§8. Джерела та основні риси права

Після проголошення незалежності України почала формуватися якісно нова система національного права. Від­мова від лінійної, одномірної системи публічного права сприяла пошуку нових підходів до пізнання.

Джерелами права є ті сили або чинники, які зумовлю­ють та створюють право, форму правоутворення (закон), ма­теріали пізнання права (широкий підхід) або звужено лише те, що міститься в нормативних актах^[13], які виходять від держави та є її прерогативою. Вони проявляються в об’єкти­вованому документальному вигляді як формі їх юридично- офіційного буття і зводяться до актів-документів.

З реформуванням правової системи України та потре­бою її приведення відповідно до потреб соціально-орієнтова- ної економіки, зокрема до вимог ЄС, посилилися процеси за­позичення кращих зразків правового регулювання суспіль­них відносин, універсалізації права, яке регулює відносини у сфері економіки. Це призвело до урізноманітнення дже­рел (форм) права.

Конституційне право. Конституційне право будь-якої сучасної країни - це основна галузь права держави, яка яв­ляє собою сукупність юридичних норм, що закріплюють по­літичну систему суспільства, економічну систему держави, форму правління, форму державного устрою, правовий ста­тус особи, виборче право, виборчу систему, політичний ре­жим й інші найважливіші інститути даної держави^[14].

Під джерелами конституційного права розуміються писані і неписані норми, що регулюють конституційно-пра­вові відносини. До них відносять: конституцію, закони, акти глави держави та органів виконавчої влади, регламенти па­рламентів, акти органів конституційного контролю, судові прецеденти, конституційні звичаї, релігійні джерела, кон­ституційні договори, доктринальні джерела.

Видами джерел конституційного права у світі є норма­тивно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а ін­коли міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою

чергу, нормативно-правові акти конституційного права по­діляються на закони, нормативні акти виконавчої влади но­рмативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самовря­дування.

Для того, щоб визнати той чи інший документ джере­лом конституційного права України, він має відповідати трьом ознакам: 1) бути нормативним, тобто містити норми права і бути розрахованим на неодноразове використання; 2) бути чинним, тобто мати юридичну силу, бути здатним до реального впорядкування І суспільних відносин; 3) містити хоча б одну конституційно-правову норму. Доволі і часто но­рмативні документи містять норми різних галузей, тому один і той самий документ може визнаватися одночасно джерелом кількох галузей права.

Система правових актів, що становлять джерела кон­ституційного права України, є досить широкою. Це Консти­туція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт про­голошення незалежності України, постанови Кабінету Міні­стрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих і державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регламенти тощо. Правові акти конститу­ційного характеру має право приймати Центральна виборча комісія як орган державної влади. Розглянемо основні з них.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплю­ються найбільш принципові державно-правові норми зага­льного характеру. Вони мають найвищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, еконо­мічної, соціальної, духовно-культурної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізня­ється від інших джерел конституційного права.

Основним видом джерел конституційного права Укра­їни є закони. До таких законів можна віднести, наприклад, закони України «Про засади внутрішньої та зовнішньої по­літики», «Про місцеві вибори», «Про Конституційний Суд України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про Центра­льну виборчу комісію», «Про прокуратуру» та ін.

Джерелом конституційного права України є також міжнародні договори. Так ст. 9 Конституції України закріп­лює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства України. Серед ратифікованих міжнародних договорів, що є джерелами конституційного права України, слід назвати такі, як Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., Європейська кон­венція про громадянства 1997 р. та ін.

Іншим видом джерел конституційного права України є рег­ламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визна­чають порядок роботи і відповідні процедурно-процесуальні фо­рми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності в Україні (регламенти Кабінету Міні­стрів України, Конституційного Суду України, Центральної вибо­рчої комісії).

Найбільш відомим регламентним джерелом конституцій­ного права є Закон України «Про Регламент Верховної Ради Ук­раїни» від 10 лютого 2010 р.^[15] Він встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, форму­вання державних органів, визначає законодавчу процедуру, про­цедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, а та­кож порядок здійснення контрольних функцій парламенту. Але це регламентне джерело конституційного права належить до за­конів України.

