§3. Основні риси права Литовсько-польської ДОБИ

Враховуючі політику «приязні», яку сповідували ли­товські князі по відношенню до Київської Русі, основними джерелами права залишались звичаєве право, Руська Пра­вда, церковні статути, а з часом з’явились привілеї литовсь­ких князів.

Чільне місце серед джерел права посідало звичаєве ко­зацьке право, яке навіть визнавалось польським урядом, тому що у цьому праві «чесність велика була».

Доволі розповсюдженими ставали великокнязівські привілеї, які надавали пільги, імунітет або звання, посади своїм підданим, як фізичним особам, так, навіть, станам, мо­настирям, містам тощо. Серед привілеїв найвідоміші - при­вілей Ягайла 1387 р. та Городельський 1413 р., що суттєво обмежували права православних, як особисті, так і політи­чні. Віленські привілеї 1457 р. і 1492 р. надали додаткові права шляхті щодо суду залежного населення, звільнили її від сплати податків, зафіксували провідне становище «пани-ради» у політичній системі князівства. Серед перших судебників варто згадати Судебник Казиміра IV, ухвалений 1468 року, який складався з узагальнення місцевого звичає­вого права і судової практики, а також викладення норм, що походили від Руської Правди.

Найвідомішими джерелами і пам’ятками права литов­сько-руської держави стали Литовські статути. I Литовсь­кий статут «Старий» був виданий 1529 року за ініціативи шляхти. Кодекс складався з 13 розділів та 264 артикулів і мі­стив норми державного, адміністративного, кримінального, цивільного і інших галузей права. Статут визначив шляхту як єдиний стан і зафіксував її станові права і привілеї.

Зміцнення правового статусу шляхетства у протисто­янні з магнатством викликало потребу у розробці нового Статуту. Особливо наполегливою у своїх станових прагнен­нях виявилась волинська шляхта. У 1566 р. сейм затвердив II Литовський Статут. Структура кодексу залишилась майже незмінною - складався з 14 розділів і 367 артикулів, охоплював норми з різних галузей права. Так, розділ пер­ший, другий, третій регулювали норми державного права, четвертий розділ було присвячено судоустрою, розділи з п'я­того до десятого - приватному праву, розділи з одинадцятого до чотирнадцятого регулювали кримінальне та процесуа­льне право. Однак, II Статут значно збільшив шляхетські права, закріпив представництво шляхти на сеймах, надав шляхті право вільно розпоряджатися землями і селянами.

Підписання Люблінської унії 1569 р. викликало пот­ребу в уніфікації литовського і польського законодавства. Цю роботу виконала комісія під головуванням підканцлера Л. Сапеги. У 1588 р. III Литовський Статут не розглядався сей­мом, а був затверджений привілеєм короля Сигізмунда III.

Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь через приєднання цих те­риторій у 1569 р. до польської корони. Тут зберігав чинність II Литовський статут.

Статут 1588 р. складався з 14 розділів, які налічували 488 артикулів. Кодекс був найповнішим, регулював усі най­важливіші суспільні відносини. Помітною рисою Статуту

стало юридичне закріплення кріпосного права, збільшення терміну розшуку селян-втікачів з 10 до 20 років, збереження за селянами лише права володіння рухомим майном.

Провідним джерелом права став Вислицький статут 1347 р. — перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі.

Згодом Вислицький статут (Мала Польща) був об'єдна­ний з Петраківським статутом (Велика Польща) у загаль­ний судебник, що дістав назву «Повний звід статутів Кази­мираIII».

Серед інших джерел права особливе місце посідає «Устава на волоки», ухвалена Сигізмундом II Августом у кві­тні 1557 р. Мета документу - проведення суттєвих соціаль­них та економічних перетворень у сфері аграрних відносин. Устава складалась із 48 артикулів, не пов'язаних між собою внутрішнім змістом. Започаткувавши земльну реформу, Устава на волоки сформулювала такі положення: зосере­дження усіх селянських земль в одному місці, позбавлення селян усіх категорій права на земельну власність. Власни­ками землі визнавались князь, шляхта, церква; селянство лише користувалось землею. Селянам заборонялось перехо­дити з одного місця на інше, тобто Устава фактично узако­нила кріпосне право на українських землях. Цей закон та­кож реформував систему органів місцевого самоврядування - на місце десятників, приставів і старців прийшли війти і лавники, як представники великокнязівської адміністрації.

