робили це тому, бо так наказував їм їх інтерес. Що віча мали часом тільки формальне значіння, це також можемо припустити, бо скликуючи віче, князь знав нераз наперед, що воно ухвалить його пляни. A в тім, можна було про те подбати, .щоби на вічу зявили- ся в більшому числі приклонники ІІЛЯНІВ князя.

Але часом віча виступали зовсім самостійно і йшцр революційним шляхом. Так було в 1068 році, коли віче заявилося проти Ізяслава 1 і поставило київським князем Всеслава. Так було також у 1113 році, коли віче покликало на київський стіл Володимира II Мономаха.

Право участи у вічу було в цій добі розширене. Коли в попередній добі на віче сходилися тільки „лучшіє люди“, це б то бояре, то тепер мали право брати у вічу участь всі свобідні люде головного города й пригородів, отже повноправні

горожане, повнолітні й що до родинного становища самостійні. Тут брали учасуь крім „простого^- народа також бояре й духовенство. Проводив на вічу князь і він його скликував. Тільки такі революційні віча, як віче з 1068 року не було скликане князем.

Найважніщою справою, яка рішалася на вічу, була справа заграничної політики. Рішення западали без голосування, а тільки з дискусії на вічу було видко, яка думка переважає. I цій думці піддавалися всі, навіть і ті, що були рішучо інакшого погляду. A в тім, оскільки меншість не хотіла би піддатися білыности віча, то їй зіставалася тільки боротьба. Це означало би домову війну, але про такі війни не чуємо.Ухваливіча головного города були авторітетними для цілої землі, не зважаючи на те, що тільки населення цього города тай ще найблизших пригородів брало участь у вічу. Але побіч тих віч, які мали ширше значіння, а це треба сказати особливо про київські віча, були ще віча пригородів, які одначе мали тільки місцеве значіння. Київські віча, оскільки вони мали князівську мзрку, відбувалися або на площі Яэослава, або ча площі св. Софії. Тільки опозиційні віча скликувано на торговицях, в инших частях Київа, подальше від княжої палати.

Як бачимо зі сказаного, віча так само, як і боярська рада, не були інституцією постійною, а тільки залежали від хвилевих обставин. Ha українських земдях вони дійшли до більшого значіння тільки в Київі. Але в далекім Новгороді Великім вони дійшли до дуже великого значіння і стали дійсно найвищою властю цього города.

Коли приглядатися складові иіча.а ще більше способові, яким відбувалися його наради, то не можна не дійти до погляду, що віче представляло

собою досить примітивну інституцію. Особливо це видко на таких вічах, де справа була горяча. Голосний крик виявляв думку віча. Неозначення правної підстави для таких інституцій, як віче або боярська рада, а припадковість їх істнування показували на примітивність політичного життя в руській державі, але про таку примітивність можна говорити тільки зі становища візантійської або арабської цивілізації. Решта Европи не могла так на це дивитись, бо й вона жила такими самими формами, як Русь. A цю примітивність" видко теж і в тому, що в княжій власти концентрувалася всяка власть — законодатна, адміністраційна й судова. Ми перейдемо тепер до того, як виглядала адміністрація у київській державі.

B київській державі бачимо уряди двоякого рода, одні, повстання яких тісно вяжеться з особою князя і які повстали щойно з настанням князів Руриковичів, і другі, які істнувзли в давних часах, ще перед приходом Руриковичів і були тісно звязані з політичним ладом поодиноких земель-держав, що на їх ділилася східна Европа. Одначе цей поділ чим раз більше затирався і в цій історичній добі видко було, що деякі уряди, звязані первісно тільки з особою князя_г приняли вже публичний характер і сповняли такі самі функції, як инші- уряди, що опиралися на давнім політичнім устрою землі. Кожда земля-держава мала свою осібну адміністрацію, що полишалася на далі в землях, не зважаючи на зєдинення усіх руських земель за Володимира Великого чи Ярослава Мудрого. Центральних урядів, які малибм державний характер в цій добі не було, як що не рахувати того, що в часі воєнних походів тисяцькі, які крім власти цивільної мали військову власть, були заступниками князів і доводили військовими від-

