Основні риси кримінального права

«Руська правда» містила багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку кримінально-правового регулювання.

Об єктами посягання злочину були особа й манно. Об’сктив- на сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад, покаранню підлягала особа, яка погрожувала мечем, хоч і не вдарила) і закінчений злочин.

ще не розглядала ступінь участі кожного зі співучасників злочинного діяння (намовник, виконавець і т. ін.). За законом, у Києво- Руській державі вже існувало уявлення про перевищення меж необхідної оборони (злодія, впійманого на місці злочину, можна вбити лише у випадку опору з його боку; якщо злодія вбили після його затримання, коли безпосередня небезпека в його діях відпала, то винні у цьому випадку мали платити виру).

Суб'сктами злочину були лише фізичні особи купно з холопами (рабами). Поняття юридичної особи закон цієї доби ще не знав. Законодавець нічого не зазначив про віковий ценз для суб’єктів злочину. Суб'єктивна сторона крила в собі умисел і необережність Мотиви злочину і початкова провина проступали не чітко I все ж таки тодішня правова дійсність знала пом’якшувальні та обтяжливі обставини у трактуванні провини. До пом’якшувальних обставин закоп відносив злочини, вчинені у стані сп’яніння (то піру»), до обтяжливих - корисний умисел. Законодавець знав також поняття рецидиву, повторності злочину (наприклад, у випадку конокрадства). Обтяжувало покарання й здійснення злочину одночасно декількома особами. У цьому випадку норми «Руської правди» відобразили прагнення князівської влади суворіше карати колективне «буйство», запобігаючи в зародку можливим повстанням.

Ha визначення кваліфікації злочинів суттєво вплинула та обставина, що «Руська правда» була кодексом приватного права,- всі її суб’єкти були фізичними особами.

Види злочинів. Найпоширенішим видом злочинів були злочини проти особи. Серед таких розрізняли злочини проти життя вбивство (навмисне, ненавмисне), тілесної недоторканності, честі і свободи особи.

Особливо великі штрафи накладалися за причинене каліцтво. Наприклад, за «Правдою Ярослава» штраф у три гривні встановлювався за завдану втрат>' пальця, за втрат>' руки - 40 гривень. Це мало своє пояснення. Адже каліцтво, яке робило людину частково або повністю непрацездатною і фізично неповноцінною, призводило до громадянської смерті: по-перше, вона не могла особисто по- мститися кривдникові, а по-друге, ставала тягарем для родини, яка прагнула позбутися її. Високий рівень штрафу за каліцтво деякі вчені (H. Пікупик) пояснюють саме тенденцією зміни моралі - каліка підпадав під захист церкви або князя.

Вільним людям чи князівським слугам закон гарантував охорону честі й гідності. «Руська правда» особливу уваг>' надавала охороні феодальної честі. За образу честі («за обиду») Коротка редакція передбачала високі штрафи (12 гривень). Це - у чотири рази більше, ніж за дрібне каліцтво чи за побої, або більш як у два рази більше, ніж за вбивство княжого рядовича, смерда чи холопа. Такі «обиди» виявлялися, наприклад, у погрозі мечем, у вириванні вусів чи бороди (що принижувало гідність людини). Словесна образа не каралася, проте лайка на адресу жінки належала до тих діянь, що каралися згідно з церковними уставами.

Злочини проти держави як такі «Руська правда» не передбачала. Особа самого князя як об’єкта злочинного посягання розглядалась як фізична особа, котра від інших відрізнялася більш високим становищем і привілеями. Тому посягання на князівську владу (повстання, порушення васальної вірності) можемо вважати злочином проти держави.

Злочин проти релігії та церкви (чарівництво, «волхування» або здійснення язичницьких обрядів, крадіжка предметів культу, пограбування могил тощо) каралися лише за постановами Церковних уставів та були обумовлені привілейованим становищем церкви.

Значне місце також відводилося злочинам проти сім "і та моралі, під якими в Київській Pyci розуміли полігамію, згвалтування, подружню зраду, укладання шлюбу між близькими родичами, народження позашлюбноїдитини тощо.

Серед майнових злочинів розрізняли крадіжку (татьба), розбій (пограбування), привласнення загублених речей або втікача-невіль- ника, позаправне користування чужими речами, зловмисне пошкодження чуткої речі, підпал та деякі інші.

Системи покарань. Головна мета покарання за «Руською правдою» полягала у вирівнюванні завданої шкоди (матеріальної чи моральної) та поповненні княжої скарбниці. Власне, така мета і зумовлювала систему покарань. Вона була досить простою, хоч і пройшла певну еволюцію.

У «Руській правді» смертна кара не згадувалася. Одначе на практиці в Київській державі вдавалися до застосування смертної кари, посилаючись при цьому на Церковні устави. Вважають, що князь Володимир Великий запровадив смертну кару під впливом грецького духовенства, а згодом він же її скасу'вав, замінивши грошовим покаранням. Проте після Володимира в історії Київської Pyci маємо чимало прикладів, коли великі князі київські вдавалися до страти винних у повстаннях проти них (наприклад, Ізяслав 1068 p. влаштував смертну кару 70 повстанцям). Окрім того, існувала своєрідна «відкладена» смерть для бідних. Зокрема, той, хто самостійно чи за допомоги родичів, громади не міг сплатити виру, мусив жити у борговій ямі (реальній) до своєї смерті.

