Основні риси кримінального права

Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. Ha етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (від другої половини XV ст.) трактувався як проступок.

Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, вннні в учиненні злочину (тільки людн: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і ірупн осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім я, село. волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божсвільні («ша- лені»), а також особи, які ис досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 p., не підлягали покаранню за крадіжку діти до семи років. За Сіаіутом 1566 p. кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за статутом 1588 p.- після 16 років.

Провина. До видання Третього Литовського сгатуту розмежування між умислом і необережністю у провпиі пс проводн.юсь

Якщо в діях осо >и нс було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. У ряді випадків виявлена необережність тягла за собою нс кримінальну відповідальність, а зобов’язання виплатити головщнну (компенсацію за смерть) сім’ї убитого

Для правильного визначення провини суд зобов’язаний був установлювати причиновий зв 'язок між діао винної особи та результатом, що настав. Наприклад, особа вважалася виниоіо у вбивстві в тому випадку, якщо потерпілий помер від ран через нетривалий час.

Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності, виступали необхідна оборона і крайня необхідність. I Іраво на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. He несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання iK' передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання.

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ чітко розрізнялися як стадії злочинної діяльності — намір, підготовка до злочину й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так, підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов’язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів. Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочину, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, а треті — як помічники.

Вндн злочинів за Литовськими статутами поОгшлися залежно від об ’ектів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. У першому випадку злочиниі дії можна переділити на такі основні групи: 1) державні («ображення магстату господарського»);

2) проти порядку управління і правосуддя; 3) військові; 4)проти релігії й церкви; 5) проти моралі; 6) проти життя, здоров'я й честі людей; 7) майнові; 8) злочини слуг і феодально-залежних людей проти феодалів. Самостійним видом злочину вважалося переховування засуджених.

За способом порушення справ у суді всі делікти можна переділити па три види: 1) Злочини, справи за якими порушувалися представниками державної влади, незалежно від волі потерпілого. У порядку державного звинувачення порушувалися справи передовсім за злочинами державними, проти порядку управління н правосуддя. 2) Злочини у справах приватного звинувачення становили найбільшу групу. Сюди відносили майже всі справи за злочинами проти особи, майновими і значну кількість справ за іншнми злочинами. За злочинами приватного звинувачення, навіть найбільш небезпечними, допускалося прнмирсппя звинувачувача зі злочинцем, присудження штрафів на користь потерпілого, одержання потерпілим (звииувачувачем) визначеної винагороди від злочинця. Усе це значною мірою наближало кримінальні справи до цивільних.

3) Злочини у справах змішаного звинувачення, за якимп звинува- чами могли виступати як посадові особи державного апарату, гак і окремі громадяни, були найбільш нечисленною казегорісю судових справ змішаного звинувачення. До них належали часгипа справ зазлочинами державними і проти порядку управління, атакоженра- ви про вбивство дружини чоловіком або навпаки, вбивство дітьми батьків чи батьками дітей.

Покарання у праві тієї доби позначалося декількома іермі- нами. «Кара», «казиь» стосувалися всіх видів покарань. Герміпом ^{oeiiHct» позначалися в основному⁷ майнові покарання і гюремпе ув язнення, а «покутою» - тілесні та ганьблпві покарання.

Основними цілями покарання булн: 1) Залякування. (Передбачалося, що за допомоги залякування жорстокими покараннями можна бу⁷ло утримати від учинення злочинів aoo павігь виправили злочинця). 2) Вирівнювання заподіяної шкоди і створення майнових вигод потерпілому за рахунок злочинця або його близьких. 3) Заподіяння шкоди (сіраждань) злочинцеві відплата (здійснювалася з огляд> на станову належність як потерпілого, так і злочинця. У разі рівного становища їх у суспільстві - за принципом «око за око, зуб за чуб»).

