<<
>>

Основні риси державного права.

Під державним правом розуміється галузь права, що являє собою сукупність правових норм, які юридично закріплюють основи суспільного та державного ладу, а саме: державний устрій, основи організації та діяльності всіх державних органів, основи правового стану населення.

Отже, нормами державного права у країнах стародавнього світу регламентувалися найважливіші суспільні відносини, що характеризували підвалини суспільного та державного життя, встановлювали основні правові принципи для інших галузей права.

Зважаючи на особливості правового статусу населення античних держав Північного Причорномор’я з певною часткою умовності можна поділити на три категорії: громадян-політів, різноманітні перехідні стани - неповноправне населення (метеків, вільновідпущеників тощо), а також рабів.

Зазвичай правовий статус громадянина характеризується максимально повним набором прав, свобод, обов’язків, які існують у даній державі, оскільки громадянин - це особа, пов’язана з державою постійним юридичним зв’язком, який виявляється через їхні взаємні права та обов’язки.

Протягом перших десятиріч після колонізації повноправними громадянами новоутворених полісів вважалися тільки ті чоловіки - уродженці полісу, предки яких належали до громадянської общини (громади), заснованої при створенні міста-держави. З плином часу коло громадян розширилося.

Усі громадяни, зазвичай, записувалися до спеціальних списків за демами, філами, фратріями та родами. Головною метою цього було недопущення самовільного присвоєння прав громадянства тому до списків вносилися тільки законнонароджені діти (як чоловічої, так і жіночої статі) громадян. Після досягнення вісімнадцятиріччя молодий громадянин визнавався повнолітнім та вносився, як самостійний член громадянської общини, до общинної книги (^n^iapxiKov ypa^axsiov) того дему, до якого належав його батько. При цьому демоти приймали рішення про наділення нового члена общини громадянськими правами шляхом голосування. Акт прийняття до дему вважався свого роду випробуванням - докімасією (5oкl^ao^a) молодих громадян, які після цього виголошували присягу, де містився перелік основних громадянських обов’язків. Прикладом її може служити присяга херсонеситів (кінець IV - початок ІІІ ст. до н.е.).

Громадяни, принаймні формально, вважалися рівноправними. На практиці реальний правовий статус громадянина в античних полісах часто залежав від приналежності особи до певного роду, філи, розмірів земельної ділянки, що перебувала у її власності, або доходів із неї. З колонізаційної практики відомо, що друга і наступні хвилі переселенців не користувалися однаковими правами порівняно з родинами першопоселенців та їх нащадків. Епойки (єлшкої) - переселенці другої хвилі - зазвичай отримували у власність землю з незайнятих ділянок або з неподільного фонду. Їх наділи були меншими за площею і

гіршими за якістю ґрунту. Це призводило до утворення в середовищі громадянства привілейованого прошарку - полісної аристократії і об’єктивно сприяло обмеженню громадянських прав епойків, що часом ставало причиною соціальних конфліктів між нащадками першопоселенців та представниками нової колонізаційної хвилі.

Загальний правовий статус громадян полісів за часів демократії, охоплював достатньо широке коло їхніх суб’єктивних прав.

Вони мали доступ до Народних зборів, могли брати участь у виборах та бути обраними до Ради, обіймати громадські (державні) посади (тімухіом), мали право законодавчої ініціативи. Важливим було виключне право власності на нерухомість - землю й будівлі (енктісіс). Загальний правовий статус громадянина доповнювався ателією - правом громадян полісу на звільнення, від усіх прямих податків та мита, а також епігамією - правом укладати шлюб із громадянками даного полісу (хоча відносно жінок поняття громадянства може застосовуватися лише умовно). Помітне місце посідала ісегорія - свобода слова. Інколи рішенням Народних зборів або Ради полісу громадянину могла надаватися проедрія - надзвичайно почесне право посідати почесні місця, головувати у Народних зборах, а також промантія - право першому запитувати оракула під час загальнодержавних релігійних церемоній.

