§3.3. Основні риси права

Джерела права. Протягом багатьох сторіч в історії людства серед усіх джерел права провідну роль відігравали

санкціоновані державою й загальнообов’язкові для насе­лення давні звичаї та традиції, якими регулювалися суспі­льні відносини.

Великого значення з часом набули й писані джерела права, частина яких збереглася до нашого часу. Серед цих лапідарних пам’яток права (від лат. lapidarius - різбляр по каменю), які були викарбувані на кам’яних плитах, є закони, декрети, постанови, присяги, угоди.

Деякі характерні риси фінансового права міст-дер- жав Північного Причорномор’я висвітлює текст закону про грошовий обіг та валютні операції («Закон Каноба»), датова­ний дослідниками початком LV ст. до н.е. Із тексту закону можна до певної міри створити уявлення про основні елеме­нти валютного регулювання у державі: встановлення по­рядку здійснення валютних операцій, ввезення до держави та вивезення за її межі валютних цінностей, використання валютних цінностей у міжнародному обігу як способу оп­лати; валютний контроль.

До нашого часу збереглися й деякі нормативно-пра­вові акти, що регулювали відносини у сфері податкового права міст-держав Північного Причорномор’я перших сто­річ нашої ери. Так, у Херсонесі археологами було виявлено мармурову плиту з викарбуваними на ній розпорядженнями намісника римської провінції Нижньої Мьозії Тертуллія (кін. ІІ ст. н.е.) до посадових осіб Херсонесу та начальників римського військового гарнізону, розташованого у місті, на підставі оподаткування окремих видів діяльності.

Деякі аспекти тогочасного кримінального права ви­світлює закон Херсонеського полісу щодо амністії політич­них вигнанців. Текст закону викарбуваний на вапняковій плиті й датується першою чвертю ІІІ ст. до н.е.

З-поміж джерел міжнародного права кінця І тис. до н.е. одне з найвизначніших місць посідають угоди, що укла­далися між окремими державами: мілето-ольвійський дого­вір (після 331 р. до н.е.), договір про дружбу та взаємну допо­могу між Херсонесом та понтійським царем Фарнаком І (179 р. до н.е.) та ін.

Важливою складовою тогочасної системи міжнародно- правових норм були такі, що регулювали міжнародно-пра­вовий статус іноземців, тобто права та обов’язки, які мають іноземні громадяни у певній державі відповідно до її законо­давства та міжнародних зобов’язань. Норми такого харак­теру містилися у декретах про надання іноземцям права проксенії. Значну кількість подібних лапідарних пам’яток було виявлено під час розкопок Ольвії, Херсонесу, Пантіка- пею та інших полісів Північного Причорномор’я.

Нормативне регулювання цивільно-правових відно­син. У нормах права держав Північного Причорномор’я чіт­кого розуміння права власності як абсолютного права особи ще не було. Розрізнялося володіння - як фактичне воло­діння майном із його використанням, та власність - як воло­діння з правом розпорядження. Майно, що перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» (земля, буди­нок, раби тощо) і «невидиме», здатне «вислизати» від опода­тковування та конфіскації (гроші, коштовності).

Суб’єктами права власності на нерухомість (землю, будівлі) були лише громадяни. Водночас верховна власність на землю належала громадянській общині полісу, а в Бос- порській державі - цареві. Між державною і приватною зе­мельною власністю існував органічний зв’язок. Вважалося, що приватна власність на землю веде своє походження від державної, а державна власність існує у формі приватної.

особисто вільних людей - іноземців, негромадян, які пос­тійно проживали на території даної держави, вільновідпу­щеників тощо.

Об’єктами права власності виступали насамперед за­соби виробництва у вигляді нерухомості. До нерухомого майна відносилися земельні ділянки - клери, ойкоси (госпо­дарства) громадян, із яких формувалися поселення та міста. Значними землевласниками були правителі Боспорського царства. Визначне місце серед об’єктів права власності по­сідали ремісничі майстерні. До рухомого майна належали будівельні матеріали, воли, що використовувалися в якості транспортних засобів, солона риба, тощо.

Вже за часів античності правом північнопричорно- морських держав розрізнялися зобов’язання, що виникли з договорів та зобов’язання із заподіяння шкоди («вільні» та «невільні» зобов’язання). Зобов’язання із заподіяння шкоди виникали при заподіянні майнових збитків (ушкодження чи знищення майна тощо). Вони мали наслідком відшкоду­вання збитків, а шкода, заподіяна свідомо, відшкодовувався у подвійному розмірі. Відповідальність виникала й тоді, коли шкода була наслідком дій підвладних повноправному громадянинові осіб - дітей, рабів та ін.

