Основні риси цивільного права

Правове регулювання майнових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб”єктів, що обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в колективі чи в сім'ї.

Найбільш повну правоздатність мали держава, церква, монастирі й верхівка привілейованого стану - магнати. Вони могли вільно, без жодних обмежень розпоряджатися майном, що їм належить. Деякі обмеження у правоздатності (розпорядження вислуженими маєтками, заборона займатися ремеслом і торгівлею як професією) стосувалися шляхтичів. Міщани могли здійснювати усі види цивільно- правових відносин, за винятком купівлі феодальних маєтків, що оброблялись залежними людьми. Найбільш обмеженими у правоздатності були залежні селяни. Вони не мали

права вільно, без дозволу пана розпоряджатися нерухомим майном.

Литовські статути вперше чітко визначили вік, починаючи з якого людина визнавалася повнолітньою: особи чоловічої статті - з 18 років, жіночої - з 15 років за Статутом 1566 р. і з - 13 років за Статутом 1588 р. Однак з досягненням цього віку ще не наступала повна цивільна дієздатність. Особи, які не здатні розуміти характер своїх дій (”дурні”, ”шалені”), були цілком позбавлені дієздатності, а їхні права захищались опікунами (батьками чи найближчими родичами).

Основу регулювання цивільно-правових відносин складали норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

Речові права. Право власності на майно могло бути індивідуальним і колективним. Серед об'єктів права власності головне значення надавалося праву власності на маєтки й землі, що оброблялися феодально-залежними людьми. Суб’єктами права власності були феодали. У XIV - XV ст.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна, як правило, не мав обмежень. Що стосується нерухомого майна, то повноваження власника були неоднаковими для різних суб'єктів, і залежали від двох обставин : а) способу _набуття прав на майно та б) правового режиму, в якому перебувало майно у попереднього власника.

Спосіб набуття майнових прав міг бути первинним (заволодіння вільною землею, захоплення і присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від великих феодалів, узаконення в зв'язку із давністю володіння тощо) та похідним (перехід майнових прав від однієї особи до іншої). У першому випадку обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. У другому - зумовлювався обсягом прав попереднього власника, або обмежувався умовами надання (привілею чи угоди). Процес юридичного оформлення майнових прав феодалів на землю завершується у XV-XVI ст. Відтоді підставою законного володіння землею були відповідні правові акти. А основним способом набуття майнових прав на землю був похідний - права переходили від одних осіб до інших. Найповніше законом регламентувалося набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі-продажу і застави.

За правовою регламентацією земельні володіння феодалів поділялися на три

основні категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислужені або отримані в користуванні (держання) на визначений або невизначений термін (“до живота”, “до волі

господарської”); 3) куплені маєтки. Власники останніх могли розпоряджатися ними без будь-яких обмежень. Розпорядження “отчинами” до середини XVI ст. (1566) було обмеженим: без згоди родичів заборонялось продавати більше третини маєтку, родичі мали також пріоритетне право викупити закладений в заставу маєток. Вислуженими маєтками і землями власник мав право розпоряджатися тільки зі згоди князя або пана, від якого був отриманий маєток.

Право власності на землю у ВКЛ тісно співвідносилося з військовою службою. Це виявлялося у тому, що кожний власник маєтку чи землі ніс спеціальні повинності, які були притаманні тільки конкретно його маєтку чи землі. При переході права власності на такий маєток до іншої особи, вона разом з правами набувала й певні обов'язки. Наприклад, шляхтич або міщанин, що купив боярську або селянську землю, був зобов'язаний (якщо не отримував звільнення), нести ті повинності, які відбував його попередник. Навіть духовна особа, яка придбала шляхетський маєток, зобов'язана була нести за нього військову службу.

Правовий статус володіння, для позначення якого вживався термін ’’держання”, суттєво відрізнявся від власності. Під володінням розумілося фактичне володіння річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певних умов держання могло перетворитися у власність. Наприклад, при володінні нерухомим майном більш як десять років. Маєток могли передати у пожиттєве володіння шляхтичеві, іноді ще його дітям. Могли віддати й на більш короткий, визначений або й невизначений час - ”до волі і ласки’’ господаря чи іншого пана. Володілець маєтку ним користувався й одержував з нього прибутки, однак без дозволу власника не міг вільно ним розпоряджатися.

Володіння, як і власність, підлягало судовому захисту. Володілець землі, що протягом трьох років жив з цієї землі, міг пред'явити позов навіть проти власника, якщо той без судового рішення, самовільно зібрав урожай чи завдав інших збитків. Захисту права володіння служили встановлені терміни позовної давності: для рухомого майна - три роки, для нерухомого - десять років. Терміни позовної давності не застосовувалися при витребуванні майна, яке перебувало під заставою чи у тимчасовому користуванні володільця на визначений або невизначений термін (”до волі і ласки”).

Застава нерухомого майна здійснювалася у двох формах. Перша - передача закладеного маєтку разом із залежними людьми кредитору. Останній міг переуступати свої права іншим особам.

Сервітути як унормоване право користування чужими речами були добре відомі цивільно-правовому регулюванню того часу. Мешканці українських сіл і міст користувалися правом входу в чужі ліси за дровами і будівельним матеріалом для власного будівництва, випасу худоби, утримання бдожолиних пасік (бортей), збору грибів і ягід в чужих лісах. Сервітути передбачали також право проходу і проїзду через чужі землі. Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак в ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту.

Зобов'язальне право. Закон передбачав неоднакову правоздатність суб'єктів у зобов'язаннях. Більш широкою вона була для шляхти, обмеженою - для залежних і напіввільних людей. Наприклад, залежна людина не мала права без згоди свого пана укладати угоди про землю, бути поручителем у зобов'язаннях, що перевищували 4 копи грошей (одна копа = 60 грошей). У випадку невиконання зобов'язання просту вільну людину могли видати кредитору для відпрацювання боргу. Крім того, закабалення простої вільної людини феодалом допускалося й по заздалегідь укладеному у письмовій формі зобов'язанню.

Головними підставами для виникнення зобов'язань були угоди і делікти. Окрім того, зобов'язання могли виникнути для феодально-залежних людей згідно волі їхнього пана. Останній міг зобов'язати залежну від себе людину виконати певну роботу або ж передати якесь майно на користь третьої особи. Зобов'язання могли виникнути й у силу судового рішення.

Як правило, усі угоди, відбувалися за присутності свідків і з дотриманням визначених символічних дій (рукобиття, могорич тощо). Угоди про землю укладалися тільки у письмовій формі. Письмова форма передбачалася і для договорів позики на суму понад 10 коп. грошей.

Припинення зобов'язання наступало у випадку його виконання чи закінчення терміну дії (позовної давності), внаслідок смерті зобов'язаної особи (було досить обмеженим, оскільки борг зобов'язані були відпрацювати діти боржника), а також при неможливості його виконання.

Аналіз зобов”язальних норм права, їхнє місце в системі литовсько-руського цивільного права схиляють до висновку, що для свого часу цей інститут був добре розвинутий, і на достатньому рівні забезпечував потреби тодішнього суспільства. Закон встановлював форму і порядок укладення договорів, терміни позовної давності, черговість стягнень та інші норми зобов'язального права. Докладно було урегульовано договори дарування, обміну і купівлі-продажу маєтків. Чимало положень зобов'язального права регулювалися нормами звичаєвого права або грамотами, що видавалися мешканцям окремих міст чи областей.

Спадкове право урегульовувало порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як самостійний інститут земського цивільного права спадкове право виділилося лише в Литовських статутах. Успадковували згідно з законом та заповітом. Згідно з законом, спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавців та їхні нащадки. Однак лише ті, що народилися в законному шлюбі, не були оголошені батьком як незаконнонароджені, і не позбавлені ним права на спадок. Спадкоємцями другої черги визнавалися брати і сестри спадкодавця.

Права жінок успадковувати майно чоловіків, і можливість позбавлення дітей спадщини були обмеженими і пов'язувалися з феодальним обов'язком власників маєтків відбувати військову службу і виставляти визначену кількість воїнів від кожного маєтку. Тому за наявності братів, дочки спадкодавців не успадковували нерухомого майна батька, а одержували лише четверту частину його вартості (незалежно від кількості братів і сестер). Материнський маєток вони успадковували в рівних частках із братами. Дружина після смерті чоловіка одержувала частину його майна, але не більше третини, у довічне володіння, а спадкоємцями вважалися діти або родичі чоловіка по чоловічій лінії. Внесене в будинок чоловіка придане дружини за відсутності дітей у випадку її смерті поверталося

до її родичів.

Закон встановлював коло осіб, які не мали права заповідати. До них відносилися: неповнолітні діти (повнолітні сини, не відокремленні від батьків, могли заповідати тільки особисто набуте майно), особи, що втратили волю відповідно до рішення суду, ченці, полонені, челядь дворова, психічно хворі (вони могли заповідати своє майно у випадку одужання), вигнанці і позбавлені честі.

Феодально-залежні люди могли заповідати стороннім особам тільки третину свого рухомого майна, а дві третини зобов'язані були залишити дітям. За відсутності дітей ці дві частки надходили в розпорядження пана. Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати стороннім особам не більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна повинно було перейти до дітей чи інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила було зроблено тільки щодо заповіту майна Великому князеві Литовському.

Сімейне право регулювало і закріпляло особисті і майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинних зв’язків, опіки, усиновлення й прийняття інших осіб у сім”ю.

Укладання шлюбу здійснювалося у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання і весілля. Сватання і оглядини як підготовча дія не мали ніяких правових наслідків. Правові наслідки наступали тільки після заручин. Сторона, яка відмовилась одружитися після укладання угоди про шлюб (заручин), зобов'язана була виплатити обумовлену угодою неустойку як відшкодування витрат з підготовки до шлюбу. Заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім'ї було кілька дівчат, то обов'язково слід було раніше видати заміж старшу, а потім наступну по ній за віком.

Після сватання і заручин представники нареченої і нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання досить докладно розглянуті в Статутах. Головною частиною такого договору були майнові відносини. У ньому визначалися придане нареченої і вено (віно), що записувалося нареченим своїй майбутній дружині в порядку забезпечення її приданого.

Для визнання шлюбу укладеним (його громадянського утвердження) необхідно було виконати визначені обряди (зіграти весілля). Церквою і державою вводилася вимога церковного вінчання, але у литовсько-руський період вінчання у церкві не було ще обов'язковим.

У шлюбні відносини могли вступати особи, які досягли визначеного віку (статут 1566 р. шлюбний вік для дівчини встановив з 15, а для юнаків - з 18 років), не перебували в іншому шлюбі, і в близькій спорідненості між собою. Перешкодою для вступу в шлюб могло бути різне віросповідання. Так, жінкам-християнкам заборонялося одружуватися з мусульманами й іудеями. Заборонялось також одружуватись особам, що уже раніше перебували у трьох шлюбах.

Укладення шлюбу повинно було відбуватися за згодою молодих і за згодою їхніх батьків або інших близьких родичів. У випадку смерті батьків і незгоди рідних видати дівчину заміж, вона могла одержати дозвіл на шлюб від посадових осіб. Особиста згода на шлюб нареченого і нареченої мали значення тільки в тому випадку, коли вони були матеріально забезпечені і перебували у зрілому віці. Найчастіше ця згода була тільки формальністю.

Майнові відносини подружжя залежали у першу чергу від того, яке майно кожний із них вносив при вступі у шлюб, тому що придане дружини, хоча й переходило у спільну власність сім 'ї, проте забезпечувалося нерухомим майном чоловіка. У випадку припинення шлюбу придане підлягало поверненню дружині, а в окремих випадках - близьким родичам дружини. Якщо чоловік був значно біднішим від дружини і приходив у дім дружини, то його права розпоряджатися майном були обмежені. Але і у цьому випадку, чоловік вважався главою сім”ї, і був зобов'язаний нести усі повинності, покладені на маєток (господарство). Діти в сім'ї (навіть дорослі) зобов'язані були підкорятися батькам. За життя батьків майнові права дітей у сім'ї були обмеженими. Визнавалися тільки їхні права на майно, набуте ними особистою службою на стороні або отримане в дарунок чи у спадщину. Частка дітей в загальному майні сім'ї не була чітко визначена, хоча і не заперечувалося їхнє право на це майно. Батьки могли по своїй добрій волі виділити дітям певне майно, але примусового виділу діти не мали права домагатися.

Характер майнових відносин чоловіків визначався у залежності від того, було це майно загальним чи роздільним. Правом однаковою мірою забезпечувалися майнові права чоловіків як на роздільне, так і на загальне майно. Забезпеченню права роздільної власності служили і норми опікунського права.

Для законного розірвання шлюбу досить було чоловікам заявити перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації про те, що вони розривають свій шлюб, і вільні вступити у новий шлюб. Міщани запис про розірвання шлюбу робили в міському магістраті. Оформлення розлучення серед селян могло здійснюватися церквою, посадовими особами місцевої адміністрації або самим феодалом. Дозвіл на розірвання шлюбу повинен був надаватися тільки за наявності вагомих причин: а) нездатність чоловіка до подружнього життя; б) наявність певного ступеня кровної спорідненості; в) вчинення тяжкого злочину одним із подружжя; г) перелюбство дружини; д) важка хвороба тощо. Шлюб припинявся також при оголошенні особи вигнанцем, при відході одного із подружжя у монастир. У цих випадках той, хто залишився мав право одружитися вдруге.

Опікунське право було нерозривно пов'язане з сімейним і цивільним. Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за Статутом 1566 р. - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно із заповітом батьків або за рішенням суду.

Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний. Він мав нести усі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, ніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця Великого князівства Литовського, який мав доглянутий власний маєток і своє особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, за винятком випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебувають у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна, припинялися до настання повноліття.

Отже, правове регулювання цивільно-правових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб”єктів обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в суспільстві чи в сім'ї. Основу регулювання цивільно-правових відносин складали норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

12.