Основні риси цивільного права

Суб’єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та об’єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб’скта наставала - для чоловіків у 18 років, для жінок у 15 років.

Речові npuutt. Правова дійсність того часу з речових прав знала інститути власності, володіння йсервітутнс право.

Основним речовим правом було право масності. У Гетьман- |«ИНІ мирно співіснували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) і громадська (колек- riiima). Право власності розумілось як володіння, користування и розпорядження об’єктом власності. Розрізняли право власності на Рухоме, спадкове й набуте майно.

Найвагомішим у цивільно-правовому житті було право в.иісію- стіїш землю. Воно обумовлювалося військовою чи якоюсь іншою службою державі. Найважливішою повинністю в гетьманській Державі вважалася військова служба. B основі повинності віисько- ^в°ї служби лежало право володіння нерухомим майном — землями. Даними під умову відбування військової служби; згодом цю повинність було поширено на всі землі — як спадкові, так і набуті іншими

способами.

Існували земельні володіння на правах повної власності «зу- польні» (вотчинні). Таку земельну власність, па відміну від тим-

9’

часової (рангової), можна було купити, продати, успадкувати, поміняти тощо. Тимчасові володіння надавались особам на строкдер. жавної або військової служби. Земельну власність можна було набути у спосіб заволодіння чи займаищини вільних земель або через надання, що фіксувалось у державних актах (царських жалуваних грамотах, гетьманських універсалах тощо), судових декретах, дощ. ворах. Право власності припинялося через відмову власника віл речі, передання права іншим суб’єктам на підставі договору, конфіскацію, знищення речі або втратуїїза давністю.

Найголовнішим елементом права власності було володіння. Воно трактувалось як самостійний правовий інститут і як одне з повноважень власника. Залежно від способу набуття розрізнялося декілью видів володіння. За способом набуття володіння поділяли такожна законні й незаконні.

Права на чужі речі (сервітути) поширювалися на мисливські, рибальські та інші угіддя і виникали в той час, коли ще ліси чилу- ки нікому не належали за правом власності. Згодом, коли, внаслідок розподілу громадської власності (надання актами верховної влади або й захоплення), ліси й землі перейшли у приватну власність такі угіддя стали складовою частиною приватної власності чибо- посереднім об’єктом такої власності. Для їх господарської експлуатації необхідно було мати право вільного проходу і проїзду чере чужі землі й ліси, а також право користування чужим лісом для потреб мисливства та інших промислів.

Значного поширення у Гетьманщині набули норми сусідсьм права, що розглядалося (А. Яков.чів) як одна з форм обмеження прав= власності і лежало в основі багатьох міських сервітутів. Було унормовано такі міські сервітути: світла й вигляду на чужий двір, сток> води, користування спільною стіною або стіною сусіда тощо.Де тально також урегульовувалися питання взаємовідносин сусідів приводу садів, межових дерев, будівель, небезпечних у санітарному® пожежному асгіекті, спільної межі, огорожі суміжних грунтівтощо.

Зобов’язальне право було найбільш розвиненим з усіх інституг- цивільного права Гетьманщини (А. Яков.іів, В. Кульчицький). Bfr раїнському середньовічному суспільстві передовсім зобов’язальв право було запорукою забезпечення особистих і майнових ПР^3! Зобов’язання як правовий інститут у тогочасній Україні розр¹ лись як право на майно особи, яка не виконала договору чи залоді* якусь шкоду. Тому розрізняли зобов’язання, що випливали з Д^ог: ворів, і зобов’язання із заподіяння шкоди. Детально регламент}⁶’

лися договори купівлі-продажу, позики, застави, поруки, найму май- на (оренди), дарування.

Договір купівлі-продажу у складі нерухомості укладався в письмовій формі з подальшим записом до урядових книг. Продавець такогоДоговору не міг анулювати, якщо покупець володів маєтком більш як півтора року. Детально унормовувалися зобов’язання продавця обороняти покупця від претензій сторонніх осіб щодо лроданоїречі (евікція). Засобом забезпечення договору купівлі-продажу був завдаток.

Договір позики також реалізовувався у двох формах: усній (для дрібних позик) і письмовій (для всіх інших). Було визначено правила щодо здійснення прав кредитора та виконання зобов’язання боржником. Зокрема, на права й зобов’язання сторін, що випливали з договору позики, нс впливав строк давності.

