Основні риси цивільного права

Суб'єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та об’єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта наступає — для чоловіків у 18 років, для жінок у 15 років.

Речові права. Правова дійсність того часу з речових прав знала інститути власності, володіння і сервітутне право.

Основним речовим правом було право власності. У Гетьманщині мирно співіснували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) і общинна (колективна). Право власності розумілося як володіння, користування й розпорядження об'єктом власності. Розрізняли право власності на рухоме, спадкове й набуте майно.

Найголовнішим елементом права власності було володіння. Воно трактувалося як самостійний правовий інститут, і як одне з повноважень власника. Залежно від способу набуття, розрізнялося декілька видів володіння. За способом набуття володіння поділяли також на законні і незаконні.

Права на чужі речі (сервітути) поширювалися на мисливські, рибальські та інші угіддя. Вони виникали у той час, коли ще ліси чи луки нікому не належали на праві власності. Пізніше, коли, внаслідок розподілу громадської власності (надання актами верховної влади або й захоплення), ліси й землі перейшли у приватну власність, відповідно, такі угіддя стали складовою частиною приватної власності або й самі стали безпосередньо об”єктом такої власності. Для їх господарської експлуатації необхідно було мати право вільного проходу й проїзду через чужі землі й ліси, а також право користування чужим лісом для потреб мисливства та інших промислів. Тому, найпоширенішими серед сервітутів в Україні були сервітути проходу й проїзду в чужі ліси й землі та користування чужими лісами для потреб рибальського, мисливського й бджолярського господарства.

Значного поширення у Гетьманщині набули норми т.зв. сусідського права, яке розглядалося (А.Яковлів) як одна із форм обмеження права власності, і лежало в основі багатьох міських сервітутів.

Зобов’язальне право було найбільш розвиненим з усіх інститутів цивільного права Гетьманщини (А.Яковлів, В.Кульчицький). В українському середньовічному суспільстві передовсім зобов’язальне право було запорукою забезпечення особистих і майнових прав. Зобов’язання як правовий інститут в тогочасній Україні розумілися як право на майно особи, яка не виконала договору чи заподіяла якусь шкоду. Тому розрізняли зобов’язання, що випливали з договорів, і зобов’язання - із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, позики, застави, поруки, найму майна (оренди), дарування.

Договір купівлі—продажу при купівлі нерухомості укладався в письмовій формі з подальшим записом до “урядових книг”. Продавець такий договір не міг анулювати, якщо покупець проволодів маєтком більш як півтора року. Детально унормовувалися зобов'язання продавця обороняти покупця під претензій сторонніх осіб щодо проданої речі (евікція). Засобом забезпечення договору купівлі — продажу був завдаток.

Договір позики також реалізовувався у двох формах: усній (для дрібних позик) і письмовій (для всіх інших). Було визначено правила щодо здійснення прав кредитора та виконання зобов”язання боржником. Зокрема, на права й зобов”язання сторін, що випливали з договору позики не впливав термін давності. Було визначено правила примусового стягнення боргів. Можна було також переуступити боргові зобов’язання.

Договіри про заставу майна й поруки розглядалися як правові засоби захисту зобов’язань, насамперед, позики. Заставодавець у забезпечення договору позики (як звичайно, грошей) віддає кредиторові у володіння своє нерухоме майно з правом або без права користування.

Договір найму майна (оренди) мав своїм предметом передачу нерухомого майна власником орендареві у володіння й користування на певний термін і за певну плату. Розмір орендної платні встановлювався волею договірних сторін або нормами звичаєвого права. Орендар відповідав за будь-яку шкоду, заподіяну найманому маєтку через його вину. У цьому випадку власник залишав за собою право на дострокове припинення договору найму. Як звичайно, договір найму втрачав чинність у випадку смерті орендаря чи власника. Недоплачену орендну платню власник мав право вимагати як борг.

Договір дарування складалися усно, в присутності свідків, або письмово. Обіцянка щось подарувати, сказана на словах, жартома або в п”яному стані правової сили не мала. Також недійсним вважався договір дарування, навіть письмовий, в якому йшлося про неморальні чи протиправні речі.

Сімейно-шлюбне право урегульовувало питання порядку укладення шлюбу та умови його дійсності, правові відносини подружжя, батьків і дітей, опікунів та підопічних, усиновителів й усиновлених.

У Гетьманщині шлюб розумівся у двох значеннях: визначеного законом і заснованого на добровільній згоді договору між чоловіком і жінкою з метою створення сім’ї та продовження людського роду, і подружнього співжиття.

Відносини між подружжям мали особистий і майновий характер. Особисті відносини між чоловіком та дружиною основувалися на тому, що з укладенням шлюбу, дружина підпадала під владу чоловіка як глави сім”ї. Вона прибирала його прізвище і користувалася пошаною, яка належала його чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за його життя чи після його смерті. Майно подружжя грунтувалося на правах роздільної власності (майна жінки - посагу й майна чоловіка - віна). Проте, чоловік вважався законним опікуном своєї дружини, відав її посагом та особистим майном, представляв її у суді. За борги, що виникли під час спільного подружжя, однаково відповідали обоє спільним майном. Якщо чоловік не призначив заповітом окремого опікуна, то вдова після його смерті ставала опікункою малолітніх дітей, і одержувала право розпоряджатися як своїм майном (посагом), так і чоловіковим (віном), і дитячим майном аж до своєї смерті або до виходу вдруге заміж.

Особисті і майнові відносини між батьками і дітьми регулювалися на основі принципі “окремішності”. Діти перебували під батьківською владою й на утриманні і вихованні батьків поки не досягали повноліття й не були батьками виділені (сини) чи одружені (дочки). Інститут “виділу” батьками синів на “свій хліб” полягав у тому, що батьки, виділяючи синів, надавали їм за свого життя частину майна з тим, щоб вони створили власну сім” ю, самі себе утримували і жодних претензій на спадщину після їх смерті не мали навіть тоді, коли б одержали меншу частку, ніж ту, що після смерті батьків дістали невиділені сини.

Батьки щодо своїх дітей мали широкі права. (Усиновитель мав таку ж владу над усиновленим, як і рідний батько). Зокрема, невиділених синів і дочок батьки у разі необхідної потреби (втрата сімейного майна під час голоду чи іншого лиха) мали право дати у найми або в заставу на службу; батьки не несли відповідальності перед судом за скаргами чи позовами своїх дітей; майно, набуте дітьми під час спільного життя з батьками, залишалося під владою батьків; діти мали право виступати у суді тільки у справах, доручених батьками; спадщина, яку одержували діти, а також майно, яке вони самостійно набували законним шляхом, у випадку їх смерті переходило до батьків.

Права дітей (спадщинні) у сім”ї залежали значно від легальності народження. Діти, народжені у законному шлюбі, мали усю повноту прав, встановлених законом для законнонароджених дітей, інші діти були позбавлені таких прав. З нешлюбних дітей розрізняли дітей, що народились від чоловіка і жінки, які не були пов”язані між собою шлюбом (“бенкарти”), та дітей, народжених від неодружених чоловіка і жінки, проте які згодом укладали шлюб і, крім прижитих дітей до одруження, народили шлюбних дітей.

Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи з розлученням. Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри і моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи.

Опіка була похідною сімейно-шлюбного регулювання (над малолітніми), і

самостійним правовим інститутом (над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб).

Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) у першу чергу мали право мати-вдова і бабця сиріт. Коли б матері вже не було в живих або вона нездатна була здійснювати опіку, тоді опікунські обов’язки переходили до старшого брата або на одного з дядьків з батькового роду. За відсутністю таких родичів обов’язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів небуло, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні й ощадливі господарі.

Опікунів над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а також відсутніми особами призначали й звільняли місцеві уряди. Разом з призначенням опіки суд виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження маєтку підопічного.

Передусім, опікун був зобов’язаний в присутності родичів, сусідів чи інших свідків скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун повинен: віддати сиріт до школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного у суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів та скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повною звітністю. Опікун ніс цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати та втрати чогось з підопічного майна. Він також ніс й кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.

Спадкове право урегульовувало порядок переходу майна (цивільних прав і обов’язків) померлого до спадкоємців. Виробилися загальні правила щодо права на спадщину для різних категорій спадкоємців. Зокрема, батьківські маєтки, при відсутності прямих спадкоємців переходять до нащадків з батьківського роду, материнські — з материного; повнорідні діти мали перевагу перед неповнорідними; не могли спадкувати пожалувані та вислужені маєтки особи, які самі не могли відбувати військову повинність і не мали синів, які могли б їх заступити у цьому.

У Гетьманщині склалися дві форми спадкування: на підставі заповіту та закону.

Заповіт укладався письмово з доброї волі заповідача в присутності кількох полкових урядовців чи сусідів. Свідками при складанні заповіту не могли бути зацікавлені особи та опікуни. Юридичної сили не мали передсмертні розпорядження, зроблені під загрозою чи з примусу, які суперечили загальнонародним правам, добрим звичаям, совісті і пристойності. Право залишити заповіт належило усім повноправним суб'єктам, крім осіб: недієздатних (неповнолітні, божевільні, марнотратні, глухі, німі, сліпі з народження тощо); засуджених на смерть з позбавленням прав; політичних злочинців; невільників та осіб, відданних за рішенням суду в заставу. Заповідач вільно розпоряджався на випадок смерті своїм рухомим і нерухомим майном. Обмеження стосувалися розпорядження успадкованим так званим “батьківським та матірнім” майном. Таке майно не можна було передати по заповіту іншим родичам чи стороннім особам, а тільки своїм дітям чи іншим прямим спадкоємцям.

В основі спадкування за законом лежала кровна спорідненість між спадкодавцем і спадкоємцями. Право на спадкування за законом визначалося на підставі ступенів та ліній споріднення. Перевагу у спадкуванні мали діти і внуки спадкодавця. Сини й дочки (при відсутності синів) ділили спадщину після батька між собою рівними частками. Розподіляв одержану спадщину між братами і сестрами старший з братів, натомість молодший мав пріоритетне право вибору своєї частки. Внуки успадковували тільки ту частку спадщини, яка належала б їхньому батькові чи матері, якби вони були живі. Після смерті бездітного подружжя спадкували їхні родичі (майно чоловіка і дружини передавалося, відповідно, до їхніх родин. Бездітне подружжя успадковувало одне після одного тоді лише, коли не залишалося родичів померлого, як у прямих, так і в бічних лініях.

Отже, головні інститути цивільно-правового регулювання у Гетьманщині мали для свого часу високий рівень розвитку. Значна увага приділялася регулюванню поземельних відносин, основи тодішнього існування суспільства. За допомогою інститутів права власності й володіння, сервітутного права, регулювалися і удосконалювалися економічні відносини тогочасної України. Ефективним засобом регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин були інститути зобов”язального права. Сімейно- шлюбні відносини більшою мірою перебували під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Вони, насамперед, стосувалися врегулювання майнових питань між подружжям і дітьми. А високий рівень врегулювання спадкового права свідчить про такий же рівень розвитку соціально-економічних відносин в Україні другої половини XVII - XVIII століття.

19.