ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ

1. ОСНОВИ ПРОЦЕСУ

Основні джерела процесу цієї доби є ті самі, що і в добі попередній. Але давнє процесуальне право зазнало значних змін, передовсім у наслідок зміни судового устрою та змінених політичних і соціяльних умов краю у XVII столітті а зокрема під впливом застарілого формалістичного процесуального права російського, та всеж вікове звичаєве право зберегло свою силу й діяло впродовж цілої тієї доби.

Прикметою процесу Гетьманщини є його одність для всіх суспільних верств населення та всіх (за малими винятками) судів. Хибою є дальше невідокремпення норм процесу цивільного від карного. Але окремішність процесуального права і права матері- яльного щораз глибше вростає у свідомість козацьких правників і глави 7 і 8 (а частинно 9) Козацького Кодексу 1743 року становлять майже окремий кодекс процесуального права України.

B цій добі помітне зрозуміння ваги процесу враз із усіми його влаштуваннями. He зважаючи на збереження в основному диспозитивности сторін, суд є вже у великій мірі диспонентом процесуальних дій і чимало дій започатковує сам ex officio (офіційна засада). Загальний обов'язок свідчення і майже модерне обмеження самопомочі ще збільшують ролю і повагу суду. He зважаючи на натиск російських членів судових колегій, введених до центральних судових установ Гетьманщини, процес надалі залишається в засаді усним і безпосереднім, зберігаючи навіть при позві засади альтернативности усної або письмової форми. Сторони дальше з’являються на розправі особисто, "персоналітер” і "слова в рот беручи”, ведуть взаємні контроверсії.

Засада явности зберігалася у всіх судах і у всіх розправах. Представники громадянства зустрічалися майже у всіх розправах, беручи в них далеко не пасивну участь. Навіть у екзекуції брало участь ’’пристойне число” громадян, які асистували возним. Обмеження формалістики процесуальних дій до крайних меж завершує загальну характеристику основ цього козацького процесу.

До неґативних ознак цієї процесуальної системи належить передовсім поєднання судової і адміністраційної влади, в одних руках козацької старшини, яке скасувало і ту незначну незалежність судівництва, що була в попередній добі, та майже необмежене число апеляційних інстанцій, що доводило до довголітньої і дуже важкої для населення процесуальної волокити.

2. СТОРОНИ I ЇХ ЗАСТУПНИКИ

Процесуальні сторони мали чимало назв. Позовик або обвинувач звався по давньому істець, або челобитчик, жалоблива сторона, з польської повод і з латинської актор. Пізваний або обвинувачений мав назви одвітчик, пізваний, отпірна, одводна, пізвана або обжалована сторона.

Позиція сторін перед судом була в засаді рівна. Процесуальною стороною міг бути той, хто мав судову здібність. He мали її невільники, обезчещені і викляті церквою. He мали права брати особисту участь у процесі неповнолітні (чоловіки до 18, жінки до 14 літ), умово недужі, деякі каліки (сліпі, німі, глухі), марнотратці. їх репрезентували заступники: малолітніх — батьки й опікуни, умово недужих, калік і марнотратців — куратори, одружених жінок — мужі, неодружених — батько, а заручених — батько або наречений. Вдови виступали в суді самі, як у своїх так і в дитячих справах. Підданих заступав пан, очевидно в справах, що виходили поза межі панського суду.

Крім цих обов’язкових заступників сторони, що мали процесуальну здібність, могли прибрати собі до заступства перед судом і допомочі в розправі виборних заступників, званих адвокатами, пленіпотентами, патронами, прокураторами і повіреними. Ними могли бути тільки люди з незаплямованою честю, повнолітні, християни, умовно і фізично дужі і світського стану. Духовні могли заступати лише церкви і манастирі. Крім цього довірений мусів бути ’’ґрунтовою особою”, тобто маєтною, хіба що виказався письмовим уповноваженням. Судовими заступниками не могли бути судді і судові урядовці. Уповноважені поділялися на професійних і випадкових, генеральних і спеціяльних, законних, судових, виборних.

