<<
>>

Основні риси процесуального права

Судовий процес в Україні XVII-XVIII ст. відзначається низкою характерних рис. Дослідники (А.Пашук), передусім, звертають увагу на єдиний (для кримінальних і цивільних правопорушень) порядок провадження справ перед судом.

Це пояснюється приватно-правовим характером тогочасного українського судового процесу. Як у цивільних, так і в кримінальних справах подавалася скарга-позов, при вирішенні якої користувалися однаковими прийомами і формами. Пред'явлення позову як у кримінальній, так і у цивільній справі в певному обсязі залежало від позивача. Перед судом ставилося завдання - домогтися задоволення в першу чергу матеріальних претензій позивача. Процес вважався виключно особистою справою сторін з підпорядкуванням їх керівній ролі суду. Приватне обвинувачення у кримінальних справах набуло такої сили, що потерпілий міг навіть арештувати злочинця, схопленого “на гарячому”, і доставити його до суду. В ході процесу сторони могли примиритися. Потерпілий іноді укладав мирову угоду навіть і в кримінальній справі з важкого злочину, або навіть прощав злочинцеві його провину.

Однак вже у XVIII ст. намітилася інша тенденція. “Права, за якими судиться малоросійський народ” детально регламентуючи процесуальне право, досить чітко проводили різницю між процесом у т. зв. Розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. Якщо у перших панували принцип змагального (сторони, які вели спір, доводили свою правоту, використовуючи фактичний матеріал і судові докази), то в кримінальних справах - слідчого або інквізаційного процесу, при якому доказовим матеріалом розпоряджався сам суд, а сторони були насправді не суб'єктами, а об'єктами процесу. Суд своїми засобами і силами, іноді застосовуючи катування, розслідував обставини, які він вважав за доцільне встановити. Сфера застосування слідчого процесу була більш широкою. До нього відносилися усі справи по важких злочинах.

До початку XVIII ст. судочинство велося усно, українською народною мовою. Процес був гласним і відкритим. Кожен з присутніх міг заявити своє свідчення по справі, що розглядалася. Навіть слідчі дії (допити) відбувалися прилюдно. Однак, фактично вже з 1723 року запроваджується замість усного, канцелярське судочинство. Передбачалося писати за встановленою формою чолобитну, слідчі дії у кримінальних справах стали утаємничуватися (вводився закритий допит), а, в разі потреби, і суд проводили закрито. З призначенням на посади полковників багатьох росіян, посилився вплив російської мови в судочинстві. Протоколи судових засідань і постанови судів стали писати російською мовою, щоправда, з багатьма українізмами.

Доказами в процесі були власне зізнання (не приймалося за доказ зізнання, висловлене з примусу, під афектом, неповнолітньою особою або божевільним, сумнівне чи неправдоподібне), письмові документи (офіційні урядові акти, заповіти, акти купівлі- продажу, інші документи передачі прав, зареєстровані й записані до урядових книг тощо), свідчення сторін. Вважалося, зокрема, доцільним допустити до доказу ту сторону, яка була ближчою “ко слушному доводу”. Доказ визнавався за тією стороною, в якої він був сильнішим. Перевагу в доказі мав потерпілий, який схопив винного “на гарячому” або переслідував його.

Важливим доказом у процесі були пояснення свідків. Судова практика і діюче законодавство виділяли звичайних і офіційних свідків. Звичайними свідками були незацікавлені у справі несудові особи (випадкові очевидці певних фактів, що мають значення для справи, запрошені особи, які спеціально викликалися сторонами для фіксування певних фактів, наприклад ними були “могоричники”). Офіційними свідками вважалися особи, які виконували доручення суду. В практиці сотенних і полкових судів ними були так звані розищики, а також осавули у тих випадках, коли на них покладалося завдання робити огляд на місці злочину і дати своє пояснення. Після судової реформи найчастіше офіційним свідком виступав судовий возний.