На спеціальний правовий статус громадянина, окрім іншого, впливав рід його занять. За професійною ознакою громадяни полісів могли бути землеробами, ремісниками, купцями, судовласниками (навклерами) тощо.

Статус громадян міг змінюватися під впливом різноманітних зовнішніх факторів. Хисткість та непевність становища купців та навклерів, які перевозили вантажі за договорами фрахту, красномовно змалював Філострат: «Чи можна назвати народ, який був би більш злощасним, ніж судовласники та купці? - писав він. - Спочатку вони кружать по морях, вишукуючи ринок, справи якого не блискучі, потім, зав’язавши зв’язки з проксенами та дрібними торговцями, продають, купують і, заклавши власні голови під нечестиві відсотки, стараються збільшити капітал. І якщо справи йдуть добре, корабель їхній плаває благополучно, вони голосно заявляють, що... не знищать його ні за своєю волею, ні за волею іншого. Якщо ж торгівля не принесе їм зиску, вони переходять до човна, кидають корабель, і, перетворившись на найманих матросів, нечестиво стверджують, що неминуча воля богів, а не самі вони, згубила їхнє життя». У грецьких полісах на чолі ієрархії морських торгівців стояв власник або фрахтівник чи власники або фрахтівники, оскільки їх могло бути більше одного. Коли він відправляв вантаж за власний рахунок, він чи його представник зазвичай знаходився на борту. Він же часто був і капітаном.

Варто зазначити, що далеко не у всіх давніх народів торгівля вважалася почесним заняттям. Наприклад, за свідченням Геродота, перський цар Кір, маючи на увазі усіх греків, казав, що ніколи «... не боявся тих людей, які мають посеред свого міста певне місце, збираються туди та під клятвою обдурюють один одного».

З презирством ставилися громадяни до представників деяких професій. «Немає заняття більш згубного, ніж професія утримувача будинку розпусти. Я згоден краще продавати, бродячи вулицею, троянди, редьку, люпинові боби, сушені оливи, словом, усе, - краще, ніж утримувати проституток», - говорить словами свого героя Дафіла давньогрецький автор Афіней. Але з джерел все ж достеменно відомо про існування таких «закладів», а відповідно - й такої професії, наприклад, в Херсонесі. Так, у 1979 р. тут було знайдено фрагмент стінки амфори з видряпаним на ньому листом: «Котітіон (доставить) Ераті нових дівиць». Грецьке слово nopvn, яким називаються «дівиці», не залишає сумнівів у тому, що мова йде саме про повій. На думку Е.І. Соломонік, у листі Котітіон сповіщає хазяйку приватного будинку розпусти Ерату про купівлю та доставку їй цього живого товару. Подібні заклади були наявними майже повсюдно у межах еллінської ойкумени. Так, ще при Солоні в Афінах з’явилися публічні будинки, які називалися nopvsia, o^q^arn, spyaox^pia тощо. Окрім того, існували приватні заклади, які, як правило, утримували чужоземці, метки та вільновідпущеники. Громадяни, ймовірно, здебільшого такою діяльністю не займалися.

Варто зазначити, що у правовому статусі громадян яскраво відбилася давно вже усвідомлена людьми ідея відповідності правових дій, правової еквівалентності. Більшістю норм права вимагалося у відповідь на певні дії контрагента відповідно оплатити товар, відшкодувати збитки, відповісти на правові дії іншої сторони тощо. Як зазначав Е. Аннерс, «.кожен член суспільства, виконуючи приписи закону, що від нього вимагалися, набував відповідне, мотивоване принципом еквівалентності право, у відповідності з яким він міг розраховувати на отримання того, що належало йому за нормами правової системи». Отже, з плином часу право в суспільній свідомості стало розглядатися як міра справедливості. Поступово ідея правової еквівалентності все чіткіше визначається через обов’язки громадян, що також були невід’ємною частиною їхнього правового статусу. Найповніше сукупність громадянських обов’язків було визначено у пам’ятці херсонеського права кінця IV - початку ІІІ ст. до н.е. - присязі громадян. Вчені схиляються до думки, що охороняти демократичний лад присягали не лише ефеби, а всі повноправні громадяни держави.