В античних державах Північного Причорномор’я про­цес регулювання різноманітних договорів уже набув пев­ного правового оформлення. Підставою виникнення догово­рів вважалася угода сторін, яка не вимагала особливих фор­мальностей. Але найважливіші договори укладалися, як правило, у письмовій формі. Залежно від характеру дого­вору відповідний документ чи підписувався обома сторо­нами (договір купівлі-продажу), чи однією зобов’язаною сто­роною (договір позики - хірограф).

Виконання договору зазвичай забезпечувалося задат­ком, поручительством третіх осіб чи заставою.

Система договорів у державах Північного Причорно­мор’я була досить нескладною. Найпоширенішими були такі їх види:

Договір обміну (міни) - угода, за якою одна сторона пе­редає іншій у власність певну річ, а друга - передає першій

у власність свою річ.

Договір купівлі-продажу був надзвичайно пошире­ним у північнопричорноморських державах оскільки протя­гом майже всього їх існування в них велася активна внутрі­шня та зовнішня торгівля.

Договір дарування. Частими були випадки здійснення дарунків храмам. Дарунок міг передаватися й громаді полісу в цілому.

Договір позики. Предметом договору позики могли бути гроші, або ж різноманітне майно (зерно, вино тощо). Договір позики міг бути відсотковим або безвідсотковим. Так, позика у лихварів бралася під значні відсотки (до 20%).

Ia кінця I ст. до н.е. в античних державах Північного Причорномор’я, як і в метрополіях, достатньо широко прак­тикувалося укладання боргових документів - так званих синграф та хірографів. Синграфи - це двосторонній пись­мовий документ, який фіксував факт передачі кредитором певної суми грошей або певної кількості речей боржникові. Він міг скріплюватися підписами чи печатками кредитора і боржника, а також підписами свідків. Отже, процедура складання синграфи була досить складною. Тут, окрім ная­вності свідків, оголошувався зміст договору, що не завжди було бажаним як для кредитора, так і для боржника. Саме тому поширення набула інша форма укладання боргових до­кументів - хірограф - односторонній документ, що уклада­вся власне боржником від свого імені і ним же підписувався. Складання таких документів полегшувало кредитору дове­дення у разі необхідності факту передачі майна або грошей в позику і водночас давало можливість довести своє право вимагати від боржника повернення означеної суми або ре­чей. Позика могла надаватися кредитором під заставу.

Договір про поклажу - угода про передавання речей на зберігання. На депозитарій (особу, якій речі передавалися на збереження) покладався обов’язок зберегти надані йому речі протягом певного терміну, після чого повернути їх де­

понентові.

Договір особистого найму в античних державах Півні­чного Причорномор’я був поширеним, на відміну від класи­чної Греції, оскільки рабська праця тут використовувалася достатньо мало, зазвичай у домашньому господарстві. Пре­дметом договору особистого найму були фізичні роботи, на­приклад, такі, що виконувалися за вказівкою та під нагля­дом наймача (наприклад, праця в майстерні, обробка земе­льних ділянок тощо). Найнятий зобов’язувався протягом пе­вного терміну, зазначеного у договорі, надавати свою робочу силу, а наймач - сплачувати обумовлену платню. Інтереси обох сторін могли захищатися у судовому порядку.

Договір оренди (майнового найму). Об’єктом договору могли виступати як рухомі речі (зокрема, худоба й раби), так і нерухомість. У випадку укладення договору про найм при­міщень житлового та нежитлового призначення наймач по­винен був сплачувати наймодавцеві стеганомію - плату за винайм будинку, або енойкію - плату за приміщення. Стега- номією називали також плату, що вносилася господареві го­телю за перебування у ньому. Нормативних актів, якими ре­гулювалося укладення таких договорів у державах Північ­ного Причорномор’я не зберіглося, хоча немає підстав сум­ніватися в їхньому існуванні, адже особи, які не мали місце­вого громадянства, не мали права або обмежувалися у праві набувати у власність будівлі, і тому змушені були наймати нерухомість.

Договір фрахту. Під фрахтом розумілася плата влас­никові морських транспортних засобів за надані ним пос­луги з перевезення пасажирів чи вантажів, а також, зале­жно від умов договору - плата за завантаження, виванта­ження та укладку. Зазвичай сума фрахту сплачувалася фрахтувателем фрахтівникові (власникові транспортних засобів) після завершення перевезення.