Не могли бути свідками: засуджені до позбавлення честі або до зганьблюючих покарань, особи похилого віку, що втратили пам'ять, особи, що перебувають з однією із спірних сторін у родинних стосунках, або утримаються нею чи залежать від неї тощо. Від

своїх свідчень свідки не могли відмовитися, оскільки це їм загрожувало покаранням.

Доказову силу мала присяга, яку складали сторони і свідки. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала спір. Свідків іноді від присяги могли звільнити самі сторони процесу. До присяги вдавалися сторони й суд також у випадку, коли не було ні зізнання, ні документів, ні свідків. Присягу давали добровільно. Акт присяги, як звичайно, відбувався в церкві у присутності священика, відрядженого члена суду, судового писаря. В окремих випадках присягу складали у суді.

Крайнім засобом, до якого вдавалися для підтверджень вірогідності пояснень сторони у кримінальних справах, коли йшлося про крадіжку, вбивство та інші важкі злочини, було застосування тортур. Від останніх звільнялися “знатні чесні люди”, божевільні, особи, старші 70 років, і вагітні жінки. Велику роль у вирішення того, чи передавати винного на катування, відігравав і сам потерпілий. Він міг не допустити ухвали суду, за якою відповідач піддавався катуванню. Іноді й присутня публіка ( до початку XVIII ст. допити провадилися публічно) впливала на рішення суду, вимагаючи не вдаватись до катування під час допитів.

Важливими аргументами у судовому провадженні були речові докази, які пред'являлися судові і їх розпізнавав потерпілий. Речі, як правило, за судовим вироком поверталися потерпілим.

У доказовому провадженні суд користувався також висновками своєрідних експертів. Ними виступали в залежності від справи досвідчені і фахові люди (мельники, ковалі, літні жінки-повитухи тощо. Але вже в 70-роках XVIII ст. був офіційно введений інститут судово-медичних експертів.

Законодавством старанно регулювалися всі стадії судового процесу: позов, попереднє слідство (слідчі дії позивача-потерпілого й суду), судові розгляд й постанови.

Позов був передумовою судового розгляду.

Він подавався як в цивільних, так і в кримінальних справах. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення. В другій половині XVII і на початку XVIII ст. скарга найчастіше подавалася усно. Її заносили до протоколу. Але згодом заява мусила бути тільки у письмовій формі з копіями. Вручення позову з судовим викликом здійснювалося в усі періоди діяльності судів по-різному. У другій половині XVII ст. позов відповідачеві не вручався. Його викликали на судове засідання за допомогою міського слуги. Виклик до сотенного чи полкового суду робився через осавула.

Попереднє слідство покладалося на потерпілого (позивача) і на судові органи та органи адміністрації. Позивач до пред'явлення позову зобов'язувався вчинити ряд дій (оголошення про злочин, опитування-“прослух”, слідство-“шлякування”, обшук при участі представників сільських органів влади), що мали характер попереднього слідства. Потерпілий мав право сам схопити злочинця “на гарячому” і привести до суду. Зібрані потерпілим матеріали не мали офіційного характеру, але використовувалися на суді як докази. Попереднє слідство за ухвалою суду могли провадити й офіційні судові особи. Вони оглядали місце злочину, виявляли речові докази, вживали запобіжних заходів до злочинця. До останніх належали: взяття під варту, порука (майнова і особиста), арешт майна тощо.

Судовий розгляд розпочинався після слідчих дій сторони чи самого суду із встановлення явки сторін і вирішення всіх питань, пов'язаних з неявкою. Кожний відповідач мусив прийти в суд або відрядити свого представника (повіреного). Свою неявку він міг виправдати тільки важливими справами. В разі неявки відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не прибув до суду, або коли прибув, але не сплатив збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він втрачав своє право на судовий розгляд справи, а позивачу присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів.

Дослідження матеріалів справи до середини XVIII ст.