Із утворенням Речі Посполитої почались спроби коди­фікації чинного законодавства. У 1505 р. було схвалено збі­рник польських законів; 1532 року підготовлено новий збір­ник, який видано 1533 року. У 1782 р. було завершено роботу

із систематизації польського законодавства у єдиний Збір­никзаконів.

Право власності. Об'єкти власності у Великому кня­зівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких нале­жали маєтки, земля, будівлі, ліси, та рухомі — усі інші речі.

Центральною проблемою ставало правове регламен­тування земельної власності.

Земельна власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні вийнятки. Піддані, що втекли до «зе­млі ворожої», розглядалися як державні злочинці, а їхні ма­єтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втра­чали право на нерухоме майно. Проте, таке право відновлю­валося, якщо злочинця затримували і передавали до вели­кокнязівського суду. Позбавлялися права на частку батьків­ського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали батьківського благословення на шлюб.

Право володіння засвідчувалось грамотою чи давністю часу. У разі відсутності посвідчувальних документів на не­рухоме майно, воно відбиралося і передавалося до скарбниці литовського князя. Згідно з умовами аграрної реформи Си- гізмунда Августа, у випадку неможливості документально підтвердити право власності на землю, земля переходила до великого князя. Литовський статут 1529 р. закріпив за зем­левласниками право володіти землею за винятком майна ро­дового і вислуженого. Більш того, цей же статут забезпечив недоторканість шляхетської землі, встановивши термін да­вності у 10 років - тобто після закінчення терміну нерухо­мість залишалась у особи, яка тримала землю протягом вка­заного часу. Певні обмеження щодо володіння землею за трьома Литовськими статутами полягали у зобов’язанні ко-

жного землевласника відбувати військову повинність осо­бистоі, залежно від розміру землі, відправляти до князівсь­кого війська певну кількість озброєних підданих. Шляхтич, який відмовлявся виконувати військову повинність без по­важних причин, позбавлявся права володіння землею, а його маєток переходив до земельного фонду Великого князя литовського.

Зобов'язальне право. Зрозуміло, що слабка розвине­ність ринкових відносин і панування натурального госпо­дарства не сприяли поширенню договірного права. Тому пе­рвинними видами договорів, як і у попередні часи, були до­говори міни і дарування. І з часом, під впливом розвитку гро­шових відносин, значного розвитку набувають договори ку- півлі-продажу, перш за все, рухомого, а з часом і нерухомого майна. Здебільшого договори укладались у письмовій формі за присутності свідків, із виконанням символічних дій (пе­ребивання рук, виставлення частування), а суддівський чи­новник лише фіксував факт відсутності примусу з боку од­нієї зі сторін та засвідчував їх дієздатність. III Литовський статут визначав, що у разі операцій із землею, необхідно було скласти запис, скріпити його власними печатками, а також запросити у якості свідків кількох осіб шляхетського походження, кожного зі своєю печаткою.

Поширеною формою забезпечення виконання зо­бов'язань ставала застава. Перехід права володіння від бор­жника до кредитора забезпечував останньому повернення

боргу, а право користування заставленим майном відкри­валоможливість отримання додаткових прибутків. У разі передавання маєтків у заставне володіння, з ними відходили й рухомі речі. Особливість заставного володіння Литовсько- Руської держави полягала в тому, що передаватися у за­ставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади.

Рухомими заставними речами дозволялося тільки во­лодіти, але не користуватися. Наслідком невикупу речі в за­значений термін ставав її продаж із дозволу суду. Якщо ви­ручені кошти перевищували борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Договір застави рухомого майна укладався на невизна- чений термін. У такому разі заставодержатель звертався до суду, який призначав термін викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо упродовж цього часу заставник не викупав річ, право власності на неї переходило до заставодержателя.

Спадкове право. Литовське право розрізняло спадку­вання за законом, заповітом і на основі звичаю.

Згідно із законом у Литовсько-Руській державі спадко­ємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Позбавлялись права на спадок особи таких катего­рій: донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опіку­нів, вдова шляхетського роду, яка без батьківської згоди ви­йшла заміж за простолюдина, незаконнонароджені, діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Так, III Литовський статут встановлював, що бать­ківське майно передавалось у спадок лише синам, а дочкам надавався посаг (придане) з четвертої частини всього майна. Материнське майно, рухоме і нерухоме, розподілялося порі­вну між усіма дітьми, як синами, так і дочками.

Литовські статути передбачали можливість розпоря­джатися майном за заповітом. Відповідно до заповіту спад­кодавець мав право розпоряджатися лише купленою земе­льною власністю, що не входила до власності родової, та ру­хомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоєм­ців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура укладання заповіту була до­статньо складною. Вона розпочиналася з дозволу шляхетсь­кої чи копної ради на внесення до заповіту саме того пере­ліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися влас­ник. Заповіт укладався в усній чи письмовій формі у прису­тності одного члена панів-ради та не менше ніж двох шлях­тичів.

Існувала спрощена форма заповіту для осіб, що пере­бували на війні, в дорозі або за кордоном. Нею передбача­лося складення присяги щонайменше двома шляхтичами перед князем, судом, а під час воєнних дій гетьманом чи по­вітовим хорунжим, які могли засвідчити чинність укла­дання такого заповіту.

Не мали права заповідати неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні людям, поло­нені, психічно хворі.

Не могли бути свідками складення заповіту особи, які самі не мали права заповідати, наречені, опікуни, а також ті, кому за заповітом передавалося все майно чи його частина. До­кумент із помарками чи виправленнями вважався нечинним.

За відсутності спадкоємців майно ставало вимороче- ним і переходило до державної скарбниці.

Деякі питання спадкових відносин регулювалися нор­мами звичаєвого права. Вони настільки глибоко вкоріни­лися у правосвідомості населення, що посіли належне місце в системі чинного права. Литовський статут 1588 р. узако­нив норму, яка дозволяла розгляд спадкових справ на основі звичаєвого права.

Шлюбно-сімейне право. За звичаєвим правом на укра­їнських землях, що були інкорпоровані до Литовського кня­зівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб

набував законної сили за умов отримання нареченими бать­ківської згоди, публічності укладання шлюбного союзу і сплати грошового податку.

У XVI ст. єдиною формою законного шлюбу стає цер­ковний шлюб. У Статуті 1566 р. йдеться про те, що шлюбний вік жінок становив 15 років, а чоловіків — 18. Згодом III Ста­тут зменшив шлюбний вік жінки до 13 років. Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, огля­дини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини, як підготовча дія, не мали ніяких правових наслідків. Пра­вові наслідки наставали тільки після заручин. Сторона, яка відмовилась одружитися після укладання угоди про шлюб (заручин), зобов’язана була виплатити обумовлену угодою штраф як відшкодування витрат із підготовки до шлюбу. Заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім’ї було кілька дівчат, то обов’язковим було раніше видати заміж старшу, а потім наступну за ві­ком. Після сватання і заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформ­лення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання досить докладно розглянуті в Литовських статутах. Головною час­тиною такого договору були майнові відносини. Так, статути визначали порядок внесення посагу і віна, що записувалося нареченим своїй майбутній дружині в порядку забезпе­чення її посагу. У разі смерті батьків нареченої посагом її повинні були забезпечити брати. Зазвичай розмір віна удвічі перевищував розмір посагу. Законність шлюбу за­тверджувалася вінчанням. Перешкодою для узяття шлюбу могло бути різне віросповідання чи кровна спорідненість. Так, жінкам-християнкам заборонялось одружуватися з му­сульманами та іудеями. Заборонялося також одружуватись особам, які раніше вже перебували у трьох шлюбах. У випа­дку смерті батьків і незгоди рідних видати дівчину заміж, вона могла одержати дозвіл на шлюб від посадових осіб. Осо­биста згода на шлюб нареченого й нареченої мали значення лише в тому випадку, коли вони були матеріально забезпе­чені та перебували у зрілому віці. Найчастіше ця згода була тільки формальністю. Литовські статути забороняли відда-

вати заміж дівчат та жінок-вдів силоміць, жінкам надава­лось право вільного волевиявлення при виборі шлюбного партнера. Водночас, обираючи чоловіка, дівчина зобов'язу­валась рахуватись з волею батьків чи опікунів. Особисті ві­дносини подружжя формувалися залежно від їх характеру, походження та майнового стану. Дотримання дітьми поваги до батьків ґрунтувалося не лише на звичаях і моралі, а й на законодавстві. Литовський Статут 1529 р. наполягає на по­каранні того, хто вдарив батька чи матір, насамперед, позба­вленням сина чи доньки спадку. У разі, якщо дочка без до­зволу батьків виходила заміж, то її слід залишити без посагу і будь-якого спадку. Покарання також встановлювалось, якщо неповнолітня дівчина, що не має батьків, виходила за­між без згоди на це рідних (дядька по батьківській лінії). За Литовськими Статутами визначалися права жінки на окреме майно (віно чи посаг), а також рівноправність учас­ників подружнього життя щодо питань виховання дітей. Діти мали однакове право на спадкове майно батьків, не зва­жаючи на те, що були народженні в різних шлюбах. Розір­вання шлюбу Литовськими статутами позначалось термі­ном «протестація» і ставало можливим лише з дозволу цер­кви. Так, церковне законодавство визначило лише два випа­дки для розлучення — перелюбство і тривалу та невиліко­вну хворобу одного із членів подружжя.

Кримінальне право. Джерелами кримінального права XIV - XVII ст.ст. перш за все ставали норми звичаєвого права, зміст яких свідчив про цілком розвинені уявлення про злочини і покарання. Дослідники також зазначають, що в окремих землях Великого князівства Литовського - коли­шніх князівствах Берестейському, Полоцькому та інших іс­нували власні кримінальні закони. Із часом розвиток право­вої думки і потреби суспільства покликали до життя коди­фікацію кримінального права. Реалізацією цього стали Су­дебник Казиміра 1468 р. і Литовські Статути. За Судебником законодавець зафіксував одноманітне розуміння злочинів і покарань, а також уперше сформулював підстави і цілі ін­дивідуального покарання. У XVI ст. розвивались теоретичні засади різних інститутів кримінального права, а також ство-

рювалася спеціальна юридична термінологія для визна­чення правових явищ. Залежно від характеру злочинної ді­яльності і її результатів, по-різному називалися і злочини: «кривда», «учинок», «злочинство», «шкода», тобто фізичні, моральні або матеріальні збитки, що завдавались громаді або фізичній особі. Загальне поняття злочину, близьке до су­часного, вперше зустрічається у грамоті 1447 р. і назива­ється «проступок».

Закон починає розрізняти елементи складу злочину і характеризувати його істотні ознаки. Так, на початку XIV ст. об'єктом злочинного діяння визнаються конкретні блага та інтереси особи, а Статут 1588 р. визнає об'єктом злочину злочинні посягання на порушення громадського порядку і суспільної моралі. Суб'єктом злочину закон визнавав тільки осудну особу, яка досягла певного віку (14 років за Статутом 1566 р. і 16 років за Статутом 1588 р.). Не підлягали криміна­льному покаранню психічно хворі особи. Стан алкогольного сп'яніння прирівнювався до діянь, вчинених «по злому на­міру» .

Суб'єктами злочину могли виступати як безпосеред­ньо винна людина, так і група осіб, які відповідали за чужий злочин. Колективна відповідальність цілої групи була зруч­ним засобом примушення до покори феодально залежних людей, встановлення серед них кругової поруки, давала мо­жливість примусити усіх стежити за підтримкою порядку або відповідати за нього. Разом із тим, у правових актах були спроби обмежити відповідальність за чужу вину і запрова­дити принцип персональної відповідальності тільки винної особи. Якщо слід злочинця приводив у яке-небудь село, то його жителі повинні були знайти і видати його або відшко­дувати всі нанесені ним збитки і виплатити судові штрафи (пригадаємо «дику віру» часів Київської Русі). Колективна відповідальність широко застосовувалася за державні, ан­тифеодальні і релігійні злочини.

Статут 1529 р. розмежовув вину умисну і необережну. Злочин, навіть тяжкий, вчинений з необережності, не приз­водив до кримінальної відповідальності, а лише зобов'язував порушника виплатити сімї загиблого головщину або компе­нсувати збитки. Така відповідальність наставала у випадках

необережного вбивства на полюванні, коли зрубане дерево падало на людину, коли при стрільбі з лука або рушниці в ціль стріла або куля, що відхилилася убік, влучала в людину. Якщо вершника поніс кінь, і при цьому хто-небудь був зби­тий, то вершник не ніс кримінальної відповідальності. Але, якщо вершник на коні ненавмисно збивав вагітну жінку, то йому призначалось тюремне ув'язнення терміном на 3 мі­сяці і публічне покаяння, а у разі смерті потерпілої - смер­тна страта.

I Литовський Статут 1529 року спробував сформулю­вати презумпцію невинуватості. Кодекс підкреслював, що суд «в речах вонтпливых сконнейший маеть быти ку вызво­ленью нижли ку каранью». У той же час підкреслювалось, що ця теза поширюється на привілейовані верстви, і лише Статут 1588 р. розповсюдив презумпцію невинуватості на всіх громадян.

Також I Литовський Статут 1529 р. містить спробу ви­значити інститут необхідної оборони. Якщо діями особи, яка вимушена захищатися, керує не зла воля, а необхідність, що примушує людину захищати життя, здоров’я, майно, як вла­сне, так і інших осіб, то не можна таку особу притягати до кримінальної відповідальності. Також закон встановлює, що необхідна оборона матиме місце винятково за умов реа­льної небезпеки. На думку дослідників, «Статут 1529 р. ви­знавав необхідну оборону, як обставину, що мала злочинний характеру діяння і його караність у випадках: при здачі фо­ртеці ворогу внаслідок голоду «ґвалтівного» і «при вбивстві чужої собаки при обороні від її нападу». Згідно зі Статутом 1529 р., при перевищенні необхідної оборони винуватець зві­льнявся від кримінальної відповідальності, але зобов’язува­вся виплатити родичам загиблого «головщину». При нане­сенні тільки поранень, для звільнення від кримінальної від­повідальності, достатньо було довести, що потерпілий пер­ший почав агресивні дії не залежно від того, яка була за­гроза, і які дії міг учинити той, хто захищався. Здача ворогу фортеці і капітуляція гарнізону вважалися тяжким злочи­ном, але здача фортеці через важкий голод розглядалося як дія, що наставала за крайньої подреби і не підлягала кримі­нальному покаранню.

Кримінальне право XVI століття точно не розмежову­валостадії злочинних дій, хоча вже й відрізнялися злочин­нийнамір, готування і замах, які переслідувалися тільки у випадках, безпосередньо передбачених у законі. Наприклад, підготовка бунту і змови проти государя каралися як закін­чений злочин. Намір у вигляді погрози підпалу майна або вбивства кого-небудь, зобов'язував того, хто погрожував, зробити заяву перед урядовцями, що він це не зробить і на­дати поручителів. Якщо він відмовлявся надати поручите­лів, то його ув’язнювали до того часу, поки він їх не надасть. Якщо після погрози у потерпілого що-небудь підпалювали або було вчинено вбивство, а злочинця встановити не вида­валося можливим, то відповідав той, хто погрожував вчи­ненням цих дій.

Іще одним показником високої правової культури стало визначення покарання залежно від ступеню участі особи у злочині - проста співучасть (усі співучасники - ви­конавці злочину) і складна (підбурювачі, виконавці, співуча­сники). Співучасниками вважалися особи, які допомагали злочинцям порадами або кіньми, зброєю, людьми або гро­шима. Підбурювачем визнавався суб’єкт, зокрема феодал, який направив залежних від себе людей на злочин. Підбу­рювач психічно хворих (неосудних) осіб розглядався як без­посередній виконавець. Не вважався співучасником зло­чину і не підлягав кримінальній відповідальності слуга по­міщика, який супроводжував його при нападі на чужий бу­динок і поранив або вбив кого-небудь під час захисту свого пана.