Почесним обов’язком усіх чоловіків-громадян античних держав Північного Причорномор’я була військова служба. Важливим був і обов’язок сплачувати податки - обов’язкові, за юридичною формою безвідплатні, нецільові, безповоротні, безумовні платежі юридичних і фізичних осіб, що встановлені органом законодавчої влади або органом місцевого самоврядування для зарахування в державний чи місцевий бюджет або в цільовий фонд у точно визначеному розмірі та в точно визначений термін. Для громадян античних держав Північного Причорномор’я обов’язок сплачувати податки до останніх сторіч до н.е., як правило, замінявся літургіями - натуральними повинностями або громадськими службами, за допомогою яких держава замість грошей отримувала безпосередньо те, у чому мала потребу. Водночас, негромадяни, постійно проживаючі на території античних держав Північного Причорномор’я були зобов’язані сплачувати невелику пряму подать (meiomov). Але з плином часу, по мірі розвитку та ускладнення суспільних відносин, оподаткування все частіше розповсюджується й на громадян.

До неповноправного населення античних держав Північного Причорномор’я відносять, насамперед, осіб, що прибули з інших країн та постійно проживали на території даної держави. Значна їх частина мешкала, як наприклад у Нижньому Побужжі в IV - перш. пол. III ст. до н.е., в урбанізованих поселеннях хори. Зважаючи на особливості їхнього правового статусу, дослідники інколи відносять їх до категорії паройків, близьких за своїм юридичним положенням метекам, що проживали на полісних землях. За використання землі вони повинні були сплачувати певний форос (податок) верховному власнику землі - громадянській общині ольвіополітів. Виходячи з даних, які є в джерелах стосовно залежних общин елліністичного часу в Малій Азії, вчені-історики припускають, що в Нижньому Побужжі форос міг виплачуватися як грошима, так і натуральними поставками

сільськогосподарської продукції. Але в кожному конкретному випадку це залежало від рівня економічного розвитку певної сільської общини. У кількісному виразі плата за користування землею була рівна десятині або ж визначалася з якоїсь іншої ставки.

Неповноправними були й вільновідпущеники - колишні раби, яким було надано особисту свободу. До нашого часу збереглася значна кількість вибитих на кам’яних плитах манумісійних актів, якими юридично засвідчувалося відпущення рабів (переважно так званих “вихованців” та “вигодованців”) на волю. Раби могли одержати особисту волю двома шляхами: по-перше - від держави і, по-друге - від власника.

Держава могла звільняти рабів, що належали приватним особам, за особливі заслуги (наприклад, за донесення про важливий державний злочин; за військову службу в разі, коли у ній виникала потреба). При цьому держава виплачувала власникові за звільненого раба певну суму грошей. Звільнення раба його господарем цілком залежало від волі власника і здійснювалося або безвідплатно (за певні послуги, за заповітом тощо), або за викуп. Але оскільки раб не мав прав вільної особи і тому не міг виступати суб’єктом при укладанні угод, він зазвичай вносив викупну суму до храмової скарбниці. У свою чергу, жерці цього храму від свого імені укладали договір з власником раба і передавали йому гроші. Такий фіктивний продаж раба храмові був досить розповсюдженим явищем.

Відомі також випадки, коли господар присвячував раба якомусь божеству і тим самим передавав його під захист храму, хоча таке присвячення було за своєю сутністю фіктивним, тобто власник не мав дійсного наміру щоб його раб став храмовою власністю. Раб не був зобов’язаний служити при храмі і фактично ставав вільним.

До неповноправних выдносилися й вихідці з тубільного “варварського” населення. Вони вели осілий спосіб життя та проживали в межах певної античної держави Північного Причорномор’я. Наприклад, в Ольвійській державі цей прошарок населення обробляв землю та за своїм соціальним станом, на думку дослідників, був близьким до ілотів.

