Основні риси кримінального права

”Руська Правда” містить багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку кримінально-правового регулювання.

Об’єктами посягання злочину були особа і майно. Об'єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад, покаранню підлягала особа, яка погрожувала мечем хоча і не вдарила) і закінчений злочин.

Суб”єктами злочину були лише фізичні особи, включно з холопами (рабами). Поняття юридичної особи закон цієї доби ще не знає. Законодавець нічого не говорив про віковий ценз для суб'єктів злочину. Суб'єктивна сторона включала в себе умисел та необережність. Мотиви злочину і початкова провина проступали не чітко. Попри те тодішня правова дійсність знає пом'якшуючі та обтяжуючі обставини у трактуванні провини. До пом'якшуючих обставин закон відносить злочини, вчинені у стані сп'яніння (”во піру”), до обтяжуючих - корисний умисел. Законодавець знав також поняття рецидиву, повторності злочину (напр., у випадку конокрадства). Обтяжувало покарання і здійснення злочину одночасно декількома особами. У цьому випадку норми Руської Правди відобразили прагнення князівської влади суворіше карати колективне ’’буйство”, запобігаючи у зародку можливим повстанням.

На визначення кваліфікації злочинів суттєво вплинула та обставина, що ’’Руська Правда” була кодексом приватного права - усі її суб'єкти були фізичними особами.

Види злочинів. Найпоширенішим видом злочинів були злочини проти особи. Серед таких розрізняють злочини проти життя - вбивство (навмисне, ненавмисне), тілесної недоторканості, честі і свободи особи.

Особливо великі штрафи накладалися за причинене каліцтво. Наприклад, за ’Правдою Ярослава” штраф у три гривни встановлювався за завдану втрату пальця, за втрату руки - 40 гривен. Це має своє пояснення. Адже каліцтво, яке робило людину частково або повністю непрацездатною і фізично неповноцінною, призводило до громадянської смерті: по-перше вона не могла особисто помститися кривдникові, а по- друге, ставала тягарем для родини, яка прагнула позбутися її. Високий рівень штрафу за каліцтво деякі вчені (Н.Пікулик) пояснюють саме тенденцією зміни моралі - каліка підпадав під захист церкви або князя.

Вільним людям чи князівським слугам закон гарантував охорону честі й гідності. ’Руська правда” особливу увагу надавала охороні феодальної честі. За образу честі (”за обиду”) Коротка редакція передбачала високі штрафи (12 гривен). Це у чотири рази більше, ніж за дрібне каліцтво чи за побої, або більш як у два рази більше, ніж за вбивство княжого рядовича, смерда чи холопа. Такі ”обиди” виявлялися, наприклад, у погрозі мечем, у вириванні вусів або бороди (що принижувало гідність людини). Назагал, словесна образа не каралася. Проте лайка на адресу жінки належала до тих діянь, що караються згідно церковних уставів.

Злочини проти держави як такі ’’Руською Правдою” не були передбачені. Особа самого князя як об'єкта злочинного посягання розглядалась в якості фізичної особи, яка від інших відрізнялася більш високим становищем і привілеями. Тому посягання на князівську владу (повстання, порушення васальної вірності) можемо вважати злочином проти держави.

Злочин проти релігії та церкви (чарівництво, так зване “волхування” або здійснення язичницьких обрядів, крадіжка предметів культу, пограбування могил тощо) каралися лише за постановами церковних уставів і були обумовлені привілейованим

становищем церкви.

Значне місце також відводилось злочинам проти сім'ї та моралі, під якими в Київській Русі розуміли полігамію, зґвалтування, подружню зраду, укладання шлюбу між близькими родичами, народження позашлюбної дитини тощо.

Серед майнових злочинів розрізняли крадіжку (татьба), розбій (пограбування), привласнення загублених речей або втікача-невільника, позаправне користування чужими речами, зловмисне пошкодження чужої речі, підпал й деякі інші.

Система покарань. Головна мета покарання за ’’Руською Правдою" полягала у відшкодуванні завданої шкоди (матеріальної чи моральної) та поповненні княжої скарбниці. Власне така мета і зумовлювала систему покарань. Вона була досить простою, хоча і пройшла певну еволюцію.

У "Руській Правді" смертна кара не згадується. Однак на практиці в Київській державі вдавалися до застосування смертної кари, посилаючись при цьому на церковні устави. Вважають, що князь Володимир Великий смертну кару увів під впливом грецького духовенства, а згодом він же її скасував, замінивши грошовим покаранням. Однак після Володимира в історії Київської Русі маємо чимало прикладів, коли київські великі князі вдавалися до страти винних у повстаннях проти них (наприклад, Ізяслав у 1068 році влаштував масову смертну кару 70-ти повстанцям). Окрім того, існувала своєрідна “відкладена" смерть для бідних. Зокрема, той, хто самостійно чи за допомогою родичів, громади не міг сплатити виру мусив жити у борговій ямі (реальній) до своєї смерті.

Найбільш консервативними у "Руській Правді" є покарання за злочини проти особи. Законодавець тут передусім керувався старими звичаєвими нормами, що видно із першої статті Короткої редакції, де йдеться про кровну помсту як вид покарання. Своїми коріннями помста сягає родового ладу, де вона була інститутом судочинства і морально- етичною нормою. Механізм реалізації цього інституту засновувався на принципі таліону - скривджений рід вимагав страти рівноцінного представника з роду вбивці (” око-за-око, зуб-за-зуб”).

Найтяжче з усіх відомих давньоруському праву покарань - “поток і

розграбування ” Згідно з “Руською Правдою”, такому покаранню підлягали ті, що зайнялися розбоєм ”без всякої сварки” (тобто без особистої образи), конокради і палії. Для середньовічного суспільства це справді були найбільш небезпечні діяння, які об'єктивно були направлені проти багатьох людей, а значить, і проти суспільного інтересу. Такі особливо небезпечні (кажучи сьогоднішньою мовою) злочинці видавалися князеві, майно їх конфісковувалось, а самих їх чекало рабство, якщо не вистачало майна на покриття (за Я.Падохом) або вигнання (за С.Юшковим).

Усі інші покарання у Київській державі мали грошовий характер (штрафи). Будь- яке грошове покарання складалося з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за причинені збитки - потерпілому. Найтяжчим з грошових покарань вважалася вира або віра. Вона присуджувалася за вбивство чи смертельні ушкодження. За пом'якшуючих обставин виру злочинцеві допомагала сплатити громада (дика вира). Щоправда, вважають (Л.Кушинська), що дику або повиальну виру, яка була відображенням давньої звичаєвої норми кругової поруки громади, здіймали з верві, до якої належав злочинець, якщо остання відмовлялась його видати князеві.

”Руська Правда” свідчить про високий рівень тогочасної правової свідомості. Вона постійно має на увазі суб'єктивну сторону злочину - ставить питання про провину. Мотиви вбивства розрізняли, виходячи з особистих спонукань та зовнішніх обставин — вбивство у змові або на бенкеті. Причому зазначалося, у яких випадках, за які вбивства відповідав сам злочинець, а коли відповідальність поширювалась на цілу громаду. Відповідальність на громаду поширювалась у двох випадках — коли вона не знаходила вбивцю, або коли, знаючи вбивцю, дала можливість йому втекти (С.Юшков). Так, якщо вбивство здійснене в результаті сварки чи сп'яніння (”во пірУ”), то кримінальний штраф винний платив разом з громадою (общиною). Якщо ж злочинець ”став на розбій’”, тобто перетворився у професійного грабіжника і під час грабунку кого-небудь вбив, то громада не тільки не повинна була допомагати йому в сплаті вири, але зобов'язана була видати князю разом з дружиною і дітьми на ”поток і пограбування”. Крадіжка коня каралася ”продажею” в три гривни. Якщо ж вкрадений кінь був навмисне (”пакощамй’) зарізаний, то належало сплатити 12 гривен ’’продажі”. Професійний конокрад (коневий тать) видавався князю на ”поток і пограбування”. Убивство нічного злодія, захопленого на місці злочину, не каралося. Якщо ж він був вже зв'язаний, то за його вбивство карали вбивць, тобто потерпілих від крадіжки.

Норми “Руської Правди” захищали життя будь-якої людини. Але штрафи - вири, які призначалися за вбивство, різнилися в залежності від соціального становища убитого: 80 гривень за вищих князівських слуг: 40 гривень за боярських слуг, за вільних ”мужів” і купців; 12 і 5 гривень за смерда, закупа або раба-холопа.

Статті “Руської Правди” гарантували людині охорону її майна. Причому на особливому становищі було майно князя. До діянь, що караються, відносились: викрадення чужого майна, недозволене користування чужою худобою (головним чином це стосувалось бойових і їздових коней), навмисне знищення чужого майна. Штрафи за це призначалися пропорційно приблизній вартості вкраденого або пошкодженого. Землевласникам і землеробам гарантувалася охорона угідь і орного наділу: знищення межі або інших знаків на дереві, на борті розцінювалося як серйозний злочин і каралося штрафом у 12 гривень.

Отже, кримінальне право в Київській Русі, яке за влучним спостереженням М. Грушевського відверто превалювало (в тому числі за ступенем розробленості його норм) над усіма іншими галузями права, мало достатньо високий рівень розвитку. Злочин визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як “обида”, тобто причинення матеріальної чи моральної шкоди особі чи групі осіб. Види покарання пов”язувалися з намірами злочинця та пройшли історичний розвиток від помсти до можливості грошового викупу, або застосування кримінального покарання. Усі види покарання у своєму комплексі підтримували правопорядок і мирне співіснування членів суспільства, поєднували завдання матеріального відшкодування шкоди потерпілому, а також йшли на утримання князівської влади.

6.