ділами, зібраними зкількох -земель. Найвищими урядовцями в кождій землі були тисяцькі. Сама назва показує, що ці уряди були в звязку з дав- ною воєнною орґан зацією, яка опиралася на десяточній системі. Тисяцький це начальник тисячі так само, як соцький (сотник) начальник сотні, а десятник десятки. 3 часом ця воєнна орґанізація звязалася тісно з територією так, що тисяча означала найбільшу територію, а десятка найменшу. Коли потворилися осібні політичні території, землі-держави, тоді вони заступили місце давньоі тисячі. Тисяцький мав адміністрац йну й військову власть над цілою землею, сидів в головнім городі землі на місці давніх племінних князів і управляв землею в імени київського князя. B попередній добі розріжнювано два роди тисяцьких: адміні- страційних урядовців і військових командантів. але в цій добі оба ці достоїнства зійшлися в одно. Таким чином власть тисяцьких була велика, бо до них крім військової власти належала управа цілою землею. До них належали між иншим і торговельні справи, торговельне судівництво. а також торговельна поліція, яка мала охороняти' торговельні шляхи. Але не в усіх землях були тисяцькі,замість їх були нераз .посадники, які мали адміністраційну і військову власть так само, як тисяцькі,а правдоподібно -також і судейську. Ta яка була ріжниця між тисяцькими й посадниками, не знати.

Ціла земля ділилася на менші територіяльні адміністраційні одиниці, на так звані сотні і десятки. Ha чолі сотенної території стояли сотники, а на чолі десятної — десятники. Bce це були НИЗШІ адміністраційні урядовці, яких вибирали громади.. Тимчасом, як осідком тисячників були ГОЛОВНІ' городи, що були центрами цілої землі, осідком власти сотників були не тільки городи, але також

'i пригороди, це б то менші городи, які під огля- ,цом адміністраційним гуртувалися коло центрального города, а осідком десятників були також і сіпьські громади. Але не завсігди все населення • було під управою цих урядовців. Часом монастирі, церкви і приватні люде, часом цілі села, були ви- няті з під власти цих урядовців, а підлягали просто ікнязеві й мали діло тільки з приватними,двірськи- ми урядовцями князя. Для фінансових справ були осібні урядовці. B :н,аших джерелах є мова про „данщиків" і „митників". Одні збирали данину, а другі побирали оплату від переїзду по дорогах, по мостаХ і при вїздах до міст. Таких урядовців мусіло бути значно більше, коли зважити, що податки були ріжнородні. I так були податки посередні, як напр.. оплати за шлюб, мита ріжнего рода або торговельні оплати, а крім цьогоподатки -безпосередні. Безпосередні податки були такі:

1) Полюддя, се б то оплата від кождої хати,

2) Оплати (звичайно в натурі) для урядовців, 3) .!Підводи для війська й урядовців, 4) Удержування

князя в часі його поїздки г.о краю, 5) Обовязок строїти форти по містах і врешті Ѳ) Церковні оплати.

Податки плачено переважно натурою отже медом, футрами, збіжжем, льном і домовими звірятами, але також грішми. Монетною одиницею була „гривня". B цій добі була та новина, іцо за Володимира Великого бито монету і то золоту й срібну. B цьому був вплив візантійської культури.

Судівництво було звязане з адміністрацією. Найвищим суддею був князь, а в його заступстві урядовці, часом і адміністрзційні, як напр. посадники. A в тім були також осібні урядовці, які гзаступали князя у розсуджуванню справ. Такими жняжими суддями були тивуни. Деякі з них пере-

бували при князю і звідси замість князя відбували обїздку' по краю, инші були місцевими тивунами, які стало перебували на одному місці. Тивунів призначав князь звичайно з поміж своїх слуг- невільників. Державна власть розсуджувала справи на бажання покривджених,.а часом навіть сама з власного почину зачинала процес і провадила слідство. A в тім, провадження слідства належало передсВсім до інтересованих осіб, а держава була тільки помічною у цій справі. Що держава зовсім не втручалася в справи відношення свобідних людей до холопів, це зсвсім ясне. Холопи підлягади юрісдикції своїх власників.

Дуже важним чинником було військо так само в цій добі, як і в попередній. Головним його завданням була, розуміється, боротьба зі степовиками, бо вона вимагала найбільшого напруження сил. Про сиЛу війська в київській державі годі сказати щось певне. Всеж таки можна припускати що сталого в^;йська, властивої дружини було за Володимира Великого і Ярослава Мудрего кілька а може й кільканацять тисяч. B походах бере участь також і загальне ополчення. 8000' армія вважалася зовсім поважною силою до боротьби з Половцями. B инших війнах не треба було й такої сили. ВпоходінаЦаргород у 1043 p. за Я- рославаМудоого мало брати учасгь коло 400човнів, себто коло 20.000, але це число мабуть прибільшене. B поході Святополка I і Болеслава Хороброго на Київ брало участь 1000 Печенігів, 300 Німців і 500 Угрів. Крім цього були розуміється Українці й Поляки. Але армія певнонебулавелика коли 300 Німців чи 500 Угрів могло відогравати при ній певну ролю. Певною орієнтацією в цій справі може бути той факт, що Святополк II хотів з 800 л,юда виправлятися на Половців. Це показув

якими слабими мілітарними силами розпоряджзла тоді київська держава й так само Половці. Ми можемо припускати, що навіть у великій офензиві Руриковичів на Половців у 1111 році руська армія не лічила більше, як 10.000 людей.