Уповноважені виконували свої обов’язки на основі письмового уповноваження, а в позначених справах також і усного. Адвокати складали урядову присягу на те, що додержуватимуть постанови кодексу обов’язків заступника, а на випадок провини чекали їх кримінальні кари. Сторони могли брати участь у розправі побіч заступників та навіть справляти їхні помилки.

3. ЗАПОЧАТКУВАННЯ ПРОЦЕСУ

Процес в усіх цивільних ("розправочних”) і у великій частині карних ("кримінальних”) справ починався внесенням скарги. Скаргу вносив позовник (обвинувач) до рук судового писаря. Вона мала назву позов, чолобитна або жалоба. Для позву існували точно встановлені вимоги, бож "позов всего судового поступка фундамент”. Позов попереджувало часто протестування порушення права, складане покривдженим перед місцевим судом. Ha поняття позву складалися два окремі акти: скарга покривдженого і позовий наказ суду. Скарга мусіла бути внесена до суду, якому особово (станово)і територіяльно був підчинений пізваний. Вона, як правило, була письмова, хоч приймалися й усні скарги. У скарзі слід було означити обі сторони, вивести жалобу, тобто з’ясувати коротко і ”по пунктам” фактичний стан спору, подати докази і сформулювати домагання скарги. Визнавши, що скарга відповідає всім вимогам, суд приймав її ("закрепу давав”) і видавав позовний наказ, в якому крім означення сторін було, з’ясоване домагання (а то й фактичний стан) позву та візвання до сторін прибути на означений речинець до суду або прислати уповноважених. У ґрунтових процесах позовні накази видавали також межові судді.

Ця доволі складна процедура, без якої не могла розпочатися розправа, є відома також поза українською територією. Наприклад, польський ’’позев” також охоплював дві акції: ’’жалобу”, тобто скаргу позовника, внесену до суду, та властивий позов (сітатіо), тобто судове візвання пізваного на розправу й доручення йому того візвання. Це право знає ще й "припозов” (абсітатіо), яке скеровувано до спадкоємців пізваного, який помер після внесення позву або під час розправи.

4. РОЗПРАВА

Розправа починалася викликом справи. Справу викликувано за чергою, в якій Тї внесено до суду. Справи чужинців і хліборобів у часі жнив та важчі карні розглядалися поза чергою. Після виклику справи суд доручав позовникові з’ясувати скаргу (’’чолобиття заносити”), після чого слідувала відповідь на скаргу або оборона пізваного (обвинуваченого), які звалися одвіт або одпор. Одвіт звичайно складався з двох частин: а) формальних закидів ("ізвине- нія'^ щодо невластивості суду, браку чинної легітимації позовника і T.n., та з б) матеріяльних закидів (збивання позву), тобто відповіді на всі точки скарги. Оборону пізваного (обвинуваченого) позовник міг відкинути, заперечуючи його заяви та подаючи на це докази, що звалося "улика істцева", або "обличеніе”. Коли пізваний бажав, міг реплікувати, що звалося "оправданням пізваного".

Після цієї усної боротьби сторін суд перевіряв докази, подані сторонами, і, прийнявши в акти заяву сторін, що вони не домагаються доповнення розправи, та оголосивши протокол розправи, підтверджений сторонами, закривав розправу, зобов’язуючи сторони зачекати в суді до виготовлення і проголошення вироку. Це повинно було статися впродовж трьох днів. Суд виносить вирок на неявному засіданні. Ще перед проголошенням вироку сторони могли просити суд доповнити розправу. Слід згадати, що цівільний процес Гетьманщини знав інститут інтервенції.