Договори про заставу майна й поруки розглядались як правові засоби захисту зобов’язань, насамперед позики. Заставодавець у забезпечення договору позики (звичайно грошей) віддавав кредиторові у володіння своє нерухоме майно з правом чи без права користування. Заставити власне нерухоме майно можна було на різних умовах: на певний строк чи безстроково, на строк під умовою втрати права власності в разі недотримання умов договору. У випадку смерті боржника до закінчення строку платежу спадкоємці діставали право викупити заставу без огляду на строк або давність. Застава рухомих речей містила менше умовностей. Після закінчення строку застави кредитор мав право продати заставну річ, із виторгу' покрити борг, а решту віддати боржникові. Порука могла укладатися замість договору застави. Ha підставі поруки третя особа зобов’язувалася повернути борг кредиторові у разі неповернення його основним боржником. Правочинною була також кругова порука кількох осіб і, відповідно, їхня спільна відповідальність. Зобов язан- ня поручителя переходили до його спадкоємців.

Договір найму майна (оренди) мав своїм предметом передаппя нерухомого майна власником орендареві у володіння й користу- ВДння на певний строк і за певну плату. Розмір орендної платні встановлювався волею договірних сторін або нормами звичаєвого права. Орендар відповідав за будь-яку шкоду, заподіяну найманому маєткові через його провину. У цьому випадку власник залишав за собою право достроково припинити договір найму. Зазвичай, доі овір найму втрачав чинність у випадку смерті орендаря чи власника. Недоплачену орендну платню власник мав право вимагати як борг.

Договір дарування складався усно, в присутності свідків, або письмово. Обіцянка щось подарувати, сказана иа словах, жартома або

в п’яному стані, правової сили нс мала. Також недійсним уважався договір дарування, навіть письмовий, в якому йшлося про неморальні чи протиправні речі.

Сімсшю-шлюбис право урегульовувало питання порядку укладення шлюбу та умови його дійсності, правові відносини гюдружжя, батьків і дітей, опікунів і підопічних, усиновителів і усиновлених.

У Гетьманщині шлюб розумівся удвохзначеннях: визначеного в законі й заснованого на добровільній згоді договору між чоловіком і жінкою з мстою створення сім'ї та продовження людського роду, і подружнього співжиття. (У тодішній Україні переважала звичаєва форма укладення шлюбу -весілля). Укладепшо формальною шлюбу передували переговори й угоди між батьками майбутнього подружжя. Угода між батьками ставала дійсною шлюбною угодою тільки після взаємної згоди майбутнього подружжя. Взаємна згода дітей на шлюб вимагала дозволу батьків, а після їх смерті - старших родичів чи опікунів. (Іноді дозвіл на шлюб давала місцева адміністрація). Порушення цієї норми зумовлювало матеріальні санкції, передусім для жінки. Її батьки могли позбавити посагу і права спадкування батьківських маєтків. Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для хлопців 18 років, для дівчат - 13 років.

Відносини між подружжям мали особистий і майновий характер Особисті відносини між чоловіком і дружиною основувалися на тому, що з укладенням шлюбудружина підпадала під владу чоловікаяк зверхника сім’ї. Вона запозичувала його прізвище і користувалася пошаною, яка належала його чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за його життя чи після його смерті Майно подружжя грунтувалося на правах роздільної власності (майна жінки - посагу й майна чоловіка - віиа). Проте, чоловік уважався законним опікуном своєї дружини, відав її посагом та особистим майном, представлявїї у суді. За борги, що виникли під час спільного подружжя, однаково відповідали обоє спільним майном. Якщо чоловік не призначав заповітом окремого опікуна, то вдова по його смерті ставала опікункою малолітніх дітей і одержувала право розпоряджатись як своїм майном (посагом), так і чоловіковим (віном), і дигячим майном аж до своєї смерті або до виходу вдруге заміж.

Особисті й майнові відносини між батьками й дітьми регулювалися на основі принципу окреміишості. Діти перебували під батьківською владою та на утриманні й вихованні батьків, поки не досягали повноліття й не були батьками виокремлені (сини) чи одружені (де^4- ки). Інститут виділу батьками синів на свій х'ііб полягав у тому, ш° батьки, виокремлюючи синів, надавали їм за свого жігггя частину майиа, аби вони створили власну сім’ю, самі себе угрг^ували і жод^- них претензій на спадщину після їх смсрті нс мали навіть тоді, коли б одержали меншу частку, ніж ту, що після смерті батьків дістали не- виокремлені сини. Виділ дітей проводили у присутності свідків і записували його до урядових книг разом із письмовим зобов’язанням дітей не вимагати після смерті батьків більше, ніж одержали за життя.

