§6. Основні риси цивільно-правових ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Цивільно-правове регулювання в добу Руської дер­жави зосереджувалося на інституті права власності. Руська Правда розрізняла право власності й право володіння. У ви­падку неправочинного володіння річчю власник мав право вимагати не лише її повернення, а й компенсації за викори­стання речі.

(встановлено покарання за псування межі). У Правді Яро- славичів також містилися вказівки на княжу, боярську і церковну земельну власність. Йшлося й про власність гро­мади. Об’єктом приватної власності селян і ремісників були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. В одній зі статей згадувалось про недотор­канність худоби смерда.

Феодальне землеволодіння охоронялося законодавст­вом Руської держави. Руська Правда передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току тощо. Зокрема, суворому покаранню («потік та пограбу­вання») підлягав селянин-смерд за пошкодження межі кня­зівської землі. Натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф (яскравий приклад права феодального привілею).

Існування права власності сприяло розвитку в Руській державі зобов’язального права. За Руською Правдою, зо­бов’язання передусім виникали з факту спричинення шкоди, а також із договорів. Найпоширенішими з договорів були: купівля-продаж і позика. Договори укладалися в усній формі, в обов’язковій присутності свідків (окрім договорів, що укладалися між купцями).

Як правило, об’єктами договору купівлі-продажу були рухомі об’єкти власності. Іноді, на думку С. Юшкова, купі- влі-продажу підлягала й земля.

Об’єктом договору позики, за Руською Правдою, могли бути гроші, худоба, мед, віск, хутро тощо. Встановлювалася максимальна фіксована величина відсотків і певні правила, за порушення яких кредитори могли навіть втратити право вимоги боргу. Для підкріплення правдивості свідчень борж­ника на суді приводили до присяги. У випадку неспромож­ності боржника сплатити борг через об’єктивні обставини, він мав змогу сплачувати його ротами (частинами). Слідст­вом неспроможності боржника сплатити борг могла бути

продаж його кредитором у рабство. Невільне населення (хо­лопи, челядь) не були суб’єктами договірного права, відпові­дальність несли їх власники.

Спадкове право. Право на спадщину мали лише бли­зькі родичі. Спадкодавець не міг передати своє майно чужій людині. Якщо ж він намагався це зробити, або не було роди­чів, спадщина переходила князю (державі).

Успадковували за заповітом і за законом (звичаєм). За­повіт укладався переважно в усній формі. Право скласти за­повіт - «ряд» міг батько або мати щодо своїх дітей, і чоловік на «виділ» - своїй дружині. Удова мала право на обов’язкову частку майна. Свою частку майна мати мала змогу переді­лити між своїми дітьми або ж віддати комусь одному із синів і навіть дочок. У випадку смерті матері без відповідного ро­зпорядження (заповіту) спадщину отримували син або до­чка, при яких жила мати і які доглядали її. Незаконні діти позбавлялися права спадкування.

Руська Правда обмежувала право успадкування майна для певних категорій населення. Прості члени верві (об­щини) могли заповідати тільки синам, незаміжні дочки мали право лише на посаг. У випадку, коли у смерда не було синів, його майно переходило до братів, а за відсутністю останніх - у власність держави (князя). Майно бояр, а також дружинників, які не мали синів, після їхньої смерті успадко­вувалося дочками. Це свідчить про утвердження принципу феодального права як права привілею.

Шлюбно-сімейне право. Руська Правда не містила спеціальних статей, які регулювали шлюбно-сімейні відно­сини, за винятком ст. 1 (Коротка редакція), де йшлося про родичів, пов’язаних правом та обов’язком кровної помсти. ∑β прийняттям християнства шлюбно-сімейне право було ба­гато в чому запозичено від Візантії (наприклад, шлюбний вік), водночас воно зберігало чимало самобутніх рис. Зако­нодавство визначало шлюбний вік для юнаків - 14 - 15 років, а для дівчат - 12 - 13 років. Під час укладання шлюбу звер­тали увагу на вільне волевиявлення сторін: вимагали згоди як батьків, так і наречених. Обов’язковим було доведення ві­дсутності кровного споріднення.

Тогочасне право обумовлювало причини розірвання шлюбу. Як стверджують дослідники, розлучення як явище з’явилось у другій половині XI — на початку XII ст. і проце­дурно увійшло до Просторової Руської Правди. У ній було передбачено норми розлучення тільки внаслідок вчинку жі­нки. Так, чоловік мав право залишити дружину у випадку підтвердження її зради. Жінка могла піти від чоловіка тільки у тому випадку, коли він безпідставно звинуватив її у зраді.

