Основні риси врегулювання цивільно-правових відносин
Головна увага цивільно-правового регулювання в добу Києво- Руської держави, як, зрештою, і в наступні періоди державно- політичного розвитку України, зосереджувалася на інституті npa- uu власності.
«Руська правда» та інші юридичні пам’ятки дають пам певне уявлення про інститут власності періоду княжоїдоби.Правова дійсність доби «Руської правди» розрізняла право власності й право володіння. У випадку неправочинного володіння річчю власник мав право вимагати від невласника не лише її повернення, а й компенсації за незаконне використання речі. Розрізнялося право власності на рухомі й нерухомі речі. Найшвидше у праві утвердилася власність на рухомість. Наприклад, у «Правді Ярослава» йшлося про право власності на рухоме майно (кінь, зброя, одежа), а згодом у «Правді Ярославичів» вже з’явилася згадка про право власності на землю (встановлено покарання за псування межі). У «Правді Ярославичів» іпстож містилися вказівки на княжу, боярську і церковну земельну власність. Мова також йшла й про власність громади. Навіть за смердами, тобто залежним сільським населенням, визнавалося право на власність. Об’єктом приватної власності селян і ремісників були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. B одній зі статей згадувалось про недоторканність худоби смерда.
Феодальне землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. «Руська правда» передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току і т. ін. Зокрема, суворому покаранню («поток і розграбування») підлягав селянин- смерд за пошкодження меж князівськоїземлі. Натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф (яскравий вияв права феодального привілею).
Існування права власності сприяло формуванню в Україні ви- сокорозвиненого зобов’язального права. За «Руською правдою», зобов’язання передусім виникали з факту' спричинення шкоди, а також із договорів.
Останні укладалися між особами, пе обмеженими у право- та дієздатності. Найпоширенішими з договорів були: ку- півля-продаж і позика. Договори укладалися в усній формі, однак вимагалась обов’язкова присутність свідків (окрім договорів, що укладалися між купцями).Об’єктом договору-купівлі-продажу могли бути лише рухомі речі. Хоча, як твердить C. ІОшков, купівлі-продажу підлягала й земля. У цьому випадку необхідні були письмові документи. Такс оформлення, очевидно, могли робити бояри.
Об’єктом договору позики, за «Руською правдою», могли бути гроші, худоба, мед, віск, хутро тощо. Фігурувала нозиказ відсотками та без відсотків. Установлювалася певна величина відсотківі правила, за порушення яких кредиторам загрожувала втрата позиченої суми.
Боржникові на суді для підкріплення своїх свідчень потрібно було присягти. У випадку неспроможності боржника сплатити борг із вини самого боржника він міг бути проданий кредитором у рабство. У випадку неспроможності боржникасплатити борг через нещастя він діставав змог>' сплачувати його pama u (частинами). Борги за раба завжди платив його власник.
Спадкове право в Київській Pyci виникло в результаті появи й розвитку приватної власності. Право на спадщину мали лише члени сім’ї. Спадкодавець пс міг передати своє майно чужій людині. Якщо він цс зробив, або ж не було членів сім’ї, спадщина переходила князю (державі) як представникові публічної влади.
Успадковували за заповітом і згідно із «законом» (звичаєм). Заповітукладався переиажпоуаю. Писана форма вживалася рідко. Право залишати заповіт - «ряд» міг батько або мати щодо свої* дітей, і чоловік - па «виділ» - своїй дружині. Удова мала право na частину майна. У противному випадку вона мала спадкувати разом із дітьми (сипами). Мати свою частину майна могла переділити між своїми дітьми або ж віддати комусь одному із сипів і навіті дочок. У випадку смерті матері без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримували син абодочка, при яких жила мати і які доглядали її.
Незаконні діти (від рабині) позбавлялися права спадкування. Окрім дітей, у спадщині заповідач, зазвичай, не обминав і церкву, виділяючи їй частку («па дуиіу померлого»),«Руська правда» гарантувала право успадкування майна. Алс для залежних від князя селян - смердів воно було обмеженим і розповсюджувалося тільки на синів (майбутніх орачів і воїнів), незаміжні дочки мали право лише на посаг. Існує також думка (C. ІОиіков, Ю. Г'oMKo), що за життя синів доньки не мали права на спадщину, і, відповідно, брати були зобов’язані вивінувати свої* сестер. (У «Руській правді» відсутні норми, які регулювали би повернення віна померлої невістки, якщо в неї не було дітей. Ці питання вирішувалися за звичаєвим правом, згідно з яким віно поверталося родині померлої). У випадку, коли у смерда не було синів- його майно переходило спершу до братів, а згодом (Просторов* «Руська правда») - у власність держави (князя). Майно ж бояр, а також дружинників, які не мали сипів, гіісля їхньої смерті успадковувалося дочками. Це свідчить про угверджепня пришшпу феодального права як права привілею.