У призначенні покарань особливо наочно виявлявся характер феодального кримінального права як права-привіяею. Так, якщо шляхтич зумисно завдав рани або заподіяв каліцтво іншому шляхтичеві, то він міг бути присуджений до таких само ушкоджень і каліцтв за принципом «око за око, зуб за зуб». Якщо ж шляхтич учинив побої або каліцтво простій людині, то присуджувалася лише виплата штрафу (нав’язка). Якщо проста людина поранила чи побила шляхтича, то каралася відсіканням руки, а у випадку завдання каліцтва підлягала страті. Слуга, який поранив пана, підлягав страті, а той, що підняв руку на пана, карався відсіканням руки.

Питання про покарання осіб, виниих у вбивстві шляхтича або простої людини, залежно від класової та станової належності як потерпілого, так і злочинця вирішувалося неоднаково. Якщо шляхтича вбили декілька шляхтичів, і всіх їх було визнано винними, то смсртній карі підлягав лише один, на вибір звинувачувача, а інші притягалися до тюремного ув’язнення і виплати головщини. У разі вбивства шляхтича простими людьми страті підлягали всі, хоч би скільки їх було, і тільки у випадку вбивства шляхтича у бійці кількість простих людей, що підлягали смертній карі, обмежувалася трьома особами.

Прогресивним явищем у розвитку кримінального права стало введення кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини. Однак процесуальний порядок установлення про- винн шляхтича в такому злочині був настільки ускладнений, що довести його винність найчастіше було неможливо.

Кримінальне право доби Литовських статутів знало різні види покарань. Найбільш поширеними були майнові покарання, що застосовувалися як основні чи додаткові. Майнові покарання полягали у визначенні грошових сум у кратному відношенні до завданого злочином збитку (найчастіше - в подвійному розмірі) або у вигляді конфіскації майна злочинця. Конфіскація також була самостійним видом покарання і застосовувалася до тієї шляхти, що ухилялася від виконання військової повинності. Конфіскацією маєтку каралися нез’явлення до місця збору війська, самовільне залишення військового табору, втеча з поля бою.

Смертна кара могла бути простою і кваліфікованою. Простою стратою вважалося повішення. Як кваліфіковані (мученицькі) види смертної кари застосовувалися: четвертування, спалення, посадження на кіл, утоплепня. Тйіесні покарання прийнято поділяти на калі- чувальні та болісні. У разі застосування калічницьких покарань засудженому завдавалося непоправне ушкодження тіла: відрубувалися рука, вухо, ніс або інший орган. Такі гіокарання мали служити залякуванням для інших, а також назавжди накладали своєрідне тавро па засудженого, попереджаючи всіх про його колишню злочинну діяльність. До болісних покарань належали побиття багогом або різками. Воно могло відбуватися біля ганебного стовпа. Кількість ударів законом і судом не визначалася. Тілссні покарання застосовувалися в основному до простих людей. Шляхтич, який побував у руках ката, втрачав своє шляхетство. Тюремнеув’ятен- ня передусім застосовувалось як тимчасове затримання злочинця до суду. Але від XVI ст. воно вже існувало як основне або додаткове покарання. За Литовськими статутами, тюремне ув'язнення застосовувалося па термін пс більше одного року і шести тижнів.

Відзначаючи жорстокість покарань феодального права на українських землях того часу, вчені {B. Пічета, Й. lOxo) звертають увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав того часу воно було більш гуманним. Ідеї гуманізму позначились у неприйнятті смертної кари щодо вагітних жінок, дітей і підлітків Д° 16 років, установленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простоїлюдини, відсутності таврування злочинців, більш високій відповідальності за злочини проти жінок, ііорівняно псвс- ликих термінах тюремного ув’язнення.

Отже, поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. Ha етапах панування звичасвого прапа злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (із другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, винні у вчиненні злочину, так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні й особи, які не досяглн визначеного законом віку. Якщо в діях особи не було умислу чп необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності, були необхідна оборона і крайня необхідність. Було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності (1566p.). Чітко розрізнялись як сіадії злочинної діяльності намір, підготовка до злочину й замах. Види злочинів поділялися залежно від об’ектів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. Основними цілями покарання були залякування, вирівнювання заподіяної шкоди, відплата. Питання про покарання осіб, винних у вбивстві, вирішувалося неоднаково - залежно від класової та станової належності як потерпілого, так і злочинця.