Найбільш консервативними у «Руській правді» були покараній за злочини проти особи. Законодавець тут передусім керувався старими звичаєвими нормами, що видно зі ст. 1 Короткої редакції

де йшлося про кровну помсту як вид покарання. Своїм корінням помста сягала родового ладу, де вона була інститутом судочинства і морально-етичною нормою. Механізм реалізації цього інституту ґрунтувався на принципі талюна — скривджений рід вимагав страти рівноцінного представника з роду вбивці («око-за-око, зуб-за-зуб»). Кровна помста була спрямована не стільки проти вбивці, скільки проти його сім’ї. Ярослав у своїй «Правді» обмежив коло найближчих родичів убитого, які мали право мстити.

Найтяжче з усіх відомих давньоруському праву покарань - «поток і розграбування». Згідно з «Руською правдою», такому покаранню підлягали ті, що захопилися розбоєм «без всякої сварки» (тобто без особистої образи), конокради й палії. Для середньовічного суспільства це справді були найбільш небезпечні діяння, які об’єктивно були направлені проти багатьох людей, а значить, і проти суспільного інтересу. Такі особливо небезпечні (кажучи сьогоднішньою мовою) злочинці видавалися князеві, майно їх конфісковувалось, а самих їх чекало рабство, якщо не вистачало майна на покриття (заЯ. Падохом) або вигнання (за C. Юиіковші).

Усі інші покарання в Київській державі мали грошовий характер (штрафи). Будь-яке грошове покарання складалося з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за причинені збитки,- потерпілому. Найтяжчим із грошових покарань вважалася вира, або віра. Вона присуджу валася за вбивство чи смертельні ушкодження. За пом’якшувальних обставин виру злочинцеві допомагала сплатити громада (дика вира). Щоправда, вважають (Л. Кушинська), що дику, або повиальну, виру, яка була відображенням давньої звичаєвої норми кругової поруки громади, здіймали з верві, до якої належав злочинець, якщо остання відмовлялася видати його князеві. Одночасно зі стягу ванням вири родичі вбитого отримували від убивці гоповщиіу (компенсацію), тобто своєрідну плату за голову в знак примирення.

«Руська правда» свідчила про високий рівень тогочасної правової свідомості. Вона постійно мала на увазі суб’єктивну сторону злочину — ставила питання про провину. Мотиви вбивства розрізняли, виходячи з особистих спонукань та зовнішніх обставин,- убивство у змові або на бенкеті. Причому зазначалося, в яких випадках, за які вбивства відповідав сам злочинець, а коли відповідальність поширювалася на цілу громаду. Відповідальність на громаду поширювалась у двох випадках — коли вона не знаходила вбивцю або коли, знаючи вбивцю, давала можливість йому втекти (C. Юшков). Так, якщо вбивство було здійснене в результаті сварки чи сп’яніння (то піру»), то кримінальний штраф винний платив разом із громадою. Якщо ж злочинець «став ua розбій», тобто перетворився у професійного грабіжника і під час грабунку кого-небудь убив, то громада не тільки не повинна була допомагати йому у сплаті вири, але зобов’язана була видати князеві разом із дружиною й дітьми на «поток і пограбування». Крадіжка коня каралася «продажею» у три гривні. Якщо ж украдений кінь був навмисне («пакоиути») зарізаний, то належало сплатити 12 гривень «продажі». Професійний конокрад (коневий тать) видавався князеві на «поток і пограбування». Убивство нічного злодія, захопленого на місці злочину, не каралося. Якщо ж він був уже зв’язаний, то за його вбивство карали вбивць, тобто потерпілих від крадіжки.

Норми «Руської правди» захищали життя будь-якої людини. Але штрафи - вири, які призначалися за вбивство, різнилися залежно від соціального становища убитого: 80 гривень за вищих князівських слуг (напр., огнищанина); 40 гривень за боярських слуг, за вільних «мужів» і купців; 12 і 5 гривень за смерда, закупа або раба- холопа. Проте в будь-якому випадку виплатити таку суму в сріблі для селянина було або взагалі неможливо, або ж призводило до його розорення.

Статті «Руськоі правди» гарантували людині охорону її майна. 1 Іричому на особливому становищі було майно князя. До караних діянь відносили: викрадення чужого майна, недозволене користування чужою худобою (головно це стосувалося бойових та їздових коней), навмисне знищення чужого майна. Штрафи за це призначалися пропорційно приблизній вартості вкраденого або пошкодженого. Землевласникам і хліборобам гарантувалась охорона угідь і орного наділу: знищення межі або інших знаків на дереві, па боргі розцінювалося як серйозний злочин і каралося штрафом у 12 гривень.

Отже, кримінальне право в Київській Русі, яке, за влучним спостереженням M. Грушевського, відверто превалювало (зокрема й за ступенем розробленості його норм) над усіма іншими галузями права, мало достатньо високий рівень розвитку. Злочин визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як «обида», тобто спричинення матеріальної чи моральної шкоди особі чи групі осіб. Види покарання пов’язувалися з намірами злочинця та пройшли історичний розвиток від помсти до можливості грошового викупу, або застосування кримінального покарання. Усі види покарання у своєму комплексі підтримували правопорядок і мирне співіснування членів суспільства, поєднували завдання матеріального вирівнювання шкоди потерпілому, а також сприяли утриманню князівської влади.