Наступними після Конституції та законів України видами джерел конституційного права України є підзаконні нормативно- правові акти конституційного змісту, прийняті (видані) суб'єктами

нормотворення на основі Конституції і законів України, міжнаро­дних договорів України та спрямовані на їх реалізацію.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації та політико-правові акти парламенту. їм належить осо­бливе місце у системі джерел національного права, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній прак­тиці держави. Історії відомі приклади, коли прийняття декларацій про права людини передувало утвердженню конституцій (СІІІА, Франція).

Декларації - це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України у формі постанов і нормативно визна­чають основні засади державного та суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань. Це Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Декларації переважно мають політичне значення і часто містять положення, не наділені юридичною силою норми конституційного права, що ускладнює їх оцінку як джерел конституційного права.

Важливим видом підрайонних джерел конституційного права України є укази Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції є обов’язковими на території України. Вони вида­ються на основі та у розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад, Указ Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку "Україна - 2020", ме­тою Стратегії є впровадження в Україні європейських стан­дартів життя та вихід України на провідні позиції у світі.

Джерелами конституційного права України є й окремі пос­танови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпоря­дження Кабінету Міністрів України відповідно до ч. 1 ст. 117 Кон­ституції України є обов’язковими до виконання. До джерел кон­ституційного права належать виключно ті нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-пра­вові норми. Беручи до уваги специфіку нормативно-правового ре­гулювання суспільних відносин з боку уряду, можна дійти висно­вку, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незна­чну частку у системі джерел конституційного права України.

Рішення Конституційного Суду України можна вважати джерелами конституційного права в Україні.

Не менш важливими і перспективними є такі джерела кон­ституційного права як рішення Європейського суду з прав лю­дини, винесені за позовом громадян України до своєї держави. Ра­тифікувавши у 1997 р. Конвенцію про захист прав людини і осно­воположних свобод 1950 р., Перший і ряд інших протоколів до неї, Україна визнала щодо себе юрисдикцію Європейського суду з прав людини, що відповідає прагненню України посісти гідне мі­сце в Європі, поділяючи її фундаментальні цінності. До того ж за­конодавець урегулював порядок застосування практики Європей­ського суду з прав людини в однойменному законі України.^[17]

Адміністративне право. Адміністративне право пред­ставляє собою самостійну галузь права, яка є однією з най­більш об’ємних, розвинених і найскладніших галузей права України. Норми адміністративного права регулюють суспі­льні відносини що складаються у таких сферах як функціо­нування виконавчої влади, місцевого самоврядування, дер­жавне управління та ін.

Перехід України до ринкових умов господарювання, набуття нею статусу незалежної, демократичної, правової держави зумовили створення нової системи державного уп­равління шляхом проведення адміністративної реформи в державі. Таким чином, зазнала змін і сама галузь адмініст­ративного права, яку в сучасних умовах починають розгля­дати насамперед через призму пріоритету особи у взаємо­відносинах з державою.

Питання джерел права завжди буде актуальним для адміністративного права, оскільки ця галузь, на відміну від

багатьох інших, не має єдиного кодифікованого акта. Норми адміністративного права містяться в нормативних актах, яку приймаються Верховною Радою України, Президентом України, урядом, центральними та місцевими органами ви­конавчої влади, органами місцевого самоврядування тощо. Існує розгалужена система поділу джерел адміністратив­ного права. Кожне джерело відрізняється від інших своїми особливостями, зумовленими цільовою спрямованістю і змі­стом норм, що його складають, їх юридичною силою, масш­табом дії.

Цивільне право. Цивільне право в системі права Ук­раїни посідає особливе місце: регулює відносини, які склада­ються при здійсненні свобод та прав людини в особистій та економічній сферах. Воно регулює нормальні людські та економічні відносин і адекватно відтворює їхній стан, забез­печує захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом ін­тересів у разі їх порушення^[18].