Розлучення допускалося з чітко визначених підстав: порушення подружніх обов’язків; нездатності чоловіка до інтимних стосунків, після трьох років співжиття; коли чоло­вік або жінка задумували позбавити одне одного життя; за­хворювання заразною хворобою. Згодом до цих основних причин було додано інші: коли невідомо, де чоловік перебу­вав протягом 5 років; коли чоловік чи жінка постригались у ченці; коли жінка задумала забрати майно чоловіка без його відома; коли вона без дозволу чоловіка зустрічалася з чу­жими чоловіками або милася з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка ночувала не в оселі чоловіка, а у своїх ро­дичів тощо.

Канонічні правила надавали дружині право на розлу­чення: коли чоловік торгував честю жінки; коли чоловік за­думував недобре проти держави або знав про інших зловми­сників і не доповідав; коли він звинувачував жінку в інтим­них зв’язках із іншими чоловіками і не зміг цього довести; коли він додому приводив коханку чи було встановлено його зв’язок із іншою жінкою.

Шлюбно-сімейні відносини були компетенцією цер­кви, що свідчить про високий статус жінки у давньорусь­кому суспільстві. Так, дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спад­щини і ставала головою сім’ї (при неповнолітніх дітях). Дру­жина і діти раба, у випадку видачи останнього власником по­терпілому за скоєння крадіжки, не поділяли його участі, якщо самі не були співучасниками цього злочину.

Руська Правда також знала інститут опіки. Мета опі­кунства полягала у збереженні майна малолітніх дітей і пе-

редання його їм із досягненням повноліття. Опікуна призна­чали органи влади (чи батько за життя), зазвичай із кола найближчих родичів у випадку відсутності обох, батьків або якщо мати-вдова вдруге виходила заміж. Майно опікунові передавали у присутності свідків. За виконання опікунсь­кихобов’язків він користувався прибутком із майна підопі­чнихі зобов’язаний був у разі завдання збитків відшкодову­ватиїх.

Кримінальне право. Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримінального правопорушення від ци­вільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, мате­ріальної чи моральної шкоди визначалось як «обіда», або ж «кривда». Отже, злочин, як і у стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Піз­ніше злочин вважався порушенням публічного правопоря­дку: крім обов’язку приватного відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, злочинець ніс державне покарання.

Злочини поділялися на такі види:

- проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);

- проти церкви (чародійство, віровідступництво, цер­ковна татьба, грабування могил, волхвування тощо);

- проти особи (вбивство, ушкодження здоров’я та ін.);

- майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення за­гублених коней, зброї, одежі тощо);

- проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмі­шення, подружня зрада, покидання подружжя);

- проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися суворішими санкціями, ніж життя, честь і майно простих людей. Стосовно віку кримінальної відпові­дальності, то таких відомостей джерела давньоруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб’єктивну сто­рону злочину проти життя, умисел та необережність. Так, якщо вбивство вчинено у стані афекту, випадково («у

пиру»), винний ніс відповідальність разом із общиною. Особа, що скоїла умисне вбивство називалася розбійником, а неумисне - головником або убійником.

Деякі види вбивств (завдання побоїв, що спричиняли смерть, вбивство чоловіком дружини за подружню зраду) каралися не так суворо. Окремі вбивства були безкарними: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації тощо.

Посилена відповідальність встановлювалась за зло­чини проти честі. Так, за удар мечем, «не вийнявши його із піхов, або ручкою меча» карали в чотири рази жорсткіше (12 гривень) ніж за удар і несмертельне поранення лезом меча (3 гривні)

Серед майнових злочинів найтяжче (зазвичай, на «по­тік і пограбування») каралися підпали і рецидивні випадки конокрадства.

Досить просто розв’язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не проводився й усі співучасники злочину відповідали порівну.

Система покарань. Найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була помста. Згодом помста підпадає під контроль держави і значно обмежується, а в середині XI ст. синами Ярослава замінюється на штраф (віру).

До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Єв­ропі) не знала смертної кари. Щоправда, за порадою єписко­пів князь Володимир Святославич деякий час застосовував її до «розбійників» (повстанців). Так, 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади. Але скоро штрафи (віри) замінили страту, оскільки князю потрібні були гроші, щоб придбати зброю та коней за­для належної підготовки до військового походу.

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли злочинця позбавляли особистих і майнових прав. По­караного ставили поза правом і виганяли з общини. Майно його конфіскувалося.

Поширеними були віра й продаж (грошові пока­рання). Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гри­вень, а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень - за інші злочини. За вбивство княжого мужа сплачувалася подвійна віра. Це

були значні матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було купити корову або до десяти баранів. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з община не видавала (не вда­лося розшукати тощо). Інколи сплачувалася тільки полу- віра. Кожне грошове стягнення поділялося на дві частини: одна віддавалася князю, а друга - потерпілій стороні. Гро­шові виплати здійснювалися родичам убитого (головниц- тво), а також потерпілим від образ (урок).