Батьки щодо своїх дітей мали широкі права. (Усиновитель мав такуж владу над усиновленим, як і рідний батько). Зокрема, неви- окремлених синів і дочок батьки в разі необхідної потреби (втрата сімейного майна під час голоду чи іншого лиха) мали право дати у найми або в заставу на службу; батьки не несли відповідальності перед судом за скаргами чи позовами своїх дітей; майно, набуте дітьми під час спільного життя з батьками, залишалося під владою батьків; діти мали право виступати в суді тільки у справах, доручених батьками; спадщина, яку одержували діти, а також майно, яке вони самостійно набували законним способом, у випадку їх смерті переходило до батьків.

Права дітей (спадщиниі) в сім’ї залежали значно від легальності народження. Діти, народжені в законному шлюбі, мали всю помішу прав, установлених законом для законнонароджених дітей, інші діти були позбавлені таких прав. 3 нешлюбних дітей розрізняли дітей, що народились від чоловіка і жінки, які ие були пов’язані між собою шлюбом («беикарти»), та дітей, народжених від неодружених чоловіка й жінки, проте які згодом укладали шлюб і, крім дітей, прижитих до одруження, народили шлюбних дітей.

Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи з розлученням. Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, атакож шланіїя віри й моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи.

Опіки була похідною сімейно-шлюбного регулювання (над малолітніми) і самостійним правовим інститутом (над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб).

Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) передусім мали право мати-вдова та бабця сиріт. Коли матері вже не було на світі або вона нездатна була здійснювати опіку, опікунські обов’язки переходили до старшо- ^Г0 брата або до одного з дядьків із батькового роду. За відсупіості ^таких родичів обов’язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів не було, опікуна призна- ^Чапа влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні та °Щадливі господарі.

Опікуніи над бржевільиими, марнотратниками (до часу їх оду- ^5raIiiw або виправлення), а також відсутніми особами призначали Щ звільняли місцеві уряди. Разом із призначенням опіки суд виио- сив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо від. чуження маєтку підопічного.

Передусім, опікун був зобов’язаний у присуїносгі родичів, суci- дів чи іниіих свідків скласти опис майна підопічного і занисаіи його до урядових книг. Опікун мусив: віддати сиріт до інколи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму новодженнюв суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного пс продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного в суді, захищаючи його від можливмч цивільних позовів і скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повпою звітністю. Опікун ніс цивільну відповідальність за всі невиправдані виграги і втраги чогось із підопічного майна. Він також ніс і кримінальну відповідальність задопущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.

Спидкове прчао вреіульовувало порядок переходу майна (цивільних прав та обов’язків) померлого до спадкоємців. Виробилися загальпі правила щодо права на спадщину для різних категоріи спадкоємців. Зокрема, батьківські маєтки, за відсутності прямих спадкоємців переходили до нащадків із батьківського роду, маїс- ринські - з материного; повнорідні ліги мали иереваїу перед iiciio- внорідннми; не могли сгіадкувати гюжалувапі та вислужені мастки особи, які самі не могли відбувати військової повинності ia не мали синів, які могли б заступити їх у цьому.

У Гетьманщипі склалися дві форми спадкування; па підставі заповіту та закону.

Заповіт укладався письмово з доброї волі заповідача у іірнсуг иості кількох полкових урядовців чн сусідів. Спідками складання заповіту не могли бути зацікавлені особи та опікуни. Юридичної сили не мали передсмертні розпорядження, зроблені під загрозон> чи з примусу, які суперечили загальнонародним нравам. добрим звичаям, совісті й пристойності. Право залишити заіювіг належало всім повноправним суб'єктам, крім осіб: недієздатних (неповнолітні, божевільні, марнотратні, глухі, німі, сліпі від народження тоїно). засуджених на смерть із позбавленням прав; політичних спочин- ців; невільників та осіб, відданих за рішенням суду в заставу. Заповідач вільно розпоряджався па випадок смсрті своїм рухомим і нерухомим майном. Обмеження стосувалися розпорядження успадкованим «батьківським і матірнім» майном. Такс майно не можі^,а було передати за заповітом іншим родичам чи стороннім особам, а тільки своїм дітям чи іншим прямим спадкоємцям.