Джерелом чи формою цивільного права насамперед є саме позитивне право. Це закріплено в ст. 8 Конституції Ук­раїни пріоритетом права над законом та посиленням охо­рони природних прав людини незалежно від того, формалі­зовані вони в якомусь нормативному акті чи ні. Водночас пріоритет права над законом не є абсолютним. У ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повнова­жень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, Постановою Кабінету міністрів України № 417 від 31 березня 2004 р. «Про додаткові заходи щодо посилення роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» було створено Міжвідомчу коорди­наційну раду адаптації законодавства України до законодав­ства ЄС та визначено напрями іі діяльності та компетенцію.

Адаптація стосується й цивільного законодавства. Загально­державна програма адаптації законодавства України до за­конодавства ЄС визначає механізм досягнення відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в ЄС. Метою адаптації є досягнення відпо­відності правової системи України acquis communautaire^[19]з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір втупити до нього. Мається на увазі так звана «комунатризація» як процес зміни норм національного за­конодавства у сфері приватного права на норми, створені європейським співтовариством.

Acquis communautaire включають у себе законодав­ство ЄС та інші акти, прийняті згідно з другою та третьою основами ЄС і спільні цілі, покладені в основу договорів. У них включаються не тільки тексти нормативних актів, а й природа права ЄС (той самий дух законів, що живить його букву), що було покладено в основу «Білої книги для підго­товки асоційованих членів Центральної та Східної Європи для вступу до внутрішнього ринку Союзу». Вона є аналітич­ним матеріалом про досягнення Союзу в різних сферах ре­гулювання внутрішнього ринку і містить рекомендації щодо шляхів досягнення таких самих результатів у країнах, де норми права ЄС не застосовуються.

В «Угоді про партнерство та співпрацю між ЄС і Україною» заявлено про намір України інтегруватися в ЄС і привести своє законодавство до його вимог. Процес адапта­ції передбачає такі основні стадії: імплементація угоди, укладення галузевих угод, приведення чинного законодав­ства до вимог та стандартів ЄС, створення механізму приве­дення проектів законодавчих актів України у відповідність з нормами права ЄС.

ЦК УРСР від 18 липня 1963 р. проіснував 40 років і під­давався змінам і доповненням. З огляду на те, що він регу-

лював майнові і особисті немайнові відносини з метою побу­довикомунізму, то з переходом до ринкових відносин об’єктивно він не міг і не може їх регулювати на суперечли­вій йому ідеології.

Оновлення цивільного законодавства започатковано із запровадженням елементів ринкових відносин. Це озна­менувалося прийняттям 31 травня 1991 р. нових «Основ циві­льного законодавства Союзу PCP і республік». З розпадом СРСР цей правовий акт на території України в дію не вступив.

Система джерел цивільного права визначена ст. 4 Ци­вільного Кодексу (далі - ЦК) України. У ній вказано, що ос­нову цивільного законодавства України становить Консти­туція України, а основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (далі - ЦК).

Цивільний кодекс України - основний акт цивільного законодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є од­ним з основних способів систематизації (впорядкування) за­конодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового за­кону, зміст якого становлять як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чин­ність. Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім в історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років.

Визначальними ідеями нового ЦК є визнання голов­ними учасниками цивільно-правових відносин фізичних та юридичних осіб. Держава через свої органи в цивільних від­носинах діє на засадах приватного права. В ЦК встановлено розгорнуту регламентацію особистих немайнових прав фі­зичних осіб, речових прав, введено нові інститути (право во­лодіння та право на чужі речі), сформульовано нові поло­ження про договірні й недоговірні зобов’язання, зокрема введено загальні положення про договори, більш чітке їх групування, введено нові договірні інститути. Водночас до­говори за участі суб’єктів господарського (підприємниць­кого) права регулюються Господарським кодексом України. У недоговірних відносинах введено нові інститути загально- охоронного спрямування. Є низка новел у спадковому праві.