починалося усним викладом позову-скарги, який робив позивач, наводячи відповідні докази. Другій стороні належало дати відповідь, обгрунтувавши її також доказами. Після словесного змагання сторін суд здійснював перевірку поданих сторонами доказів (речових), іноді робив огляд місця злочину, допитував свідків (присягали) тощо.

Справу припиняли, якщо до початку, на початку розгляду справи, а також в ході судового розгляду позивач відкликав свій позов. Іноді вона закінчувалася ще до початку проведення повного судового слідства мировою угодою сторін як у цивільних, так і кримінальних справах. Судочинство також припинялося у випадках відкладення справи на невизначений термін, коли через певні обставини вирок взагалі не можна було виносити.

Судова постанова закінчувала провадження справи судом. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами. Структурно вони складалися зі вступу, описово-мотивувальної, резолютивної і обов'язкової до виконання частин. Суд повинен був скласти й оголосити декрет в день судового засідання. Не мали правової сили

декрети, виготовлені й оголошені в свято або в день, коли суд не засідав.

Судові декрети могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов’язання і вироків, винесених на підставі власного зізнання. Формально останньою апеляційною інстанцією був гетьман, на апробацію якого вже не допускалося жодної апеляції. Проте це не заважало сторонам звертатися до органів царської влади в столиці імперії. Особливо така практика поширилася у XVIII столітті. Об'єктом апеляційної скарги могли бути як остаточні, так і проміжні вироки і рішення. Апеляція подавалася у 10-денний термін після винесення судової постанови. Апеляційна інстанція, скасовуючи декрет, могла вносити у них зміни аж до ухвалення нової постанови. Надзвичайним способом перегляду рішень або вироків нижчих судів було відновлення процесу, підставами для якого було насамперед встановлення нових обставин, раніше не відомих суду.

Найчастіше відновлювали процес у зв'язку із з'ясуванням фактів зловживання сторін та інших учасників судового процесу.

Виконання судових постанов (екзекуція) здійснювалося органами влади (міськими, сільськими, сотенними і полковими органами, які й мали судові функції). Проте на початку XVIII ст. щораз частіше виступає виконавчим органом судовий посильний, який від імені суду виконував його постанови в присутності запрошених свідків. Згодом судовим виконавцем став возний. Судові вироки у кримінальних справах виконував кат (митр).

Отже, тогочасний український судовий процес мав приватно-правовий характер. Він вважався виключно особистою справою сторін, щоправда, з підпорядкуванням їх провідній ролі суду. До початку XVIII ст. судочинство велося усно, українською народною мовою. Процес був гласним і відкритим. Згодом запроваджується замість усного, канцелярське судочинство. Передбачалося писати за встановленою формою чолобитну, вводився закритий допит, а в разі потреби і суд проводили закрито. Законодавство старанно урегулювало систему доказів та усі стадії судового процесу: позов, попереднє слідство (слідчі дії позивача-потерпілого й суду), судові розгляд й постанови. До XVIII ст. зберігався єдиний (для кримінальних і цивільних правопорушень) порядок провадження справ перед судом. Згодом намітилася тенденція до проведення різниці між процесом у т. зв. розправочних тобто цивільних, і кримінальних справах. Якщо у перших панували принцип змагального, то в кримінальних справах - розслідуваного (слідчого) або інквізаційного процесу.

21.

<< | >>
Источник: Терлюк І.Я.. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навчальний посібник з історії держави і права України.- Львів,2003. - 156 с.. 2003

Еще по теме Основні риси процесуального права:

  1. Джерела цивільного процесу. Аналогія закону та аналогія права
  2. Поняття, система і значення принципів цивільного процесуального права
  3. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  4. Поняття і система принципів цивільного процесуального права
  5. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  6. СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ ЛАД I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД УТВЕРДЖЕННЯ I РОЗВИТКУ КАПIТАЛIЗМУ (друга половина XIX ст.)
  7. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
  8. Тема 7. Запорозька Січ: Військово-політичний устрій та право Запорозька Січ у козацькому державотворенні
  9. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  10. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -