Суспільний лад

Суспільний лад, що панував на українських землях Російської імперії до проведення буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст.. основувався па суспільно-становій структурі. У своїй основі російська станова організація закладалася в епоху «освітнього абсолютизму».

Сутність російської державної конструкції, розпочатої Петром I і завершеної Катериною II, полягала в тім, що правив не тільки державний апарат - правив дворянський клас, який щодо своїх кріпосних селян здійснював владу й опіку на патріархальних засадах. Тому дворянство перебувало в центрі суспільної організації імперської Росії, розглядалось як головний стрижень і опора самодержавства.

Найважливішим актом, що здійснив правову консолідацію російського та українського дворянства, була «Жалувана грамота дворянству» (1785 p.). Вона визначала особисті та майнові права дворян, принципи організації місцевого дворянського самоуправління й порядок укладання родовідних дворянських книг. Дворянське звання розглядалось як спадкове, поширювалося на всіх членів сім і дво- рянина. Підставами позбавлення дворянського звання могли бути лише ті з кримінальних злочинів, в яких виявилися нечеспісіь чи моральний занепад злочинця. Особисті права дворян містили пра- ьо на захист честі й життя, звільнення від особистих податків і повинностей, тілесних покарань та обов’язкової державної служби тощо. Майнові права дворян полягали в необмеженому праві власності набуття, використання, спадкування будь-якого майна). Зокрема, ^Іа Дворянами встановлювалося виключне право на набуття у власність землі разом із селянами.

Формою станової організації дворянства були дворянські зібрання. Вони уособлювали владу дворянства на рівні повіту та губернії До складу зібрань входили спадкові дворяни (нс молодші 25 років) які відповідали майновому, освітньому чи службовому цензам. Дворянські зібрання вирішували справи дворян (вели родовідну книгу, вилучали з неї дворян, які зганьбили себе, обирали предводителів дворянства та інших станових посадових осіб тощо) і місцеві питання (опіка дворянських сиріт і вдів, збір грошей на місцеві потреби тощо). Дворянські зібрання скликалися раз на три роки.

Політика царизму щодо дворянства в Україні була спрямована. по-перше, на підтвердження і зміцнення прав цього стану та подальше зрівняння його прав із дворянством усієї імперії, а по^іруге- на протегування російському за походженням дворянству.

Упродовж останньої чверті XVIII - першої половини XIX ст. правовий статус станів українського суспільства було приведеноу відповідність до російського. Низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянства в цілому (наприклад, «Жалувана грамота дворянству» 1785 p.), так і спеціальними законами, які призначалися для панівних верст в Україні (підтвердження прав російського дворянства українському дворянству Слобідської України (1801 p.); затвердження станових привілеїв і пільгдля козацької старшини та її нащадків (1835 p.) тощо), царський уряд визнав українську шляхту й козацьку старшину рівними російському дворянству. Маючи на меті злиття української та російської соціальних структур та їх уніфікацію, царизм зннщував військову організацію України і вводив для старшини загальноімпсрські ранги.

Закріплені у «Жалуваній грамоті»дворянству 1785 p. праваук- раїнської шляхти стали величезним стимулом для остаточного злитт« російської та української еліт.

Дворянство в Україні нс було односгиічним. Його національний склад зумовлювався регіональними особливостями. Переважну біль- шістьдворянства Лівобережної України становили нащадки української козацької старшини. Підтвердження прав спадкового дворянства (I835 p.) не врятувало колишню козацьку старшину від проведеної у 40-х роках ревізії прав на дворянство (під час неї було позбавлено дворянських прав близько 64 тис. осіб). Ha Правобережжі дворянством уважалася польська шляхта (проживало до 100 тис. осіб). Царський указ (1831 p.) визнавав за ними всі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони документально доведуть своє походження. Ha Півдні України середдворян за походженням переважали росіяни. Цс були переважно поміщики, які мали пріоритет від царського уряду в отриманні щедрих земельних наділів. У цілому в степовому регіоні України з його промисловістю, портами й розвиненим сільським господарством проживала половина всього російського населення України, значна частина з яких належала до панівного стану.

Основною тенденцією розвитку дворянського стану по всій російській Україні стало постійне збільшення чисельності дворян російського національного походження.

Д6 привілейованих станін суспільства належало також духо- ^ве1іство. За своїми особистими правами (звільнення від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань) ду- ^Хоеенство уподібнювалося до дворянства, хоча структурно воно й »адалі поділялося на біле (парафіяльне) та чорне (монастирське).

Найбільш строкатим за соціальною ознакою в V країні першої половини XIX ст. було міське населення, яке поділялося иа к)^;п- '!'«. Miu,a,, і i,exoeux людей. Купці були у вигіднішому становищі Нвільнення від подушного податку, тілесних покарань і рскругської повинності) порівняно з іншими міськими станами. Проте на купецтво й далі поширювалися окремі феодальні повинності: шляхова постійна тощо. Також обмежувалося право купців на переміну місця проживання. Верхівка купецтва набувала певних пільгчерез уведення категорії почесного громадянства (1832 p.). Почесне громадянство поділялося на особисте і спадкове. Почесні громадяни наділялися «дворянськими» особистими правами і мали право брати участь у виборах та бути обраними на міські громадські посади.

Характерним явищем у розвитку суспільних відносин в Україні першої половини XIX ст., зокрема з початком технічного перевороту стала концентрація в містах нового суспільного прошарку найманих робітників. Через фактичну відсутність робітничого законодавства на той час ця група фактично була безправною.

Найбільшу частку в населенні України становило селянство (сільські обивателі). Воно поділялося на державних селян, які належали державі та володіли отриманими від уряду землями; вільних селян, які орендували землю у дворян чи уряду (козаки Лівобережжя, іноземці-колоністи) і не були кріпаками (іноді їх об’єднуютьз державними селянами); кріпосних (поміщицьких) селян, які належали дворянам. Усі категорії селянства мали право наймати працівників, виставляти замість себе найнятих у рекрути, навчати своїх дітей- мати дрібну торгівлю і промисли.

Державні селяни сплачували грошові податки, виконували рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За характером відбуття феодальноі ренти вони поділялися на кілька груп: оброчних (Лівобережжя й Південь); вігіськовіа поселенців (Слобожанщина й Південь), шо передавалися в управління військовим командирам, які втручалися в особисте й сімейне життя поселенців; фактично кріпаків, які перебували на господарчому становищі (Правобережжя). Проведена реформа управління державними селянами (1837- l84!pp-) надавала се.іяпам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні правління), що залежали від державних органів - окружних чиновників у повітах і губернських начальників палатдержавних маєтностей. Реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для швидшого переходу селянських господарств на ринкові відносини. Окрім того, й царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян, державні селяни зрівнювались у правах із купцями та міськими жителями щодо придбання нсзаселених земель (1801 p.), їм дозволялося влаштовувати фабрики й заводи (1818 p.), розводити сади й городи на громадській землі (1830 p.) тощо. Державні селяни мали право на повне володіння, але не розпорядження наданими їм землями, на повну власність у рухомому майні, на захист у суді.

Вільними людьми вважалися козоки Лівобережжя. Вони мали право на судовий захист, на володіння дрібними торговими закладами, назаняття промислами, могли наймати на службу вільних тюдей (без права володіння кріпосними), торгувати товарами власного виробництва. Козаки трималися відособлено, не змішувалися зселяиами навіть якщо жили у спільних селах, багато з них мешкали на хуторах. У цілому козаки відрізнялися від селян більшою заможністю, вищою культурою, глибшоюнаціональноюсвідомістю.

Поміщицькі кріпосні cejumu становили більш як половину всього селянського стану в Україні. Ha відміну віддержавних селян, вони вважалися власністю дворян-помішиків, перебуваючи в їхньому іюв- "ому розпорядженні. Селяни повністю залежали від сваволі помірків, які щодо них здійснювали всю повноту влади. Кріпосні ce- ляни підлягали юрисдикції поміщицького суду (за винягком кримінальних справ). їхні майнові права обмежувалися необхідністю ^0lPHMaTH відповідний дозвіл у поміщика (щодо розпорядження і спадкування рухомого майна). Царські акти забороняли поміши- ^к°ві продавати селян, розбиваючи сім’ї. Однак насправді такі акти нічого не змінювали. Непомірним кріпосницький гніт був на Право- ^6ережжі, д_е було проведено опис поміщицьких маєтків, відомий ^П|д назвою твентарноірефорчи (1847-1848 pp.). За інвентарними ^пР^авилами, земля, що була в користуванні селянина, закріплю- валася за ним у довічне користування, селянські повинності на користь поміщика врегульовувалися (додаткові повинності повинні оплачуватися), натуральні данини скасовувалися тощо. Але через те, що контролю за здійсненням інвентарних правил не було, поміщи- ки їх фактично не дотримувалися.

Серед поміщицьких селян також відбувався процес розшарування. Зокрема, їм дозволялося купувати землю на ім’я свого поміщика, засновувати підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендувати і здавати в оренду землю, використовувати найману працю. Проте землевласники могли будь-коли забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були: лихварство, підприємництво, чумакування, збутто- варів на ярмарках. Із такого середовища виростали великі українські промисловці-підприємці (родиниЛхненків, Симиренків).