Осібне становище мала в київській державі церква. Ціла руська держава була одною митрополією, на чолі якої стояв київський митрополит. Руська церква стояла в залежности від царгород- ського цатріярха, а цю залежність видко передовсім по тім, що митрополита іменував царгородський патріярх. Раз тільки протягом цієї доби сталось інакше; Ярослав Мудрий іменував сам митрополита яким став Іляріон, горожанин руськоїдержави. Щ показує, що Ярослав Мудрий поступав самостійно, не огляда.ючися нераз ні нащо, але цей спосіб ставлення митрополитів не увійшов у практику. Крім того була ще якійсь час митрополія в Переяславі, але вона залежала від київської митрополії і бупа тільки тигулярною митрополією, а не дійсною. Епископств було в цій добі, крім переяславського, яке тіль.Ки в перших початках було митрополією, а опісля було єпископством, ще вісім: чернигівське, білгородське, юрівське, володимирське (на Волині), луцьке, турівське, новгородське й ростовське. ІЦо до тмутороканської катедри, яка.істнувала ще перед часами Володимира Великого, то вона мабуть залежала просто від царгородського патріярха. Дієцезії відповідали землям, хоч деякі землі, як напр. галицька й смоленська, їх не мали. Церква мала політичну автономію остільки, що управляло само духовенство церковними маєтками. Церква мала теж свій осібний суд, який судив так званих „церковних людей* себто духовних і світських людей, звязаних тісно з церквою. Але були деякі справи, а саме справ» супружі, ворожбицтво і ще деякі, які підпадали під юрісдикцію духовних судів, без огляду на те, яи допускалися їх „церковні люде“ чи инші. Це показує, що церква у тих часах сповняла деякі функції, що їх тепер сповняє держава. B звязку з цим було також те, що церква, а не держава опікувалася освітою, бідними й шпиталями. Під цим оглядом представлялася справа так само на Руси, як і в західній Европі. Тільки в державах вищого типу це перейшло до обовязків держави. Так було напр. в арабських державах. Побіч митрополита була єпископська рада, собор, яка теж мала голос у митрополітальній управі. Подібну функцію сповняв так званий „крилос“, себто ко- лєґія вищих духовників. B парохіях були парохи.

He зважаючи на свою автономію, церква на Руси не мала того самостійного становища, що його здобула латинська церква по великій боротьбі між папством і цісарством за інвеституру. Тут на Руси, так само, як у Візантії, власть князя ставлялася високо і він мав право не тільки опікуватися церквою, але також втручатися в справи церковні і часом їх рішати. Князі мали наприклад великий вилив на обсаду єпископських катедр, так, що іменування їх відбувалося митрополитом при участи князя. A в тім, між державою і церквою була тісна звязь. Оба ці чинники взаїмно себе попирали. Духовенство попирало князів, бо в князівській власти бачило підпору для церкви, а князі попирали церкву, бо церква голосила, що всяка власть походить від Бога й тому князеві належиться послушенство. Инша річ, що ці погляди взяті з Візантії не запустили глибоко коріння на українських землях. Тут власть опиралася на давніх патріяр- хальних підставах і відповідно до того формувалися на Руси погляди.

Політичний устрій київської держави був наслідком дальшого розвитку первісної держави. Це вже була держава вищого типу взагалі, а найстаршого типу, який виказують держави в культурних народів. Будова її ще доси.ть проста відповідно до того, що економічний і суспільний лад був простий. Вона обіймає собою тільки невелику часть проявів життя народу. Громади мають свою автономію й сповняють ріжні функції замість держави. Всеж таки в цій добі державна власть входить чим раз глибше в життя населення, усуваючи давні автономічні уряди. Ha місце давніх автономічних, звя- заних з громадою, а не з державою повстають місцеві державні уряди. A побіч цього повстають хоч поволеньки центральні державні уряди. Тих державних урядів ще дуже мало, їх заступають у великій мірі громадські уряди, але поступ у розвитку державних урядів великий і його видко в цій добі. Про парляментаризм не може бути мови, бо це було би тоді взагалі анахронізмом в Европі, але боярська рада і віче були інституціями, з яких могло щойно щось сформуватися. Поки що не було ще часу на те і обі ці інституції так, як взагалі цілий устрій держави, були ще дуже неозначеного, молодечого характеру. Але що був напрям усе вложити в певні, означені докладно рамці, видкозтого, що в цій добі повстала кодифікація права, витвореного на Руси. Збірник цих прав названо „Руською Правдою". Перша її редакція зачалася за Ярослава Мудрого, а може ще й перед тим. Опісля її доповнювано так, що „Руська Правда" повставала протягом цілого часу, аж до кінця цієї доби.