ЦК відображає традиції кодифікації цивільного права взагалі, враховує об'єктивно існуючу систему цивільного права. Між системою цивільного права і системою ЦК є пе­вні зумовлені об'єктивними і суб'єктивними причинами ро­зходження. Новий ЦК складається із шести книг, розбитих на розділи, розділи - на глави, деякі глави - на параграфи. Його було розроблено на засаді соціальної спрямованості, континентальних правових доктринах та пандектному під­ході. Проте в ньому є елементи пасіонарності.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйований за так званим «книжним» принципом: Книга перша — «Загальні положення»; Книга друга, як вже вказувалося, — «Особисті немайнові права фізичної особи»; Книга третя — «Право власності та інші речові права»; Книга четверта — «Право інтелектуальної власності» стосу­ється особливої сфери цивільних відносин, пов'язаних зі створенням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п'ята - «Зобов'яза­льне право» охоплює широкий спектр цивільних відносин як щодо договірної, так і не договірної сфери, яким присвя­чується майже 40 глав (глави 47 — 83); Книга шоста — «Спа­дкове право».

Виправданість такого прийому проглядається в яскра­вішому відображенні побудови ЦК за пандектною систе­мою, а також у можливості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього перш за все має значення, що загальні положення виокремленні і зо­середжені у Книзі першій — «Загальні положення» і стосу­ються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком прида­тні для всіх груп цивільних відносин.

З метою усунення конкуренції між ЦК та іншими ак­тами приватного права встановлено, що його положення за­стосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони дов­кілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Якщо ці відносини врегульовані іншими актами, та слід використо­вувати спеціальні нормативні акти.

Якщо в спеціальному законі є прогалина, то можна

субсидіарно застосувати норми іншої галузі права: при ре­гулюванні одних і тих самих відносин слід застосовувати норми ЦК і норми іншого закону (законів).

Нині в Європі ведеться інтенсивна робота з підготовки єдиного Європейського цивільного кодексу. Першим етапом у цьому стала уніфікація договірного права ЄС, здійснена на основі порівняльного аналізу правових систем ЄС та інших країн Комісією з Європейського договірного права і фор­малізована у «Принципах Європейського договірного права», як самостійного джерела правового регулювання.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК. Ці закони є з 1 січня кодифікованими або поточними. До кодифікованих законодавчих актів цивіль­ного права належать: Сімейний кодекс, який прийнятий і введений у дію 2003 р., Житловий кодекс. Йде робота над до­опрацюванням ЖК, який відповідав би Конституції України та засадам концепції житлової політики України. Ці ко­декси є основними в регулюванні підгалузей цивільного права: сімейного права та житлового права.

Крім цього, з цивільного права виокремилися такі га­лузі, що мають подвійну правову природу (прописку) і поряд з приватними засадами регулювання потребують публічно- правових. Так, земельне право врегульоване Земельний ко­декс України і поряд із нормами приватного спрямування містить імперативи.

Ряд цивільно-правових за своєю природою відносин конкрети- зовано в Земельному кодексі України, Кодексі про надра, Лісному кодексі Повітряному кодексі України, та ін. ЦК для них є стабілізуючим, що підтверджує правило, згідно з яким при поданні до ВР України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, необхідно одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК.

Кримінальне право. Кримінальне право як самос­тійна галузь права представляє собою сукупність правових норм, які визначають злочинність та караність суспільно небезпечних діянь.

Кримінальне право України у період суверенності і не­залежності характеризується декількома видами джерел.

Це система внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародно-правових актів, що містять норми криміна­льного права^[20].

Концептуальним джерелам кримінального законодав­стває Конституція України. Основним джерелом криміна­льного права є Кримінальний кодекс України (далі - КК Ук­раїни), прийнятий 5 квітня 2001 р. та введений і дію 1 вере­сня2001 р. Згідно з ч. 1 ст. 3 КК України законодавство Ук­раїни про кримінальну відповідальність становить Криміна­льний кодекс України, який ґрунтується на Конституції Ук­раїни та загальновизнаних принципах і нормах міжнарод­ного права. Усі прийняті після набрання чинності Кодексом 1 вересня 2001 р. кримінально-правові норми підлягають обов’язковому включенню в КК України. Кримінальний ко­декс України являє собою кодифікований нормативно-пра­вовий акт, який складається із окремих законів про кримі­нальну відповідальність (кримінальних законів).