Особисто невільну категорію населення становили раби. Джерелами рабства в античних державах були: продаж полонених, захоплених під час воєнних дій; піратство; боргове рабство для осіб, які не мали прав громадянства; природнє відтворення рабів; самопродаж у рабство.

Загальновідомо, що в античних державах раби повною мірою виступали об’єктами права власності. Віддавна основним моментом у правовому становищі раба була його здатність “належати іншій (людині)”. Саме тому, не маючи ніяких юридичних прав, раби навіть не вважалися фізичними особами, а просто тілами чоловічими або жіночими (ою^а av5psiov, ою^а yuvaiKsiov). За висловом Платона, раб є “власністю такого роду, володіння якою має наслідком багато труднощів”. Всюди вони періодично повстають проти своїх господарів. Щоб перешкодити цим заворушенням або звести їх до мінімуму Платон пропонував лише два шляхи: “перший з них, це - не мати рабів однієї національності або, якщо це можливо, мати рабів, які говорять різними мовами; друге - треба ставитися до них якомога краще”.

Загальне ставлення громадян до рабського населення яскраво видно з рядків гомерівської Одісеї:

Раб, він - недбалий; як пан не примусить наказом суворим

Взятись до діла, то сам він не стане до праці ніколи.

Рабства сумного надавши людині безжалісну долю,

Знищує Зевс у раба половину чеснот щонайкращу.

Взагалі якихось матеріалів, які б напевне свідчили про наявність у державах Північного Причорномор’я рабів класичного типу та їх залучення до виробничої сфери досі не виявлено. Дослідники припускають можливість їх використання, хоча і в обмежених масштабах, у процесі виробництва сільськогосподарської продукції. Наявність цієї категорії населення зафіксовано в Ольвії, Херсонесі та інших полісах. Поховання IV ст. до н.е. в скорченому положенні, які вказують на досить низький соціальний стан померлих, дають змогу говорити про те, що якась кількість рабів жила в сім’ях заможних херсонеситів. Поховання рабів в одних гробницях з їхніми господарями незаперечно свідчить на користь висновку, що рабство в Херсонесі мало домашній характер, і раби розглядалися як молодші члени сім’ї їхнього власника. Ці раби, особливо ті з них, що були народжені у домі господаря (oteoysvsic; , sv5oysvsic;), взагалі вважалися більш відданими та розвиненими.

Цілком припустимо, що у державах Північного Причорномор’я, як і в Афінах, з часів докласичної епохи раб, як член дому свого господаря, успадковував статус „релігійної особистості”. Коли наприкінці VII ст. систему напівсакральних процесуальних процедур звичаєвого права, що сторіччями супроводжували кровну помсту, було переоформлено у полісне законодавство, ця властивість раба в виявилася у вигляді правової особистості: наприклад, у суді в справах про убивства раб міг виступати свідком обвинувачення. Це право раба продовжувало визнаватися й у класичний період, коли в інших областях судочинства раб не мав ніякої правоздатності. В усіх інших кримінальних справах судові свідчення бралися у рабів, зазвичай, тільки за допомогою тортур. Вважалося, що лише фізичний біль може змусити раба говорити правду. Катування раба здійснювалося з формального дозволу його власника. Сам господар міг піддавати раба будь-якому тілесному покаранню. Але загалом ставлення власників до рабів було цілком гуманним. Іноді господар навіть дозволяв рабові набувати власного майна, обзаводитись своїм господарством і сім’єю.

Причорноморські греки, як дещо пізніше й римляни, з огляду на господарську доцільність, інколи дозволяли рабам (щоправда, неофіційно) мати сім’ю. Варрон у трактаті “Про сільське господарство” зазначав, що “... на зимових квартирах пастухам дозволяється тримати на віллі при собі жінок, а деяким також і на літніх стоянках, причому припускається, що таким чином пастухи стають більш прив’язаними до череди, а внаслідок народження дітей число їх збільшується і скотарство приносить більше прибутку”.