5. ДОКАЗИ

Докази мапи назву "доводів" і "отводів" у залежности від того, чи вони мали доказувати чи заперечувати певні факти або права. Суд приймав і переводив докази обох сторін, крім однієї — присяги. Присягу могла зложити лише одна сторона. Суд вирішував, хто був ближчий до присяги, але був при цьому зв’язаний нормами закону. Панівною була засада, що ближчим до доказу був пізваний, але від неї було чимало винятків. Наприклад, ближчим до доказу був посідач спірної речі або права, хіба що він здобув це володіння шляхом насилля. Коли позовник мав більше і нереконливіші докази, ніж пізваний, він вважався ближчим до доказу (”чиї листи ліпші, і знани граничні надійніші, і свідки праведніші”). Сила доказів була різна. Деякі мали значення тільки в парі з іншими додатковими доказами (наприклад, лише один свідок). їх називали "полудоказа- ми”. У ґрунтових процесах передовсім цінилися докази з грамот.

Були відомі такі докази: ф) признання, б) грамоти, в) свідки, г) присяга, ґ) оглядини й речеві докази та д) допити на муках. Вони мало різнилися від доказів з попередньої доби.

а) Признання сторони, зложене без примусу і в повній сві- домости, вважалося за найсильніший доказ, який робив зайвими всі інші докази.

б) Грамоти були подвійні: публічні й приватні. Публічні грамоти, до яких зачислялися всякі урядові документи, та документи, зложені перед урядом і втягнені в урядові книги, завіщання останньої волі й деякі договори, вважалися за повний доказ і проти них суд не допускав доказів зі свідків і з присяги. Меншу вартість мали приватні документи, які можна було збивати іншими доказами.

в) Свідки поділялися на урядових і звичайних. Урядові — це судові особи, передовсім возні, які брали участь у справі, що була предметом розправи. Звичайні — це або звичайні свідки, що мали безпосередні відомості у спірній справі, або т.зв. старожили, які репрезентували публічну опінію і були скоріше знавцями ніж свідками. їх притягав суд передовсім до ґрунтових процесів.

Порівнуючи українське право з правом сусідніх країв, стверджуємо, що формалізм українського процесу був куди менший. Особливо ілюструють це постанови, які відносяться до доказів із свідків. У польському процесі вимагалося точно означене число свідків, без яких позовин втрачав справу. Коли на розправу не прибуло потрібне число свідків, або суд виключив свідка із-за браку відповідних кваліфікацій, тоді сторона не могла запропонувати іншого свідка і програвала процес (Рафач).

Свідки зізнавали усно. Грамотні могли списати свої зізнання на папері і передати судові, недужих і знатніших осіб суд міг переслухати вдома. Свідки з чужих судових округ могли зложити зізнання письмові або усні перед тамтешнім судом. Часом суд висипав до них т.зв. роз'їщиків. Свідків здебільшого переслухували на розправі, після заприсяження. У потребі переслуховувано Ix вчасніше, перед розправою. Було це т.зв. свідоцтво постійної пам’яті. При суперечностях свідки були конфронтовані; фальшиві зізнання були загрожені суворими карами.

г) Присяга сторін допускалася звичайно у відсутності інших поважних доказів, або коли були тільки полудокази. їх складала лише одна сторона, яку суд визнав ближчою до доказу разом зі своїми свідками. Присягу складалося в церкві на евангелТє, рідше в суді, а в ґрунтових процесах — у полі і то ’’самочварт”, тобто обов’язково разом з 3 свідками, вибраними з-поміж свідків сторони, допущеної до присяги її противником. Суд давав стороні 3 дні до надуми і щойно тоді переводив присягу. Вага цього доказу була вирішальна. Сторона, зложивши присягу, вигравала процес, бо присяга — це "крайний права доводь". Інколи про те, хто мав скласти присягу, рішав жереб.

ґ) Огпядини й речеві докази мали велике значення як у цивільних, так і в карних справах. Були це: трупи вбитих, рани, сліди побоїв, межові знаки тощо. Пошкодовані особи часто забезпечували ці знаки, опротестовуючи їх перед відповідним урядом або судом. Тоді ці урядові особи або виписи з книг були за доказами на розправі.

д) Допити на муках замикали ланцюг тодішніх доказів. їх вживали лише в карних справах і то нечасто, а саме тоді, коли були поважні, хоч недостаточні, докази вини обвинуваченого. Багато осіб було вилучено з-під цих допитів, м.ін. недужих. Судді мали обов’язок застосовувати муки дуже обережно, щоб не допустити до смерти чи каліцтва. Як засіб вимушення признання застосовувано биття різками, припікання розжареним залізом і, мабуть, натягування суставів. Муки переводив кат, званий ’’майстром” або ’’палачем”.

6. ВИРОК I ЙОГО ВИКОНАННЯ

Ствердивши, що ’’болших доводов не може бисть” і ”по раде товариской (з суддями) вглянувши у право”, суд видавав вирок. Коли було більше суддів, вирок схвалювано більшістю голосів. Переголосовані члени суду могли зголосити votum separatum. Вирок списувано. Були вироки короткі й довгі. B одних і других подавано: означення сторін, тенор вироку, т.зв. двцизію і їі мотиви й дату впису вироку в судову книгу. У довших вироках був також поданий перебіг розправи. У ґрунтових вироках було ще докладне описання спорного ґрунту і визначених судом границь. Вирок поміщав теж обов’язок противника заплатити судові витрати і кошти. Нерідко поміщувано в ньому т.зв. заруку, тобто загрозу для порушника вироку заплати згори встановленої грошевої кари, яка йшла до державного скарбу, для церков, монастирів і тощо. Відпис вироку одержувала успішна сторона, а на бажання й противна. Крім цих кінцевих вироків, виданих після розправи, були вироки позаочні, видані під неприсутність пізваного, та вироки, видавані посеред розправи, передовсім у питанні, хто має бути ближчим до доказу. I проти них можна було внести відклик. Вирок мав різні назви: декрет, вирок, приговор, судове рішення або сказання та сентенція. Вирок одну сторону "оправляв”, а другу "обвиняв". Інколи спори кінчалися угодою, званою мир, примир’я, помірковання і т.п. Її записувано до судових книг і вона мала таку саму силу, як і вирок.

Ha основі випису вироку сторона, яка виграла процес, могла його виконати, користаючи з допомоги судових органів, передовсім возних. У кримінальних справах здебільшого сам суд виконував вирок, хоч і тут роля сторони була дуже помітна. Виконання вироку в карних справах припинювалося при умовному засудженні, хіба що засуджений не додержав умов, під якими ’’вирок заложено”.

7. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Оскарження судових вирішень могло відбутися шляхом: а) апеляції, б) скарги на суддів і в) зновлення.

а) Апеляція, звана також протестом, протестацією, апеляційним челобиттям і т.п., залежала від наявних різних вимог. Передовсім мусіла бути правно допустима, наприклад, апеляція не допускалася, коли вирок сперто на письмових обліґах, в провізорійних спорах, по присязі сторони, при вироках, спертих на признанні противника, коли злочинця зловлено на гарячому вчинку і ін. Намір внести апеляцію треба було заповісти негайно пібля проголошення вироку або, за дозволом суду, в реченці, ним встановленим (3-10) днів. У польському процесі апеляцію треба було зголосити негайно, а в литовсько-руському — до 3 днів. Апеляцію треба було внести в законом установленому реченці: 2-8 тижнів, залежно від апеляційної інстанції. Підставою апеляції могли бути закиди порушення формальних і матеріяльних норм права, а дальше закиди фактичної натури та недокладности розправи. Після зголошення апеляції припинювалося викональність вироку. Суд пересилав апеляційній інстанції випис з актів справи, а на домагання вищого суду й цілі акти. Апеляційний суд розглядав справу на основі актів (нові докази не допускалися) і або потверджував вирок, або його змінював. Лише в ґрунтових процесах вищий суд ставався судом касаційним і вироку сам змінити не міг.

б) Скарга на суддів зверталася радше проти осіб суддів, ніж проти ними виданого вироку. Ії вносили невдоволені вироком у випадках, коли апеляція не була дозволена, коли нищий суд апеляції не прийняв та у випадку непошанування суддями обов’язуючого права. Скаргу можна було внести як проти кінцевого вироку, так і проти судових ухвал, виданих у часі розправи. B останньому випадку процесприпинювалосяаж до закінчення нового процесу поміж стороною, яка внесла скаргу, як позовником, і оскарженими суддями, як пізваними. Залежно від висліду скарги одна або друга сторона підпадала карі й поносила всі кошти скаргового переведення. Після цього відновлювано головний, перший процес, при чому рішення апеляційного суду мало в ньому вирішальне значення. Цю скаргу, звану отзев, мало також польське право, яке вимагало, щоб сторона, яка внесла скаргу, склала заклад, який припадав суддям, коли скаргу відкинено.

в) Зновлення було надзвичайним засобом зміни вже правосильного вироку. Суд перевірював й, залежно від висліду нової розправи, касував вирок, коли виявилося, що його видано всупереч праву і справедливости, завдяки підступові вигравшого, або його заступника, наприклад, обману, підкупства свідків, перед’явлення фальшивих грамот тощо. Було також знане привернення до первісного стану, допустиме в кожній стадії процесу як довго не винесено вироку.

8. ДЖЕРЕЛА Й ЛІТЕРАТУРА ПРОЦЕСУ

Джерелами процесуального права доби Гетьманщини були передовсім правні кодекси й книги попередньої доби: Литовський статут і знамениті збірники німецького міського права, передовсім ’’Саксон” і ’’Порядок”, сильно модифіковані у практиці польським й українським звичаєвим і державним правом. Починаючи з XVIII сторіччя значно поширюється вплив російського права, зокрема процесуального (”суд по формі”). Гетьманські універсали й практика судів доповнювали та часто змінювали дотогочасні процесуальні норми й інститути.

Найвизначнішим українським пам’ятником тогочасного процесу є т.зв. Український або Козацький кодекс з 1743 року, тобто збірник правних норм, який хоч не одержав державної санкції, широко застосовувався у правничому світі Гетьманщини. Кількість відшуканих списків того кодексу свідчить про його популярність. Зладжений комісією, зложеною з передових правників Гетьманщини з усіх її шарів, козацької старшини, міщанства й духовного світу, комісія використала всі діючі на Україні правні норми як місцевого, так рецепованого німецького права й права духовного та вікових інститутів права звичаєвого. ’’Права, по которим судится малороссійский народ” здобули високу оцінку передових знавців предмету.

Визначним джерелом судового процесуального права тієї доби слід вважати правничий трактат п.н. ”Суд і розправа”, надрукований і обговорений M. Василенком у ’’Матеріялах до історії українського права”, т. I, що його видала Всеукраїнська Академія Наук в 1929 році. B тих же ’’Матеріялах” і поза ними надруковано значну кількість інших важливих джерел до історії права, зокрема процесуального, доби Гетьманщини. Чимало з них ждуть на своє дослідження, а досі ненадруковані — на свою публікацію, що дало б змогу скласти повну історію судового права тієї доби.

Література процесуального праваГетьманщиниєкудискром- нішою, ніж судового устрою. Ta все ж є декілька давніших і новіших праць, які накреслили загальні риси цього права. Поміж ними декілька праць згадано в літературі судоустрою, а саме Міллера, Левицького, Лазаровського й Василенка та новішого автора Пашука, а інші, які відносяться до цих обох ділянок права подаємо внизу.

Вадим Модзалевський, Актовия книги Полтавського городового уряда XVII ст.

Випуск I. Справи поточния 1664-1671 годовь. Чернигів, 1912.

Ярослав Падох. Вибрані проблеми з історії судового процесу Гетьманщини.

Проблема підсудности. Збірник на пошану Івана Мірчука, Український Вільний Університет, Мюнхен, 1974. стор. 109 — 120.

