Основні риси врегулювання цивільно-правових відносин
Г оловна увага цивільно-правового регулювання в добу Києво-руської держави, як, зрештою, і в наступні періоди державно-політичного розвитку України, зосереджувалася на інституті права власності.
’’Руська Правда” та інші юридичні пам'ятки дають нам певне уявлення про інститут власності періоду княжої доби.Правова дійсність доби ’’Руської Правди” розрізняла право власності і право володіння. У випадку неправомочного володіння річчю власник мав право вимагати від не власника не лише її повернення, але й компенсації за незаконне використання речі. Розрізнялося право власності на рухомі і нерухомі речі. Найшвидше у праві утвердилася власність на рухомість. Наприклад, у ”Правді Ярослава” йдеться про право власності на рухоме майно (кінь, зброя, одежа), а згодом у ’’Правді Ярославичів” є вже згадка про право власності на землю (встановлено покарання за псування межі). У ’’Правді Ярославичів” також містяться вказівки на княжу, боярську і церковну земельну власність. Мова також йде і про власність громади. Навіть за смердами, тобто залежним сільським населенням, визнавалося право на власність. Об”єктом приватної власності селян і ремісників були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. В одній із статей йдеться про недоторканість худоби смерда.
Феодальне землеволодінння охоронялося законодавством Київської держави. ”Руська Правда” передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току і таке інше. Зокрема, суворому покаранню (”поток і розграбування”) підлягав селянин-смерд за пошкодження меж князівської землі. Натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф (яскравий вияв права феодального привілею).
Існування права власності сприяло формуванню в Україні високорозвинутого зобов'язального права. За ’’Руською Правдою” зобов'язання передусім виникали із факту спричинення шкоди, а також з договорів.
Останні укладалися між особами не обмеженими у право- і дієздатності. Найпоширенішими з договорів були: купівля-продаж і позика. Договори, як правило, укладалися в усній формі, однак вимагалась обов’язкова присутність свідків (окрім договорів, що укладалися між купцями).Об'єктом договору купівлі-продажу могли бути лише рухомі речі. Хоча, як твердить С. Юшков купівлі-продажу підлягала й земля. У цьому випадку необхідні були письмові документи. Таке оформлення, очевидно, могли робити бояри.
Об'єктом договору позики за ’’Руською Правдою” могли бути гроші, худоба, мед, віск, хутро тощо. Фігурувала позика з процентами і без процентів. Встановлювалась певна величина процентів і правила, за порушення яких кредиторам загрожувала втрата позиченої суми.
Боржникові на суді для підкріплення своїх свідчень потрібно було присягти. У випадку неспроможності боржника сплатити борг з вини самого боржника, він міг бути проданий кредитором у рабство. У випадку неспроможності боржника сплатити борг як наслідок нещастя, він діставав змогу сплачувати його ратами (частинами). Борги за раба завжди платив його власник.
Спадкове право в Київській Русі виникло в результаті появи і розвитку приватної власності. Право на спадщину мали лише члени сім'ї. Спадкодавець не міг своє майно передати чужій людині. Якщо він це зробив, або ж не було членів сім'ї спадщина переходила князю (державі) як представнику публічної влади.
Успадковували за заповітом і згідно ’’закону” (звичаю). Заповіт укладався переважно усно. Писана форма вживалася рідко. Право залишати заповіт -”ряд” - міг батько або мати по відношенню до своїх дітей, та чоловік - на ”виділ” - своїй дружині. Вдова мала право на частину майна. У противному випадку, вона мала спадкувала разом з дітьми (синами). Мати свою частину майна могла поділити між своїми дітьми, або ж віддати комусь одному із синів, і навіть дочок. У випадку смерті матері без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримує син або дочка, при яких жила мати і які доглядали її.
Незаконні діти (від рабині) позбавлялися права спадкування. Окрім дітей, у спадщині заповідач, як правило, не обминав і Церкву, виділяючи їй частку (” на душу померлого”).“Руська Правда” гарантувала право успадкування майна. Але для залежних від князя селян - смердів воно було обмеженим і розповсюджувалося тільки на синів (майбутніх орачів і воїнів), незаміжні дочки мали право лише на посаг. Існує також думка (С.Юшков, Ю.Гошко), що при житті синів доньки не мали права на спадщину, і, відповідно, брати були зобов’язані вивінувати своїх сестер. (У "Руській Правді" відсутні норми, які б регулювали повернення приданого померлої невістки, якщо у неї не було дітей. Ці питання вирішувалися за звичаєвим правом, згідно з яким придане поверталось родині померлої). У випадку, коли у смерда не було синів, його майно переходило на початках до братів, а згодом (“Просторова Правда”) - у власність держави (князя). Майно ж бояр, а також дружинників, які не мали синів, після їх смерті успадковувалось дочками. Це свідчить про утвердження принципу феодального права як права привілею.