Взагалі часто греки достатньо гуманно ставилися до рабів. Діодор писав: “Не лише у державному побуті ті, хто стоїть вище, повинні ставитися гуманно до тих, хто стоїть нижче, але й у приватному житті необхідно, щоб помірковані люди лагідно ставилися до своїх рабів. Адже черезмірна гордість та суворість у державах викликає громадянські війни серед вільних, а у приватних домівках - змови рабів проти господарів та призводить у державах до страшних повстань. Чим більше влада ставиться жорстоко та беззаконно, тим більш і вдача підвладних од відчаю звіріє. Адже всякий, принижений долею, добровільно поступається вищим і добром і славою; але, позбавлений належного людинолюбства, він стає ворогом своїх жорстоких панів”.

У наукових працях неодноразово зазначалося, що у римський період раби в античних державах Північного Причорномор’я могли також використовуватися як гладіатори. На користь такого висновку, зокрема, свідчить віднайдений при розкопках херсонеського театру мармуровий рельєф із зображенням бою двох гладіаторів, під фігурою одного з яких збереглося вирізьблене на камені грецьке ім’я Ксанф. Саме таким чином римляни зазвичай шанували найбільш уславлених професійних бійців. Очевидно, майданчик орхестри херсонеського театру з межі II - III ст. н.е. був перетворений на арену, де влаштовувалися гладіаторські бої, які, із величезним задоволенням дивилися як римляни, так, ймовірно, і місцеве населення.

Раби могли перебувати у власності не тільки окремих осіб, але й у храмовій та державній власності. З інформації, що міститься у „листі жерця” з Гілеї, який датується видавцями 550-530 рр. до н.е., випливає наявність у тогочасній Ольвії власних транспортних суден, що належали державі або храмові. Частину екіпажу цих суден складали раби, які під час аварії повтікали з корабля. На грецьких суднах раби зазвичай були гребцями, отже, можна констатувати використання в Ольвії рабів у цій якості ще в архаїчний період.

Палац боспорського царя обслуговували раби-євнухи. В одному з написів згадується посада начальника євнухів (o єлд тюѵ енѵонхюѵ). І.П. Нікітіна, яка досліджувала державний устрій Боспорського царства І-ІІІ ст. н.е. зазначала, що зазвичай у грецьких містах раби-євнухи майже не зустрічались, у той час, як на Сході, особливо при дворі перських царів, вони відігравали значну роль. Отже, в устрої царського двору Боспорської держави виявився великий вплив елліністичних монархій Сходу.

В умовах кризи влади та варварських навал в античних державах Північного Причорномор’я більшість рабів чи відпускалася на волю, чи просто розбігалася. Наприклад, в Ольвії в такій ситуації, що склалася в середині ІІІ ст. до н.е., громадянська община (громада) та приватні власники не мали сил та коштів для того, щоб утримувати в покорі більш чи менш значну масу рабського населення. Тому вчені-історики вважають, що у цей час в Ольвії, як до речі і в інших районах античного світу, якась відносно незначна кількість рабів збільшила вільну, але неповноправну частину населення.

Державний лад грецьких міст Причорномор’я ґрунтувався на тих же засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Причому, якщо в V-II ст. до н. е. тут переважав демократичний елемент і вирішальну роль у політичному житті відігравав демос, то, починаючи з І ст. до н. е., основні важелі управління фактично опиняються в руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької аристократії, демократична республіка змінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у грецьких містах-колоніях були Народні збори (Екклесія). Практично вони являли собою збори міської общини повноправних вільних громадян. Народні збори, найчастіше шляхом хейротонії (псефізести), ухвалювали декрети й постанови. До компетенції Народних зборів входили також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю. Значну роль в управлінні відігравала й Рада міста (Буле), що була постійним виконавчим органом влади. Третьою ланкою управління були виборні колегії - магістратури - або окремі посадові особи - магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі управління. До їхньої компетенції належали фінансові справи, робота судових установ, військові справи.

