<<
>>

Основні риси кримінального права

Поняття злочину у праві Литовсько-руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (з другої половини XV ст.) трактувався як проступок.

Для позначення злочину також використовувалася неоднакова термінологія. Залежно від характеру і наслідків злочинних дій, злочини проти здоров'я, особистої і майнової недоторканності називалися гвалтом, кривдою, лиходійством, шкодою ; проти державної влади - “ображення маєстату господарського”. Протиправний суспільно-небезпечний характер діянь відтінявся термінами: виступ із права , злодійство , провина .

Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні у вчиненні злочину, (тільки люди: за шкоду, заподіяну тваринами, відповідав їхній господар), так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Колективна відповідальність групи осіб (сім'я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні (”шалені”), а також особи, які не досягли визначеного законом віку. За Судебником 1468 р. не підлягали покаранню за крадіжку діти до семи років. За Статутом 1566 р. кримінальна відповідальність наступала після 14 років, а за Статутом 1588 р. - після 16 років.

Провина. До видання Третього статуту розмежування між умислом і необережністю в провині не проводилось. Якщо у діях особи не було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. У ряді випадків виявлена необережність тягла за собою не кримінальну відповідальність, а зобов’язання виплатити головщину (компенсацію за смерть) сім'ї убитого.

Для правильного визначення провини суд зобов'язаний був установлювати причинний зв'язок між дією винної особи і результатом, що наступив. Наприклад, особа вважалася винною у вбивстві в тому випадку, якщо потерпілий помер від ран через нетривалий час. Але якщо потерпілий протягом 24 днів після побоїв ходив “по корчмах і гостях”, а потім помер, хоча б і від тих ран, то підсудний вважався винним тільки в нанесенні ран, але не у вбивстві. Тим самим заперечувався причинний зв'язок між побиттям і смертю.

Обставинами, що звільняють від кримінальної відповідальності виступали необхідна оборона і крайня необхідність. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця при вчинені ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином вважалися здача ворогу замку і капітуляція гарнізону, але здача замку у зв'язку з голодом розглядалася як дія, вчинена при крайній необхідності, і не тягла за собою покарання.

У Другому статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання.

При кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ чітко розрізнялися як стадії злочинної діяльності - намір, підготовка до злочину і замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом.

Так, підготовка до заколоту й змови проти князя каралася як закінчений злочин. Поява у суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом й позбавленням волі на шість тижнів каралися удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов'язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитись від цього, і представити поручителів. Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, при якій усі співучасники були виконавцями злочину, і складну, при якій одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, а треті - як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причинному зв'язку зі злочинним результатом (причетність), але які знали про злочин, як правило, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову відповідальність. Наприклад, майно членів сім'ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім'ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання в залежності від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено у Статуті 1529 року.

Види злочинів за Литовськими Статутами поділялись в залежності від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. У першому випадку злочинні дії можна поділити на такі основні групи: 1) державні (”ображення маєстату

господарського”); 2) проти порядку управління й правосуддя; 3) військові; 4) проти релігії і церкви; 5) проти моралі; 6) проти життя, здоров'я й честі людей; 7) майнові; 8) злочини слуг і феодально-залежних людей проти феодалів. Самостійним видом злочину вважалося переховування засуджених.

За способом порушення справ у суді всі делікти можна поділити на три види: 1) злочини, справи за якими порушувалися представниками державної влади, незалежно від волі потерпілого. У порядку державного звинувачення порушувалися справи передовсім по злочинах державних, проти порядку управління й правосуддя. 2) Злочини в справах приватного звинувачення складали найбільшу групу. Сюди відносилися майже усі справи по злочинах проти особи, майнових і значна кількість справ по інших злочинах. По злочинах приватного звинувачення, навіть по найбільш небезпечним, допускалося примирення звинувачувача із злочинцем, присудження штрафів на користь потерпілого, одержання потерпілим (звинувачувачем) визначеної винагороди від злочинця. Все це значною мірою наближало кримінальні справи до цивільних. 3) Злочини в справах змішаного звинувачення, за якими звинувачами могли виступати як посадові особи державного апарату, так і окремі громадяни, були найбільш нечисленною категорією судових справ змішаного звинувачення. До них відносилася частина справ по злочинах державних і проти порядку управління, а також справи про вбивство дружини чоловіком або навпаки, вбивство дітьми батьків або батьками дітей.