Суперечки з приводу розподілу спадшипи звичайно становили компетенцію церковних судів. Проте відомі випадки, коли й князівські отроки розподіляли спадщину.
Сімейііо-іилюг/не право. «Руська правда» пс містила спеціальних статей, які регулювал.і би сімсйно-іилюбпі відносини, за винятком ст. I (Коротка редакція), де йшлося про родичів, пов’язаних правом та обов’язком кровної помсти. 3 прийняттям християнства ci- мейно-шлюбпе право було багато в чому запозичено від Візантії (наприклад, шлюбний вік), водночас воно зберігало чимало самобутніх рис. Візантійське законодавство визначало шлюбний вік (повноліття) для юнаків - 14—15 років, а для дівчат - 12-13 років. B укладанні шлюбу за часів «Руської правди» звертали увагу на вільне волевиявлення сторін, вимагали згоди як наречених, так і їхніх батьків, доведення відсутності кровного споріднення.
Тодіипіс право обулюв.чюваю причини розірвання uuK>6v.
Як стверджують дослідники, розлучення як явище з'явилось у другій половині XI - на початку XlI ст. і увійшло до Просторової «Руської правди». У ній було передбачено норми розлучення тільки внаслідок вчинку жінки. Так, чоловік мав право залишити дружину у випадку підтвердження її зради. Судячи з пізніших записів, жінка могла йти від чоловіка тільки у тому випадку, коли він безпідставно звннуватив її у зраді з підтвердженням свідків (Ю. Гошкп).За візантійським (церковним) правом, розлучення можна було просити у випадках: порушення подружніх обов'язків; нездатності чоловікадо інтимних стосунків, після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумували позбавити одне одного життя; захворювання заразною хворобою. Згодом до цих основних причин було додано інші: коли невідомо, де чоловік перебував протягом 5 років; коли чоловік чи жінка постригались у ченці; коли жінка задумала забрати майно чоловіка без його відома: коли вона без дозволу чоловіка зустрічалася з чужими чоловіками або милася з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка ночувала не в хаті, а у своїх родичів тощо.
Згідно з церковним уставом, дружина мала право домагагися розлучення: коли чоловік торгував честю жінки; коли чоловік задумував недобре проти держави або знав про інших зловмисників і не доповідав; коли він звинувачував жінку в інтимних зв’язках з іншими чоловіками і не міг цього довести; коли він у хату приводив коханку чи було встановлено його зв’язок з іншою жінкою.
Отож, сфера сімеїто-шлюбиого регулювання, що була компетенцією церкви, свідчить про високе становище жінки у давньоруському суспільстві. Так, жінка-дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала зверхницею сім’ї (при неповнолітніх дітях). Дружина і діти раба, у випадку передання його володільцем іншому за крадіжку, не поділяли його участі, якщо самі не були співучасниками цього злочину.
Опікунство. «Руська правда» знала досить розвинений інститут опіки.
Передбачалось: «А як будуть вдома діти малі, що не є спосібні собою орудувати, а мати вийде заміж, то хто їм буде ближчий, тому їх віддати з добутком і з домом, поки до літ не дійдуть. A товар дати перед людьми, а що зародить товаром тим або прибуде, то для нього, а сам товар їм має повернути, а прикуп йому самому, бо він їх кормив і опікувався ними, а буде приплодок від челяді або з худоби, то все має віддати, що відібрав, а що стратив, то все те є дітям заплатити». Отож, мета опікунства полягала у збереженні майна малолітніх дітей і передання його їм із досягненням повноліття. Опікуна призначали органи влади (чи батько за життя), зазвичай із кола найближчих родичів у випадку відсутності обох.батьків або якщо мати-вдова вдруге виходила заміж. Майно опікунові передавали у присутності свідків. За виконання опікунських обов’язків він користувався прибутком із майна підопічних і зобов’язаний був відшкодовувати завдані їхньому майну збитки. «Руська правда» не згадує, які установи керували справами опіки. Можна зробити висновок, що це була церква.Отже, цивільно-правові відносини доби Києво-Руської держави виникали лише між особами, що не були обмеженими у право- і дієздатності. B основі цивільного-правового регулювання був інститут права власності. Спершу власністю могло бути лише рухоме майно, а з другої половини XI ст,- земля. Поява й розвиток приватної власності сприяли оформленню інститутів зобов’язального та спадкового права, а сімейно-шлюбні відносини були компетенцією церкви.