------------------------ , Вибрані проблеми з історії судового процесу Гетьманщини.

Джерела процесового права. Записки НТШ, том 192, Нью Йорк, 1976, стор. 225 — 232.

------------------------ , Вибрані проблеми з історії судового процесу Гетьманщини.

Проблема приватно-правного характеру процесу.

Збірка на пошану О. Оглоблина, Українська Вільна Академія Наук в США, Нью Йорк, 1977, стор. 365 — 376.

J6zef Rafacz₁ Dawny proces polski, Львів, 1925.

Сергій Шамрай, Боротьба козаків київської сотні з київським манастирем та маґістратом у XVII-XVII в. ’’Україна”, кн. 1-1, Київ 1930.

I. Черкаський, Сліди домініяльного (панського) суду на Лівобережній Україні наприкінці XVII і початку XVIII в. в працях Комісії іст. укр. права, вип. 3, УАН, Київ, 1926.

ДЖЕРЕЛА Й ЛІТЕРАТУРА СУДІВНИЦТВА (СУДОУСТРОЮ I ПРОЦЕСУ)

Магдебурське право в городах Левобережной Малороссіи. Журнал Министерства народного просвещенния ч. 3, Москва, 1892.

Права, по которимъ судится малороссійскій народь. Ред. А. Ф. Кйстяківськйй, Київ, 1879 р. і його вступний дослід.

М. Й. Василенко. "Права”, як джерело до історії державного права України 18 ст. "Ювілейний збірник у честь Михайла Грушевського, т. I, УВАН, Київ.

Матеріяли до історії західно-руського і українського права, том I, ред. M. Василенко, ВсеукраїнськаАкадемія Наук, Київ, 1929.

T. Чуйкевич. Судь и розправа вь правахь малороссійскихь... ’’Матеріяли”, там- же, ст. 83-147.

------- , Інструкція судам гетьмана Данила Апостола з 13.7.1730. ’’Матеріяли’’, там-же, ст. 10.

------- , Процесь краткий приказний виданий при резиденции Гетьманской, 1734 года. "Матеріяли", там-же ст. 76.

Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та українського права XVII- XVIII вв. УВАН, Київ, 1926.

M. Владимірский-Буданов. Обзорь історій русского права, 4-те видання, Київ, 1904.

D. Doroschenko. Das deutsche Recht in der Ukraine Zeitschrift fur Geschichte Osteuropas. Берлін, 1934.

В. А. Дядиченко. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст., Київ, 1959.

P. Лащенко. Литовський Статут, як пам’ятка українського права. Науковий Збірник Українського Вільного Університету, т. 1, Прага, 1923.

M. Слабченко. Опити по истории права Малороссіи XVII-XVIII вв., Одеса, 1911.

А. Ткач. Про кодифікацію права на Україні у XVIII — першій половині XIX ст. Вісник Київського Університету, вип. 1, 1961.

M. Чубатий. Огляд історії Українського права, 4-те видання, УВУ, Мюнхен, 1980.

------- , Про правне становище церкви в Козацькій державі. "Богословія”,

т. III, кн. 1-2, Львів, 1921 p.

Андрій Яковлів. Український Кодекс 1743 року. "Права, по которымъ судится малороссійскій народъ”. Записки НТШ, т. 159, Мюнхен, 1949 р.

------- , Das deutsche Recht in der Ukraine und seine Einflusse auf das

Ukrainishe Recht in XVI-XVIII Jahrhunderten. Leipzig, 1942.

------- , Німецьке право в працях українських правників XVIII ст., Прага,

1942.

Впливи старо-чеського права на право українське Литовської доби XV-XVI вв., УВУ, Прага, 1920.

Енциклопедія Українознавства в трьох томах. НТШ, Мюнхен-Нью Йорк, 1949, вид. Українського Народного Союзу. Диви особливо розділ Vlll "Право” в 2 том., стор. 630-640.

IV.