Покарання у праві цієї доби позначалося декількома термінами. ”Кара”, ”казнь” і стосувалися усіх видів покарань. Терміном провина позначалися в основному майнові покарання і тюремне ув’язнення, а ’’покутою ” - тілесні та ганблячі покарання.

Основними цілями покарання були : 1) залякування (Передбачалося, що за допомогою залякування жорстокими покараннями можна було утримати від вчинення злочинів або навіть виправити злочинця). 2) Відшкодування заподіяної шкоди й створення майнових вигод потерпілому за рахунок злочинця або його близьких. 3) Заподіяння шкоди (страждань) злочинцю - відплата (здійснювалася з огляду на станову належність як потерпілого, так і злочинця. При рівному становищі їх в суспільстві - за принципом ”око - за - око, зуб - за - зуб”).

При призначенні покарань особливо наочно виявлявся характер феодального кримінального права як права-привілею. Так, якщо шляхтич зумисно наніс рани або заподіяв каліцтво іншому шляхтичу, то він міг бути присуджений до таких же ушкоджень і каліцтв за принципом ”око - за - око, зуб - за - зуб”. Якщо ж шляхтич наніс побої або каліцтво простій людині, то присуджувалася лише виплата штрафу (нав”язка). Якщо проста людина поранила або побила шляхтича, то каралася відсіканням руки, а у випадку завдання каліцтва підлягала страті. Слуга, який поранив пана, підлягав страті, а той, що підняв руку на пана, карався відсіканням руки.

Питання про покарання осіб, які винні в убивстві шляхтича або простої людини, в залежності від класової і станової належності як потерпілого, так і злочинця вирішувалось неоднаково. Якщо шляхтича убило декілька шляхтичів, і усі вони були визнані винними, то смертній карі підлягав лише один, на вибір звинувачувача, а інші притягалися до тюремного ув”язнення і виплати головщини. При вбивстві шляхтича простими людьми страті підлягали усі, скільки б їх ні було; і тільки у випадку вбивства шляхтича у бійці кількість простих людей, що підлягають смертній карі, обмежувалася трьома особами.

Прогресивним явищем у розвитку кримінального права стало уведення кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини. Однак процесуальний порядок встановлення провини шляхтича при такому злочині був настільки ускладнений, що довести його винність найчастіше було неможливо.

Кримінальне право доби Литовських Статутів знало різні види покарань. Найбільш поширеними були майнові покарання, що застосовувалися як основні чи додаткові. Майнові покарання полягали у визначенні грошових сум у кратному відношенні до завданого злочином збитку (найчастіше - в подвійному розмірі) або у вигляді конфіскації майна злочинця. Конфіскація також була самостійним видом покарання, і застосовувалася до тієї шляхти, що ухилялася від виконання військової повинності. Конфіскацією маєтку каралися неявка до місця збору війська, самовільне залишення військового табору, втеча з поля бою.

Смертна кара могла бути простою і кваліфікованою. Простою стратою вважалося повішення. Як кваліфіковані (мученицькі) види смертної кари застосовувалися: четвертування, спалення, посадження на кіл, утоплення. Тілесні покарання прийнято поділяти на калічувальні і болісні. При застосуванні калічницьких покарань засудженому завдавалося непоправне ушкодження тіла: відрубувалася рука, вухо, ніс або інший орган. Такі покарання мали служити залякуванням для інших, а також назавжди накладали своєрідне тавро на засудженого, попереджаючи усіх про його колишню злочинну діяльність. До болісних покарань відносилися побиття батогом або різками. Воно могло відбуватися біля ганебного стовпа. Кількість ударів законом і судом не визначалася. Тілесні покарання застосовувались в основному до простих людей. Шляхтич, що побував у руках ката, втрачав своє шляхетство. Тюремне ув ’язнення спочатку застосовувалося як тимчасове затримання злочинця до суду. Але, починаючи з XVI ст., воно вже існувало як основне або додаткове покарання. За Литовськими статутами, тюремне ув’язнення застосовувалося на термін не більше одного року і шести тижнів. Вигнання й оголошення поза законом застосовувалося в основному щодо злочинців-феодалів, якщо вони звинувачувалися у злочині, за який передбачена смертна кара. Оголошення особи вигнаною (виволання) здійснювалося через акт, що видавався державною канцелярією. Якщо вигнаний впродовж одного року і шести тижнів не був у суді, то визнавався ”вічним виволанцем”, а його дружина вважалася вдовою, діти сиротами, маєток переходив

спадкоємцям. Усім людям під страхом смертної кари заборонялося переховувати його чи навіть спілкуватися з ним. Убивство виволанця не каралося. У випадку затримання, виволанець підлягав негайній страті. Додатковим покаранням для шляхти було позбавлення честі. Прості люди не підлягали цьому покаранню, оскільки вважалося, що вони честю не володіють. Позбавлення честі означало втрату шляхетської гідності. Позбавлялися честі особи, які ухилялися від виконання військової повинності, виволанці (вигнанці), злочинці, засуджені до страти, але помилувані, а також інші злочинці, що побували в руках ката. Покаяння як вид покарання полягало у зобов'язанні засудженого привселюдно в церкві або костьолі, стоячи на піднятому місці, чотири рази в рік оголошувати людям про свій злочин.

Відзначаючи жорстокість покарань феодального права на українських землях того часу, вчені (В.Пічета, Й.Юхо) звертають увагу на те, що в порівнянні з правом інших європейських держав того часу воно було більш гуманним. Ідеї гуманізму позначилися у неприйнятті смертної кари щодо вагітних жінок, дітей і підлітків до 16 років, встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, відсутності таврування злочинців, більш високій відповідальності за злочини проти жінок, порівняно невеликих термінах тюремного ув’язнення.

Отже, поняття злочину у праві Литовсько-руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (з другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Суб'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні у вчиненні злочину, так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні і особи, які не досягли визначеного законом віку. Якщо у діях особи не було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності були необхідна оборона і крайня необхідність. Було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності (1566). Чітко розрізнялися як стадії злочинної діяльності намір, підготовка до злочину і замах. Види злочинів поділялись в залежності від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. Основними цілями покарання були залякування, відшкодування заподіяної шкоди, відплата. Питання про покарання осіб, які винні в убивстві, вирішувалося неоднаково - у залежності від класової і станової належності як потерпілого, так і злочинця.

13.

<< | >>
Источник: Терлюк І.Я.. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навчальний посібник з історії держави і права України.- Львів,2003. - 156 с.. 2003

Еще по теме Основні риси кримінального права:

  1. 1.4. Наука кримінального права
  2. Джерела кримінального права країн англо-американської правової сім’ї
  3. Джерела кримінального права країн континентальної правової сім’ї
  4. Основні риси кримінального процесу
  5. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  6. Держава скіфів та її право
  7. Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права
  8. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
  9. Тема 7. Запорозька Січ: Військово-політичний устрій та право Запорозька Січ у козацькому державотворенні
  10. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  11. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  12. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  13. Основні риси кримінального права
  14. Основні риси кримінального права
  15. Основні риси кримінального права
  16. Основні риси кримінального права
  17. Основні риси кримінального права
  18. 1.3. Основні обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх до юридичної відповідальності.
  19. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -