Основні риси кримінального права

Важливою рисою кримінального права Г етьманщини був його приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілого, а при відсутності останнього - від вимог його родичів, хоча з плином часу щораз сильніше проявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів.

У Гетьманщині поняття злочину носило позастановий характер. Під злочином розумілися усі дії, що спричиняли шкоду і завдавали збитків як окремій особі, так і державі. У поглядах на злочин і покарання виходили з релігійних догм: злочин трактувався як непослух і відступ від Божих законів, а тому покарання розумілося як відплата за гріх перед Богом.

Суб'єктами злочину визнавалися особи, що досягли 16-ти річного віку. Найбільш чітко оформилися в законодавстві форми провини. Наприклад, хоча й не звільняло від відповідальності психічне захворювання, але воно враховувалося судом як обставина, що пом'якшувала провину. Натомість, вчинення злочину у нетверезому стані тільки обтяжувало провину (окрім випадків намовляння на злочин п'яного іншою особою). За полегшуючі обставини при визначенні міри покарання судом вважалися: голод, неусвідомлення кримінального діяння внаслідок неповноліття. За цілий ряд вчинків, спрямованих на навмисне чи ненавмисне ушкодження чужого майна (покалічення і вбивство коней, худоби, домашніх і мисливських собак, свійської птиці тощо), суд призначає в більшості випадків цивільну, а не кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Покарання (екзекуція) поділялися на кілька видів. Найпоширенішим видом покарання була смертна кара.

Страта проводилася прилюдно, на ринку в ярмарковий день. Засудженого відводили в окреме місце для сповіді та прощання з рідними та знайомими. Йому заборонялося давати алкогольні напої. На місці страти судовий писар ще раз зачитував вирок. Іноді через відсутність ката страту відкладали. Нерідко траплялося, що все було підготовлене до страти, а її не проводили - суд виносив помилування в останню мить.

Поширеними також були членоушкоджуючі (відрубування руки, ноги, язика, носа, вуха, двох пальців на руці чи інших органів) та зганьблюючі покарання (позбавлення вуха, носа, ніздрів, випалення тавра на чолі, публічне побиття біля ганебного стовпа різками чи батогом тощо). Досить поширеним до кінця XVIII ст. в Україні серед зганьблюючих покарань за вбивство було символічне приковування вбивці до тіла вбитої ним жертви чи його труни (Т.Чухліб). Убивця залишався прикутим до труни іноді протягом кількох діб. Часто-густо він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У закритому приміщенні храму злочинець змушений був провести цілу ніч, спокутуючи свою страшну провину. Значної ваги в системі покарань набувало позбавлення волі. Воно здійснювалося шляхом ув’язнення (максимально на два роки, мінімально на один чи кілька тижнів) й арешту (тимчасового, від півтора року до кількох днів, позбавлення волі). Для ув’язнення часто використовували монастирі, також тюрми існували при судах і урядах. Невеликі тюрми (остроги) для тимчасового утримання були при сотенних канцеляріях. Усі арештанти, які мали майно, утримувалися в тюрмі за свій рахунок. Вони платили т.зв. “потюремне” (10-20 коп. за добу), яке стягувалося з майна ув'язненого після того, як той виходив з тюрми. За засудженого до страти платив потерпілий, за невинно посадженого - винуватець ув'язнення.

В Гетьманській Україні як покарання використовувалося також публічне вигнання з міста або села без права повернення, а часом і конфіскація майна або цілковите його знищення. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства в другій половині XVIII століття стало використовуватися й таке покарання як каторга. Вагоме місце в системі покарань Гетьманщини належало покаранням позбавлення честі (повне позбавлення публічних і цивільних прав) і почесних прав (проголошення винного, “ошельмованим” та позбавлення його права займати посади та виконувати почесні функції). Поширеними були майнові покарання (конфіскація, відкуп на користь потерпілого або його спадкоємців, штраф). Серед церковних покарань найпоширенішим було ув’язнення у т. зв. куну (залізний обруч, яким охоплювалась шия засудженого або його права рука приковувалась до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і догана. З метою залякування покарання, як правило, виконувались публічно.

Види злочинів. У Гетьманщині передбачалися злочини проти держави й релігії, проти життя, тілесної недоторканості, особистої свободи й честі людини, проти статевої моралі, військові та майнові.

Пріоритетними були злочини проти релігії і церкви та держави. До перших належали: богохульство, відступництво від православної віри, пропаганда церковних єресей й розколів, чаклунство. За такі злочини присуджували найжорстокіші покарання: спалювали живим, калічили, позбавляли честі й майна, виганяли з громади чи держави. Закон також стояв на сторожі інтересів церкви. Наприклад, за напад на церкву, цвинтар чи школу при церкві, особливо, коли це призвело до вбивства або тяжкого поранення чи до пролиття крові у самій церкві, вбивці мали бути покарані відрубуванням руки, потім голови, подвійною виплатою головщини й винагороди за рани. За пограбування церковного майна або плюндрування церкви карали четвертуванням. Як злочини проти держави трактувалися: замах, вбивство чи поранення представника державної влади, знищення або фальшування монарших грамот чи печаток, фальшування грошей тощо.

Значна увага законодавця гетьманської України зосереджувалася на злочинах, спрямованих проти життя й тілесної недоторканості людини, на захист її особистої свободи і честі.

Вбивство кваліфікували як навмисне і ненавмисне, вчинене відкрито чи таємно (із засідки), відверто (холодна зброя) чи підступно (отрута). Важливими при кваліфікації вбивства була мотивація (корисливість) й обставини (група) вчиненого злочину. При визначенні покарання за вбивство та покалічення завжди брався до уваги соціальний чи родинний стан як злочинця, так і потерпілих осіб. Зокрема, за вбивство урядовцем свого начальника, слугою — свого пана, а також за навмисне вбивство із засідки винний карався четвертуванням, за поранення — відрубуванням голови. За вбивство, вчинене в результаті змови кількох осіб, вбивця карався смертю, а співучасники — в'язницею й виплатою головщини. За навмисний наїзд конем на вагітну жінку, що призвів до смерті, вбивця також карався смертю й подвійною головщиною. За позбавлення життя людини через отруєння вбивцю-чоловіка четвертовували, а жінку - закопували живою в землю, одночасно призначалася головщина з майна убивці. За пошкодження здоров'я через отруєння — відрубували голову.

Покалічення - відрубування руки, ноги, відрізання носа, вуха, губи, язика, вибиття зуба, виколення ока тощо - каралися, як звичайно, виплатою головщини й позбавленням винного відповідного органу. У випадку смерті скаліченого — винного також страчували.

Особливо жорстоко каралося позбавлення життя чи покалічення родича.

Українське право Гетьманщини стояло на сторожі особистої свободи й честі особи. Зокрема, протиправне ув'язнення, побиття чи знущання каралися різними за розміром грошовими штрафами, а у випадку непоправних наслідків - ще й головщиною. Злочинами проти честі вважалися образи на словах, дією та у письмовій формі. Такі діяння каралися сплатою штрафів, інколи в'язницею чи каліченням. Закон суворіше захищав честь представника привілейованого стану порівняно з селянином, жінки - порівняно з чоловіком. Взаємна образа відміняла покарання. Як злочин проти честі кваліфікувалася неправдива присяга. “Права...” у цьому випадку пропонують зловмисника оголосити безчесним й негідним довір 'я, і карати відрубуванням двох пальців правої руки (їх підносить вгору особа, яка складає присягу).

Під злочинами, спрямованими проти статевої моралі розумілися порушення подружньої вірності, звідництво, зґвалтування, викрадення жінки з метою одруження тощо. Зокрема, розпусне життя дівчини або вдови карали публічним побиттям різками, спонукування до розпусти - відрізанням носа або вуха, публічним побиттям різками та вигнанням з міста. При рецидиві — смертною карою. Зґвалтування жінки або дівчини, як правило, обходилося ґвалтівникові грошовим штрафом за безчестя й смертю. Покарання смертю призначали також за порушення табу одруження з близькими родичами, рівно ж як і за вбивство позашлюбної дитини.

До категорії майнових злочинів зараховували розбій (насильницький збройний напад з метою заволодіння майном), пограбування (відверте заволодіння чужою річчю з метою привласнення в цілях виконання судового присуду, або на покриття боргу чи заподіяної шкоди), крадіжку (у звичайній і кваліфікованій формах).

У системі злочинів Гетьманщини важливе значення мали також військові злодіяння (неявка, спізнення на військову службу або втеча з походу). Такі діяння для старшини каралися позбавленням рангу, а для рядових козаків - тілесними покараннями. За спізнення на військову службу винний повинен був відслужити вдвоє прогаяний час. За вчинення військовими нападів на приватні маєтки, вбивство, поранення чи зґвалтування жінок призначалося покарання смертю й виплата головщини, а матеріальна шкода — відшкодовувалася у подвійному розмірі. Крадіжка або втеча з війська під час походу каралася тілесними покараннями чи позбавленням честі (для старшини). Втеча до ворога з метою зради каралася позбавленням честі, майна й повішенням опудала зрадника на шибениці. Вбивство зрадника не вважалося за злочин.

Отже, кримінальне право гетьманської доби мало розвинуті інститути злочину і покарання. У ньому з’являються цілком нові поняття, пов’язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: замаху на злочин; розрізнення головного злочинця і співучасників; рецидиву злочину; наявності обставин, що виключають або знижують покарання (неповноліття, божевілля, старість, вбивство чоловіком коханця жінки, коли він його застав) і т. ін. Тогочасне кримінальне право пропонує заходи по запобіганню злочинам. Наприклад, у випадках погроз підпалом, смертю, пораненням або іншими кримінальними діяннями погрожувача віддавали на поруки надійним особам, які ручалися за те, що погрози не будуть здійснені. Якщо погрожувач, незважаючи на поруку, виконає свої погрози, тоді з нього стягається грошовий штраф, половина якого віддається потерпілому, а друга половина йде до державного скарбу. До засобів попередження злочину відносять (А.Яковлів) також деякі зганьблюючі покарання на тілі. Наприклад, відрізання вуха, носа рецидивістам-злодіям та позначення їх розпеченим залізом на чолі. Як свідчить тодішня судова практика, позначення робилось через випалення на чолі літери “З” (злодій); підозрілих осіб записували до т.зв. “чорних книг”, злочинців також висилали на певний час з місця проживання. За певних обставин вдавалися до т. зв. церковного покаяння. Церковне покаяння, за “Правами...” складалось з того, що винний мусів чотири рази на рік під час великих свят біля дверей церковних на призначеному йому місці стоячи, про гріх свій публічно голосити.

20.