B основі спадкування за законом лежала кровна сноріди^СІ1'^СІЬ між спадкодавцем і спадкоємцями. Право на спадкування за закс- ном визначалося на підставі сту пенів і ліній споріднення. Перевап

Суб'єктами злочину визнавалисьособи, щодосягли 16-річіюго віку. Найбільш чітко оформилися в законодавстві форми провини. Наприклад, хоч психічне захворювання і не звільняло від відповідальності, але воно враховувалося судом як обставина, що пом’якшувала провину Натомість, учинення злочину в нетверезому стані тільки обтяжувало провину (крім випадків намовляння на злочин п’яного іншою особою). За полегшувальні обставини у визначенні міри покарання судом уважалпся: голод, неусвідомлення кримінального діяння внаслідок неповноліття. За низку вчинків, спрямованих на навмисне чи ненавмисне ушкодження чужого майна (покалічення й убивство коней, худоби, домашніх і мисливських собак, свійської птиці тощо), суд призначав у більшості випадків цивільну, а не кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Пакирииия (екзекуція) поділялися на кілька видів. Найпоширенішим видом покарання була смертна кара. Вона здійснюваласьу квачіфіконаній (четвертування, колесування, втоплення, спалення, закопування живим у землю) і простій (повішення, відрубання голови) формах. Смертна кара не застосовувалася щодо вагітних жінок, літніх людей і малолітних (дівчат - до 13, хлопців - до 16 років).

Страта проводилася прилюдно, на ринку в ярмарковий день. Засудженому давали можливість сповіді та прощанпя з рідними і знайомими. Йому заборонялося давати алкогольні напої. Ha місці страти судовий писар іще раз зачитував вирок. Іноді через відсутність ката страту відкладали. Нерідко траплялося, що все було підготовлено до страти, а її не проводили - суд виносив помилування в останню мить.

Поширеними також були членаушкоджувальні (відрубуванім руки, ноги, язика, носа, вуха, двох пальців па руці чи інших органів) та згаиьблювальпі покарання (позбавлення вуха, носа, ніздрів, випалення тавра на чолі, публічне побиття біля ганебного стовпа різками чи батогом тощо). Досить поширеним до кінця XVIII ст. в Україні серед згапьблювальиих покарань за вбивство було символічне приковування вбивці до тіла вбитої ним жертви чи йоготру ни (71 Чухпіб). Убивця залишався прикутим до труни іноді протягом кількох діб. Часто-густо він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У закритому приміщенні храму злочинецьзму шений був провести цілу ніч, спокутуючи свою страшну провину.

Значної ваги в системі покарань набувало позбавлення воШ Воно здійснювалося способомувязіїешш (максимально па два P"^ ки, мінімально на один чи кілька тижнів) і арешту (тимчасового, від півтора року до кількох днів, позбавлення волі). Для ув’язнення часто використовували монастирі, тюрми існували при суда* ¹ урядах. Невеликі тюрми (остроги) для тимчасового уіримання бул« при сотенних канцеляріях. Усі арештанти, які мали майно, утримувалися в тюрмі за свій рахунок. Вони платили «потюремне» (10-20 коп. за добу), яке стягувалося з майна в’язня після того, як той виходив із тюрми. За засудженого до страти платив потерпілий, за невинно посадженого - винуватець ув’язнення.

У Гетьманській Україні як покарання використовувалося також публічне вириатія з міста абоссла без права повернення, а часом і конфіскація майна або цілковите його знищення. 3 поширенням на територію України загальноросійського законодавства в другій половині XVlll ст. використовується і таке покарання, як каторга. Вагоме місце в системі покарань Гетьманщини належало покаранням позбаазення честі (повне позбавлення публічних і цивільних прав) і почесних прав (проголошення винного «ошельмованим» і позбавлення його права обіймати посади та виконувати почесні функції). Поширеними були майнові покарання (конфіскація, відкуп на користь потерпілого або його спадкоємців, штраф). Серед церковних покарань найпоширенішим було ув’язнення у куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука приковувалась до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і догана. 3 метою залякування покарання виконувалися публічно.

Види злочинів. У Гетьманщині передбачалися злочини проти держави й релігії, проти життя, тілесної недоторканності, особистої свободи й честі людини, проти статевої моралі, військові та майнові.