Договір товариства - укладався задля утворення това­риства (фіасу), наприклад, купців чи навклерів, для досяг-

нення певної мети.

Сімейні відносини регулювалися, насамперед, нор­мами звичаєвого права. У стародавню добу в державах Пів­нічного Причорномор’я від самого початку їх існування склався патріархальний лад, в основі якого була моногамна сім’я. Вона становила тип патріархальної сім’ї, що об’єдну­вала під владою глави сім’ї дружину, дітей, інших родичів, а також рабів. У праві північнопричорноморських держав протягом усього періоду їхнього існування сім’я вважалася найміцнішою основою громадянської общини і тому нор­мами права закріплювалася турбота про її підтримання та продовження у безперервній наступності.

Сім’я утворювалася за допомогою шлюбу, який за ча­сів античності, зазвичай, не був ані добровільним, ані рівно­правним. За тогочасними уявленнями головна мета шлюбу полягала у забезпеченні безперервності роду та продов­женні спадкоємних жертвоприносин та збереження власно­сті. Безшлюбність чоловіків-громадян в античних державах морально засуджувалася, а інколи навіть могла розгляда­тися як злочин. Законний шлюб випливав із еггіесії - фор­мальної приватної угоди між главою родини нареченої, з од­ного боку, та нареченим чи його батьком - з іншого, або ж із епідікасії - передачі за рішенням суду дочки-спадкоємиці найближчому родичу за чоловічою лінією, який мав на це право, і шляхом урочистого введення нареченої до фратрії чоловіка шлюб набував легітимності з погляду норм релігії та сімейного права.

Становлення основ кримінального права. Вже почи­наючи з кінця VΠ — VΓ ст. до н.е. в античних державних утвореннях, що постали на території північного узбережжя

Чорного моря, поступово складаються окремі елементи кри­мінального права, які були запозичені до права Херсонесу, Ольвії, Пантікапею та інших полісів переважно з правової системи афінської держави через метрополії - Гераклею Понтійську та Мілет.

Насамперед оформилося поняття злочину, під яким розуміли діяння, що завдавало шкоди державі, громаді або конкретній приватній особі. Шкода могла бути фізичною, моральною або матеріальною. Отже, в античний період ще не проводилася чітка межа між поняттями «злочин» та «правопорушення». Найтяжчі злочини часто називали «аді- кією» - гріхом перед богами.

Суб’єктами злочину могли бути лише вільні грома­дяни чи особи прирівняні до них (проксени), негромадяни полісів, а також інколи раби. За злочин, здійснений рабом, майнову відповідальність зазвичай ніс його господар, а по­тім, у свою чергу, він вже міг покарати раба так, як вважав за потрібне. Але за вчинення найтяжчих злочинів раби мо­гли відповідати перед судом і особисто. Зазвичай суб’єктом злочину виступала одна особа. Якщо ж злочин скоювався кі­лькома особами, то всі винні несли однакову відповідаль­ність. Джерела визначають обставини, обтяжуючі провину злочинця. Наприклад, до останніх належала «метімерінея» - вчинення злочину серед білого дня.

Джерела містять згадки про кілька різновидів злочин­них дій. Це - державні, посадові та військові злочини, зло­чини проти правосуддя, у сфері економіки, злочинні діяння, спрямовані проти особи, проти власності (майнові злочини), проти релігії, проти сім’ї та моральності.

Державними злочинами вважалися, насамперед, дер­жавна зрада (продосія), зазіхання на державну цілісність, на знищення демократичного устрою полісу, встановлення ти­ранії. Злочинним діянням визнавалося самовільне присво­єння негромадянином прав громадянства (ксенія); внесення на розгляд народних зборів протизаконного чи такого, що суперечив звичаям, законопроекту (параномон). Особа, яка вносила пропозицію, навіть у випадку її прийняття, протя­гом року могла бути притягнена до відповідальності.

Тяжким посадовим злочином вважалася несумлінне виконання послом своїх обов’язків (парапресбейя). Суворо каралися громадяни за хабарництво. Передбачалися окремі склади злочинів - давання хабара, підкуп (декасмо), та його прийняття (дорон).

Здавна відомою в античних державах була контраба­нда - незаконне переміщення через державний кордон ма­теріальних цінностей. Законом Каноба, встановлювалася відповідальність за порушення правил проведення грошо­вихоперацій. Злочином вважався також обман покупців.