„Руська Правда" є дуже цінним памятником тодішньої правної культури на Руси, але вона не мала практичного значіння. Її зложили учені на

підставі зааного їм звичаєвого права між народомі і вона зісталася для учених. Ширші круги, отже- автономічні й навіть княжі урядники не могли нен> користуватися, бо між ними було дуже мало грамотних. I тому виконування суду відбувалося нал Руси на підставі близше неозначених норм, і судді держалися звичаїв, які істнували що до полаго— дження судових справ. Суспільність не була при- звичаена до якихсь сталих, означених норм, поставлених їй перед очі княжою властію. Це було так не тільки в судівництві, але що до всіх політичних справ.

Зваживши те, стає зовсім зрозумілим, що тодішня суспільність взагалі не дуже радо мала oxo-- ту вкладати себе в рамці держави. Тільки деякі суспільні кляси стояли близше до держави, инші стояли _до неї байдужно, а може й неприхильно.

Найприхильніше ставлялися до київської держави, чи до власти княжої (бо одно поняття покривалося звичайно другим)- найвищі суспільні кляси: боярство і духовенство. Боярство, себто княжа вища дружина, земські бояре і богаті купці та промисловці найбільше користали з державної опіки. Княжа дружина завдячувала своє істнування тільки княжій власти, але й земські бояре своє становище теж завдячували цій власти. Ім дозволено було держати також дружину, яка була охороною їх майна, їх великих земельних посілостей. Завдяки княжій поліції, що мала охороняти торговельні шляхи перед нападами й чужих, степових орд і таки своїх людей, вони могли провадити торговлю продуктами своїх посілостей. Ще більше завдячували державі богаті купці та промисловці з то'і самої причини. Розуміється, що київська держава була їм потрібна, як організація, передовсім для o- борони перед наїздами степових орд. Завдячуючи

так багато київській державі, ці трикатсґоріїстав- лялися прихильно до цієї держави, до її княжої власти. 3 цим не стоїть у суперечности факт, іцо київська громада, отже передовсім бояре, вигнали Івяславя I з Київа в 1068 році. Тут не йшло про княжу власть, а тільки про особу князя, бо виганяючи Ізяслава I. Кияне зараз поставили собі і н- шого князя.

Як дуже потрібною була княжа власть для боярів, видко це з поступку громади підчас київської революції у 1113 році. Загроженібунтомниз- ших суспільних кляс, київського гіролєтаріяту, вони звертаються за поміччю для здушення бунту до Володимира Мономаха і сподіваючись.щоиого правління буде „сильної руки“, покликуютьйогонакня- жий стіл до Київа.

He так багато добродійств зазнавало „рядс- ве міщанство“. Воно не провадило зовнішнпї тор- говлі, а свої продукти збувало на місці. Всеж та- ки воно навчилося вязатисяздерждвою, беручи участь у вічах, а найважніщим ділом і для нього була оборона перед степовик#ми.

Дуже багато завдячувало київській державі духовенство. Завдяки державній опіці христіянство робило великі поступи, духовенство удержувалося з датків в грошах і натурі, а передовсім ізземель- них посілостей, які дістало чи то від князів, чи від приватних людей, а все те було можливе тільки тому, що політичне життя було упорядковане, що істнувала руська держава, і тому духовенство ставиться дуже прихильно до княжої власти,до руської держави. Це видко як у літописіц яка повсіа- лав середині цієї доби, так і з приповідеи, напр. з гіро.повіди митрополита Іляріона, який вихвалює діяльність князя Володимира Великогб.

Таке прихильне відношення усіх цих суспільних кляс не перешкоджувало тому, що у цих кля- cax була опозиція до поступків чи то поодиноких князів, чи їх урядовців. Загально нарікано на надужиття власти з боку княжих урядовців, на' їх y- яинки, то що. Навіть на проповідяхнарікано наце. Але якогось ворожого настрою до держави, до княжої власти взагалі не було між цими клясами. Це