Пріоритетними були злочини проти релігії, церкви та держави. До перших належали: богохульство, відступництво від православної віри, пропаганда церковних єресей і розколів, чаклунство. За такі злочини присуджували найжорстокіші покарання: спалювали жив- Цєм, калічили, позбавляли честі й майна, виганяли з громади чи держави. Закон також стояв на сторожі інтересів церкви. Наприклад, за напад на церкву, цвинтар чи школу при церкві, особливо коли uc призводило до вбивства або тяжкого поранення чи до пролштя нрові у самій церкві, вбивці мали бути покарані відрубуванням руки, потім голови, подвійною виплатою головщини (відкупу) й винаю- РОДиза рани. За пограбування церковного майна або плюндрування Церкви карали четвертуванням. Як злочини проти держави трактувалися: замах, вбивство чи поранення представника державної влади, знищення або фальшування монарших грамот чи печаток, фальшування грошей тощо. Від часу царювання Псзра 1 до катего- Pu' Державних злочинів почали відносити посягання па житія і ;^№Р°в’я царя та його сім’ї, образу царя і т. ін. (проти «честі й вла- ^0іІ»оішршої»). За такі злочини належало карати смсртю через від- РУоувания голови, через заливання в горло розгопленого олова, утричі більшою сплатою відкупу (головщипи). Покаранню за по- дібні злочини підлягали нс лише головні виконавці, а й співучасники, а також ті, що знали про злочин, алс не повідомили. Смертю каралася також державна зрада.

Значна увага законодавця гетьманської України зосереджувалася на злочинах, спрямованих проти життя її тілесної педоторкст- uoctni людини, на захист її особистої свободи й честі.

Убивство кваліфікували як навмиснс й ненавмисне, вчимемс відкрито чи таємно (із засідки), відверто (холодна зброя) чи підступно (отрута). Важливими у кваліфікації вбивства були мотивація (корисливість) та обставини (група) вчиненого злочину. У визначенні покарання за вбивство та покалічення завжди брався до уваги соціальний чи родинний стан як злочинця, так і потерпілих осіб. Зокрема, за вбивство урядовцем свого начальника, слугою - свого пана, а також навмисне вбивство із засідки винний карався четвертуванням, за поранення - відрубуванням голови. За вбивство, вчинене в результаті змови кількох осіб, вбивця карався смертю, а співучасники - в’язницею й виплатою головшини. За навмисний маїз.; конем на вагітну жінку, що призвів до смерті, вбивця також карався смертю й подвійною головщиною. За позбавлення життя людини через отруєння вбивцю-чоловіка четвертували, а жіпку закопуваля живою в землю, одночасно призначалася головщина з майна вбивці. За ушкодження здоров’я через отруєння відрубували голову.

Покалічення - відрубування руки, ноги, відрізання носа, вуха, губи, язика, вибиття зуба, виколення ока тощо - каралися звичайнг виплатою головщини й позбавленням винного відповідного органа У випадку смерті скаліченого винного також страчували.

Особливо жорстоко каралося позбавлення життя чи покалічення родича. Сииів-батьковбивців пропонувалося живими четверту вати, а дочок - живими закопувати в землю. За вбивство з корисиок' метою рідних брата чи сестри карали передусім позбавленням належної злочинцеві частини спадщини, а також відрубуванням руки потім голови. Убивство чоловіком власної дружини або павпакі каралося відрубуванням голови, а за позбавлення життя отруток¹ чоловік карався четвертуванням, а жінка - закопуванням живою; землю. За побої чи рани, завдані батькам, карали понад річнда арештом, а потім - прилюдним покаянням у церкві.

Українське право Гетьманщини стояло на сторожі особистоі сво- боди й честі особи. Зокрема, протиправне ув’язнення, побиття « знущання каралися різними за розміром грошовими штрафами а за непоправних наслідків - ще й головщиною. Злочинами про^ТІ! честі вважалися образи на словах, дією та в письмовій формі.Т*¹ діяння каралися сплатою штрафів, інколи в’язницею чи калічск iiflM. Закон суворіше захишав честь представника привілейованого naity порівняно із селянином, жінки - порівняно з чоловіком. Взаємна образа анулювала покарання. Як злочин проти честі кваліфікувалася неправдива присяга. «Права...» у цьому випадку пропонували оголосити зловмисника безчесним і негідним довір’я та карати відрубуванням двох пальців правої руки (їх підносить вгору особа, яка складає присягу).

Під злочинами, спрямованими проти статевої моралі, розумілися порушення подружньої вірності, звідництво, згвалтування, викрадення жінки з метою одруження тощо. Зокрема, розпусне життя дівчини або вдови карали публічним побиттям різками, спонукування до розпусти - відрізанням носа або вуха, публічним побиттям різками ra вигнанням із міста. За рецидиву - смертною карою. Зґвалтування жінки або дівчини тягло для гвалтівника грошовий штраф за безчестя і смерть. Покарання смертю призначали також за порушення табу одруження з близькими родичами, рівно ж як і за вбивство позашлюбноїдитини.

До категорії майнових злочинів зараховували розбій (насильницький збройний напад із метою заволодіпня майном), пограбу- mim (відверте заволодіння чужою річчю з метою привласнення для виконання судового присуду або на покриття боргу чи запо- чіяіюї шкоди), крадіжку (у звичайній і кваліфікованій формах). За розбій і пограбування карали смертю і гроиювими штрафами. За кра- тіжку речі незначної вартості (звичайна крадіжка) злодія на перший раз карали побиттям біля ганебного стовпа і грошовим штрафом у розмірі вартості вкраденого, на другий - іцс й відрізали вухо, коли це траплялося втрете - відрізали носа й випалювали на чолі тавро розпеченим залізом, а вчетверте - карали смертю через повішення. Кваліфікованими (тяжкими) вважалися крадіжки цінних речей, вчинені поодиноко чн групою злодіїв через підкоп, злам замків тощо. Якщо злодій був спійманий на «гарячому» або з крадс- ¹¹⁰¹⁰ річчю («лицем»), то цс також ускладнювало його становшцс. За заких обставин злодія каралн смсрію через повішення. Гяжкмми крадіжками вважалися також пограбування церков і могил, внкра- зсиня вільної людини та продаж н в неволю. За ці злочини також карали різними видами смертної кари.

^ системі злочинів Гетьманщини важливе місце посідалитакож ^вИкькові злодіяння (нез'явлення, спізнення на військову службу або «теча з походу). Такі діяння для старшини каралися позбавленням Р^а"гу, а ддя рядових козаків —тілссннми покараннями. За спізнсн- ^1ІЯ на військову службу винний повинен був вдвос відслужити нрогаяний час. За вчинення військовиками нападів на приватні ма- ^Сгки, вбивство, поранення чи згвалтування жінок призначалися покарання смертю й виплата головіцини, а матеріальна шкода ком- пснсувалась у подвійному розмірі. Крадіжка або втеча з війська під час походу каралася тілесними покараннями чи позбавленням честі (для старшини). Утеча до ворога з метою зради каралася позбавленням честі, майна й повішенням опудала зрадника на шибениці. Убивство зрадника не вважалося за злочин.

Отже, кримінальне право гетьманськоїдоби мало розвинені ін- ститути злочину й покарання. У ньому з’явилися цілком нові no- няття, пов’язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: замаху на злочин; розрізнення головного злочиищ й співучасників; рецидиву злочину; наявності обставин, що унеможливлюють або знижують покарання (неповноліття, божевілля, старість, убивство чоловіком коханця жінки, коли він його застав) і т. ін. Тогочасне кримінальне право пропонувало заходи із запобігання злочинам. Наприклад, у випадках погроз підпалом, смертю пораненням або іншими кримінальними діяннями погрожувача віддавали на поруки надійним особам, які ручалися за те, що погрози не буде здійснено. Якщо погрожувач, незважаючи на пору- ку, виконував свої погрози, то з нього стягався грошовий штраф, половина якого віддавалася потерпілому, а друга половина йвпа до державного скарбу. До засобів запобігання злочину відносять (А. Яковлів) також деякі зганьблювальні покарання на тілі. Наприклад, відрізання вуха, носа рецидивістам-злодіям і таврування ft розпеченим залізом на чолі. Як свідчить тодішня судова практика, позначення робилося випаленням на чолі літери «13» (злодій), підозрілих осіб записували до «чорних книг», злочинців такожви- силали на певний час із місця проживання. За певних обставинуда- валися до церковного покаяння. Останнє, за «Правами...», складалося з того, що винний мусів чотири рази на рік під час великії' свят, стоячи біля церковних дверей на призначеному йому місці публічно голосити про свій гріх.