Найважливішою серед міських магістратур була колегія архонтів. В державах, що розташовувалися на території сучасної України, чисельність членів колегії коливалася. У Тірі римського періоду, наприклад, вона складалася з трьох осіб та першого архонта, що іменувався протом („той, що стоїть у першому рядку декрету”), який очолював її; в Ольвії - з чотирьох архонтів та голови колегії. Колегія архонтів керувала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори.

Питаннями оборони в античних державах Північного Причорномор’я опікувалася авторитетна колегія стратегів. Відома також магістратура номофілаків, які наглядали за дотриманням законів, за державними органами та окремими чиновниками з метою попередження протизаконних дій, продиків, які надавали юридичні консультації, в деяких випадках могли представляти сторони у суді й, можливо, здійснювали нагляд за дотриманням законності в процесі. Агораноми здійснювали нагляд за впорядкованістю міського ринку та відали всіма справами, пов’язаними з організацією торгівлі. Вони стягували з іноземців мито за право торгівлі на ринку, реєстрували приватні договори, призначали ціни на деякі товари, конфісковували та знищували зіпсовані товари, контролювали діяльність грошових мінял і домагалися дотримання законів, які регулювали грошовий обіг (наприклад, ольвійського Закону Каноба). Астиноми здійснювали нагляд за станом шляхів і громадських будівель та мали інші повноваження. Колегія ситонів мала обов’язком закупівлю хліба за державними цінами та здійснення ситоній та ситонометрій.

У важкі для держави періоди громадяни деяких полісів Північного Причорномор’я обирали колегію есимнетів („блюстителів права”) на чолі з проесимнетом. Вона являла собою виборну колегію епонімних магістратів, наділених широкими законодавчими, виконавчими та судовими повноваженнями і формувалася із членів Ради. Це були екстраординарна магістратура суддів-устроїтелів, соціальних посередників у критичні моменти соціальних заворушень. З плином часу есимнети перетворюються на колегією, яка виконувала обов’язки чергової частини складу Ради, подібно до пританів в Афінах. В Херсонесі у низці випадків есимнети оформлювали норми звичаєвого права у вигляді законів, що затверджувалися Народними зборами та (або) Радою. У римський період в Херсонеській державі місце есимнетів у Раді посіли проедри, а в Ольвії - синедри, які по черзі головували на засіданнях Ради і в Народних зборах. У херсонеських написах неодноразово згадуються даміурги. На посадовців цієї колегії покладалися функції охорони державного ладу. Громадяни повинні були повідомляти їм будь-яку інформацію щодо змов проти демократичного устрою держави.

Колегія гімнасіархів опікувалася вихованням хлопчиків та юнаків. Херсонеські екстраординарні магістрати - симмнамони проголошували рішення Народних зборів та Ради про нагородження і здійснювали їх - урочисто увінчували нагороджуваного золотим вінцем або піклувалися про постановку статуї, та мали низку інших обов’язків. У Тірі подібні функції здійснювалися агонофетами, які, окрім того, опікувалися організацією та головували на спортивних змаганнях, а також здійснювали святкові жертвоприношення від імені держави.

Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому числі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонесі така впливова посадова особа, як діойкет, була вищим фінансовим магістратом, котрий контролював державні доходи й витрати. Окрім того, існували нижчі фінансові магістрати - скарбники.

У Боспорському царстві центром державного апарату був двір царя, де вирішувалися всі питання управління, який охоплював найближче оточення правителя - аристопілітів. Особливу роль серед них відігравали дворецький та особистий царський секретар. Існувала також велика кількість різноманітних управителів: царський скарбничий, краватарії на чолі з архікойтонітом, управляючий конюшнею, начальник євнухів, інші придворні чини. Зв’язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечували спеціальні чиновники під керівництвом головного перекладача. Управління

найважливішими областями і містами країни доручалося царським намісникам.

Боспорська держава у IV - II ст. до н.е.