Суперечки з приводу розподілу спадщини, як правило, становили компетенцію церковних судів. Проте, відомі випадки, коли й князівські отроки розподіляли спадщину.
Сімейно-шлюбне право. ”Руська Правда” не містить спеціальних статей, які б регулювали сімейно-шлюбні відносини, за винятком статті 1 (Коротка редакція), де йдеться про родичів, пов'язаних правом і обов'язком кровної помсти. З прийняттям християнства сімейно-шлюбне право було багато в чому запозичено від Візантії (наприклад, шлюбний вік), водночас воно зберігало чимало самобутніх рис. Візантійське законодавство визначало шлюбний вік (повноліття) для юнаків - 14-15 років, а для дівчат - 12-13 років. При укладанні шлюбу в часи ’’Руської Правди” звертали увагу на вільне волевиявлення сторін, вимагали згоди як наречених, так і їхніх батьків, доведення відсутності кровного споріднення.
Тодішнє право обумовлювало причини розірвання шлюбу.
Як стверджують дослідники, розлучення як явище, з'явилося у другій половині XI — на початку XII ст. і увійшло у ’’Просторову Правду”. У ній були передбачені норми розлучення тільки внаслідок вчинку жінки. Так, чоловік мав право залишити дружину у випадку підтвердження її зради. Судячи з пізніших записів, жінка могла йти від чоловіка тільки у тому випадку, коли він безпідставно звинуватив її у зраді з підтвердженням свідків (Ю.Гошко).За візантійським (церковним) правом розлучення можна було просити: при порушенні подружніх обов'язків; при нездатності чоловіка до інтимних стосунків, після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумували позбавити одне одного життя; при захворюванні заразною хворобою. Пізніше, до цих основних причин були додані інші: коли невідомо, де чоловік перебував протягом 5 років; коли чоловік чи жінка постригалися у ченці; коли жінка задумала забрати майно чоловіка без його відома; коли вона без дозволу чоловіка зустрічається з чужими чоловіками або миється з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка не ночує в хаті, а в своїх родичів, тощо.
Згідно з церковним уставом, дружина мала право домагатися розлучення: коли чоловік торгує честю жінки; коли чоловік задумує недобре проти держави або знає про інших зловмисників і не доповідає; коли він звинувачує жінку в інтимному зв'язку з іншими чоловіками і не може цього довести; коли він у хату приводить коханку або буде встановлений його зв'язок з іншою жінкою.
Отож, сфера сімейно-шлюбного регулювання, що була компетенцією Церкви, свідчить про високе становище жінки у давньоруському суспільстві. Про високе становище жінки в тогочасному суспільстві свідчить також те, що жінка-дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала главою сім 'ї (при неповнолітніх дітях). Дружина і діти раба у випадку передачі його володільцем іншому за крадіжку, не поділяли його участі, якщо самі не були співучасниками цього злочину.
Опікунство. ’’Руська правда” знала досить розвинутий інститут опіки.
Передбачалось: "А як будуть вдома діти малі, що не є спосібні собою орудувати, а мати вийде заміж, то хто їм буде ближчий, тому їх віддати з добутком і з домом, поки до літ не дійдуть. А товар дати перед людьми, а що зародить товаром тим або прибуде, то для нього, а сам товар їм має повернути, а прикуп йому самому, бо він їх кормив і опікувався ними, а буде приплодок від челяді або з худоби, то все має віддати, що відібрав, а що стратив, то все теє дітям заплатити". Отож, мета опікунства полягала у збереженні майна малолітніх дітей і передачі його їм з досягненням повноліття. Опікуна призначали органи влади (або батько за життя), як правило, з числа найближчих родичів у випадку
відсутності обох батьків або якщо мати-вдова вдруге виходила заміж. Майно опікуну передавали при свідках. За виконання опікунських обов'язків він користувався прибутком з майна підопічних і зобов'язаний був відшкодовувати завдані їх майну збитки. "Руська Правда" не згадує, які установи керували справами опіки. Можна зробити висновок, що це була церква.
Отже, цивільно-правові відносини доби Києво-Руської держави виникали лише між особами, що не були обмеженими у право- і дієздатності. В основі цивільного- правового регулювання був інститут права власності. Спочатку власністю могло бути лише рухоме майно, а з другої половини ХІ ст. - земля. Поява і розвиток приватної власності сприяли оформленню інститутів зобов’язального та спадкового права, а сімейно-шлюбні відносини були компетенцією церкви.
5.