Залежно від об'єкта злочинного посягання, злочини можна поділити на наступні види: державні, проти порядку управління і правосуддя, військові, проти релігії і церкви, проти моральності, проти життя, здоров'я і честі людей, майнові, злочин слуг та інших залежних людей проти фео­далів. Ставлення до злочинів проти віри було наступним: за­кон заохочував перехід із іудейства чи ісламу до православ'я чи католицизму. Однак, перехід християнина у зворотному напряму передбачав спалення тих, хто схилив до прийняття іншої віри. До злочинів проти моральності відносилось і

зґвалтування. У цій справі основним доказом для суду слу­жив крик потерпілої. Якщо вона цього не робила або ніхто не чув — факт злочину був відсутній. У разі доведення своєї правоти потерпіла отримувала нав'язку (відшкодування за завдані побої, рани, образу честі). Покарання могло бути ска­соване в разі згоди потерпілої вийти заміж за кривдника. До злочиів проти життя та здоров'я належало нанесення тілес­них ушкоджень. Замах на життя особи та її майно визнача­вся термінами «наїзд» або «кґвалт». Під ними закон розумів бандитський напад однієї особи чи групи осіб. Якщо на шля­хетський будинок навмисно, насильно був учинений напад, або під час нападу у будинку був би хто-небудь вбитий, зло­вмисник підлягав смертній карі разом зі своїми спільни­ками. При цьому головщина виплачувалась відповідно до стану вбитого у подвійному розмірі. У випадку причинення тяжкого поранення сам виконавець присуджується до смер­тної кари, а його спільники - до тюремного ув'язнення тер­міном один рік і шість тижнів. «А коли насильно наїхавши чи напавши, нікого не поранив і не вбив, але ознаки насилля залишив або шкоду причинив, тоді тільки за насилля буде платити штраф і відшкодовувати збитки» .

Законодавець використовує різні терміни для позна­чення покарання: «карання», «скарання», «покута», і визна­чає його як зло і страждання, що застосовується органом, який діє на підставі закону або звичаю. Із часом правова ду­мка у Литовсько-Польській державі оцінює покарання як «школу земську», і головний наголос робиться на покаран­нях публіно-кримінальних і залякуючих. Одночасно з розви­тком держави і права, змінюються і погляди на цілі пока­рання. Зазнають змін і розуміння мети покарання - голов­ною стає публічна кримінальна відплата і захист суспільс­тва від «шкідливих і злих дій». Закон забороняв звільняти злочинця від покарання. Законодавець достатньо чітко ви­значає, що однією з основних цілей покарання є попере­дження злочинів, крім того, покарання злочинця повинне приносити матеріальні вигоди державі.

Покарання поділялись на основні і додаткові. Основні: штрафи на користь потерпілого і держави і інші майнові по-

карання, тюремне ув'язнення, позбавлення прав, тілесні по­карання, смертна страта. Додаткові: вигнання за межі дер­жави, позбавлення спадкових прав, покаяння. Майнові по­карання дуже часто застосовувалися як додаткові. При при­значенні міри покарання, перш за все, враховувалася ста­нованалежність особи. Наприклад, таке додаткове пока­рання, як позбавлення честі призначалося тільки для пред­ставників шляхти, оскільки прості люди не могли позбавля­тисячесті, вважалося, що її в них немає. Страта признача­лась за учинення таких злочинів: проти релігії і церкви, дер­жавних, проти порядку управління, проти правосуддя, вій­ськових, проти життя, здоров'я і честі людини. Тілесні пока­рання (членоушкодження і болісні) застосовувалися, як пра­вило, до простих людей.

Особливим видом покарання у Великому князівстві Литовському було оголошення поза законом і вигнання за межі держави («баніція»), до якої засуджувалися шляхтичі, звинувачені в тяжких злочинах. За деякі злочини закон пе­редбачав її у вигляді додаткової міри покарання. Всі ці різні за характером види покарань на практиці застосовувалися іноді у вигляді різноманітних комбінацій, які законодавець був не в змозі наперед передбачити і регламентувати. Дослі­дники зазначають, що практика призначення покарань мала певні гумані риси - незастосування смертної страти до вагітних жінок, до дітей і підлітків до 16 років, у встанов­ленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більш високої відповідальності за злочини проти жінок, порівняно недовгих термінів тюремного ув'яз­нення. Зрозуміло, що у класовій державі теорія і практика призначення покарань також мала класовий характер -по­карання винуватих осіб залежало від класової і станової на­лежності як потерпілого, так і злочинця. Коли був вбитий шляхтич декількома шляхтичами і всі вони були визнані винними, то карався смертю тільки один, по вибору обвину­вача (позивача), інші засуджувалися до тюремного ув'яз­нення і виплати «головщини». Якщо шляхтича вбили прості люди, то смертна страта чекала на всіх, скільки б їх не було, і лише у разі вбивства в бійці, кількість простих людей, які

підлягали покаранню смертю, обмежувалося трьома осо­бами. Коли хтось із шляхтичів без наявної причини навми­сно вбив людину простого звання, нешляхтича, і при цьому був би впійманий на гарячому, він, крім виплати головщини, карається смертною карою.

Отже, безумовно прогресивним явищем у криміналь­номуправі XVI ст. ставало введення відповідальності шля­хти за вбивство простої людини. Проте процесуальний по­рядок встановлення вини шляхтича у такому злочині був настільки складним, що довести його винність часте було просто неможливо, у зв'язку з чим і сам злочин міг залиши­тися безкарним. У тих випадках, коли суд не в змозі встано­вити ступінь винуватості особи в бійці за відсутності свідків, питання винності розв'язувалося шляхом жеребу або при­сяги, тобто для правильного визначення вини суд повинен був виявляти причинний зв'язок між діянням винного і нас­лідками.

Кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який здійснював суд над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом. Існувала також своє­рідна система покарань в церковних судах.

В державних судах найбільш часто застосовувалися наступні покарання: майнові покарання, конфіскація і штрафи, смертна страта, тілесні покарання, видача злочи­нця потерпілому (для відробітку боргів або для страти), тю­ремне ув'язнення, вигнання і оголошення поза законом, по­збавлення честі, покаяння, позбавлення посади. Найпоши­ренішими покараннями були майнові покарання і штрафи. Вони могли застосовуватися як основний або додатковий вид покарання. Гроші могли піти на користь як потерпілого і його рідних, так і держави і суддів.

Смертна страта могла бути простою і кваліфікованою. Простою смертною стратою вважалося повішення або відб- рування голови, а кваліфікованою - четвертування, спалю­вання на багатті, втоплення, колесування, саджання на кіл. До простих людей широко застосовувалися тілесні пока­рання - відрубування певних частин тіла, биття палицями або батогом.

Тюремне ув'язнення практикувалось у двох видах - ле­гке - у верхній частині тюрми і важке - у підземеллі, з лан­цюгом на шиї. На утримання невільника гроші повинен був давати він сам і його близькі або потерпілі, за звинувачен­нями яких злочинець був засуджений до тюремного ув'яз­нення.

Вигнання і оголошення поза законом застосовувалося зазвичай до злочинців-феодалів, які ховалися від суду, у ви­падку, якщо вони звинувачувались у вчиненні тяжких зло­чинів, за які могла бути покаранням смертна страта. Позба­влення честі було додатковою мірою покарання для шляхти. Це покарання означало втрату шляхетських привілеїв і всього маєтка. Позбавлялася честі шляхтичі, які втекли з поля битви, вигнанці, злочинці, які були осуджені до смерт­ної страти, але потім помилувані.

При каятті засуджений повинен був прилюдно, в цер­кві або костьолі, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин. У разі нанесення образи шляхтичу, винний міг бути засуджений до публічного прохання прощення у шля­хтича, що могло відбуватися у суді або іншому суспільному місці.

Класовий характер права особливо бачимо у призна­ченні покарань. Якщо шляхтич поранив або покалічив ін­шого шляхтича, то він міг бути засуджений до такого ж по­карання. У випадку завдання шляхтичем побоїв простій лю­дині, він засуджувався тільки до виплати штрафу. Якщо проста людина поранила або побила шляхтича, то її карали відсіканням руки, а якщо покалічив шляхтича, то каралась смертною стратою. Слуга, який поранив поміщика, карався смертною стратою, а тому, хто підняв руку на поміщика - її відрубували.