Як свідчать джерела, в античних державах особливо поширюється афінська модель системи судових органів. Населенню античних міст-держав Північного Причорномор’я, як і громадянам грецьких метрополій, була притаманна схильність вирішувати будь-які, навіть дрібні суперечки шляхом судових позовів. Саме тому судоустрій та судочинство набули тут достатньо складних, розвинених форм. Наявність суттєвих лакун у законодавстві та філодікія, тобто любов до судового вирішення різноманітних життєвих колізій, надавали судовим органам - народному суду присяжних, колегії пританів у міській раді, колегії архонтів, іншим магістратам - широке поле для діяльності.

В якості голови суду могли виступати різні державні посадові особи в залежності від суті справи. Насамперед ці функції виконували архонти, а також інші магістрати за своєю компетенцією. Взагалі поняття головування у суді (щєцoѵ^a бікаотпрюи) у той час трактувалося ширше ніж нині. Ігемон (голова суду) був зобов’язаний прийняти від громадянина скаргу, здійснити попереднє слідство, головувати при розгляді справи судом та здійснювати контроль за виконанням судових вироків. У маловажливих справах, а також у особистого зізнання злочинця або очевидності й беззаперечності доказів, архонти та колегія пританів мали право здійснювати судочинство й особисто. Але у важливих справах, коли злочинцю загрожувала смертна кара, архонти могли приймати остаточне рішення лише тоді, коли злочин та покарання були прямо передбачені законом. В інших випадках справа переносилася до дікастерію.

Про існування цієї установи, зокрема в Ольвії, переконливо свідчать археологічні данні. Ще у 1969 р. при розкопках ольвійської агори було досліджено будівлю дікастерію, пропорції якої значною мірою повторюють співвідношення розмірів афінської геліеї. Тоді ж було віднайдено два бронзових псефи другої половини IV - початку ІІІ ст. до н.е., повністю ідентичних афінським, які відрізняються від останніх лише написом - не упфо? 5nцoo^a, а ^єpa. Окрім того, у м. Петербург в Ермітажі й нині зберігається безпаспортний бронзовий пінакіон дікаста III ст. до н.е., який, на думку Ю.Г.Виноградова, також походить з Ольвії. Пінакіон дікаста ще у 30-х рр. ХХ ст. був віднайдений і в Херсонесі.

Зважаючи на значення міжнародної, зокрема, морської торгівлі в економіці античних державах Північного Причорномор’я можна припустити й існування тут інституту навтодиків (ѵаитобікаі), які здійснювали судочинство у справах, пов’язаних із морською торгівлею, а також вели процеси про присвоєння прав громадянства. Допоміжні функції у судах (як і в інших громадських місцях) виконували державні раби “з фракійців, скіфів та інших варварів”.

Античні держави мали власну фінансову систему та бюджети. Бюджетну систему, яка існувала в античних державах Північного Причорномор’я, можна охарактеризувати як дворівневу: загальнодержавний бюджет та бюджети окремих міст та поселень, інших адміністративно-територіальних одиниць що входили до складу держав. Бюджети держав складалися з двох основних частин: прибуткової та видаткової. Прибутки скарбниці поділялись на ординарні (літургії, податки, мита, штрафи, надходження від державного майна) і надзвичайні (добровільні внески і пожертвування громадян та чужинців, ейсфора, воєнні трофеї та контрибуції).

<< | >>
Источник: Гавриленко О.А.. Історія держави і права України: стародавня доба : навчальний посібник. - Харків: ХНУВС,2011. - 64 с.. 2011

Еще по теме Основні риси державного права.:

  1. 6.5. Джерела й основні риси афінського права
  2. 2. Поняття органу виконавчої влади як базового елемента апарату державного управління
  3. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  4. Основні риси англо-саксонського права
  5. Основні риси державного права.
  6. Держава скіфів та її право
  7. Тема 3. Давньоруське право Джерела давньоруського права
  8. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
  9. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  10. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  11. Основні риси цивільного права
  12. Основні риси кримінального права
  13. Основні риси цивільного права
  14. Замість вступу (витоки й становлення української національної державності та права)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -