Основні риси цивільного права

Правове регулювання майнових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб’єктів правовідносин. Повноваження суб’єктів, шо обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в колективі чи в сім’ї.

Найбільш повну правоздатність мали держава, церква, монастирі й верхівка привілейованого стану - магнати. Вони могли вільно, без жодних обмежень розпоряджатися майном, що їм належить. Деякі обмеження у правоздатності (розпорядження вислуженими маєтками, заборона ремесла і торгівлі як професії) стосувалися шляхтичів. Міщани могли здійснювати всі види цивільно-правових відносин, за винятком купівлі феодальних маєтків, що оброблялися залежними людьми. Найбільш обмеженими у правоздатності були залежні селяни. Вони не мали права вільно, без дозволу пана розпоряджатися нерухомим майном.

Литовські статути вперше чітко визначили вік, починаючиз якого людина визнавалася повнолітньою: особи чоловічої статі - з 18 років, жіночої — з 15 років за статутом 1566 p. і з 13 роківза статутом 1588 p. Однак іздосягненням цього віку ще не наступала повна цивільна дієздатність. Особи, нездатні розуміти характеру своїх дій («дурні», «шалені»), були цілком позбавлені дієздатності.

а їхні права захищались опікунами (батьками чи найближчими родичами).

Основу регулювання цивільно-правових відносин становили норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов’язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

Речові права. Право власності на майно могло бути індивідуальним і колективним. Серед об’єктів права власності головне значення надавалося праву власності на маєтки й землі, що оброблялися феодально-залежними людьми. Суб’єктами права власності були феодали. У XIV-XV ст. на українських землях ВКЛ право на землю мало також вільне селянство.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна звичайно не мав обмежень. І_Цо стосується нерухомого майна, то повноваження власника були неоднаковими для різних суб’єктів і залежали від двох обставин: а) способу набуття прав намайно та б) правового режиму, в якому перебувало майно у попереднього власника.

Спосіб набуття майнових прав міг бути первиннм (заволодіння вільною землею, захоплення і присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від великих феодалів, узаконення на підставі давності володіння тощо) та похідним (перехід майнових прав від однієї особи до іншої). У першому випадку обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. У другому - зумовлювався обсягом прав попереднього власника чи обмежувався умовами надання (привілею чи угоди). Процес юридичного оформлення майнових прав феодалів на землю завершився у XV-XVI ст. Відтоді підставою законного володіння землею були відповідні правові акти. A основним способом набуття майнових прав на землю був похідний — права переходили від одних осіб до інших. Найповніше законом регламентувалося набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі- продажу й застави.

За правовою регламентацією земельні володіння феодалів поділялися на три основні категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислужені або отримані в користування (держання) на визначений або нсвизначений термін («до живота», «до волі господарської»), 3) куплені маєтки. Власники останніх могли розпоряджатися ними без будь-яких обмежень. Розпорядження «отчинами» до середини XVI ст. (1566 p.) було обмеженим: без згоди родичів заборонялося продавати більше третини маєтку, родичі мали також пріоритетне право викупити закладений у заставу маєток. Вислуженими маєт- ками й землями власник мав право розпоряджатися тільки зі згоди князя або пана, від якого було отримано масток.

Право власності на землю у BKJl тісно співвідносилося з військовою службою I Ic виявлялося в тому, що кожний власник маєтку чи землі виконував спеціальні повинності, які були притаманні тільки конкретно його мастку чи землі. 3 переходом права власності па такий масток до іншої особи, вопа разом із правами набувала й певні обов’язки. Наприклад, шляхтич або міщанин, що купив боярську або селянську землю, був зобов’язаний (якщо нс огриму- вав звільнення), пссти ті повинності, які відбував його попередник. Навіть духовна особа, яка придбала шляхетський маєток, зобов'язана була нести за нього військову службу.

Правовим статус володіння, для позначення якого вживався термін «держання», суттсво відрізнявся від власності. Під володінням розумілося фактичне володіння річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певпих умов держання могло перетворитись у власність, наприклад, у разі володіння нерухомим майном більш як дссять років. Масток могли передати у пожиттєве володіння шляхтичеві, іноді щс його дітям. Могли віддати й па більш короткий, визначений або й невизпачений час - «