Ia другої половини I тис. до н.е. у праві полісів посту­пово починають вирізнятися злочини проти правосуддя (псевдоклетея - фальшиве засвідчення скарги, неправдиве свідчення).

Коло військових злочинів було досить нешироким. Ш- нувало загальне поняття астратеї, що охоплювало такі дії як (ухилення від військової служби ліпостратія); дезертирство (ліпотаксія); самовільне залишення корабля (ліпонавтія), де­зертирство з корабля; дезертирство під час морської битви (анавмахія), відмова від участі у морській битві.

Серед злочинів проти особи найтяжчим вважалося вбивство. Розрізнялися вбивство недозволене та дозволене законом (наприклад, вбивство злодія на місці злочину, якщо він чинив опір затриманню), зумисне та випадкове. Окремо, за специфікою засобів скоєння, правом вирізнялося - отру­єння (фармакон). До цієї ж категорії злочинів варто віднести й заподіяння тілесних ушкоджень, насамперед, навмисне. Широко розповсюдженими були злочини проти честі особи образа дією (зокрема, побоями); образа словом.

Найпоширенішими майновими злочинами були кра­діжка, а також пошкодження та знищення чужого майна, завдання матеріальної шкоди, збитків. Серед злочинів проти релігії одним із найтяжчих вважалася - відкрита не­віра у богів, безбожництво. Злочинним вважався також від­ступ від здавна встановлених форм та обрядів культу, його перекручення, включення до нього елементів чаклунства тощо. Такі дії також часто каралися вигнанням. Тяжко ка­ралося спаплюження місць, присвячених богам. До цієї ка­

тегорії злочинів відносилася, зокрема, й поява у таких міс­цяхосіб, яким був заборонений доступ туди, або здійснення у цих місцях недозволених діянь. Найсуворіше переслідува­лися злочини, які полягали у викраденні, знищенні чи пош­кодженні присвячених богам предметів. Такий злочин за­звичай карався смертю. З-поміж злочинів проти сім’ї та мо­ральності, виокремлювалися подружня зрада, безшлюб­ність чоловіків, неробство, ледарювання, відмова утриму­вати батьків, що досягли похилого віку тощо.

Поступово у праві грецьких полісів Північного Причо­рномор’я достатньо виразно оформилася й система пока­рань. Основною метою покарання було залякування, праг­нення наперед усунути скоєння небажаних для громадян та держави вчинків, а також відшкодування збитків від заподі­яної шкоди. Смертній карі (через отруєння, забивання ка­мінням, палками тощо) за вироком суду зазвичай піддава­лися громадяни, які здійснили зумисне і недозволене вбивс­тво. Хоча так само, як і за афінським законодавством, вони мали можливість врятуватися, добровільно виїхавши у ві­чне вигнання до закінчення судового процесу. У певних ви­падках, особливо в V — IV ст. до н.е., смертна кара за скоєння державних злочинів могла бути замінена не лише на ви­гнання, але й, як додаткове покарання, на конфіскацію майна. Така практика була досить поширеною у державах античного світу. Відомо про неодноразові випадки такої за­міни у разі винесення смертного вироку заочно, без присут­ності злочинця.

Як найтяжча міра покарання за різноманітні політи­чні, релігійні злочини та найважчі злочини проти особи в усіх грецьких містах достатньо широко практикувалося ви­гнання з країни Але в переважній більшості випадків цей спосіб використовували у політичній боротьбі між олігар­хами та демократами, а також при встановленні тиранічної влади. Відомо й про застосування вигнання як превентив­ного заходу (остракізм), зокрема у Херсонесі.

Тяжким покаранням була атимія (позбавлення всіх або деяких громадянських прав). Ця кара, як правило, при­значалася судом за здійснення підкупу посадових осіб, не-

шанобливе ставлення до батьків тощо. Відновлення втраче­них прав могло здійснюватися лише внаслідок рішення на­роднихзборів.

Одним із найчастіше застосовуваних видів покарання була конфіскація. Конфісковане майно надходило на ко­ристь держави, і це було одним із звичайних джерел попов­нення державної казни. Широко використовувалися штрафи. Їхні розміри визначалися судом у залежності від тяжкості скоєного злочину.

Усі перелічені покарання застосовувалися тільки до вільних людей, як громадян, так і негромадян. Що ж стосу­ється рабів, то вони могли бути покарані за вироком суду, але переважно з волі самого господаря.