Кримінальний кодекс України поділяється на дві час­тини - Загальну та Особливу. Загальна включає п’ятнадцять розділів, Особлива - двадцять. У Загальній частині зосере­джені норми про кримінальний закон, підстави криміналь­ної відповідальності, загальне поняття злочину, його стадій, співучасть, обставини, що виключають злочинність діяння, покарання, його застосування, звільнення від покарання, особливості призначення та звільнення від покарання непо­внолітніх. Ця частина Кримінального кодексу називається Загальною тому, що вона регламентує підстави криміналь­ної відповідальності та звільнення стосовно всіх злочинів, незалежно від їх особливостей.

Особлива частина містить статті про конкретні зло­чини та покарання за них. Включає 20 розділів, критерієм їх систематизації слугує певна однорідна група суспільних ві­дносин, що охороняються кримінальним законом (націона-

льна безпека, життя та здоров’я людини, її свобода, автори­тет органів державної влади, громадський порядок, громад­ська безпека).

Відповідно до ч. 3 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом України.

Розділи Загальної та Особливої частин поділяються на статті. Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і ма­ють заголовок, що відповідає їх змісту. Доповнення КК но­вою статтею, а також виключення статі з КК не змінює по­рядку нумерації статей.

Більшість статей Загальної та Особливої частин КК поділяються на частини, мають цифровий номер та почина­ються із заголовної букви. В ряді випадків окремі статті або частини статей поділяються на пункти, що також мають ци­фровий номер та круглу скобку (наприклад, ч. 2 ст. 66 або ст. 89 Загальної частини КК або ч. 2 ст. 115 Особливої частини КК). В окремих випадках пункти частини статі мають під­пункти — ч. 1 ст. 72 КК містить у собі п. 1 п/п а, б, в, г; ч. 2 цієї ж статті пп а, б.

Норми Особливої частини, крім норм, що містять у собі загальні визначення (наприклад, повторність діянь, ро­змір шкоди, підстави звільнення від кримінальної відповіда­льності) складаються з двох частин: диспозиції і санкції. В диспозиції дається описання ознак конкретного злочину. В санкції встановлюється вид та розмір покарання за даний злочин. За структурою та способом визначення ознак зло­чину існують такі види диспозицій: проста, описова, банке­тна та відсильна. В окремих випадках, у кримінальному за­коні зустрічаються і змішані (комбіновані) диспозиції, які включають до себе елементи двох і більше видів диспозицій^[21].

Джерелами кримінального права, згідно зі ст. 152 Кон­ституції України, можуть бути і рішення Конституційного

Суду України про неконституційність кримінальних зако­нів чи їх окремих положень. Такі закони чи їх окремі поло­ження втрачають чинність із дня ухвалення Конституцій­ним Судом України рішення про їх неконституційність. Із прийняттям законодавства України про дію міжнародних договорів України, статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні до говори. Вони становлять не­від'ємну частину національного законодавства України і за­стосовуються у порядку, передбаченому для норм націона­льного законодавства.

Міжнародно-правові норми, які регламентують певне кримінально-правове положення, об'єктивно не можуть бути нормами прямої дії, а тому імплементуються у кримі­нальне законодавство України опосередковано (трансфор­мовано). Це стосується конвенцій щодо боротьби зі злочи­нами певних видів, які становлять підвищену небезпеку для держав світової спільноти (наприклад, із піратством на морі, незаконним обігом наркотиків, захопленням заручни­ків тощо). Для застосування цих міжнародних норм потрі­бно визначити санкції у національній правовій системі. Оскільки такі конвенції зазнають не прямої (безпосеред­ньої), а лише опосередкованої імплементації, то практично це виявляється у доповненні або заміні відповідних норм на­ціонального кримінального законодавства. Законодавство України вирішує ще одне принципове питання імплемента­ції норм міжнародного права, а саме, надає їм пріоритетну чинність, якщо національна кримінально-правова норма су­перечить міжнародній нормі. Згідно з ч. 5 ст. З КК, закони України про кримінальну відповідальність мають відпові­дати положенням, що містяться в чинних міжнародних до­говорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України.